Версiя для друку Обговорити в форумi

Прошу слова!

Відкритий лист
віце-прем’єр-міністру — міністру культури України,
співзасновнику газети «Кримська світлиця»
КИРИЛЕНКУ В. А.

Шановний В’ячеславе Анатолійовичу!
Можете привітати нас з великим кримсько-російським святом – сьогодні, 18 березня, виповнилася друга річниця з дня передачі Криму до складу Російської Федерації. Порадійте разом з нами – як ті дівчатка в українських національних костюмах з віночками, що так запально танцювали, — недарма ж їх постійно вихоплювали серед інших телекамери російських телевізійників. Чи то і нам, залишкам редакції газети «Кримська світлиця», пуститися в танок, аби лиш Ви, як «культурний міністр», підказали, що там в російському репертуарі є ультранаціонального?
Не буду дорікати Вам за те, що було не в Ваших силах, бо це не Ви одноосібно віддали нас на чужину зі стратегічних міркувань, хоча, можливо, в тому і був якийсь смисл, бо кримчани більшістю своєю завжди не любили Україну, на що Росією постійно витрачався неабиякий ресурс. А з іншого боку інформаційного газетного фронту були практично лише ми одні – пропагували українську мову, культуру, літературу, історію, у привабливому світлі відображали дії українських політиків. І Ви, В’ячеславе Анатолійовичу, були серед них останнім часом моїм найулюбленішим. Коли Ви створили свою партію, навіть думала, що було б непогано до неї вступити, але не хотілося ставати мішенню для чиєїсь злої іронії, бо і вік не той, та і в жодній партії за все життя свого місця не шукала. Дізнавшись, що Ви стали міністром культури (саме цьому міністерству і належить Газетно-журнальне видавництво, що останні 10 років є видавцем «Кримської світлиці»), зраділа – це давало надію, що хоч і в напівлегальному становищі газета, попри катастрофічну ситуацію, існуватиме. Бо для багатьох українців вона – єдина віддушина, а для читачів з материкової України – безпосередній очевидець того, що відбувається в Криму. Сьогодні «Кримську світлицю» можна порівняти з розвідницею у ворожому стані. Та чи таки дійсно — категорично ворожому? Якщо Росія і Крим — вороги, то чому вони й досі не кинули нас кудись у буцегарню, чому терплять недружні, м’яко кажучи, проте цілком реалістичні оцінки з нашого боку? Чи то російська ФСБ не має доступу до Інтернету, що за два останні роки став єдиною можливістю для оприлюднення, бо паперовий варіант газети для України перестав бути актуальним? Не відкидаю й того, що російські спецслужби, значно обізнаніші, ніж українські, просто не заважають «хохлам» у процесі самознищення: навіщо бруднити об нас руки, якщо з цим цілком може впоратися держава, котрій майже чверть століття ми служили вірою і правдою? І вже впоралася – Ваше і наше рідне міністерство в особі керівництва НГЖВ днями передало нам наказ про переведення редакції до Києва, хоча всім відоме прислів’я, що переїзд (навіть за мирних часів) прирівнюється до пожежі. А в нашій ситуації, напевне, й страшніше пожежі, бо справа не лише у майновому питанні, у кожного з нас є сім’ї, всі десь працюють, навчаються, і Київ нікого з відкритими обіймами не чекає.
Не в змозі переїхати і я, бо вже 18 років на інвалідності — із забороною відряджень, роз’їздів та нервово-емоційної напруги, а в переїзді навряд чи допоможе мені і моя сім’я – майже не ходяча 97-річна мати. І тут не врятує навіть блискуча перспектива одержати підйомні у сумі 2 тисяч гривень (це – мій місячний оклад). До речі, моя російська пенсія, що є суттєво нижчою за середню, все-таки вдвічі більша за зарплату, до якої по ідеї має входити і коефіцієнт за ризик бути притягнутим до відповідальності за так званий екстремізм. І це, пане міністре, не жарти і не перебільшення, як, можливо, Вам здається, бо, відгородившись від російських засобів масової інформації, Ви разом з іншими київськими правителями просто, подібно страусу, заховали голову в пісок – російська реальність від цього не змінилася і не стала менш загрозливою. Тепер не буде й нас, і всі кримські новини народжуватимуться в Києві людьми, котрі, як мінімум, два роки не ступали на кримську землю – велике бачиться на відстані. Чи не боїтесь, що така інформація може виявитися, м’яко кажучи, недостовірною? А це досить небезпечно, особливо якщо врахувати розмови про повернення Криму до складу України. Втім, питання про Крим могло б і не виникнути, аби Київ не боявся дивитися правді у вічі і вчасно вдався до превентивних заходів. Хоча ми ж то з Вами на 99 відсотків переконані, що розмови про український Крим – це так, для красного слівця, для збереження іміджу перед світовим співтовариством, яке зі свого боку робить чимало, щоб повернути ситуацію в рамки міжнародного права.
А що робить Україна, окрім організації різноманітних блокад, котрі відвертають від неї серця часто й лояльних кримчан? І хто б іще так майстерно підгодовував антиукраїнську пропаганду, якби не вона сама? Складається враження, що і сьогодні на ключових посадах в українській владі перебувають законспіровані поплічники сумнозвісного екс-президента Януковича.
Та повернімося до «Кримської світлиці», де працюю з часу її заснування, і тому вважаю, що маю моральне право говорити не лише від свого імені, а й від імені тих людей, які торували їй шлях у майбутнє. Оскільки вже ні Олександр Кулик, ні Володимир Миткалик (перший і другий її редактори) не можуть сказати свого слова, не поділяться з Вами думками ні відповідальний секретар Василь Богуцький, ні фотокореспондент-фронтовик Костянтин Дудченко, ні беззмінний редактор відділу літератури поет Данило Кононенко, бо забрав Господь їхні бунтівні душі. Колись наймолодша серед творчого складу колективу, я вже давно стала найстаршою і, немов музейний експонат, приречена зберігати пам’ять своїх товаришів-однодумців. Та якби я була медіумом, нізащо не зізналася б їм, що тепер відбувається з їхньою газетою, бо «Кримська світлиця» — це не лише наш нинішній колектив, а й вони — в ній продовжується їхнє земне життя.
Здогадуюсь, у який спосіб можуть мені заперечити автори нинішнього наказу, який має назавжди поставити в історії «Кримської світлиці» (саме КРИМСЬКОЇ!) крапку: «Незамінних людей не буває. Газету будуть робити інші, не заплямовані проживанням на окупованій території». Але ж все це ми вже проходили! У 2010 році її кілька місяців очолював інший редактор, матеріали писали інші люди. Змінилося абсолютно все: формат, манера подачі матеріалу, сюди прийшла тримовність. Особливо запам’яталася публікація на шести чи восьми (!) шпальтах про українця, який відмовився від православ’я на користь ісламу. Ось такий зразковий приклад для уподібнення! А ще запам’яталися слова пані, яка приїздила від Газетно-журнального видавництва судитися з несправедливо звільненим головним редактором Віктором Качулою. Вона заявила, що читачі для газети – ніхто, і їхня думка не повинна нас хвилювати. Так і сказала: «Навіщо вони нам?». Не прожила ця газета без читачів і півроку – просто безславно зникла.
Переводили вже редакцію і до Києва, тож фокус цей для нас не новий, пригадую, оскільки ніхто на це не погодився, усім прислали попередження про звільнення. Та Господь милував, і звільнили не нас, а ініціаторку тих новацій.
І навіщо це робилося? Адже в Криму ми були одними-єдиними, чого не скажеш про Київ, де україномовних газет не бракувало. Думаю, йшлося просто про нові робочі місця для киян, не виключаю, що цей мотив присутній і сьогодні, бо якось не вкладається в голові, що, називаючи Крим українським, моя Батьківщина в особі нинішніх її провідників може нищити тут вщент, під корінь, найменші залишки всього українського. Є українські газети в Канаді, є в Австралії і Америці, і ніхто їх не переводить до Києва, і їхній коефіцієнт корисної дії там незрівнянно вищий, ніж був би в Україні. Понад 50 років Крим був українським, і відмовлятися від нього знову і знову, в тій чи іншій формі, – це все одно, що витанцьовувати на площі під час чергової річниці референдуму. На таких танцюристів дивляться люди, особливо та молодь, яку вони свого часу «приручили», — невже не соромно, не боляче зовсім?
Ради об’єктивності маю зізнатися, що формально зберегти свою причетність до газети таки можна і не переїжджаючи до Києва. Для цього треба, найперше, звільнитися за власним бажанням і попроситися працювати за угодою. Та, на жаль, у моєму житті і таке вже було. Коли розвалився СРСР і державне книжкове видавництво «Таврія» було фактично перетворене на офіс РДК («Республиканское движение Крыма»), його очільник, новий директор видавництва, одразу ж перевів нас працювати на угоду. Більше ми не бачили ні роботи, ні заробітку, а хто хотів зберегти робоче місце, мав сплачувати оренду (п’ять тодішніх моїх посадових окладів), зате вже не було будь-яких проблем зі звільненням і його законністю без жодних компенсацій. Знаю, що такий метод широко використовується в Криму і нині – він дуже зручний для адміністрації, але якщо повернутися до прописаної в наказі «турботи» про нашу безпеку, — який захист надає той папірець? І чому держава не може подбати про наш захист у нинішньому «штатному» статусі – зрештою, як про захист усіх своїх громадян у Криму?
Сьогодні історія української присутності в Криму нагадує записи в щоденнику маленької ленінградської блокадниці Тані Савіної. Останні з них в українському щоденнику стосуватимуться освіти і церкви. Освітянський максимум у колишній єдиній Українській гімназії для учнів колишніх українських класів – це дві навчальні години вивчення рідної мови на місяць у формі факультативу. Відсуджено кримською «владою» і приміщення Української православної церкви Київського патріархату, відведене під храм і єпархію. А перейти на богослужіння в Інтернеті, як мусила зробити «Кримська світлиця», або кинути прихожан і перебратися до Києва церква не може.
Тепер черга за нами, й ми вже зовсім останні. І це тим болючіше, що нашу долю вирішує не Росія, а Україна. Можливо, тому вже майже без емоцій пригадалися слова з телеекрану колишнього російського високопосадовця Олександра Руцкого про те, що серед українців найбільше зрадників. А якщо він таки частково мав рацію? Бо те, що сталося тепер з Кримом та Україною, хіба не наслідок колективної державної зради високопосадовців? А ось і один з тренінгів: відмовся від своєї віри, зрадь її, бо чужа – краща. Краща віра, краща чужа батьківщина, краща синиця у власній кишені, ніж журавель у кримському небі… А мати? Чия краща? Та, що багатша?
Хотілося б знати, що думаєте про все це Ви, шановний В’ячеславе Анатолійовичу? І чи жива ще Ваша партія, що називається «Справедливість», до якої вже через її назву хочеться вступити? До речі, а як, на Вашу думку, все, що відбувається, виглядає через призму справедливості?

З повагою,
Тамара СОЛОВЕЙ,
редактор відділу газети «Кримська світлиця», «світличанка» з 1993 року

2008 рік. Цим складом (Т. Соловей — у центрі в першому ряду) редакція випустила 1500-й номер «Кримської світлиці»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 25.03.2016 > Тема "Резонанс"