Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогоднішня поетична сторінка «КС» пропонує любителям поезії вірші Олега Вістовського, публіциста, перекладача, редактора. Олег Володимирович Вістовський народився 10 серпня 1961 року в селі Іване-Золоте Заліщицького району Тернопільщини. Закінчив місцеву восьмирічку, Заліщицьку середню школу ім. О. Маковея, Київське республіканське медичне училище № 2 та факультет журналістики Львівського державного (тепер – національного) університету ім. І. Франка.
Член Національної спілки журналістів України та Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Організатор і учасник літературно-мистецьких заходів краю. Нагороджений Почесною грамотою НСЖУ (2014). Лауреат Крайової літературно-мистецької премії ім. Петра Ковальчука у номінації «Літературна та публіцистична творчість» (2015) та Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича у номінації «Поезія. Добірки» (2016).
Поезії друкував у альманахах «Вітрила-82», «Подільська толока», журналах «Літературний Тернопіль», «Золота пектораль», газетах «Молода гвардія» (Київ), «Вільне життя плюс», «Ровесник», «Свобода» (Тернопіль), «Молодий Буковинець» (Чернівці), «Колос» (Заліщики) та колективних збірниках.
Двома виданнями у Чернівцях у видавництві «Прут» вийшла збірка поезій «У стремені Дністра» (2000, 2006). Співавтор книги «З людьми і для людей» (2004), редактор видання КУНу «За променем сонця» (1994).

Олег ВІСТОВСЬКИЙ
НЕ СПІТЬ, НЕ ДРІМАЙТЕ! І НА ГЕРЦЬ СТАВАЙТЕ!

ТАРАСОВА ЛЮБОВ

Не дрімає свічка у маєтку пана,
Щось малює знову олівцем Тарас.
Не почує скоро:
 «cлава!» чи «осанна!» –
Вчора у тринадцять він ягнята пас.

Ночі Петербурга і степи казахські,
Поеми, картини
 й вічний «Заповіт»,
Все в житті йшло поруч:
 заслання солдатське
І без України так багато літ!

Подорож остання на Чернечу гору,
За плечима – повний
 мужності «Кобзар».
Додавав не раз він мудрості народу,
Крізь віки безцінний від поета дар!

Вслухайтеся, люди!
 Бо вам лихо буде!
Ділять Україну вкотре знов і знов.
Не спіть, не дрімайте!
 І на герць ставайте…
Порятує Неньку Тараса любов!

ПРО ЧАС

Вже день – як мить.
 І тиждень – день.
І місяць тижнем став.
Поспішність, стиснену до меж,
Звели на п’єдестал.
Квартал – мов місяць.
 Рік – квартал,
Пресуєм час в собі.
А завтра – подзвін… І кінець
Життю та боротьбі!
Цей божевільний ритм життя
Не лиш мене дістав…
Чи не тому не того знов
Звели на п’єдестал?
 

ІВАНЕ-ЗОЛОТОМУ

У стремені Дністра – село моє,
Стоїть віками вже на місці цьому.
Тут сонце в хвилях ніжно виграє,
Сюди з доріг вертаюся додому.
Дитинство, юність земляків
 пройшли
У цих місцях, знайомих
 аж до болю.
По цім шляху в безсмертя
 йшли діди,
За рідну землю ставши до двобою.
З долини нам всміхається село,
А в задумі, схилившись при дорозі,
Ще й досі – як в війну тоді було,
Синів із битви мати жде в тривозі.

* * *
Така блакитна височінь,
Що й словом не сказати,
А хмарка – ніби білий кінь, –
Попробуй наздогнати.
А синява – немов весна,
Як те палке кохання.
І винна в цьому ти одна,
Бо пострічалась зрання.
В бентегу душу вповила
І усміхнулась радо,
Та й за собою повела
Весняним тихим садом.
І синява отих небес,
Немовби твої очі.
І я мов заново воскрес
Через слова дівочі.

ЛІТНІЙ ЕТЮД

Втопився місяць в річковій воді,
І зорі стали там земні й прозорі,
Мов очі дівчини –
 у радості, не в горі:
Такі чарівно-ніжні, голубі.
Хлюпоче ранок – сизокрилий птах,
Пливе світанок тихо понад воду.
Я п’ю джерельно-чисту прохолоду
Ріки, давно згубивши
 в травах шлях.
І відчуваю часу тихий плин.
Хвилини постають, мов частоколи.
А зорі гублять золоті підкови
На дні дністрових
 трепетних глибин.
Не озоветься жодний голосок –
Уся природа в мовчазнім чеканні.
Лише з душі мелодія єднання
Акордами лягає на пісок.

ВІДДАЙ МЕНІ ВЕСЬ СМУТОК СВІЙ І БІЛЬ…

Віддай мені весь смуток свій і біль,
Собі візьму тривоги та невдачі.
Віднесла у минуле заметіль
Твою самотність,
 прожиту терпляче.

Весна відкрила тисячі доріг.
Знайди одну: для нас обох – єдину.
Що приведе тебе на мій поріг:
Любов чи жаль?
 Я не знайду причину.

У серце знову вкрався давній біль –
При зустрічі сльозу твою побачив.
Не дай, щоб повернулась заметіль,
Прожий розлуку,
 як колись, терпляче.

* * *
Умиваються росами ранки,
Сонце пестить долоні мені.
Ви, чарівні мої заліщанки,
Усміхаєтесь перші весні.
І вслухаєтесь в пісню пташину,
У симфонію-спів солов’я.
Десь летить в надвечір’ї незримо
Перша пісня несміла моя.
Випливає туманом по річці
І лягає у трави в росу,
Заплітає у вітах смерічку,
Ніжно пестить дівочу косу.
І спокійно пливе час до ранку,
Вже дерева окутав туман...
Я згадаю свою заліщанку,
Мов з продовженням
 милий роман.

* * *
Швидкоплинні Дністрові води
Аж притишили хід, здається, –
Від твоєї казкової вроди
Берег річки натхненно сміється.
Пісня лине навколо стодзвонна,
Заплітається в віти смерекам.
Чаша щастя – ще вчора повна,
А сьогодні – у вирій, лелеки!
Осінь срібними росами грає,
Дні рікою спливають у море.
А сліди на піску пропадають, –
Їх все менше, мені на горе.
Даленіє за обрієм літо,
Наодинці лишаюсь з думками...
В синіх горах самотня трембіта
Кличе в гості голосом мами.

ЧЕКАННЯ

Вже липень стука
У мої ворота,
І в позолоту
Вкутались хліба.
Чекаю жнив:
Нехай важка робота
В моїх долонях
Потом закипа.
Чекаю рук,
Отих ласкавих, ніжних,
І спраглих губ –
Від сонця, самоти,
І від розлук.
Раптово потемнілих
Твоїх очей.
І лагідного: «Ти?!»

* * *
Береги любові, береги надій.
Знов стою у полі
 поміж власних мрій.
Радо усміхаюсь – жито золоте
Буйною стіною веселіш росте.
Голубі дороги в небі проклада
Жайвір – і поволі зверне до гнізда.
Мирний гуркіт бою ляже на поля –
За труди величні вдячна нам земля.
У веселім житі знову – там чи тут –
Острови червоні – маки зацвітуть.
 

МИТЬ – І ПОТЯГ ПОКИНЕ ВОКЗАЛ

Мить – і потяг покине вокзал,
Ти махнеш на прощання рукою,
За вікном побіжить магістраль,
Але більш не знайду я спокою.
Мить – і потяг мене понесе
У нічну безкінечну тривогу,
Цінуватиму я над усе
Лиш єдину – до Тебе – дорогу!

Мить – і потяг покине вокзал,
В серці нові поселяться втрати.
А мене твій німий трибунал
Засудив до повільної страти…
…Мить – і потяг покине вокзал.

* * *
Ти і я. І тиха ніч між нами.
І нікого більш у світі цім.
А човни пливуть по річці снами,
Світиться вікном єдиним дім.

Там на тебе вже чекає мати.
То підемо? Ні, шепочеш, ні!
Все ж пішли – у інший бік від хати,
Слід лишили на вогкій стерні.
А зоря заграла світанкова –
Впала у траву слізьми роса.
Наша зупинилася розмова.
І дівоча розплелась коса.

День як день. Нічого мов між нами,
Та лиш кине місяць погляд свій, –
Попливуть човни по річці снами
І почую: «Ти – єдиний мій!».

* * *
Поведи мене у казку,
Чарівнице синіх гір,
Пробуди жагучу ласку
І кохання перевір.

Заведи свою веснянку,
Хай почують у кутку.
І прийди на зустріч зранку
На провислому містку.

Я чекати буду довго,
Пробуди надій чуття.
Припади до серця мого,
Й вже не буде вороття.

Най любов чарує всюди,
Б’є ключем, як та вода,
І наповнить щастям груди,
Верховинко молода!

* * *
А в сни мої приходить осінь
Листком пожовклим з яворів.
І за вікном тужливий спів
У тебе вибачення просить.
Немовби згадка про минуле
У сни мої приходиш ти,
Без жалю спалюєш мости,
Згорає тихо серце чуле.
Мов з безкінечної турботи
Все худне року календар.
І осінь йде, як Божий дар,
Несе невидимий хорал:
Старі, в нових співзвуччях ноти.

* * *
А мрії наші
Линуть
В небесну височінь.
А горе наше
Гине,
Відходячи у тінь.
А пісня наша
Стріне
Ще у дорозі нас.
І радість все
Обійме
В оцей щасливий час.

ОСІННЯ МЕЛОДІЯ

Безперервні дощі
виграють кругом нас,
мов на древньому фортепіано.
Довго й нудно з дня в день
пливе-тягнеться час,
темп його то повільний, то рваний.
І звучить-виграє
цей невпинний мотив
золотої і щедрої осені.
Він бринить кожну мить,
а в душі в нас щемить
до весняної просині.
Мила, ми збережем
під осіннім дощем
серця твого і мого горіння.
Щоб колючі вітри
і холодні сніги
в нас не вкрали любові коріння.
Чуєш, осінь шумить?
Неповторна ця мить,
хоч приходить вона і щороку…
І мелодії нить,
що у серці бринить,
нас веде на дорогу широку.
* * *
Проходять дні, ідуть роки
Ми не самі в усі віки.
У смутку зим, серед розлук
Нам не злічить сердечних мук.
Усіх думок не передать,
Традицій всіх не перейнять.
Не спробувать смаків усіх,
Сприймати біль так, як і сміх,
Й кохати так, як в перший раз,
Уже не дасть провісник-час!

ВСЕ В МИНУЛОМУ

Не старайся минуле сховати,
Розтоптати, забути, порвати.
У минулому, тільки у ньому:
Все життя твоє – радість і втома,
Смуток, біль,
 щедрість, мука кохання,
Зустріч з милою ще спозарання.
Все в минулому, тільки у ньому:
І досвітні приходи додому,
Спів душі і тривоги розлуки,
Найрідніші – ці мамині руки.
Це в минулому, тільки у ньому:
Весняні, щонайпершії громи.
До цієї ось миті сьогодні
Ти в минулому, тільки у ньому.
Не старайся ж минуле сховати,
Розтоптати, забути, порвати.

* * *
Тернопіль.
Темний ранок ще...
Тремтить
доріжка місячна
на озері німому.
За мною
грудень-бородань,
мов тінь,
бреде і просить:
– Не спіши
відсіль додому.
...А зорі
у дзеркальній глибині
купають в сяйві місяця
утому.

* * *
Довгими ночами
 не приходять в сни
Друзі із дитинства. Де тепер вони?
Може, їх по світу вітер розкидав,
Як те жовте листя жовтень обірвав?
З кожним роком швидше
крутиться Земля,
Може, і закине декого, бува,
До моєї хати, рідного житла, –
Мрію їм віддати часточку тепла.
Та осінній вітер гонить листя знов,
Занесе далеко першу ту любов,
Що зігріла серце в юності мені
І тепер до мене вернеться у сні.

НАРОДЖЕННЯ ДНЯ

Мовчить Дністер,
 закутавшись в туман,
І верби розпустили довгі коси.
Пісенно ранок, мов орган,
Кидає в трави тихі звуки-роси.
І хмари понад воду синю мчать,
Стоять в задумі посивілі гори.
Їм – гордим, сильним –
 все звучать
Життя травневі медобори.
Лягає світло горам на горби –
І враз озвуться всі гаї співучі.
У серці – ані туги, ні журби,
Лиш промінь сонця з-за німої кручі.
А річки вигинається хребет,
Зміїно простягнувшись в горді далі.
Настромлює хвилястий очерет
Сріблясто-білі росяні коралі.
І постає новий казковий день,
Вгортаючи мене в свої турботи:
У серці розгоряється огонь
Поезії, натхнення і роботи.

РАК

Вийшов задом з річки рак,
Не повернеться ніяк!
Рака хвиля розвертає,
Ніби в жмурки з раком грає.
Крутить рака на всі боки,
Навела на нього вроки…
І не знає бідний рак
Повернутись йому як!

СКУПАВСЯ

Біг до річки гарний хлопчик,
Раптом з неба теплий дощик:
«Ти куди, малий, купатись?
Можеш вже домів вертатись,
Бо тебе я вже скупав…» —
І шугнув убік на став.
Хлопчик наш побіг до мами,
Де веселка над полями.

СОМОВА НАУКА

У Дніпрі старенький сом
Вчив молодших аксіом:
«На гачок не попадайтесь,
До наживки приглядайтесь,
Бо її маскують вміло…»
Хапонув – й забулькотіло!
Через п’ять хвилин рибалка
Біг прожогом через балку.
На плечі старого сома
Ніс він радісно додому!
Перш, ніж сам даєш поради,
Ти зважай на власні вади.
Бо з роками зір та смак
Зіграють поганий жарт!

ФАНТАЗЕР

Через мостик у саду,
Я на інший берег йду.
В кошику свіженькі груші,
Яблучка і слив м’якуші.
Пригощу усіх сусідів,
Віднесу бабусі й діду.
Враз за пень перечепився
І у річці опинився.
Фантазери так ся мають,
В мріях-задумах літають,
Часто-густо до знемоги.
І не дивляться під ноги!

СОНЯЧНЕ ЗАЙЧАТКО

Сонячне зайчатко
весело стрибало
По моїй кімнаті.
Ручку в лапки брало, —
Вчилося писати
просто на підлозі,
Та слова читати
я не був у змозі.
І отого ранку
у гості до мене
Завітав букварик –
подарунок нені.
А мені всміхалось
зайченя вухате
І допомагало
букварик читати.
Та за хмарку сонце
промені сховало,
Залишивсь букварик –
зайчика не стало!
Але завтра вранці
він до мене прийде,
Коли в небо сонечко
прогулятись вийде.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 15.04.2016 > Тема "Душі криниця"