Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

У цьому своєму числі «Кримська світлиця» має честь представити читачам пронизливі вірші чудового українського поета, прозаїка, публіциста, громадського діяча Івана Низового. Народився Іван Данилович 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району Сумської області. У роки війни лишився круглим сиротою. Після закінчення шостого класу працював у колгоспі, на будовах Казахстану, Півночі, України. Відслужив трирічну строкову службу в Радянській армії. Після демобілізації працював директором Будинку піонерів, у редакціях районних газет, одночасно навчаючись у вечірній школі. Згодом навчався на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. У 1966 році переїхав до Луганська, де понад десять років працював в обласних та районних газетах, був старшим редактором студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням. У 1979-1980 роках навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені М. Горького. Був відповідальним секретарем Луганської організації НСПУ з 1992 до 1998 року. Член Національної спілки письменників України з 1972 року. Член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Друкуватися почав з 1960 року. Автор багатьох поетичних збірок, серед яких: «Народжуються квіти» (1964), «Провесінь» (1971), «Стебло» (1977), «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982), «Чекання ранку» (1986), «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь», «Нема переводу», «І калина своя, і тополя», «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло» (1994), «Вівтар» (1995), «Це – мій вертеп», «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля», «О, Оріяно…», «Сльоза небесна», «Осяяння осінню» (1997), «За овидом сивим», «Нічний вістун», «Побудь зі мною», «Воронці нев’янучі», «Чорнороси», «Збудило опівночі серце» (1998), «Хрущі над вишнями», «Падолист», «Душа перецвіта», «Я з такої глибинки» (1999), «Осанна химері», «Джерело у ясних ясенах» (2000), «І гілка своя, і сопілка», «Родиземля», «В раю, скраєчку», «Поза раєм», «Остання електричка на Ірпінь», «Тихоплесо-часоплин» (2001), «Від травня до травня», «Значить більше, ніж просто пісня», «Босоніж по стерні» (2002), «Саме та самота», «Сонях на осонні», «Жура за журавлями», «Передсвітень», «Сум’яття», «Зливодиво», «Те, чому і назва загубилась», «Дурман-трава», «Я Сватовим засватаний», «По промінчику доброти», «Несправжня пектораль», «Веселка неповторних весен» (2003), «Кураїна», «Пролог до епілогу», «Опозиція» (2004), «Отак і живу», «Сонях сяючого сонця», «Село моє, Сула моя...», «Серпентарій» (2005), «Оскома осені», «Мажор в мінорі», «Шаржуємо з любов’ю», «Самопізнання», «У Сватовім світає Україна» (2006), «Калини жар на полотні снігів», «Біополе Білопілля», «Біла вежа – рідний Вавилон», «Білолебедія» (2007), «Прозріле літо з голосом Олени», «Вірую» (2008), «Осмути сивої сувій», «Спіймані сюжети» (2009), «Живу за юліанськими календами», «Під жайворами, під журавлями», «Найвище право – жить відверто», «Лелечі клекоти в тумані», «Я цвіркун в середлітню спеку» (2010), «А Марківка – як маківка», «Цим дорожу» (2011). До окремих розділів збірок «Несправжня пектораль», «Сонях сяючого сонця» і «Біла вежа – рідний Вавилон» увійшли переклади з білоруських, вірменських, болгарських, словацьких, польських і персидських поетів.
Чимало в доробку Івана Низового прозових і публіцистичних творів. Це книги: «Опісля присмерку», «Зустрічі без прощань» (2003), «Загублене відлуння», «Десь там, за соняшниками» (2004), «Там, де я ніколи не плакав», «Там, де я сміюся крізь сльози» (2006), «Давно вже не виходив з берегів» (2007), «Сльоза сльозу не здоганяє» (2009), «Там, де ми були, і є, і будемо» (2010).
 Збірки «Сорок сорок» (2002), «Морок морок», «Летючий кінь», «Річки-малючки», «Блакитні вени України», «Крізь віки – вовіки» (2003), «Страдноцвіт» (2005), «Ми єсть народ», «Річки-потічки» (2007), «Гомінкі струмочки», «Ой, Комуно моя – Ойкумено...» (2009) і «Винятковість» (2010) було написано Іваном Низовим для дітей.
Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську й інших містах України. Його твори перекладалися російською, болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською мовами. У світ вийшло понад сто видань поезії, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей.
Іван Низовий — лауреат республіканських премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече».
Помер 30 вересня 2011 року. Нагороджений медаллю «Будівничий України». Орденом Покрови Пресвятої Богородиці – посмертно.
«Кримська світлиця» висловлює щиру вдячність пані Лесі Низовій, доньці письменника, за укладання збірки для наших читачів.

Іван НИЗОВИЙ
І СКАЖЕ ХТОСЬ: «ВІН В УКРАЇНУ ВІРИВ, НЕ ЗРАДЖУВАВ НІ ЇЙ, АНІ СОБІ»...

ЛЕЛЕЧЕ
Ораторія

1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Україноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!
2
Прилітають лелеки...
Лелеки,
Звідки ви?
З чужедалі далекої...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
І море не раз
Проковтнути хтіло...
Щасливі – летіли!
І небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
Вітри нас трощили
І хмари дощили...
О Батьківщино!
І поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!
1968

* * *
Ця мова могла
Народитися тільки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Нас мова чужа
І принижує і зневажа
І нашу духовність з’їдає,
Мов крицю іржа, –
Вже й рідна земля нам чужіша,
Ніж просто чужа,
І байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанці,
І вигнано нас недарма –
За нашу любов
До чужих батога і ярма,
За те,
Що ми є,
А неначебто нас і нема,
За те,
Що язик галасує,
А мова – німа.
Ця мова могла
Зародитися тільки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов і сім’ю,
І пісню таку,
Що натхнення дає солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли
мову свою?!
1988

ОСТОРОГА

Нас приведуть іще до Крут
Новітні «гетьмани» захланні,
Й закряче знову хижий крук
Над полем брані,
Ой, закряче,
І не одна душа заплаче,
І коні захропуть в тумані,
Залізних не порвавши пут!
А в березневий каламут,
На проліски блакитні ранні
Криваві ручаї з-під Крут
Хлюпнуть, неждані...
І неначе
Не був звитяжним ти, козаче, –
Знов «муравйовці» окаянні
Тебе в глухий загонять кут...
Ми несемо тягар спокут,
В своїм краю чужинцем гнані,
Від тих,
Не перших наших,
Крут –
І до останніх...
1993

* * *
Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душі – спокійно ляж
Під синім небом узбереж
І плюй на жовтий пляж,
І на чудного вусаня
Із тризубом в руці
Жбурляй щоночі і щодня
Дошкульні камінці.
І – регочи!
Хай чують степ
І весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.
1995

* * *
…вони іще, мов таргани
Голодні,
Будуть лізти
У нашу хату,
Бо вони
Справіку хочуть їсти.
Вони їдять усе підряд,
Не лишень хліб та сало,
Свинячий рот, мов земснаряд,
Жере й жере – все мало;
Все мало смажених курчат.
– Давай живого м’яса! –
Кричить московський «демократ»,
А з ним і ласа маса.
Все мало вин і горілок
І прочих «їм» напоїв –
Під солонющий огірок
Налий крові терпкої!
…вони іще, мов сарана,
Впадуть на наше поле,
І здичавіє сторона,
Й постане поле – горе.
Їм, живоїдам, все одно,
Хто їх орду очолить,
Чи полукровка Жиріно…
Чи вишкребок Грачових…
Аби лиш визначив, куди
Направити ординців
Хмільних, веселих і рудих –
Гуртом – не поодинці!
1995

* * *
Вперед, безсмертні антиподи!
Тумани. Тумени. Пітьма.
Кудись поділися народи.
Племен – і тих уже нема.
Катма. Лиш виродки. Ордою –
Орда! Стихія. Пил і пал.
Землею, вітром і водою,
Наперекір і наповал…
Вас тьми і тьми.
А нас – мільйони.
А в нас немає Спартака.
Нас чорні ворони й ворони
Склюють – живцем – до кістяка.
Дощенту витопчуть нас коні
На гусеничному ходу…
Та ви у нашім безборонні
Свою ще стрінете біду!
Ще падлом станете на падлі
І розпорошитесь в траві,
Бо ж не усвоює нападник
Отруї нашої крові;
Не перетравлюють чорнозем
Чужинські шлунки натщесе…
І віділлються кровосльози!
І вихор сміття рознесе!
1995

* * *
відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов’їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком
покуттячком
опіллячком і зболено боянимо
в піснях своїх і краємось
і мучимось
змаліли ж бо від краю і до краю ми
до крайнощів доходимо в руїні цій
і все одно всекрайні ми окраденці
великими лишились українцями!
1996

* * *
Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.
1997

* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»...
1998

* * *
Історію нашу
Читайте завжди між рядків
Фальшивих «скрижалів»
Московських князьків і царьків.
Коли Святослав
Прибивав у Царграді свій щит,
У лігві ведмежім
Ще первісний спав
Московит…
Коли «Куликовський урок»
Значив кров’ю Боброк,
Димитрій ховався в ярках
Від воєнних морок…
Коли запорожці
Наскоком взяли Ізмаїл,
«Великий» Суворов
Ще й кашу свою не доїв…
Коли на редуті
Прославився Кішка, матрос,
В реляції царські «впечатали»:
Ве-ли-ко-рос…
Коли Кіндратенко
Стояв під Артуром, як мур,
Втікав Куропаткін
Від порту,
Що звався Артур…
Коли українці
Варшаву й Берлін здобули,
Москва заволала:
«Славетні російські орли!».
Така-то історія:
Меч наш і їхнє стило;
Ве-ли-ко-ро-си! –
Вкраїнців ніде не було…
Що та сокира
В порівнянні з «вічним пером»!
Хочеш – читай,
Хочеш – пий оковиту чи бром.
…Нині ж не знає
Хіба що якийсь остолоп:
В нашій історії
Крути були
Й Конотоп!
1999

* * *
Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!
Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.
Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…
Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай...
І нехай йому грець!
2001

* * *
Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!
Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в ній козацька вдача,
Й під зіркими ізнов зірками
Вродить Гонтами і Сірками!
Вірую! –
Від Андрія від Первозванного
Для народу небезталанного
Все відпущено вищою мірою…
Вірую!
2001

* * *
Ми чужі в цій державі своїй,
Що не стала своєю і досі, –
Ми сьогодні травою
 поляжемо геть на покосі,
Перев’янемо, всохнемо,
підемо на перегній…
Перекотиться полем орда.
Пропадуть на безмежжі приблуди.
Знов заплаче терпляча земля,
 заголосить вона, зарида
І в нестямі сама собі
 геть розпанахає груди.
І постануть із неї –
 здригнеться здивований світ! –
Легіони повстанців –
 скінчилося їхнє терпіння…
Доки в лоні земнім
не засохне коріння,
Не пощезне вкраїнський наш цвіт!
2003

ВІЧНЕ КОЛО

В наш край приходила орда
І храми руйнувала...
Але ж текла собі вода,
І кров змивалася руда,
І проминалася біда.
І віра оживала!
Тоді ж приходили чужі
І спалювали ниву...
Та з лободи пеклись коржі,
І поїдала ржа ножі.
І від межі і до межі
Гойдала нива гриву!
І знов приходив бусурман
І віднімав свободу...
Але ж здіймався вітрюган
І вимітав чужий бур’ян,
І виростав новий курган
В прапам’яті народу!
А ще ж наїзників юрма
Топтала нашу мову...
Але ж нема для нас ярма
Межи світами чотирма,
І ми говорим з усіма
По-українськи знову!
2003

СУЧАСНІ ЯНИЧАРИ

1
Земля таких не прийме,
Не пригорне –
Відторгне чужорідні їх тіла,
Дарма,
Що за століття прийняла
Не одного чужинця в лоно чорне.
Так то ж чужинця –
Він своєю кров’ю
Родючість чорноземну збагатив,
І Бог його могилу освятив
Навіки всепрощенням і любов’ю!
А ці – домашні виродки –
Чужіші
За чужину по мові та крові:
У них нема і Бога в голові,
Вони самої підлості підліші,
Вони й посмертно –
Як своїм життям –
Отруять землю сморідним
гниттям!
2
...і прокляне і вас, і весь ваш рід
Народ від Сяну аж до Дону!
Ганебне все ввібрали ви
В клітини мозку, в капіляри
Крові:
Рідніші для Москви,
Для України ж – яничари
І вседушителі!
Для вас
Пісень не буде – лиш прокльони,
Гвардійці п’ятої колони,
Ошмаття вироджених рас.
Ви отруїли нам ґрунти –
Чорнозем вмер і вже не родить
Там,
Де москаль до вітру ходить,
Огиджений до блювоти.
І ви – за ним,
Бо ж ви – братки,
Бо ж ви – союзнички досмертні,
Не українці –
Пе-ре-верт-ні,
Перевертні-москалюки.
...минуле можна перейти і вбрід,
Та не минути наслідків прокльону!
2003

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Гадюкою вповзає в Україну
Правічний «друг»
із Путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну
І в нашу душу щиру та наївну
Знов повіва північним вітерцем.
Та хто ж об нас іще чобіт не витер
За три століття?! Друзі-вороги
Роздмухують такий вогненний
вітер,
Що спалить наш святий
Софійський вівтар
І заметуть наш вічний слід сніги!
Кому ж іще, брати мої, не ясно,
Що вечоріє знов – заходить ніч,
І нас не порятує Переяслав,
Бо ми самі спалили передчасно –
Хай віртуальну – славну нашу Січ?!
2004

ОДА ВІРНИКАМ ІМПЕРІЇ

Доволі епіграм, бурлесків і пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…
Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!
Хіба ж не ваш Сиваш
сивушним духом
Пропах в степах –
і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра
і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!
Історія – закуска лиш до брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!
Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.
«Ай, дар пріроди!» –
 ляпне Катерина, –
І потече «охрещений Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
 славно,
 мов дитина,
«Татуню, – пролепече, –
 добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса,
Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри, ні Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…
На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти
(чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходимий
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів
знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували
гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після «героїчних» ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків,
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!
Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих московських посіпак.
Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількин» суд…
І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку,
Хай живе
В чарівнім світі
 покидь і почвара,
На посіпацькій службі
 жили рве!
«Реве та стогне
 (вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
 (віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.
Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть до московських
берегів –
Служити чужині…
Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московити
Поповнення –
скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-но, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
 матірно
 в Москві!
2004

ГОВОРИТЬ УКРАЇНА

На сході заординилося знов –
звідтіль, де мало б сонце возсіяти,
сховавшись за господню коругов,
на Київ пруть дрімучі азіяти.
Вони жадають свіжої крові,
роздмухуючи вогнище шалене...
Волайте, мертві!
Не мовчіть, живі,
не помирайте заживо для мене...
2007

* * *
Мої вуста не вимовляли «мамо»
І «тату», і не чув я слова «син»,
Що звернене до мене, і так само
Щасливої сорочки не носив.
Я сам себе ліпив і досконалив,
На кожнім кроці ранивсь об кути,
Зате ніхто мене не омоскалив,
Не з’яничарив душу сироти.
Хоча й не був ніколи обережним,
За що не раз жорстоко потерпав,
Все ж самостійним був
і незалежним
В розлогих закурганених степах.
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі».
2008

* * *
Москалі – одвічні антиподи
Росичам, бодай би вряди-годи
Згадували, звідки вони родом,
З ким змішались кров’ю
перегодом,
Хто їм рідні сестри і брати
До і після князя Калити.
Кочові, справік непосидючі,
Мов по плесу кола кругойдучі,
Від Москви розходяться повсюди
Й кулаком б’ючи себе у груди,
Репетують п’яні москалі:
«Ми тут корінні, ми — сіль землі!»
Скрізь, де ці пройдисвіти
проходять,
Покритки перевертнів лиш родять,
Рекрутів ординської армади,
Яничарів підступів і зради –
Це вони затягнуть у руїну
Русь мою єдину – Україну!
29.05.2008

* * *
Соромимось зізнатися в любові
До України,
Й заповзято лаєм,
Що не така вона,
І дозволяєм
Топтатись по святинях чужакові.
Чи яничарства ген у нашій крові
Завівся і приживсь,
А ми й не знаєм,
Що, лаючи своє,
Себе втрачаєм
В ментальності чужій,
в ненашій мові?
Чи ми лиш тимчасовці випадкові
У цім краю, що мав би стати раєм,
Де ми себе бездушністю караєм,
Соромлячись відвертої любові.
2009

* * *
Присягаюся Господу-Богу,
що не вирушу я до тих пір
в свою хресну останню дорогу,
доки править тризнаковий звір
в моїм краї занедбанім,
доки
вершать зло неправдиві суди...
...Приховає трава мої кроки
назавжди,
та не щезнуть сліди,
відпечатані чесною кров’ю
на барвінках...
А мій родовід
відшукає загублену Трою
і відновить занедбаний слід!
2010

* * *
На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились
роками
в голгофський пагорб.
Сходини круті
впираються в скривавлене
підніжжя...
Найвища честь –
висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!
Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь
в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, –
мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань,
де чиниться безчестя.
2010

* * *
Ті два метри землі,
що належать мені й після смерті,
я в обіймах затисну,
не дам на розпродаж нікому –
щоб моїми кістками
на бувшому цвинтарі грались
нерозумних батьків
здеградовані повністю діти,
я нікому не дам!
Проковтну свою землю,
вдавлюся,
щоби ще раз померти,
але вже достойно – в борні!
2010

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 19.02.2016 > Тема "Душі криниця"