Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Тиждень, що минув був насичений подіями. Подіями непересічними, подіями, які вже змінили наше сьогодення – незалежно від того, відчуває те на собі кожен з нас, чи ні – подіями, які, поза всяким сумнівом, накладуть свій відбиток на день прийдешній.
Я не маю на увазі ритуальне покладання нашими урядовцями вінків, до пам’ятників жертв то агресорів, то своїх далеких чи й безпосередніх попередників, хоча театральність того дійства, його кричуща нещирість дратує щоразу більше. Справді, про яку щирість може вестися, коли засуджуючи на словах злочини кривавого фашизму, геноцид комуністичного режиму, чи злочини бандократії Януковича, ці людинолюбці своїми недолугими діями, по недоумству, а чи й через зловорожість свою продовжують чорну справу тих нелюдів і далі, зводячи нанівець націю!
Згадуючи події минулого тижня, мав на увазі, найперше, чергове порушення закону з боку нашої влади, яким вона відзначилась при протягуванні нової кандидатури пана Президента на посаду Генерального прокурора України. Безпрецедентність того дійства для світу (на жаль, не для нас, бо ж, схоже, ми вже звикли до подібного) полягала в тому, що цього разу гвалтування закону відбувалося не деінде, а в стінах законодавчого органу держави… самим же законодавчим органом. Про яку правову державу може йти мова, якого дотримання законів можна очікувати відтак від державних інституцій, від пересічних громадян, коли сам законодавець демонструє ганебну неповагу до ним же виданих правових актів, раз у раз порушуючи регламент Верховної Ради, нехтуючи основами законів, включно з самою Конституцією!
Хіба не зазначено у Регламенті ВР України, що будь-який законопроект, який не пройшов випробування голосуванням, не може бути занесеним до порядку денного, тим більше, поставленим на голосування раніше наступної сесії? Хіба це не стосувалось напряму законопроекту №4469? Виявляється, ні. Адже, попри явні порушення чинного законодавства, в тому числі і Конституції, цей законопроект, яким на посаду Генерального прокурора України приведено хай і невігласа в юридичному сенсі, зате віддану креатуру Президента, 12 травня було знову внесено в сесійну залу і перетворено на закон голосами коаліції «революціонерів» та олігархів.
На жаль, ми вже не раз стикалися з тим, як закони, формально бездоганні, руйнували країну, перетворювали нас на злидарів. Цей закон навіть формально є явним бастардом, викликом здоровому глузду і довготерпінню нації.
Безпрецедентність полягала ще й в тому, що закон цей, після набрання ним достатньої кількості голосів, було введено в дію того самого дня, буквально за три (!!!) години. Не забуваймо, що для цього він мав бути підписаний Головою ВР, Президентом України, мав пройти експертизу всіх міністерств і відомств, пройти експертизу на застосування права вето, мав бути надрукованим в офіційному друкованому органі ВР газеті «Голос України».
Вражаюча ефективність, чи не так? Задля такої ефективності пан Президент навіть зігнорував Антикорупційний форум, який проходив у ті дні в Великій Британії. Злі язики, щоправда, пліткують, що причиною алергії нашого Президента до туманного Альбіону була якась інфекція, підчеплена ним на BVI, але то, звісна річ, ніщо інше, як злісні підступи недоброзичливців Петра Олексійовича. Просто країні потрібен прокурор. Надійний. Свій. Махніцький, Ярема, Шокін, Луценко – гарячкові пошуки тривають. Може, не там і не того шукаємо, пане Президенте?
Жарти жартами, але ця прокуроріада не лише завдає чергової іміджевої втрати державі Україна, а в ряду інших «подвигів» нашої влади, таких, як здача Криму, невведення, всупереч Конституції України та закону України «Про оборону України», воєнного стану, колаборація з владою анексованого Криму, ухвалення закону «Про ВЕЗ Крим», нерозслідування злочинів, вчинених на Майдані, гвалтування Регламенту ВР головою ВР Володимиром Гройсманом, нелегітимність призначення уряду Володимира Гройсмана, умисне затягування з переобранням складу ЦВК, вона фактично делегітимізує владу держави Україна. А це вже ніякі не жарти, панове. З цим треба щось робити.
Іншою подією тижня, цього разу приємною, була прогнозована перемога нашої Джамали на Євробаченні-2016. Що змусило крилату богиню перемоги опуститися до її ніг? Багато чого. Найперше, чудові вокальні дані співачки, її колоритний сценічний образ, її емоційність, її щирість. А ще сама пісня з її дуже особливою музикою, зі словами, що западають в самісіньку душу. Замість звичних для подібних шоу тривіальних тем, нетихнучий біль страшної несправедливості, вчиненої над цілим народом, усвідомлення невигаданості трагічних подій більш ніж семидесятирічної давності та переслідувань, яких зазнають кримські татари на своїй землі сьогодні, не могли не торкнутися щирих, відкритих сердець.
Так вже співпало, що цьогорічний пісенний конкурс відбувався напередодні Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, сімдесят другої річниці виселення кримськотатарського народу з рідної землі злочинним комуністичним режимом. Це, звісна річ, не могло не надихнути співачку, так само, як не могло залишити байдужими слухачів, особливо тих, хто хоч би краєм вуха чув про ту трагедію.
Здавалось би, неймовірна річ, але в середині XX сторіччя цілий народ було звинувачено в зраді і виселено з рідної землі. Зрада цілого народу – чи можливо таке на загал? Історія не знає нічого подібного. Може, кримські татари в цьому сенсі є якимись особливими? Погляньмо на сухі числа: за дві з половиною доби 18-20 травня 1944 року з Криму були вивезені всі кримські татари. У телеграмі НКВС на ім’я Сталіна доповідали, що з Криму виселено 183 155 осіб кримськотатарської національності. По закінченні Другої світової війни в заслання, навздогін виселеним сім’ям, були відправлені ветерани – кримські татари, які виборювали перемогу над нацизмом на її фронтах, всього 8 995 солдатів та офіцерів. Скільки ж з того числа було тих, хто зі зброєю в руках служили в німецькій армії, чи співпрацював з окупаційною владою? Документи свідчать, що протягом січня 1942 року в 203 населених пунктах повністю окупованого німцями Криму та в п’яти таборах військовополонених було завербовано 9 255 чоловік. Чимале число, але ж це лише 5,2% народу…
Погляньмо на це з іншого боку. Чи мала Москва хоч якесь право вимагати вірності від народу, який завоювала силою зброї у 18 сторіччі, який гнітила всі роки аж до большевицького пришестя, призвівши до масового виходу кримців з півострова в 1783, в 1860-1862 рр., а саме те пришестя ознаменувалося безладом, етнічними погромами та червоним терором? А був же ще голод 1921-1923 років, в результаті якого вимерло 15 відсотків населення Криму, знову-таки, переважно кримців…
Не забуваймо й про те, що сама Московія, попри те, що під окупацію потрапила мізерна частка її території, поставила фюрерові близько мільйона військовиків. Це і 150-тисячна РОА, і 15-тисячна 29 гренадерська дивізія СС РОНА, 24-тисячний Козачий стан, 35-тисячний 15-й козачий кавалерійський корпус СС, 10-тисячна дивізія «Русланд», 17-тисячний «Русский» охранний корпус, 2,5-тисячна 1-ша «русская» національна бригада СС «Дружина». Не забуваймо й про 600 тисяч так званих Східних Добровольців (Ost-Hilfswilligen). Повніше про московські підрозділи, які воювали в складі Вермахту та підрозділів СС, можна знайти в матеріалах, поданих після статті кандидата політичних наук Сергія Джерджа за посиланням: http://urp1990.com.ua/news/rosiyani-naybilsha-kolaboracionistska-grupa-sered-soyuznikiv-gitlera
Звісно, мова тут не про те, чому виселяли кримських татар, болгар, греків, карачаївців, чеченців, бралися навіть за українців і не чіпали московитян. Мова про те, що лише людожерські режими, на кшталт гітлерівського та сталінського, могли взагалі планувати подібне в двадцятому сторіччі. Чи думав хто з кримців, повернувшись через півсторіччя заборон через незчислені перешкоди і рогатки на омріяну батьківщину, що «русский мир» невдовзі знову причалапає за ними, вдереться до їхніх осель?!
Саме тому так важливо, що прониклива пісня Джамали, її перемога на Євробаченні-2016 знову привернула увагу європейців, увагу світової спільноти до Криму, до кримськотатарського народу, причому, не лише до його минулого, до геноциду, вчиненого проти нього кривавим сталінським режимом, але й до наруги, яка чиниться над ним сьогодні, в XXI сторіччі. Завдяки її пісні тема Криму, тема незаконної анексії його до Московії, тема системного насилля над українськими громадянами півострова, найперше, над кримськими татарами, яке відбувається тут і сьогодні, знову, попри велике небажання Московії, вийшла на перші шпальти часописів, з’явилася у стрічках новин, в телепрограмах, про неї знову заговорили «стурбовані» політики. Як європейські, так і вітчизняні. Низький уклін тобі, люба Джамало!
Насправді, те, що відбувається останнім часом на півострові, не може не турбувати. Анексувавши Крим за допомогою бутафорського референдуму, поширивши на нього свою юрисдикцію, Московія щосили намагалася при тому справити якнайкраще враження на кримчан, засіваючи щедротами направо й наліво, немов багатий купець перед артіллю босяків. Попервах, багато в чому це вдалося. Ба, навіть сьогодні бюджетники, силовики та пенсіонери ладні молитися на Володимира Володимировича. Одначе дуже скоро навіть найзапекліші прибічники «русского мира» стали помічати, що в омріяному світі не все так гладко й безпроблемно. Чи не найпершими відчули це на собі підприємці. Законодавство Московії у сфері підприємницької діяльності стало для багатох неприємним сюрпризом, особливо для тих, хто звик до такої поширеної в Україні спрощеної системи оподаткування. Далі – більше. Нові господарі життя взялися за наведення «порядку». Часто під тим гаслом, щоправда, відбувався елементарний переділ власності, сфер впливу, але як би там не було, все те аж ніяк не сприяло процвітанню місцевого бізнесу. Знесення ринків і риночків, які стали такими звичними для кримчан, які для багатьох були своєрідною точкою опори, способом виживання, переповнило чашу терпіння. Стихійні мітинги з портретами Володимира Володимировича, слізні скарги до улюбленого лідера на безчинства місцевої влади, жалісливі прохання, зі ставанням на коліна, прийти і навести лад вибухнули не в одній лише Євпаторії, Севастополі чи Сімферополі, але то ніяк не допомогло. Бездушні бояри за спиною доброго царя чинили своє. Та й з мітингами все стало тепер ой як непросто. Так, спроба ряджених «казаков» (тих самих «сміливців», що ще два роки тому під прикриттям московитських ССО тримали в облозі наші гарнізони, розганяли мітинги противників анексії) провести у п’ятницю, шостого травня, пікет із закликом не допустити закриття такого собі «Крымского казачьего кадетского корпуса», завершився великим конфузом. Влада Сімферополя, попри подану напередодні заявку, відмовила у проведенні заходу, пославшись на те, що в тому ж місці (біля пам’ятника святителю Луці) і в той самий час заплановано інший масовий захід. Несмілива спроба «казаков» образитися вилилась в мінімальний адміністративний штраф (10-20 тис. рублів) для його організаторів, в картинне затримання принаймні двох пікетувальників і наказ від суворого підполковника для решти «казаков» і «казачек»… замовкнути і розійтись. Прикметно, що «казаки», особливо їх пишно декорована бутафорськими орденами та медальками старшина, зрозуміли все від самого початку і не надто розкривали рота, на відміну від голосистих «казачек». https://www.youtube.com/watch?v=gdMIeM5EeFU
Думається, доблесна перемога над «непокірними» пікетувальниками, зафільмована і викладена в Мережу, мала на меті показати рішучість влади «пресекать» найменші вияви непокори. Що така непоступливість і показова жорсткість була застосована до лояльних «казачков», мало сигналізувати, що недоброзичливцям влади в такій ситуації перепаде по-справжньому.
Як би там не було, а задуматись кримчанам є над чим. Особливо тим, які, втративши такі звичні за України прибутки від туристичного бізнесу, опинилися біля розбитого корита. Любовно вибудувані ними справді гарненькі пансіонати і будинки відпочинку вже другий рік якщо й не пустують, то ледь окуповують своє існування. Ще сумніші перспективи в цій площині після підтримання депутатами Держдуми, наприкінці минулого тижня, законопроекту про заборону використання житлових приміщень у якості готелів, хостелів та пансіонатів. У разі його прийняття, по туристичній індустрії Криму буде завдано удару, від якого вона за нинішніх нужденних умов може й не виправитись. Не викликає жодного сумніву, що після ухвалення цього закону бабусі вже не зможуть брати до себе постояльців, а приватні пансіонатики можна буде використовувати за призначенням, лише легально зареєструвавши їх, що передбачає, звісно ж, відповідні виплати. Чи потягнуть таке навантаження наші готельєри на туристичному безриб’ї?
Та, схоже, те не надто хвилює Москву. Крим в «гавані», гавань наповнюється бойовими кораблями, в тому числі новітніми підводними човнами, оснащеними ракетами, які здатні завдавати ударів по всій території України. Про це нещодавно заявляв речник Головного управління розвідки Міністерства оборони Вадим Скибицький. Схоже, що про лаври туристичної Мекки Чорномор’я Криму доведеться забути. Справді, ну про який відпочинок, хоч би й для невибагливих, звичних до всього московитів, може йтися, коли від 2014 року над пляжами півострова з ревом проносяться бойові літаки,
коли з’являються повідомлення про перекидання до Криму стратегічних ракетоносців Ту-22М3, які можуть нести, з-поміж іншої, і ядерну зброю, коли ніхто інший, як директор департаменту з питань нерозповсюдження (!!!) та контролю над озброєннями МЗС Московії Михайло Ульянов повідомляє, що його країна за необхідності розташовуватиме ядерні озброєння на своїй території, зокрема, і в Криму!
Зрештою, думки кримчан щодо того, подобаються їм такі нововведення чи ні, ніхто не питає. Не заведено у «братнього» народу, щоб влада звітувала про свої дії, тим більше, про плани. Власне, патерналістська свідомість абсолютної більшості московитян і не очікує нічого подібного. Що ж до кримчан, то рудиментарне рефлексування у вигляді анемічних мітингів, пікетувань є наслідком отруєння нинішнього покоління «кримського народу» вірусом волі, підчепленим за розпусних українських часів. Від нього неможливо було вберегтись. Розчинений в повітрі, він витав над півостровом від початку дев’яностих, паморочачи голови ідеями автономізації, самостійності, клекотів на площах триколорами шанувальників повернення «отєчєства», кривавим палахкотінням прапорів грачевців та вітренківців, затоплював їх бірюзово-блакитним паводком кримськотатарських національних кольорів.
Ох, той вірус… Його дія не обмежувалась пересічними горлопанами. Він плодив якісь об’єднання, якісь громадські рухи, звихрював партійки і партії, просочувався у святая святих – у владу. Це ж тоді один з представників, здавалось би твердокам’яного моноліту червогого директорату, написав книжку «Україна – не Росія». І справді, не Московія. Цього вівторка згадували незабутню Валерію Іллівну Новодворську. Згадували епізод, коли її заарештували за розкидання антирадянських листівок в Большому Театрі під час офіційного засідання. Як результат – майже дворічне ( з червня 1970 по лютий 1972 р.р.) примусове лікування у психлікарні.
Хіба можна уявити, аби в часи Незалежності когось запроторили у психушку, скажімо, за засівання листівками, хоч би й під куполом Верховної Ради? Скажете, то ж були далекі сімдесяті. Справді. Але хіба ми не бачимо, як і в сучасній Московії хапають людину, яка зважились вийти з плакатиком, на якому нічого крамольнішого, аніж цитата з Конституції… самої Московії? Хіба ми не чули про Олександра Бившева, якого записали в екстремісти з усіма витікаючими наслідками – звільненням з роботи, перекриттям банківських рахунків, судовими переслідуваннями, знищенням його сторінки на сайті поезії Стихи.ru, народним цькуванням – і все те лише за написання вірша, в якому засуджувалась агресія Московії в Україні?
Не можна сказати, що у нас все було гладко. Був тиск, були переслідування, убивали журналістів. Ми пам’ятаємо і Ігоря Александрова, і Георгія Гонгадзе. Але після вбивства Гонгадзе піднялася Україна. Акція «Україна без Кучми» була предтечею Помаранчевого майдану, Майдану Гідності. Чи сталося щось подібне в Московії після вбивства – навіть не журналіста – лідера опозиції Бориса Нємцова? Ні, панове, Україна таки не Московія. Надто різні наші сприйняття.
Ось Україна: в ражі ненависті до повсталого люду провладна частина українських парламентарів ухвалює 16 січня 2014 року драконівські закони. Реакція на них відома. Вони не проіснували й двох тижнів.
Ось Московія: На минулому тижні Держдума схвалила законопроект про «антитерористичні» поправки, запропонований головою комітету Держдуми з безпеки та протидії корупції Іриною Яровою і головою комітету Ради Федерації з оборони та безпеки Віктором Озеровим. https://tvrain.ru/news/antiterroristicheskie_popravki-409193/ Вони передбачають, з-поміж іншого, що тим особам, яким влада з тих чи інших міркувань начепить ярлик терориста чи екстриміста, виїзд за межі країни буде заборонений. Передбачається також відповідальність за «несообщение о преступлении террористической направленности», «содействие экстремистской деятельности», «международный терроризм». Поправками пропонується заборонити виїзд за межі країни також тим людям, які отримали офіційні застереження про неприпустимість дій, які створюють умови для вчинення злочинів терористичної спрямованості.
Це як вам, панове? Це в країні, де екстремістом стаєш, завантаживши на свою сторінку відео з Мережі, пісню цілком легальної в тій самій країні групи, чи носиш підтяжки кольорів прапору ФРН! https://www.youtube.com/watch?v=asynZbH0UOY
А чи помітив хто з вас шквал обурення, який здійнявся в Московії через спробу перетворити те марення сивої кобили на закон? Отож… Схоже, часи єжовщини з тріумфом повертаються в «русский мир», і це дуже сумно, бо так виходить, що нинішня влада Московії вкупі з вірним їй народом безсоромно прогулювала уроки історії.
Ні, Україна таки не Московія. Чого ж дивуватися, що по двадцяти п’яти роках перебування в її інфікованому свободою середовищі тепер навіть найрадикальніші адепти московізації Криму почуваються в «родной гавани» невиправними екстремістами. Крок вліво, крок вправо…
А як же мають почуватися ті, хто не надто прагнув таких радикальних перемін, хто не хотів до чужої «гавані»? Як почуваються ті, хто намагався не допустити того? Втім, доля останніх добре відома. Афанасьєв, Кольченко, Сєнцов, Костенко, Асанов, Дегерменджи, Чийгоз – ось далеко не повний перелік тих, кого нова влада вважає за своїх ворогів, за екстремістів, причому, не бутафорних, як оті «казачки», а справжніх, бо ці не приховують свого несприйняття вчиненого свавілля, бо вони не вибачать їй, владі, беззаконня і наруги над правом і справедливістю. І влада – не вважаймо її вже зовсім недолугою – чудово розуміє це, усвідомлює глибину злочину, в який втягнулася, як і те, що рано чи пізно, а за злочини доведеться відповідати. Саме тому і не має для неї ніякого значення очевидна безвинність кинутих за грати жертв. Саме тому й виголошуються неймовірні для здорового глузду вироки.
Але час не стоїть на місці. Як ніч зникає під променями вранішнього сонця, так і морок учорашнього, з усіма його почварами, рано чи пізно, а таки розвіється над нашим чарівним Кримом. Влаштовуючи судилище над безвинними, намагаючись якщо не зламати свої жертви, то застрашити тих, хто невдоволений нею, хто не сприймає її, хто буде першими свідками на процесі, де на лаві підсудних буде сидіти вже вона, московська влада має не забувати поглядати на годинник. Час каліфів спливає невблаганно.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 20.05.2016 > Тема "Резонанс"