Версiя для друку Обговорити в форумi

Культура і життя

Міжнародний день театру відзначається 27 березня щорічно з 1962 року. Започаткований у Відні на 9-му конгресі Міжнародного інституту театру (МІТ) у 1961 році, цей день став святом не тільки для акторів сцени, а й для мільйонів глядачів. «Кримська світлиця» вітає театральну спільноту з наближенням професійного свята і бажає режисерам цікавих постановок, акторам — гарних ролей, а глядачам — чудових театральних вечорів.

У квітні в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка відбудеться прем’єра вистави «Річард III» за Шекспіром. Постановку здійснює команда відомого грузинського режисера Автанділа Варсімашвілі. У головній ролі — народний артист України Богдан Бенюк. У професійному театрі режисер ніколи не візьме до постановки п’єсу, якщо в театрі немає актора на виконання головної ролі. Автанділ Варсімашвілі вважає, що роль Річарда є важливою для кожного зрілого актора, який на певному етапі має підтвердити свою майстерність здатністю грати як комедію, так і трагедію. Богдан Бенюк, на думку режисера, є прекрасним актором з широким творчим діапазоном. А шекспірівський Річард III є тією великою роллю, яка дасть акторові змогу розкрити різні грані свого таланту. Що стосується злободенності майбутньої вистави, то вона поширюється не лише на сучасні українські, а й на світові політичні реалії. «Коли народився Річард, бушував ураган, трощив дерева. Кричала сова й плакав пугач, вили пси, зловісно каркав ворон і скрекотали сороки. У найтяжчих пологах з’явилася на світ безформна грудка, від якої в жаху відхитнулася власна мати». Дитина була горбата, кривобока, з ногами різної довжини. Зате із зубами, — щоб гризти й терзати людей, як злобливо скажуть йому згодом. Він ріс із клеймом виродка, терплячи приниження й глузування. Услід йому кидали слова «богомерзкий» і «потворний», а від його виду починали гавкати собаки. Так починав своє життя великий тиран. Те, про що писав Шекспір і про що буде вистава, на жаль, стосується як нас із вами, так і майбутніх поколінь.
Театри відрізняються за своїми тематичними або жанровими спрямуваннями, залежно від того, що переважає в їхній творчості. Це — театри естради, моди, пісні, історичного портрета, еротики, детективу, комедії і драми, мелодрами, хореографічних, естрадних мініатюр, поезії, камерний, фольклорний, комічної опери, масок. Усе, що ми з вами можемо зустріти в житті. І якщо подивитись на діяльність деяких політиків, то їм найбільше підходить театр «Масок». Свої маски вони змінюють залежно від політичної ситуації. Хіба депутати — не «актори»? Їхні акторські здібності змушують «глядачів» — народ вірити у «казки» про те, що їхня наступна «вистава»-каденція буде вдалішою, ніж попередня, і це дає їм можливість заповнювати місця в залі «верховної сцени».
Як кажуть: «Цей світ — театр, і роль тут не одна, яку обрав — така тобі ціна». І щоб пограти на «верховній сцені» у патріота, державника, реформатора, опозиціонера, ролей багато, вистачає на всіх — вони готові платити великі кошти, бо знають, що повернуть значно більше. І заплатить їм — народ! Інколи дорогою ціною — ціною свого власного життя. Депутати-актори просто можуть розігрувати комедію, не розуміючи, що вона може завершитись драмою чи трагедією. Адже все залежить від режисера, який під час постановки просто може змінити фінал. І саме це їм інколи подобається найбільше, — тому що маску «радості» можна швидко змінити на маску «суму» і разом з «глядачем» зламати кілька стільців у залі.
Тих, хто причетний до мистецтва театру, часто називають театральною елітою, а причетних до політики — політичною елітою. Хоча Олег Покальчук у своїй новій книзі «Тремтяча еліта» зазначає, що політичної української еліти не існує (театральна ще залишилась, а політична — ні): «Хоча є якась категорія людей, яких ми називаємо начебто елітою, з неї знущаємось і глузуємо, в більшості вже ненавидимо їх просто. А чому ж обираємо їх не просто зараз і тепер, а останні десятки, можливо, сотні, можливо, тисячі років?». На це запитання я постарався вже відповісти — серед них є непогані актори, а простіше «брехуни».
Народ постійно прагнув змін, а влада нашим «державним брехунам» діставалась з волі випадку, і тому вони не знають, що з нею робити. Та коли для держави наступає велике випробування, вони — оці «б» – брехуни, замість того, щоб прийняти удар на себе, як це треба робити державним діячам, — заплющують очі і чекають — «а раптом пронесе». Це як в аматорському театрі, коли актор забуває роль, то він посміхається і просто дивиться на своїх партнерів, тобто догравайте самі, без мене. Так і наш народ — сам дограє, вірніше, виграє війну, сам одягає армію, будує, садить, збирає, ловить, блокує, нагороджує, лікує і вірить, що ця «вистава» рано чи пізно завершиться.
Поставити виставу — цього ще недостатньо, щоб відбулась гарна прем’єра з переповненим залом! У сучасному «політичному» театрі будь-яка постановка супроводжується інформаційною підтримкою — артпідготовкою. Україна втратила Крим не в 2014 році, а задовго до його анексії. Тому що ніколи серйозно ним не займалась ні економічно, ні політично, ні інформаційно. А Росія, навпаки, всі роки тримала його в полі своїх інтересів. З перших років незалежності України Крим для українських можновладців був політичним «каменем», який постійно тягнув їх на дно, а вони мріяли бути тільки на плаву, адже депутатство — це те «райське життя», яке з часом може вивести на найвищий Олімп української політики. А в Криму з початку 90-х «червоні генерали» та їхня гвардія не давали шансів на перемогу в будь-яких виборах. І тому, отримавши Крим територіально, київська політична еліта (якої за Покальчуком не існує) не мала ні бажання, ні часу реформувати і наближати Крим до України, тому що мала особисті інтереси у розподілі державного майна. А от 160 тисяч кримських колишніх членів КПРС, які стали членами КПУ, робили особливу ставку на відрив Криму від України. Жодного дня без антиукраїнських матеріалів — девіз рупора російських шовіністів у Криму — газети «Крымская правда». КДБ та військова розвідка Чорноморського флоту через свою агентуру створили в Криму організації російського націоналістичного спрямування і постійно робили «картинку» для ЗМІ про нібито утиски російської мови та культури «бендерівською Україною». В Києві на все це дивились крізь пальці і говорили: «Собака гавкає, а караван іде». Він дійсно йшов, тільки з кожним роком віддаляючи Крим від України. І поки українці в Криму раділи відкриттю чергового українського класу чи єдиної української гімназії в Сімферополі, Москва продовжувала планомірну розбудову «русского мира» на півострові. На противагу сотням російськомовних шовіністичних газет і не одному десятку теле- та радіоканалів усі ці роки в Криму продовжувала відстоювати честь українців і Української держави єдина україномовна газета — «Кримська світлиця», яка чомусь постійно мала проблеми з фінансуванням, будь-якою матеріальною і навіть моральною підтримкою. Цікаво, чому? Адже ця газета ще в 2002 році писала: «Якщо Україна справді хоче зберегти свою незалежність, їй треба стати членом НАТО і позбутися російської військової присутності» («КС» за 11.10.2002 р.). Пам’ятаєте ситуацію, яка склалася на українському острові Тузла в 2003 році? Якщо сьогодні перегорнути сторінки «Крымской правды» за 14 листопада 2003 року, то стане зрозуміло, що керченський міст, який Кремль намагається будувати сьогодні, — вони розпочали будувати ще в ті роки.
«Скандал вокруг средней косы (остров Тузла) усилиями провокаторов-журналистов и мелких политиканов продолжает разгораться. Чего, спрашивается? Ну какое вам дело до того, что россияне строят на своей территории?! ...Скажите, уважаемые читатели, если даже россияне насыпают косу с целью присоединения острова Тузла, разве у совестливых людей повернется язык осуждать их за это?» («КП» за 14.11.2003 р.). Ось так відкритим текстом на увесь світ. Це писали за 11 років до того, як замінили «совестливых» людей на «вежливых». І єдиною в Криму газетою, яка в цей день вийшла з протилежною точкою зору, була «Кримська світлиця»: «Будуючи свою провокаційну дамбу в Керченській протоці, росіяни подбали і про ідеологічне забезпечення. Чомусь знову пригадали мовне питання, «Крымская правда» розродилась шовіністичним пасквілем «Пока бандеры у власти», газета продовжувала одурманювати кримчан, пишучи: «За 350 лет, прошедших с момента воссоединения Украины с Россией, ее (то есть Украины) территория увеличилась в несколько раз. За счет России». («КП» за 14.11.2003 р.). Наступ було розпочато у всіх напрямках. За місяць до подій на Тузлі в газеті виходить стаття «Ни шагу назад»: «В современных условиях учителя русского языка в школах бывших советских республик, а ныне ближнего зарубежья, работают в условиях, приближенных к боевым. И девиз «Ни шагу назад» очень актуален, когда речь идет о защите русского языка и права русских. На этой неделе из Москвы возвратилась группа преподавателей русского языка и литературы. Они проходили курсы повышения квалификации в Московском институте открытого образования. Все пребывание в Москве было организовано за счет принимающей стороны». («КП» за 12.10.2003 р.).
А українська влада продовжує посилювати тиск на єдину україномовну газету «Кримська світлиця». Валентин Бут тоді писав: «Уже більше року агонізує в українському, якщо вірити мапі, Криму громадсько-політичний та літературний тижневик, наша «Кримська світлиця» — єдине українське видання на півострові. Давно вже відгриміли передвиборні баталії, а «Світлиця» так і залишилась кинутою напризволяще, без підтримки та з боргами. Доборолася «Світлиця» до самого краю!». («КС» за 15.04.2005 р.). В той час, як «Кримська світлиця» ледве животіла, а її працівники без заробітної плати продовжували виконувати, як «бійці», свій обов’язок перед державою, влада просто закрила очі на все, що робилося тоді у Криму. В цьому легко пересвідчитись: «Крымчане отпраздновали 222-ю годовщину воссоединения Крыма с Россией. Прошел торжественный митинг у стен Верховного совета АРК. После митинга колонна прошла по центральным улицам города, возложила цветы к Долгоруковскому обелиску и к месту, где раньше стоял памятник Екатерине Великой. Затем в зале симферопольского Дворца профсоюзов состоялся концерт ансамбля штаба Черноморского флота России». («КП» за 20.04.2005 р.). А вже в 2016 році вся Росія святкуватиме другу річницю «Кримнашу» і студенти з Єкатеринбурга будуть готуватись до свята, навіть не знаючи, де знаходиться Крим, і які, крім Севастополя, там є міста. Якась частина молоді в Москві не дочекається початку урочистих святкувань і буде «линяти» з «добровільно-примусового» мітингу, а на запитання журналіста, чому тікаєте, відповість – «ми заблукали». А на великому екрані будуть крутити відеоролик, з якого закликатимуть їхати відпочивати і навіть жити в Криму. Дивився на увесь цей «театр» — і мені згадалось, як єдиний у світі кримськотатарський телеканал «АТR» опівночі 1 квітня припинив мовлення через відмову в реєстрації в Роскомнагляді. Згадав, як зі сльозами на очах рахували останні секунди кримського ефіру ті, хто повернувся і хотів жити на своїй Богом даній землі, як читала Ліля Буджурова свій вірш «Когда мы вернемся». Пізніше телеканал відновив свій ефір з Києва, але це вже, звичайно, був не той «АТR».
«У нас немає стратегічної політики держави. Тому немає основи, від якої йде планування і від якої підбираються методи та оцінки» (О. Арестович).
Якщо «АТR» та ТРК «Чорноморська» сьогоднішня кримська влада просто вичавила з Криму, як пасту з тюбика, на материк, то «Кримську світлицю» вичавлює з Криму київська влада. Вони просто не хочуть чути, бачити, читати і навіть у страшному сні уявити, що газета ось уже 2 роки продовжує щотижня виходити до читачів, хоча і в Інтернеті, і що ця інформація реальна, а не вигадана журналістами, щоб відпрацювати гонорар. І «режисер Київ» ставить «Світлицю» на лічильник, даючи час до 15 травня, щоб «згорнутись» — інакше будуть санкції! Ось це і є театр абсурду. Єдине, на що виділяються кошти, — це на війну білбордів: «Крим — наш», «Крим — це Україна». Це теж театр — театр плакату!
Я думаю, що в квітні ми ще привітаємо театр І. Франка з прем’єрою «Річарда III», а сьогодні — цитата від Шекспіра для тих, хто влаштовує щоденні політичні вистави:

«Хай днів щасливих
 не діжде жорстокий,
Хто в цім краю
 порушив мир і спокій.
Звад рани гояться.
 Мир вічний, злинь
На землю нашу!
 Мовить Бог: «Амінь».
(В. Шекспір, «Річард III»)

…У фіналі вистави глядач аплодує, навіть не розуміючи, що його просто «розвели»...

Олесь ТАВРІЙСЬКИЙ
м. Сімферополь
(Фото з репетиції вистави «Річард III» в Національному театрі ім. І. Франка)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 25.03.2016 > Тема "Душі криниця"