Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Живемо по сусідству, і долі наші подібні. Може, саме тому, що сотні років на нас спадала надто довга тінь від «старшого брата», ні у нас, ні у білорусів ніколи не було належної культурницької та освітянської інфраструктури поза межами державних утворень. Тому навіть найкращі зразки національних культур сприймалися сусідами майже як… екзотика. Скажімо, у нас їхні «Пісняри», а у них наші «Смерічка» чи «Кобза». І це тоді, коли російська культура переможно наступала, займаючи всі ніші, всі лакуни нашої свідомості. Навіть матюки отримали постійну прописку як в усній мові, так і на міських парканах Мінська, Гродно, Львова, Тернополя, Чернівців… І вже давно не сприймаються як іноземщина. І ось на цьому фоні яскравий феномен «Піснярів» справив неабияке враження на багатьох українців і відтоді заставляв уважніше стежити за кожним новим явищем білоруської культури. Принаймні, так було у мене. Особливо тоді, коли працював у лісах українсько-білоруського прикордоння.

МУДРЕ ПОЛІССЯ, ЯКЕ НАС НЕ ДІЛИТЬ

Якось знайомі із Зарічного (це маленький райцентр на півночі Рівненської області) сказали, що їдуть до Пінська, і запитали: чи не привезти з Білорусі якогось дефіциту? Хвильку подумавши, попросив купити якусь білоруськомовну книжку. Моє прохання було виконане (привезли дві збірочки поезій, попри те, що це тоді був і справді дефіцит); з того часу я навчився не лише розуміти мову сябрів, але й відносно вільно розмовляти нею. У 1981 році працював уже на півночі Чернігівщини. В деяких селах поблизу українсько-білоруського кордону не лише старше покоління, але й люди середнього віку розмовляли непоганою білоруською. Ось тоді й напрактикувався! І прикордонну мовну специфіку вивчав досить уважно, майже як етнограф. В районному містечку Городні тоді було дві школи – українська і російська. В російській учні розмовляли на «общепонятном», в українській же на перервах я чув переважно українсько-білоруський «суржик». І це попри те, що від Городні до кордону було ще зо два десятки кілометрів. Згадуючи ті часи і порівнюючи українсько-білоруське пограниччя з вірменсько-азербайджанським чи з грузино-абхазьким, я ловив себе на думці: яке щастя, що між нами й білорусами ніколи не було ворожнечі! Навпаки – наше мудре, багатостраждальне Полісся віками примудрялося об’єднувати два народи. Про це добре сказав білоруський поет Леонід Дранько-Майсюк, відвідавши Київ наприкінці грудня минулого року:
«Полісся об’єднує нас географічно. На прикладі моєї сім’ї можна багато чого розповісти. Бо я добре пам’ятаю розповіді мого батька, і мого діда… Скажімо, 1910 рік: мій Давид-городок, це зовсім близенько від України. Чудова річка Горинь! Мій прадід зі своїми двома синами сідає в човен, завантажує човен м’ясом, овчинами, ковальськими, ткацькими, бондарними виробами, і по Горині на веслах вони спускаються у Прип’ять. Зупиняються у Турові, Калінкавічах, у Мозирі… Так, поволі розпродуючи свій товар, вони пливуть кілька тижнів, спускаючись у Дніпро. І в Києві продають човен. Потім сідають на поїзд, їдуть до Здолбунова – далі Сарни, Дубровиця, нарешті - станція Горинь… А від Горині до Давид-Городка 30 кілометрів. Ось так жили наші люди. Українська мова часом заходила прямо до нас у двір. Зовсім недалеко, за маленькою річечкою вона вже звучала… Там казали: «мати», а вже у Давид-Городку казали: «маці». Ось так сусідували наші мови! Під час німецької окупації моя мама ходила до української школи у Давид-Городку, це було у 1942 році. Ця українська школа існувала до літа 1944 року, але в ній викладали і білоруську мову. Зберігся її атестат зрілості, затверджений комісаром Столінського повіту, бо ця територія належала до рейхскомісаріату «Україна». І гроші українські на горищі я знаходив до 1965 року...»
* * *
Нещодавно я побував у Семенівці – одному з найпівнічніших містечок Чернігівської області. Пощастило, бо якраз потрапив на ярмарок. Ось де можна за короткий час вивчити мовну специфіку краю! Тут і особлива чернігівська говірка, і чиста російська... Але час від часу можна було почути й таке: «Падзівісь, Васіль – як мнє? - це жінка, приміряючи взуття, звертається до чоловіка, - Добра, нє ціснє…» А далі до продавця: «Буду браць. Каробачку нє давайцє, дайцє пакєцік…» Як бачимо, тут уже фонетика цілком білоруська. На жаль, посоромився запитати, звідкіля ця жінка. Навряд чи з самої Семенівки, бо в райцентрі мова трохи інша, ближча до української. Найімовірніше, з північної частини району, зовсім поряд з Брянською областю. Пригадав, як білоруський діалектолог Федір Клімчук переконував мене, що Стародубщина (тепер - південна частина Брянської області, а раніше це була північ Чернігівської губернії) є зоною білоруських діалектів. Я емоційно заперечував, що це історична частинка України, причому, з давнім полковим устроєм… Професор відповів, що протиріччя тут немає. Просто етнічні білоруси активно підтримали українців і «покозачилися» під час визвольних воєн Богдана Хмельницького. Це було щось на зразок Майдану 17-го століття: пора надій і сподівань, час відновлення справедливості. Хто підтримав козаків, той і «наш». Хоч мігранти з української території на Стародубщині також прижилися. Цікава версія, чи не так? В усякому випадку, якщо прислухатись до мови населення північної частини Семенівщини, то вона виглядає цілком правдоподібною.

СПРАЦЬОВУЮТЬ ДАВНІ МІФИ ЧИ ПРОСТО ЕФЕКТ СВОБОДИ?

Слова «маланка» (блискавка), «сківіца» (щелепа) та деякі інші я зустрічав у мові житомирських поліщуків, які проживали далеченько (за 50 км) від українсько-білоруського кордону. А що південніше? А там уже панує невблаганна асиміляція. Хоча… Не так давно киянин Василь Клічак (головний редактор видавничого центру «Просвіта») згадував про свою участь у всесоюзному переписі населення 1978 року. Було це в Києві, на житловому масиві Троєщина. На одній з квартир ще зовсім молодий тоді Василь зустрів бабусю 1911 року народження. Зовсім юною білоруска переїхала в Україну, але так і не перейшла ні на українську, ні на російську. Рідкісний зразок мовної твердості! У 1998 році у одному з літніх літніх таборів на Прикарпатті, де молодь і підлітки опановували мистецтво бойового гопака, я зустрів демобілізованого десантника-білоруса, який також долучився до вивчення козацького бойового мистецтва. Цей посланець білоруського краю розмовляв виключно білоруською, і українці таке його рішення всіляко підтримували. Хоча розмовляти російською в таборі було категорично заборонено. А пізніше неодноразово спостерігав, як освічені білоруси, приїхавши на кілька днів до Львова, переходять на… білоруську. Дивно, так? У рідному Мінську говорять російською, а в Галичині – білоруською. Чим це пояснити? Мабуть, впливом ще радянського міфу про русофобію галичан. Мовляв, говоритимеш білоруською – не зачеплять, а ось за москальську вб’ють. Ну, нічого, у нас теж свого часу існував аналогічний міф про Прибалтику. Тоді багато одеситів і харків’ян пригадували мову дідів-прадідів, коли треба було купити… ну, скажімо, ризький кагор.
А у 2013-2014 роках білоруську мову можна було почути від молодих учасників Євромайдану. Звучала вона і зі сцени. Багатьом запам’ятався вірш Міхася Скобли, присвячений Михайлу Жизневському:

Кулю, што ляцела брату ╝ вока,
Прыцягнула маладое сэрца.
Не дрыжала ╝ снайпера рука...

Люди слухали цей вірш зі сльозами на очах і зовсім не потребували перекладу.

БІЛОРУСЬКОМОВНІ ВИВІСКИ І НАПИСИ

Час від часу в містах України можна натрапити на білоруськомовну рекламу. У Житомирі і Вінниці зафіксував на фото рідкісний зразок східнослов’янської трьохмовності. Угорі великими літерами білоруською - «Мілавіца», нижче українською додано: «Фірмовий магазин жіночої білизни», ну а ще нижче деталізовано російською - що саме продається. І у Львові нещодавно побачив аналогічний варіант: українською назва магазинчика «Сухофрукти», білоруською подано назву морозива - «Белая бяроза», а російською стверджується, що воно «полезно». У київському метро і на вулицях Львова неодноразово бачив рекламу мінського пива: «Дружба, правераная часам. Піва, праверанае ГОСТам». І заохочувальний припис: «Смакуй беларускае!» Аналізував і написи на парканах, зроблені руками білорусів. В Києві неодноразово бачив «Жыве Беларусь!», а неподалік від університетського парку компліментарне гасло: «Кіеу - лепш за усіх!» Ще більш хвилюючий напис сфотографував у Львові неподалік від бібліотеки імені Стефаника: «Гэта былі нейкія 20 хвілін у маем жыцці... Сямен». Цікаво, що емоційний білорус мав на увазі? Може, побачення з галичанкою?

КРИВОРІЗЬКИЙ ПОДВИЖНИК

Якщо русофілів в Україні – хоч греблю гати, то виразних білорусофілів не так вже й багато. І не тому, що білоруси для нас чимось гірші. Після анексії Росією Криму і війни на Донбасі - якраз усе з точністю до навпаки! Просто немає в Україні належної інфра-структури для пропаганди білоруської культури. Ось промайнули у 70-х роках казковою кометою «Пісняри» та й зникли... Хоча все ж не даремно співали хлопці. Ось ми з братом, коли зустрічаємося після довгої розлуки, неодмінно цілий вечір слухаємо білоруські пісні у виконанні цього гурту - адже це юність наша! А потім ще дещо з репертуару «Сябрів» та «Верасів»... Ось таких, стихійних, білорусофілів в Україні трохи є. Проте могло б бути набагато більше з огляду на близькість наших мов та на спільну історичну долю. Тим яскравішими на цьому мовно-культурному «безриб’ї» виглядають героїчні спроби окремих українців наблизити до нас білоруську культуру. Не можу не згадати про талановитого пере-кладача з промислового Кривого Рогу Дмитра Щербину. Навіть якби він перекладав з білоруської на українську, то заслуговував би на повагу. Але ж він перекладає не на рідну мову, а на вивчену білоруську! Це значно важче, але… українець справляється. Наведу лише початок тичининського вірша «О панно Інно» інтерпретації криворіжця:

О панна Іна, панна Іна!
Адзін. Акно. Снягі…
Сястру я Вашу так каха╝ —
Нявінна, аблачынна.
Каха╝? Да╝но. Цвілі лугі…
О панна Іна, панна Іна,
Кахання ╝смех
квітнее раз — хвілінна...

Тичининський текст років тридцять тому поклав на музику відомий львівський бард Віктор Морозов і часто виконував її у супроводі «Смерічки». Мовою Янки Купали у Львові чи в Києві цю пісню міг би виконати якийсь сучасний білоруський гурт. А що - класно було б, правда? Війна з Росією вкотре довела: зі східного боку нас точно не чекає нічого доброго. А ось з північного - не все так безнадійно.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема "Душі криниця"