"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема "Душі криниця"
#11 за 11.03.2016
В╤ЙН╤ ТЕБЕ Я НЕ В╤ДДАМ!
Натал╕я ХАММОУДА
Клуб поез╕╖
На сьогодн╕шн╕й поетичн╕й стор╕нц╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» — в╕рш╕ чудово╖ укра╖нсько╖ поетеси Натал╕╖ Хаммоуди. Насичен╕ образами, почуттями, емоц╕ями – вони про нас, про наш╕ бол╕ ╕ спод╕вання, вони про нашу любов до р╕дного краю. Натал╕╖ Хаммоуд╕ 40 рок╕в. Народилась вона на Терноп╕льщин╕ в невеликому сел╕ Кошил╕вц╕. За фахом л╕кар-психолог та економ╕ст. За покликанням – дружина ╕ мати трьох д╕тей. У творчому доробку пан╕ Натал╕╖ 12 сп╕вавторських зб╕рок ╕ одна авторська «Свобода не приходить ненароком», яка вийшла нещодавно. Мешка╓ пан╕ Натал╕я в далекому сонячному Тун╕с╕, в м╕ст╕ Махд╕я, але сво╓ю укра╖нською душею вона з нами – тут, в наш╕й мил╕й Укра╖н╕.
Натал╕я ХАММОУДА В╤ЙН╤ ТЕБЕ Я НЕ В╤ДДАМ!
ДВА ОБЕРЕГИ
Засохла яблуня зронила у траву Досп╕ле яблуко – останню краплю кров╕, Стареч╕ руки н╕жно гладили кору, А оч╕ плакали в╕д н╕жност╕ й любов╕. Стол╕ття ц╕ле, а зда╓ться н╕би день, Життя злет╕ло, що ж ридати за минулим? А у дерев та сама доля, що в людей, Засох весь сад, ╖╖ одну немов забули. Тепер удвох вони лиш — яблуня ╕ д╕д, Неначе в╕чн╕ обереги б╕ля хати, Чи ще хоч раз весна розсипле б╕лий цв╕т, На ту що вм╕ла ╕ родити, ╕ буяти? З земл╕ старенький сп╕ле яблуко п╕дн╕с Й п╕шов до хати, де давно завмерла тиша, Лиш яблунева т╕нь гойдалась у в╕кн╕, Вона його ц╕╓╖ ноч╕ заколише. ДИВЛЮСЯ В НЕБО
Дивлюся в небо, А у неб╕ синя синь, ╤ хто б сказав, що в Укра╖н╕ ллються сльози, Що в день весняний серце бол╕сно щемить, А в л╕тню спеку душу сковують морози? Дивлюся в небо, Н╕ хмаринки, т╕льки даль, Ну хто б сказав, що в Укра╖н╕ б╕ль ╕ горе, Що вже нема╓ краю тим г╕рким сльозам, Що р╕ки сл╕з уже ст╕каються у море? Дивлюсь у небо, Лиш блакить ╕ журавл╕, Ну хто б сказав, що в цю хвилину хтось загинув, Що дзвони знову б’ють у м╕ст╕ чи сел╕, Що знов героя проводжа╓ Укра╖на?! Дивлюся в небо, Шлю молитву в синю вись, Та хто б сказав, а чи буде вона почута? ╤ раптом шеп╕т : «Ти молись...молись...молись..., Бо лиш молитва роз╕рве знев╕ри пута!»
Д╤ТЯМ В╤ЙНИ
Я вже н╕коли не п╕ду до школи, Мене не збудить мати не зор╕, Св╕танки не зустр╕ну вже н╕коли, Не буду гратись з друзями в двор╕. Мене не поц╕лу╓ на н╕ч тато, М’яча мен╕ не купить вже д╕дусь, Я не зум╕ю б╕льше посм╕хатись, ╤ темноти вже також не боюсь. Не в╕дчуваю н╕ страху н╕ болю, Хоч знов бомбить щоноч╕ лютий кат. Я бачу, плаче мат╕нка за мною, ╤ посив╕в в╕д горя менший брат. Не стану я н╕коли вже солдатом, Н╕ л╕карем, як мр╕яв я завжди, М╕ж зорями мен╕ вже не л╕тати, Бо вже мен╕ до них не дорости. Мене нема тепер уже м╕ж вами, Мене убила куля на зор╕, ╤ в╕дпустивши теплу руку мами, Я влився в журавлин╕╖ ключ╕. За хмари звуки постр╕л╕в лунають, В╕д горя десь сив╕ють знов батьки, У небо янголята в╕дл╕тають, Назавжди залишаючись д╕тьми....
СТЕЖКИ
Стежки в цей сад ще наш╕ предки протоптали, Вони, як ми, у н╕м кохалися колись. Що шепот╕ли ╖м росою вмит╕ трави? Чого бажали, задивившись в синю вись? По цих стежках ╕дем сьогодн╕ ми з тобою, ╤ в серц╕ мр╕╓мо про св╕тле майбуття, Щоб мирне небо в нас було над головою, Щоб у коханн╕ прожили усе життя. Колись стежками цими п╕дуть наш╕ внуки, Можливо й правнуки, усе покаже час. ╤тимуть мр╕ючи, тримаючись за руки, ╤ в небо глянувши, мабуть, згадають нас.
В╤СТОЧКА З ФРОНТУ
Добрий день, мо╓ сонце! Чи д╕йде ця зв╕стка, чи н╕? Т╕льки з цими рядками до тебе, кохана, я лину. Кожен день може стати останн╕м на клят╕й в╕йн╕, Що там день? Може стати останньою кожна хвилина. Так боюсь залишити несказаним, що не сказав: Лиш одною тобою живу – ти м╕й подих ╕ В╕ра, В кожн╕м сн╕ (як вдалось задр╕мати) тебе об╕ймав, Ти мене ц╕лувала й всм╕халась так лаг╕дно й щиро. А учора в окоп╕, як т╕льки лиш оч╕ стулив, Ти з’явилась мен╕ в б╕л╕й сукн╕ — неначе до шлюбу, В ту хвилину ╕з «Град╕в» нас ворог п╕дступний накрив, Тут я крик тв╕й почув, ╕ слова: «Бережи себе, любий!» Ворог знов атаку╓ – та ми в╕д╕б’╓мось, пов╕р, Хоча смерть ╕з косою чату╓ на кожному кроц╕. Та не м╕сце й не час для сумл╕нь, для страху ╕ знев╕р, А тим б╕льше для сл╕з, чи яких недолугих емоц╕й. Прощавай, моя мила. Ц╕лую, хоча й на словах, Десять дн╕в — ╕ ротац╕я. Все надолужим невдовз╕. Я зустр╕нусь з тобою в украдених ворогом снах, Ти ж молись ╕ чекай, що з’явлюсь на жадан╕м пороз╕
Я НЕ ЗНАЛА
Я не знала, що буде так боляче хоронити чужих д╕тей. Я не знала, що поле кв╕туюче не пораду╓ б╕льш людей. Я не знала, що небо захмарене не заплаче дощем рясним, Т╕льки м╕сто, вогнями опалене, п╕дн╕ме в п╕днебесся дим. Я не знала, що кв╕т каштановий не налл╓ ароматом Майдан. Я не в╕рила – брат на братов╕ не зум╕╓ замкнути кайдан. Я не думала, що перед святами в прив╕таннях ╕ у в╕ршах неба мирного ми бажатимемо, перш за щастя, любов╕ чи благ. Я не знала, що буду бачити, Як горить Укра╖на в огн╕. Але знаю – НЕ ЗМОЖУ ПРОБАЧИИ Тим, хто нищить, вбива╓ ╖╖!!!
СИЛЬНА Ж╤НКА
Ви бачили колись, як плаче сильна ж╕нка? Не бачили? Отож! На те вона й така. См╕╓ться, мов ручай, так весело ╕ дзв╕нко, А що у не╖ там та╖ться у думках? На людях завжди все «по вищому розряду»: Одежа, мак╕яж, робота ╕ с╕м’я, Вона н╕кого з нас не просить про поради, А як ╕ треба – все вир╕шу╓ сама. Та т╕льки стихне шум, огорне хату н╕чка, В дитячу зазирне – все тихо, д╕ти сплять, Зал╕зо сили в н╕й розтопиться, мов св╕чка, ╤ хочеться в об╕ймах н╕жних потопать. Присяде край в╕кна в стар╕м пухнаст╕м плед╕, Лиш поглядом пустим уткнеться в чорну даль – Вона тепер слабка. Вона тепер не Лед╕, ╤ вирветься з грудей назовн╕ вся печаль. А зранку п╕дведе сво╖ красив╕ брови, До школи д╕твору, до оф╕су сама, Й до вечора усе п╕де по колу знову, ╤ знатиме лиш н╕ч, що плакала вона.
НЕ МЕРЕХТИ, МОЯ ОСТАННЯ ЗОРЕ!
Не мерехти, моя остання зоре, Якщо гор╕ти сил уже нема, Погасни тихо ╕ впади у море, Розбийсь об хвил╕, доторкнися дна. Десь там на дн╕, у спомини сповитий, Заритий скарб мо╖х прожитих л╕т, ╤з тих глибин хай пром╕нь золотистий Несе житт╓ве сяйво в новий св╕т. Хай кожна ╕скра зробиться зв╕здою, Злетить до неба ╕ зася╓ знов, Бо мр╕ю я, прощаючись з тобою, Щоб не згасала на земл╕ любов.
МАТИ
Потр╕скують пол╕на у печ╕, Розл╕гся ранок ароматом диму, Старенька зам╕сила калач╕, Вона сьогодн╕ дожида╓ сина. Вже к╕лька л╕т у матер╕ не був, А вчора в╕стку дав, що в гост╕ ╖де, Вона вже, гр╕шна, думала – забув... Ох, т╕льки би посп╕ти до об╕ду. Всадила в п╕ч калач за калачем, Молилась, щоб гн╕тилися р╕вненько, Чим ближче до об╕ду, н╕жний щем Все б╕льше панував у серц╕ неньки. Вдалися калач╕ — мов сонця блиск, ╤ на стол╕ новенька скатертина, Вареники, ╕ борщ, ╕ мед╕вник, До ноч╕ мати вижидала сина, А в╕н не ╖хав. ╤ г╕рка сльоза Вмивала серце. Доки ждати, доки? «Проблеми, мамо», – т╕льки те й сказав, ╤ знову в трубц╕ тишина на роки.
Ж╤НЦ╤
Я с╕к тв╕й пив, в тоб╕ я проростав, Тобою дихав, розкв╕тав у лон╕, В╕дроджувавсь ╕ знову помирав, Вп╕рнав у тебе, наче у безодню. ╤ я л╕тав, неначе в неб╕ птах, Я ╕з середини тоб╕ дивився в душу, Тримав гаряче серце у руках, Немов троянди н╕жно╖ пелюстку. В тво╓му т╕л╕ я немов зникав, Д╕лився в н╕м на атоми, на порох, Здавалось, аж до сонця дол╕тав, Коли ╕з вуст тво╖х зривався подих. Я з неба падав, розбивавсь м╕ж трав, З пром╕нням сонця я ст╕кав росою, До попелу згорав, кохав... кохав... Скажи, а як тоб╕ було з╕ мною?
В╤ЙНА-ПРОЖЕРА
Стара сид╕ла коло сивого в╕кна, Втирала сльози почорн╕лими руками З-п╕д хустки пасмом вибивалась сивина, Вуста молитву шепот╕ли над св╕чками. Гор╕ло ╖х в низеньк╕й хат╕ ц╕лих с╕м, ╤ кожна з них ридала за сво╖м геро╓м, Всього за р╕к осирот╕в старо╖ д╕м, Забрала смерть усю родину за собою: Трьох поховала, ╕нший безв╕сти пропав, Нев╕стка з горя догор╕ла, наче св╕чка. В╕йна-прожера, ось хто в не╖ вс╕х забрав, Що к╕лька дн╕в у хату йшла погана зв╕стка. Стара молила Бога, щоб узяв ╖╖, Взам╕н на сина, чи на любого онука, Та Бог не чув. На що в╕н ╖й продовжив дн╕? Щоб зараз серце розривалось в╕д розпуки? А вчора знову телеграма. Син, онук – Останн╕ два стебла в╕дламан╕ в╕д не╖, В сухеньких грудях затихав сердечний стук, Роздався крик. Здригнулись зор╕ над землею. * * * Понад селом засяяв сонцем новий день, Могили св╕ж╕ серед цвинтару чорн╕ли. Червоним цв╕том розридалася герань... А на покутт╕ в╕с╕м св╕чок мигот╕ло.
В╤ЙН╤ ТЕБЕ Я НЕ В╤ДДАМ Ус╕м нашим во╖нам-захисникам присвячую!!! Повертайтесь живими!
В╕йн╕ тебе, коханий, не в╕ддам, Хоча вона так бореться за тебе, Любов╕ не здолати ворогам, За тебе я молю щомит╕ Небо. Тебе в╕йна не вирве з вуст мо╖х, Бо ти десь дал╕ – ти в самому серц╕, Тебе ховаю там в╕д б╕д ус╕х, Туди вона н╕як не добереться. Тебе в╕йна у мене не вкраде, Тебе я ╖й позичу, ненадовго, Буду щодня чекати, що прийдеш ╤ принесеш жадану перемогу.
УКРА╥НА
Син╓ небо, жовтий колос – УКРА╥НА! Найр╕дн╕ший, наймил╕ший в св╕т╕ край. Це твоя й моя прекрасна Батьк╕вщина, Укра╖нцю, ти ╖╖ не продавай. Н╕ на паспорт не обм╕нюй, н╕ на грош╕, Ти не в╕р ус╕м розказаним байкам, Там лиш т╕льки на словах життя хороше, А насправд╕ ти кому потр╕бен там? Хто, скажи, в чужих краях тебе чека╓? Що д╕тей тво╖х чека╓ в тих краях? Сам у себе ти майбутн╓ в╕дбира╓ш, Ти летиш у пр╕рву, мов п╕дбитий птах. Схаменися, ще зм╕нити все не п╕зно, Не пливи, немов листок по теч╕╖, Ти збери свою любов в кулак зал╕зний, ╤ борись, за щастя р╕дно╖ Земл╕. Ти ори ╕ с╕й, кохай, рад╕й св╕танкам, Зустр╕чай весну ╕ слухай солов’╖в, Одягай свою барвисту вишиванку ╤ веди в майбутн╓ красен╕в-син╕в. Син╓ небо, жовтий колос – УКРА╥НА! Найр╕дн╕ший, наймил╕ший в св╕т╕ край. Це твоя й моя прекрасна Батьк╕вщина, Укра╖нцю, ти ╖╖ не продавай...
ГАРЯЧ╤ ТОЧКИ УКРА╥НИ
Сонце заходить ╕ оч╕ печуть, Наш командир вже три ноч╕ не спить, Холодно т╕льки, а страху й не чуть, Це АНТРАЦИТ! Стогне в окоп╕ солдат у бинтах, Просить у Бога ще тр╕шки пожить, Крила розкинув над ним смерт╕ птах, В м╕ст╕ ХАРЦИЗЬК! Ранок. По небу хмаринки б╕жать, Хоч не бомбили б сьогодн╕, в нед╕леньку. У бомбосховищах д╕ти тремтять, Це КОСТЯНТИН╤ВКА! Руки тремтять: «Я здорова, жива» – Пише додому листа сан╕тарка, Вдома матуся ╖╖ дожида, З м╕ста СЛОВ’ЯНСЬКА. Прямо у голову куля летить, Двадцять п’ять л╕т, мов кр╕зь пальц╕ п╕сок. А помирати зовс╕м не болить... Це КРАМАТОРСЬК! Полум’я, дим, у вогн╕ вся земля, Знову стр╕ляють, коли ж це мине? Мати собою прикрива немовля, М╕сто ДОНЕЦЬК! Мамо, чому ми в садочок не йдем? Хочу на гойдалку разом з Соф╕йкою! Мам, а коли ми повернемось вже В нашу МАК╤╥ВКУ? М╕сто поранене, стогне земля, Миру так хочеться п╕сля атак, Ще один день. Ще стр╕ляють. В╕йна В м╕ст╕ ЛУГАНСЬК!
ЗУСТР╤ЧАЙ, УКРА╥НО!
Ось моя Укра╖на! Дубово-калиновий край! Ск╕льки раз об╕цяв, то ж дозволь до земл╕ поклониться, Я назавжди вернувся. З дороги напитися дай З невичерпних джерел найсмачн╕шо╖ в св╕т╕ водиц╕. Ск╕льки рок╕в з тобою в розлуц╕ бол╕ла душа, Серце часто ридало г╕ркими в╕д болю сльозами, Кожен р╕к був останн╕м. Такий в╕н для кожного з нас, Хто в╕дправився щастя шукати чужими св╕тами. Т╕льки там, в далин╕, де усе н╕би й добре було, Де робота ╕ д╕м, але р╕дно╖ стр╕хи нема╓, Снилось часто ночами, що йду босоногий селом, ╤ той день ╕з дитинства ще й дос╕ у сни поверта╓. А сьогодн╕, нарешт╕, впаду ув об╕йми тво╖, Окр╕м тебе н╕кого не маю. Ти в мене ╓дина, Бо життя свого кращ╕ л╕та я в╕ддав чужин╕, Т╕льки душу одну я залишив тоб╕, Батьк╕вщино. Зустр╕чай, Укра╖но! Вже нас не розлучить н╕хто, Бо тепер, як н╕коли, за долю твою вбол╕ваю, Вс╕ тривоги здолай ╕ цв╕ти, що би там не було, Найр╕дн╕ший у св╕т╕, пшенично-барв╕нковий краю!
ВОНИ ПРОЩАЛИСЬ Дружинам солдат╕в присвячую...
Вони прощались. Об╕ймались ╕ мовчали, В таку хвилину були зайвими слова, Та ╖хн╕ оч╕, мов навмисне, видавали – Що мав на серц╕ в╕н тод╕... а що вона. Журився – як вона тепер одна, без нього, Бо вже на днях повинен народитись син, А в╕н, можливо, й не побачить вже малого... ╤ швидко гнав од себе думи про загин, Бо в╕н тепер не ма╓ права помирати, В╕н зобов’язаний вернутися живим, ╤ уявляв, як в╕дхиля╓ двер╕ в хату, А син б╕жить, щоб прив╕татися ╕з ним. Як в╕зьме в╕н його, п╕д╕йме аж до стел╕, (А мати рад╕сна це бачитиме все), А пот╕м будуть поц╕лунки, см╕х веселий. В╕н хоче бачити, як син його росте... Та т╕льки Богов╕ Всевишньому в╕домо, Кому повернення судилося з в╕йни. Вона одна уже верталася додому, Й молилась: «Господи, спаси ╕ сохрани».
Я Н╤КОМУ ТЕБЕ НЕ В╤ДДАМ
Я н╕коли, н╕кому, н╕защо тебе не в╕ддам, Хоч би рок╕в громи, хоч би в╕дстан╕ чи замет╕л╕, Що б не сталось з╕ мною — ти в серц╕. Нав╕чно ти там, В тому сн╕, де уперше я щастя з тобою зустр╕ла. Я н╕коли н╕ з ким не д╕литиму навп╕л тебе, Хоч ╕ доля нав╕к розвела нас по р╕зних дорогах, Ти тепер т╕льки м╕й, ти ╓диний пром╕нчик з небес, Що да╓ мен╕ сили долати жал╕ та тривоги. Я з тобою у серц╕ сво╓ проживаю життя, Що ж ╕з того, що ╕нш╕й мо╖ почуття на завад╕? Ти дарований Богом, а все у житт╕ не спроста, Видно доля така, що судилось тебе покохати. Я вигадую фрази, як╕ не сказав мен╕ ти, Та ночами ридаю, кусаю вуста аж до кров╕, Засинаю в над╕╖ тебе хоч у сн╕ в╕днайти, ╤ вимолюю в ноч╕ краплину тво╓╖ любов╕...
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16809
|