Версiя для друку Обговорити в форумi

Твердині духу

Манявський Скит на Прикарпатті завжди приваблював до себе увагу паломників, туристів і дослідників. Його вважали осередком духовного і культурного життя Галичини.
Навіть у радянські часи, коли тут діяв музей, цікавість до Скиту ніколи не спадала, бо вважали, що його стіни приховують найпотаємніші факти історії України. У 90-ті роки у Скиті знову зажевріло життя. Тут відчинив двері Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир УПЦ КП. Монахи почали зводити церкви та келії, а історики знову взялися за дослідження. Останнє з них провела група вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Їхня п’ятирічна праця поклала край дискусії, яка точилась майже 100 років, та відкрила кілька сотень унікальних документів, які повністю змінюють наше уявлення про історію Великого Скиту в Карпатах. Про це кореспондентові «Укрінформу» розповів керівник наукової експедиції, директор Інституту історії, політології та міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор історичних наук, професор Микола Кугутяк.

— Миколо Васильовичу, нещодавно ви презентували двотомник «Великий Скит у Карпатах», який став результатом п’ятирічної праці групи науковців Прикарпатського національного університету. Що підштовхнуло вас до експедиції у Манявський Скит?
— Так. Може виникнути запитання, чому науковий університет займається вивченням релігійної установи, монастиря. Але ми не можемо цим не займатися, бо минає 700 років української історії, а таких інституцій, які зосереджували б українську історію, культуру, мистецтво, писемність і все найпередовіше від ХІІ до ХVІІІ століття, окрім монастирів, не було. Через те ми займаємось дослідженням цих пам’яток вже понад 10 років. На Галичині, зокрема в Івано-Франківській області, у цей період було близько 140 монастирів.
Для того, щоб видати оцей двотомник (показує книгу «Великий Скит у Карпатах», — авт.), нам довелося об’їхати та вивчити архіви і документи в п’яти країнах світу. Львів, Київ, Чернівці та Івано-Франківськ — це міста, де ми працювали в Україні, багато документів знайшли у Румунії, архіви про Манявський Скит вивчали у Варшаві та Відні. Аби відчути ту епоху і побувати там, де формувався світогляд Йова Княгиницького, який заснував цей монастир, мені довелось поїхати на Афон і побувати там, де він за 15 років пройшов шлях від послушника до печерника.
Йов Княгиницький прекрасно знав грецьку мову, читав праці отців, де формувалось православ’я. Він був знайомий з усіма знаменитими людьми кінця XVII століття. На Афон він прийшов уже досвідченою людиною, після закінчення Острозької академії, де вчився і пізніше викладав. Він був знайомий з усією українською елітою. Товаришував із князем Острозьким — неймовірно на той час впливовою людиною. Аби уявити його могутність, достатньо сказати, що його багатство тоді перевищувало увесь бюджет Речі Посполитої.
— Як вас зустріли на Афоні?
— На Афоні є 20 монастирів і прийнято рішення, що їх більше там не буде. Ватопедський монастир (православний грецький чоловічий монастир на святій Горі Афон, — авт.) — один із найбільших. Там дійсно вражає грецька православна культура.
Мене розпитували, звідки я, з якої конфесії. Для них українське православ’я, треба сказати, є схизматичною лінією, бо вони стоять на позиції Московського патріархату. Попри те, коли я показав їм рукописи XVII століття, де сказано, що Йов Княгиницький побував у них, то там дуже позитивно це сприйняли.
— Прикарпатські науковці працювали лише над дослідженням архівних документів?
— Треба сказати, що Великий Скит є щасливим у тому розумінні, що він мав свого дослідника. Ще в кінці ХІХ століття, 1887 року, Юліан Целевич написав книжку й опублікував 70 документів про Манявський Скит. Виявилося, що є своя історія Скиту ще й у Румунії та Росії. Інтерес до Скиту був дуже сильним. Утім, тодішні дослідники навіть не уявляли, що все опубліковане ними було лише вершиною айсберга.
У бібліотеках і архівах ми виявили сотні нових важливих документів. Ось, наприклад, цей том називається «Патерик скитський і синодик». Патерик — це дуже поширений жанр тодішньої літератури, який любили читати не лише монахи. Сюди входить «Житіє Єгови», яке досі не було перекладене зі старослов’янської на українську. Хоча в кінці ХІХ століття патерик був опублікований німецькою, румунською, англійською та італійською, а це — наша українська літературна пам’ятка, яка б мала вивчатися у школах. Це треба почитати і дітям, і дорослим, бо воно дуже повчальне і в ХХІ столітті.
Працю написав надзвичайно талановитий монах, який свого часу зробив список Києво-Печерського патерика. Я тричі їздив у Румунію за цими документами. Тоді мені показали працю про духовні скарби з Путна (православний монастир Путна в Румунії, — авт.) румунського історика, який вважає, що румунські монахи написали ці патерики на початку XVIII століття. Він помилився. Зараз і вони знають, що це не їхня пам’ятка, а українська. Це — українські духовні скарби з Маняви, а ми щойно їх переклали. Нам треба все починати спочатку і зібрати ще сотні документів.
Разом з тим, ми здійснювали й археологічні розкопки. Ось ми знайшли наконечник стріли, якою було вбито монаха під час нападу турків та татар у період так званої Журавенецької війни 1676 року. Перед нами — свідчення злочину.
У Маняві за один день, 15 травня 2010 року, знаючи, що структура монастиря була іншою, за 2 км від нинішньої церкви, в горах, ми знайшли скитик, де все починалося. Там жили люди на аскетичному статуті, значно суворішому, ніж у головному Скиті. Там ми знайшли фундамент церкви, згодом — келії, цвинтар, де поховані аскети. Тоді ж ми піднялися на гору Вознесіньку і теж виявили фундаменти церкви, келії і всю інфраструктуру ще одного монастиря. Тобто це була розгалужена мережа монастирів. У Маняві їх було щонайменше три.
Ось тут у книзі є друга частина синодика, пам’ятки, де описувались померлі для поминання душі після смерті, або вписували тих, за чиє здоров’я правили богослужіння. Тут відомості про сотні монахів і відомих постатей.
Треба сказати, що тоді бути похованим на території монастиря, Скиту, було дуже важливим для людей. Це ще виходить із традицій Києво-Печерської лаври, яка стверджувала про те, що, хто буде похований у святих місцях, спасеться, потрапить до раю. У Великому Скиті похований ігумен Межигірського монастиря, стародавнього козацького монастиря під Києвом, з яким Манява дуже дружила. Там похована мати Львівського єпископа Йосипа Шумлянського. Ось чому у нашому другому томі книги ми маємо заповіт гетьмана України Івана Виговського і його дружини про те, щоб їх поховали у Великому Скиті.
Манявський Скит уособлює історію України. Це — монастир не лише український, це монастир Східної Європи.
— Пане професоре, коли ви презентували книгу, то запевнили, що науковці поставили край у дискусії, де похований гетьман Виговський. То яка ж відповідь на це запитання?
— В українській історіографії більше 100 років триває дискусія, де похований гетьман Виговський. Одні, серед яких і російські, і польські, і наші історики, кажуть, що він похований у селі Руда Стрийського району Львівської області. Там, де нині діє музей Виговського. Інші допускали, що в Маняві.
Цей маєток Виговський купив за кілька років до своєї смерті, до того, як у 1664 році його розстріляли поляки. Там він жив із дітьми та дружиною Оленою Стеткевич. Перед стратою поляки дали кілька годин Виговському, за які він написав свої розпорядження і заповіт, у якому просив, аби його поховали у Великому Скиті. Можливо, краєзнавці чи науковці не знали термінології того часу. Коли гетьман написав «Великий Скит», вони не зрозуміли, що це власна назва монастиря, про який знала не лише вся Україна. Петро Могила пише про Великий Скит, маючи на увазі лише той, що нині в Маняві, а не в Руді. Козацький літописець Величко теж пише про Великий Скит, маючи на увазі той, що в нинішній Маняві. Так вважали і на Афоні, і в Росії, і в Польщі, і в Молдавії. Тоді назви Манява не було, а Скит стояв.
Окрім заповіту Виговського, є ще й заповіт його дружини Олени, яка померла після гетьмана. У ньому вона пише про те, щоб її поховали «з милим її чоловіком, у Великому Скиті, біля нього». Оцей другий заповіт є ще важливішим.
Так. Могло бути, що за першим заповітом, який написав гетьман, його там не поховали. Але заповіт жінки переконує, що поховання таки є у Великому Скиті. Крім того, ті, хто стверджує, ніби гетьман похований у Руді, не знають, що у Великому Скиті його ім’я вписують у синодиках для поминання після смерті.
— То поховання гетьмана Виговського слід шукати у Великому Скиті в Маняві?
— Справа у тому, що ми вже 4-5 років шукаємо у Маняві монастирський цвинтар, але не можемо його знайти. Хоча й знаємо, де він був. Допускаємо, що його можуть узагалі ніколи не знайти. Втім, ані стверджувати, ані заперечувати цього не можна. До сьогодні, наприклад, не знайдено, де похований засновник монастирського руху в Україні Антоній Печерський, не знайдений Феодосій. Ми не можемо знайти поховання Богдана Хмельницького, хоча дуже хочемо цього.
— Чи буде тривати дослідження Манявського Скиту?
— Ми передбачили три томи «Великого Скиту в Карпатах». В останньому буде сучасна історія монастиря. Ми виявили унікальну знахідку у Чернівецькому архіві, про яку не знав дослідник Целевич. Серед сотні документів ми знайшли ті, що повністю змінюють наше уявлення про історію закриття цього монастиря.
Це сталося за Австрії у 1776 році. Тоді австрійці закрили близько 700 різноманітних монастирів. І православних, і католицьких. Все було продумано. Монахам зі Скиту довели, що вони мають піти на Буковину і розселитись по одному в різних монастирях. Аскетам гарантували гідне забезпечення. Ті вислухали, подякували і сказали, що бачать своє майбутнє по-іншому. Поставили умову: або їх залишають у монастирі, або вони усі разом виїжджають до Молдови. Зауважте, не до православної підросійської України, а в Молдову, яка була тоді під владою Туреччини.
Це був час одразу після поділу Польщі, на цих територіях панувала австрійська армія. Командують усім військові. Вони вводять жандармерію для злочинців, але не знають, як дати раду монахам. Якби у нас сьогодні був свій Мел Гібсон (американський актор і режисер, — авт.), можна було би про це створити фільм. У його основу лягла б історія про те, як сила духу 51-го монаха перемогла імперію. Тоді сталося так, що цісар, імператор Австрії, був змушений поступитись аскетам. Вони вмирали, але не підкорялись імперії. Це були сильні духом люди. Це те саме, що ми бачили на Майдані. Бо за всіма розрахунками Майдан не мав шансів виграти. Проти організованої, добре фінансованої і озброєної влади варіантів майже не було. А Майдан переміг. Ось як може зіграти сила духу і стійкість людей.
— Ви провели паралель між аскетами і майданівцями. Чи можна провести паралель між козацько-московською війною часів гетьманства Виговського і тими подіями, які сьогодні відбуваються на сході? Що тут повторюється, а що відмінне?
— Є ті самі учасники: Україна і той же агресор. Протистояння — очевидне і суть його та сама: відстоювання нашої незалежності.
Розумієте, перед Україною протягом століть стояло неймовірне і подекуди важке для здійснення завдання. Уявіть собі XVII століття. Тоді Україна опинилась між трьома центрами впливу: Московія, турки і Польща. Кожен із цих центрів має свою хижу і загарбницьку політику. Піднятися Україні і стати незалежною було неймовірно важко. Поруч не було сусідів, в інтересах яких було існування незалежної України. Тепер ситуація інша. Все змінилося. Туреччина, татари, Польща, Євросоюз змінили своє ставлення до України. Ми маємо інший потенціал для успішного вирішення своїх інтересів.
— Як довго може тривати це протистояння?
— Ми — на цивілізаційному стику трьох головних гравців світу: мусульманського світу, католицької цивілізації та православної Росії. Ось чому Україні найтяжче склеїти цей організм. Україні буде дуже важко це зробити, але вона з цим упорається. В ХХІ столітті це питання вирішиться. Втім, воно напряму пов’язане з Росією, бо там розуміють так: успішна Україна — це кінець Росії. Але і в нас інших варіантів немає.
Ось під час Різдвяних свят почалася дискусія щодо переходу на григоріанський календар. Люди в Україні готові змінювати країну. То чому вона має дотримуватись юліанського календаря? У Москві теж добре розуміють, що це неправильна дата, що точніший день народження Христа дає григоріанський календар. Але в Росії на це ніколи не підуть, бо це означатиме для них втратити Україну. Це — пряма і чиста політика.
Україна, за всіма розрахунками агресора, мала бути знищена, і то не раз. А вона є. Коли зникло козацтво, здавалося, все, їй кінець. А тут з’являється група людей і видає «Наталку-Полтавку», «Енеїду». Потім з’являється Шевченко, і все починається спочатку. Сьогодні треба пам’ятати, що Революція гідності — то не Помаранчевий майдан з піснями. На Революції загинули люди. Сотні і тисячі людей гинуть нині на сході. Цього разу все є дуже драматично й обернеться по-іншому, бо в Україні відбувається самоідентифікація, в якій найважливіше — це духовна й етнічна складові. Ми вже спостерігаємо цей процес. Тому я глибоко переконаний у добрій перспективі для України.
— Повернімося до історії Великого Скиту. Коли можна чекати на третій том цієї книги?
— Якщо все буде добре, то не раніше 2017 року. Це — важка справа. Ми робимо її для молодих людей, стараємось, аби вони відчували себе суб’єктами історичного процесу. Наше завдання — опублікувати всі документи, донести правдиву історію, бо маємо завше пам’ятати, що університет формує націю.

Ірина ДРУЖУК
Івано-Франківськ
(«Укрінформ»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 19.02.2016 > Тема "Урок української"