Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогодні в нашій рубриці — поезія Павла Кричевського у перекладі з російської українського поета Анатолія Криловця.
Павло Кричевський народився в місті Ромни Сумської області. За фахом — педагог-філолог. У 1983 році закінчив факультет іноземних мов Сумського педагогічного університету. В 1984-1985 роках навчався на факультеті журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Поет, перекладач, есеїст. Автор книжки «Бабочкин рай \ Птаху судились крила» (власні вірші та переклади сучасного українського поета Анатолія Криловця), книжки власних віршей «Новые мифологии» та книжки перекладів з класичної та сучасної української поезії «Ехо \ Эхо». Член НСПУ. Лауреат літературної премії імені Валер’яна Поліщука.

Павло КРИЧЕВСЬКИЙ
«ЯК ВСЕ ПЕРЕПЛЕЛОСЬ! СКОРІШЕ НА СВОБОДУ!»

НЕБЕСНІЙ СОТНІ

Хай земля вам пухом,
Небеса – промінням.
…Мати плаче глухо
В ночі безгомінні.
Сліз потоки плинуть,
Як палюща лава:
Слава Україні!
Вам, героям, – слава!
Кат почав віднині
Відлік свій кривавий.
Слава Україні!
Вам, героям, – слава!
Ви пробачте, хлопці,
Нам, живим, пробачте.
Ви тепер край сонця
І в серцях гарячих!
Не забудем! Ми не...
Ми не маєм права.
Слава Україні!
Вам, героям, – слава!
Лютий 2014 р.

ПРИРУЧЕННЯ

Птаху, птаху, з перебитим крилом,
Ти мовчиш, залишив неба огром.
Я мовчав би теж, якби так ширяв,
В мої б крила бились пісня й зоря.
Птаху, птаху, є тяжіння землі –
Це щоб ноги тіло твоє несли,
Це щоб тіла твого важкого рот
Слово вставив би у пісню. І от…
От би, птаху, нам з тобою злетіть!
І зламать собою небесну кліть!
Тобто, птаху, щоб нам зразу туди,
Де від тіл не лишаються сліди,
Де рождає небо слово і звук...
Та годую, птаху, тебе я з рук.
І у домі своїм новім мені
Ти співаєш: добре в кліті тісній.

МЕТЕЛИКИ

Метелики живуть дуже недовго.
Й ось уяви:
Одному з них дісталося
тепло і сонце –
А вже надвечір
Сонячні зайчики
провели його в небуття.
А другий жив у грозовий день –
І дорогу в смерть
йому освітлювали блискавиці.
Третій же народився ввечері
І помер у перших проблисках
світанку.
Тепер уяви:
Є метеликів рай.
І в цім раю метелики
Намагаються збагнути,
Що ж відбулося.
І не можуть вирішити,
Якого кольору життя –
Золотого, сірого чи чорного.
І що таке смерть –
Сонячний зайчик,
Вечорова зоря
Чи проблиск світанку.
Але метеликового раю не існує.
Метелики просто перемелюють
Своїми крилами світло й тінь.
Пилок життя осідає
на їхніх крилах.
Ти дивишся на цей малюнок
І уже не боїшся померти.

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Перед грозою себе із азів
Ми осягали, і щоб не схололо
Серце – долоньками,
мов заборолом,
Ніжно прикрила за мить до грози.
Перед грозою був злий, наче пес,
Вітер – з небес
 рвав позлітку над нами.
Сонячну скалочку поміж човнами
Я заховав серед заводей-плес.
Перед грозою у сто свіч краси
Обрій спахнув за твоїми плечима.
Стукало серце в долонях
 причинне.
Ми воскресали за мить до грози.
Перед грозою сумним був твій зір.
Вії тремтіли і світ малювали,
Пристрасть земну і небесну єднали
Очі жагучі за мить до грози.
Перед грозою прийдешнього зик
Чувся у шелесті тихім травинки.
…І малювала мені ти картинки
Блискавки пензлем
за мить до грози.
Перед грозою у сто свіч краси
Обрій спахнув за твоїми плечима.
Стукало серце в долонях
 причинне.
Ми воскресали за мить до грози.
* * *
Як все переплелось!
Не бійтесь, що віднині
Позбавлю слова Вас,
 мовчанням світ заллю.
Притисніться чолом
 в пориві до картини
Вікна. Бо там – весна, а я її люблю.
Як все переплелось!
Якою ниттю зшиті
Чарівником в єдине
 мільйон сердець живих?..
І жодного – забути,
 і жодного – лишити!
Як у палац свій власний,
заходжу в кожне з них.
Як все переплелось!
 І нерви – наче струни.
Та кожен день несе сирі дощі осмут.
Та кожен день весняний
 такий первинно юний
І він брехню змиває
 поквапливо, як бруд.
Як все переплелось!
Скоріше на свободу!
Умовності всі геть!
 Весна – немов сльоза!
Сьогодні я для Вас
 живу цілющу воду
Точитиму із серця
 по краплі, мов бальзам.
* * *
Коли стане складати час
із пратемних своїх брил мої сни,
приходить вона.
Вона
ніжніша від слів про неї,
вона
розчиняє їх поглядом.
І зникає час –
будівельне сміття життя,
і тоді світ стає чистим.
А вдосвіта я збираю
опалі зірниці
і зігріваю в долонях
прохолодні звуки
її імені.

ОСІННЯ ЗАМАЛЬОВКА

Вітер в вухо: восени не пиши –
В рядках нема душі,
В рядках – лиш мертві тушки
Дерев, думок бруд, почуттів.
Ти ж бо збираєш падло, дивишся
Крізь каламутні погляди,
Що їх розвівають і в даль відносять
Світанки темні, ген аж туди,
Де в безлюдному й білому полі
Аркуша паперу
Рядки осені проростають
Дивними днями.
Зникає липка волога слів.
Ллється студене світло,
Живе і прозоре.
* * *
В бездонну яву моєї ночі
Упав, одірвавшись від сонця,
Живий промінь – твій голос.
Помер Маленький Принц,
Не доживши до мого дитинства,
І став казкарем твоїх снів.
* * *
Погасить на зорі зорю,
Сну рани вилиже, як хутро.
І зійде.
Краплі перламутру
Їй промінцем зі щік зітру.
Не гляне вслід своїй сестрі,
Що гасне, а зі мною прямо –
Увись!
…Останніми рядками
Махну – й змахну останній гріх.

ОБІТНИЦЯ МОВЧАННЯ
Олені Свердленко

Я все сказав і витік я словами,
Як загнаний до напівсмерті кінь.
Лиш піна й стогін…
 Люди, я із вами
Не поділюсь ним,
 що б не значив він.

Не знати вам, як з Музою навзаєм
Встромляєм в тишу
 вічне ми перо, –
І в дзеркалі атраментом стікає
В бездонну чорну ніч її нутро.
Не знати вам. Скачіть у скоромовці
На блиск жаданих заповітних сонць.
З обочини назустріч вам помовчу,
Близький не затемнивши горизонт.

Не знати вам, хоч я життєві узи,
Ділю із вами й дня низький сувій,
Як загнана моя єдина Муза
Простогне ув останній стогін мій.

НАДІЇ

Ти уночі додому тихо йшла
Крізь вулиць згортки
 й сторінки кварталів.
Зачитані хмарки поволі мчали
Із болем правд і кривд. Німа імла.

Був дім, а в нім горів і гас камін,
І розгорявся знову. Ти мовчала.
А я подумав: «Є у слів начало –
Вогонь свічі,
 твій погляд, наче дзвін».

Яка небес бездонна синява!
Як світиться, аж серце ожива!
Тим світлом неословлене все дише

І подихом гойда зірок вуаль…
Світ перших слів крихкий,
 немов кришталь.
Дивись у вись, влови його
 крізь тишу.

КВІТЕНЬ

Берези, мов пергаменту сувій.
В соку жертовнім
 всі північні парки.
Слова дрижать, зливаючись
 в ремарки, –
Прощальна драма
 промайнулих мрій.

І перший грім у пам’яті старій
Розбився,
 і, вгорі зімкнувшись, арки
Замкнули звук.
 І заяскрів над парком
Німий знак запитання угорі.

Про вічне все кричать
 й кричать граки,
Всю ніч шепочуть рятівні струмки.
Колишні дні міліють непомітно.

Приречено гіркі дими висять.
Життя минуле в полум’ї багать.
…Торішню осінь спалюють у квітні.

ЗНОВУ З ТОБОЮ

Життя яку ж бо має форму? –
Круг?
Його пройшли? Прорвали?
Біля входу.
Відкриєм далі що?
Тремтіння рук…
Продовження? «Так не буває?»
Коду?

Продовжується все. І ти мені
Летиш в обійми наостанок.
Де ж ми?
Лиш зорі мерехкі в тривожнім сні…
Поглянь: який ручний
і безбережний
Над нами космос!
Вдвох ми летимо.
Лишись зі мною
в позасвітті вічнім!
Як дивно: ми востаннє живемо
І вперше – дишемо
життям космічним…

КОЛИСКОВА
Машеньці

Заснули в деревах
 останні вже звуки,
І з тихим дзюрчанням
 все ближчають сни.
І тишу прозору вітрець п’є з весни
До ранку. І ми не уникнем розлуки

З піснями трави і пташок угорі –
Вони засинають з тобою, дитино.
У ніч чарівливу
 ми двері прочиним,
З тобою бродитимем там до зорі.

Де морок у келихах квітів осів,
Зустрінуть нас, доню,
 задумливі феї.
До ніг наших тихо, неначе трофеї,
Довірливо скотяться крапельки слів.

І будуть бажаннями
 срібно дзвеніть
Зірки прохолодні
 в нічних відгомонах.
Ми ноти замерзлі зігрієм в долонях
До теплого шепоту крон-верховіть.
На місячне сяйво
 удвох навпростець
В край снів і усмішок
 полинем охоче.
Злотисту монету у попелі ночі
Ми знайдем –
 ранковий ясний промінець.

БЕРЕЗЕНЬ

Під вишнею старою танув сніг.
Повітря загусало, як медове.
І киці-безсоромниці розмови
Вели з котами в березневі дні.

А вже під вечір – спомин по весні.
Льоди калюжки узяли в окови.
І візерунки цілу ніч казкові
Цвіли на склі, як в дивовижнім сні.

Та від весни у нас зостався слід:
Останній сніг зник вчора біля вишні.
Хай знов під льодом
 віти вниз обвисли,
Та гнуться не до снігу – до землі!
…Не паморозі подих то на склі –
Подихати весною казка вийшла.

КУЛЬБАБКА

Постала з вічності і канеш
У неї ж.
Ти, як усе живе, зів’янеш,
Земнеє.
Не нарікаєш, що лиш мить
Тут сяєш:
Над лісом, лугом на весь світ,
Над гаєм!
Вродилась золотa – аж-аж!
Всяк скаже:
Княгине, робиш ти пейзаж
Пейзажем!
Стають тобою і поля,
І схили
Зелені небом, як земля,
І милі.
Ти сонцю на короткий строк
Сестриця.
Прийми від мене кілька строф…
Іскриться
Воно із неба висоти,
Величне.
Що думаєш, кульбабко, ти
Про вічність?
Милуючи своїм буттям
Нам очі,
Ти осягти своє життя
Теж хочеш.
Я маю довшу мить пройти
Й дорогу.
Та теж іду в ніщо, як ти,
З нічого.
Хто я? Мовчанням хоч своїм
Повідай.
Я випадковий в світі цім.
Без сліду
Колись ми підемо навік
В дорогу.
А пелюстки твоїх повік
Вологі…
Усе покриє скоро ніч
Імлою.
Сестрице, ти пролийсь мені
Сльозою
Та й на папір. О, не спіши
В позасвіт.
Неначе пристрасть у душі
Й причастя –
Твоє вино. Звідкіль спливло
Це й світить?
Скажи, як жити, щоб було
Всім світло?
Переплелися нам путі,
Цілюща.
Ти віриш: місце є в житті,
Де душі
Людей, квіток – усі віки
Зелені,
І поетичні є рядки
Натхненні,
Які б світили, гріли всіх
На світі?
Киваєш, тихо рониш сніг
І… світиш.
* * *
Сотвори мене до початку світла.
Волога небес буде знати: розквітла
Грудка мерзлої землі
 в гінкий пагінець
Сонця, і осяє усе промінець.

Сотвори мене до початку звуку,
До шелестіння вій,
 що струшують крижинки
У прощання, коли «Як життя?», мов щит і меч в руки,
Кинуті мені
 для останнього поєдинку.

Сотвори мене до початку осмути.
В маленьку планету
 свій сміх срібно-юний
Відлий і прошепчи:
 «На перепуттях
Хай не відпустить тебе
 з моїх снів відлуння…»

НІЧНИЙ МЕТЕЛИК

Гладінь – мов чорне полотно.
Із саду плине холод ночі.
Й метелик б’ється у вікно,
Зі мною поруч бути хоче.

Він хоче об’єднать світи,
Та є у задзеркаллі межі.
Своє лице одержиш ти
Із їх прозорості в одежі

Чужій. Чуже, немов зі скла.
Прийми його,
 вдягнись, як в чисте.
Бо ж безтурботно так текла
До віч моїх сира імлистість

Й надійно вистигала так…
Скажи, чия ж бо ти душа і
Навіщо, простото свята,
Ти вічності гладінь шершавиш?..

ПОЇЗД ВІДІЙШОВ

Ми бачимо поїзд, який відійшов, – і вже час!
І рима найкраще до тебе –
це «вчора» якраз.
Красивий ми захід омили в очах
та й на двох.
Волога нічна – найчистіша на світі
з волог.

Теперішнє в юність тече,
як підземна ріка.
Забув. Затонув. Чи сягне
аж у зустріч рука?
У погляді й думці – не зміг.
І з дзюрчанням потік
Відносить, як біль: «Епілог!»
Це ж навік, це ж навік.

Прощай! Прощавай! Інша форма
від слова «прости».
Крізь пальці із пригорщі
будуть слова ці текти
Вологим піском. І залишать
пустиню долонь.
Не гріє, а лиш обпікає
далекий вогонь.

Усіх віртуальностей в світі
не стачить на те,
Щоб дійсність звести, як фантом.
У легенду вросте –
Мов промінь далекий, що в води
бездонні іде, –
Переказ про знахідку дивну
в країні Ніде,

Глибини зігріє… Поверхня ж – неначе граніт –
Застигне, та пам’ять
довічно у ній буде жить.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 25.03.2016 > Тема "Душі криниця"