Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна – єдина !

Коли б не спілкувався з проректором Львівського торговельно-економічного університету Степаном Гелеєм, завжди бачив на робочому столі професора якийсь свіжий номер газети «День». Передплачував він і «Кримську світлицю», поки була така можливість. Мабуть, тому наші політичні погляди ніколи суттєво й не розходились. Читання і обговорення всеукраїнських газет, як правило, гарантує певний консенсус в читацькому середовищі. Тому коли Степан Дмитрович запропонував поїхати разом з його студентами на Донбас, аби допомогти налагодити творчу співпрацю з українськими патріотами, я без вагань погодився. Йшлося про Бахмут, де я побував ще в березні. Але одна справа, коли в регіон торують дорогу розрізнені одиниці, а інша, коли підключається цілий університет. Тому для налагодження співпраці з «Бахмутом українським» були стягнуті певні культурницькі сили – науковці, поети, співаки, музиканти... Найстарший «десантник» - історик і поет Петро Шкраб’юк узяв на озброєння свій вірш, написаний ним багато років тому:

Нехай у степ несуть добро лелеки,
А я прищеплю, як любов свою,
До тополини гілочку смереки –
Нехай цвіте в полинному краю…

Він часто його зачитував, бахмутчани щиро аплодували... Бо в цих поетичних рядках, фактично, була закодована мета нашої поїздки. Коротше й не скажеш. На жаль, не всі українці мислять подібним чином. Дехто люто ненавидить «сепарів», а інші ж - просто не вірять, що на Донбасі можна щось там прищепити. А тим паче, привезене з Галичини, Волині чи Карпат. Трішки забігаючи наперед, скажу, що такі песимісти помиляються. Творчий десант з торговельно-економічного університету на власному досвіді переконався в тому, що патріотів у шахтарському краю багато. Принаймні, десятки й сотні тисяч.
Упродовж трьох діб група волонтерів зі Львова відвідала різні військові частини. Окрім інформації про поточну політичну та економічну ситуацію в нашій країні (її представляли фахівці з вищих навчальних закладів, громадських організацій та науково-дослідних установ Львова), були і концерти. Виступали львівські поети та бандуристки з капели «Галичанка».
Особливо запам’яталася зустріч в одній з частин спецпризначення. Там був не лише концерт. Бійцям озвучили пропозицію ректора ЛТЕУ щодо можливості безкоштовно навчатися у згаданому університеті. Чимало спецназівців виявило бажання розпочати навчання з першого курсу, або ж… здобути другу, додаткову спеціальність. Тобто, готові повторно сісти за парти навіть люди з вищою освітою. Ось де концентрується наша майбутня еліта – на передовій! Не вірте, що тепер лише пияки на фронті. Там дуже файні хлопці є. Коли звучали проникливі патріотичні, духовні та ліричні українські пісні – зокрема, й пісні про маму – мужні й сильні воїни не могли стримати сліз… Ось такі вони, наші соколята-спецназівці. Ми їм підняли настрій, а вони нам.
* * *
А тепер про наш тил. Є на визволених територіях і українофоби, звісно. Куди ж без них? Усі 25 років незалежного існування України їх підгодовували і захищали. Тому «садівничий» підхід на Донбасі тепер буде цілком виправданим. Якусь гілочку з паразитом-омелою рішуче відчахнути, десь розпушити грунт, десь добрива в землю внести… А десь варто прищепити плодоносну гілку. Без цього донецький сад буде біднішим. Повірте – є що прищеплювати і є на чому! В цьому плані ми можемо бути оптимістами.
Гірше з начальством, з керівною ланкою. Більшість донецьких патріотів, з якими ми спілкувалися, в один голос твердили, що справжньої України на звільненому Донбасі поки що немає. Уявляєте? Ми, учасники поїздки, перебуваючи в ейфорії від гостинності патріотів, кажемо, що є, а вони це заперечують. Кажуть так: те, що ви бачите, це лише логічне продовження ДНР (всі ж сепаратисти залишилися при владі!), тільки вже не з російськими триколорами, а з українською символікою, українським військом та з дозволом для бажаючих долучатися до українського культурного життя. Допомагати вам не будуть, але й у підвал вже не кинуть… І не розстріляють. Тобто, зміни на краще відбулися, але несуттєві. Бо якби були суттєві, то не просили б нас мешканці Костянтинівки бити на сполох, калатати в усі дзвони, аби не допустити закриття місцевої української школи №1. Не впадали б у розпач з приводу арешту добровольця «Якута» та багатьох подібних до нього патріотів. Ті, хто зупинили російську навалу, чомусь опинилися в тюрмах. А хто роздмухував сепаратизм, ті не лише на волі, але й при владі. Тобто, ключ для вирішення донбаських справ знаходиться не так на Донбасі, як у Києві. Ніхто не говорив про повторний Майдан (всі розуміли, кому він буде вигідний), але про необхідність тиску на нинішню владу казали практично одноголосно. Бо інакше доведеться йти у фарватері імперської путінської політики, а це смерть для України.
Тож який вихід? Приїздити на Донбас з любов’ю і захищати там все українське, що залишилося. І дбайливо плекати все нове, позитивне. А це помітний сплеск українського патріотизму серед людей інших національностей - росіян, греків, євреїв, білорусів… Тобто, Донбас став чи не першим регіоном України, де політична нація показала свої переваги над етнічною. База ширша та й динаміка краща.
Саме з націленістю на Любов ми їхали в шахтарський край. І своєрідним камертоном для нас був полум’яний вірш Петра Шкраб’юка:

Донеччино!
Твоє лице смагляве
Я в голосі Сосюри пізнаю.
І в дикім скіфськім
цокотінні коней,
Яке справіку в пам’яті стоїть,
І в синюватих шатрах
териконів,
Що піднялися з надр
мільйоноліть…

Петро Шкраб’юк був нашим емоційним «криголамом», дуже доречним для подібних ознайомчих поїздок. Далі настане пора аналітиків і «робочих бджіл». Роботи справді буде багато. Ось, скажімо, можна просто поїхати, як ми. А можна й фільм змонтувати. І в Інтернет його. Тільки коротко – найважливіше, найактуальніше. І таких фільмів зробити десятки. У Львові поки що рішуче розвернувся на Схід і почав там системно працювати лише Львівський торговельно-економічний університет. Якщо почин підхоплять інші, Україна почне швидко змінюватися.
Донеччина – гарна земля, і скрізь нас супроводжували прекрасні пейзажі. Але на передовій гостро усвідомлюєш - наскільки неприродньою, штучною є лінія розмежування. Як там у Висоцького: «Тот же лес, тот же воздух и та же вода…» Все те ж саме, тільки по той бік мінних полів правлять бал відверті україноненависники. Цього не було навіть в роки СРСР, адже партійні шовіністи завжди трохи маскувалися. А тут відверта імперська ідеологія, як і сто років тому, та ще й рівень культури набагато нижчий від денікінського. І нема на те ради… Добре, що наші хлопці стоять непохитно і не мають наміру відступати.
Звернув увагу на дитячі малюнки, закріплені на брустверах окопів. На велику кількість котиків і собачок на передовій, яких регулярно підгодовують наші воїни і ніжно ставляться до їхнього потомства – майже як до бойових побратимів. Бійці пояснюють це тим, що коти й собаки добре передчувають початок обстрілу. Але я думаю – справа тут в іншому. Просто українська душа не терпить жорстокості і рятується… любов’ю до живих істот. У сепарів, до речі, подібних «зоопарків» немає. Де «русский мир», там все прозаїчніше, суворіше.
* * *
Везли з собою багато літератури та свіжої преси. Були там і «Донеччина», і «Культура і життя», і «Слово Просвіти», і звичайно ж, «День». У Бахмуті був свідком того, як колишній боєць батальйону «Донбас» і власник магазину «Дім книги» Володимир Дериведмідь агітував українських активістів передплачувати цю потужну газету, фактично флагман української преси. Думаю, і за «Світличку» так агітував би, якби вона виходила. А коли зайшли вклонитися безстрашній учасниці українського Опору Олександрі Стародубцевій (жінка стояла в одиночному пікеті з портретом Путіна, який з келихом шампанського проголошує тост: «За дебилов! Без вас меня бы не было»), то й вона похвалилася книжками з бібліотечки «Дня», які придбала за власний кошт. Радила всім їх почитати. І я відчув в пані Стародубцевій рідну світличанську душу, нашу просвітянсько-патріотичну, діяльну породу… Обнімаючи по черзі Олександру Михайлівну, ми остаточно переконалися, що Донбас далеко не безнадійний. А в українську його частину просто не можна не закохатися! Гілочка смереки тут неодмінно приживеться...

Сергій ЛАЩЕНКО
Львів – Бахмут

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 27.05.2016 > Тема ""Будьмо!""