Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримcький Майдан

Створення 2 грудня 2014 року Міністерства інформації, яке певний час складалося лише з однієї особи, власне, самого міністра Юрія Стеця, одразу ж дало привід гостроязиким жартівникам нашим охрестити те дивне утворення Мінстецем. Більш характерне для тоталітарних країн, таке рішення української влади викликало несприйняття з боку великої частини медіа-спільноти України, адже замість того, аби вкладати кошти у реальний інформаційний спротив агресивній пропагандистській політиці Московії, створювалась нова забюрократизована імпотентна структура.
Поза тим, через рік міністерство таки розродилося оновленим каналом іномовлення на закордоння. Не вдаючись до прискіпливої критики якості того каналу, його функціональності, його відповідності очікуванням, найперше питання, яке виникало, — а чи не занадто довго вовтузилися з тим мінстецівці — як для країни, втягнутої у війну, для країни, яка нагально потребувала і досі потребує донесення до світу реалій, найперше, стосовно московської агресії? Від «успішного менеджера» Юрія Стеця, людини, яка зробила карколомну кар’єру, в 17 років ставши редактором місцевого представництва телеканалу «ICTV», в 27 – генеральним продюсером ПП ТОВ «Телерадіокомпанія «НБМ» (5 канал), в 32 – секретарем Комітету ВР з питань свободи слова та інформації, а в 37 — головою того комітету, суспільство мало право очікувати чогось значно більшого. Скажімо, більшої професійності, бо ж світові інформаційні агенції не дозволяють собі годувати свого споживача продуктом триденної давнини, я ж, увімкнувши цього понеділка канал «UATODAY» (http://uatoday.tv/live), все ще чую про візит Папи та патріарха Кирила на Кубу.
Я вже не мовлю, що пан Стець, з огляду на свою багатолітню безпосередню причетність до формування інформаційної політики Краю, мав би відчувати свою особливу відповідальність за те, що Україна, її інформаційний образ у світі, порівняно з іміджем Московії, виглядає сьогодні таким собі іграшковим пластиковим автомобільчиком на шляху багатотонного броньованого монстра, що мчить на повній швидкості.
Зрозуміло, що інформаційна політика країни є вельми специфічним продуктом. Його створення мало чим нагадує появу на світ Афіни Паллади, яка народилася, як відомо, повністю озброєною, в сяючому бойовому обладунку. Саме тому й виникає цілком логічне запитання, чим займалися відповідні структури та уповноважені на те посадовці моєї країни в той час, коли сусідня держава розкручувала маховик своєї пропагандистської машини, неприховано націлюючи її супроти нас? Власне, це навіть не стільки пошуки крайніх, не намагання звести все до вини однієї лише особи, як намагання зробити висновки задля убезпечення себе від подальшої імітації державницької політики.
То чому ж так трапилось, що багатолітній член, секретар, а в подальшому, протягом майже всього 2012 року, голова Комітету з питань свободи слова та інформації, пан Юрій Стець, не спромігшись взяти гору над одіозними голубами-бондаренками всередині комітету, не змігши об’єднати здорові сили Верховної Ради в усвідомленні реальності грозовиці, яка вже купчилася, громадилася на нашому обрії, не застерігав народ про те з парламентської трибуни, не кричав про ту небезпеку на кожному розі? Може, причиною тому є те, що наша влада, наші обранці, зокрема, звикли розглядати свої високі посади не як можливість попрацювати задля процвітання нації, а як можливість поповнити власну кишеню за її рахунок?
Можна уявити, що певні цікаві проекти, як-от участь у благодійному фонді «Моя Україна», створеному на паях з теперішньою своєю дружиною Яною Конотоп та таким собі діячем, як пан Юрій Гусєв (за яким тягнеться довгий брудний шлейф – дивись: http://glavcom.ua/articles/9083.html; http://ukranews.com/news/196934.Guseva-uvolili-iz-za-skandala-s-eksperimentom-po-pitaniyu-voennih—nardep.uk), у фонді, де пан Стець значився як почесний голова, відволікали увагу нашого гонорового фахівця в галузі інформаційної політики від того, що діялося на тому інформаційному полі. Це тим більше сумно, що злі язики подейкують, нібито зазначений фонд був (ще й досі є?) нічим іншим, як пральною машиною для відмивання коруційних коштів з офшорів. На жаль, авторові не вдалося спростувати тих негідних підозр, оскільки, попри всі намагання, він так і не зміг відшукати якихось помітних слідів діяльності фонду «Моя Україна» від самого його заснування в 2006 році до цього дня. Єдиний виняток – скалькована з досвіду московитів акція «Літературний автобус», яка відбулася в травні 2013 року, в тому числі й за участі цього вельми непрозорого фонду, коли протягом двох тижнів по Києву покаталися автобуси, в яких поети, письменники могли привернути увагу киян до ще не зовсім вимерлої української мови, лише посилила ті підозри.
Світ, як відомо, повний спокус, але чи для того нація приводить до влади своїх обранців, аби вони, замість того, щоб піклуватися денно і нощно про безпеку і вигоди нації, про її процвітання, паразитували на її довірі?
На жаль, і після двох років від початку московської агресії інформаційне поле України і досі виглядає жалюгідно, проростає щедро сіяними недругом бур’янами. Особливо запущене те поле в окупованих районах Донецької, Луганської областей. Вони, по суті, кинуті напризволяще. Та що там окуповані території, коли навіть там, де українська влада номінально присутня, ми відчуваємо інформаційний тиск ворожої держави! Як можна пояснити, що в багатьох районах Донеччини, Луганщини (а схоже, що й в інших покордонних з Московією районах), за повної відсутності доступу до українських теле- та радіоканалів, мешканцям не залишається нічого іншого, як приймати сигнал московських телекомпаній, і далі отруюючи свою свідомість тим продуктом? Чи не є це очевидним наслідком того, що влада держави Україна і досі продовжує легковажити інформаційною складовою війни?
Звісно, не можна сказати, що не робиться геть нічого. Досвід «Радіо Крим.Реалії» – радіостанції, яка з півдня материкової України веде мовлення на Крим в середньохвильовому діапазоні, доводить, що можна знаходити вихід навіть зі складних ситуацій. Щоправда, для відносно заможного Криму то не так актуально, адже переважна більшість його громадян має доступ до супутникових каналів телебачення, тож інформаційного голоду тут, власне, ніколи й не було. Більше того, основні українські канали безперешкодно транслювалися операторами кабельного телебачення майже до середини 2015 року.
Тим не менш, поява «Радіо Крим.Реалії», відновлення роботи телеканалу «ATR», ЧТРК мають величезне значення для Криму, адже мовлять вони про нас, про наші реалії, про наші біди і надії. Судилище над Афанасьєвим, Кольченком, Костенком, Сєнцовим, Чирнієм, арешт і незаконне утримання директора Севастопольської школи іноземних мов Юрія Ільченка, арешт і судилище над Алі Асановим, Мустафою Дегерменджи, яких намагаються змусити обмовити заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза, безпідставні обшуки та арешт на минулому тижні ще дванадцятьох кримчан – про все те мовчать або подають у викривленому вигляді нинішні телеканали півострова, про те не часто говорять більшість великих українських каналів, за винятком вже зазначених телекомпаній. Але чи є діяльність тих телекомпаній результатом безпосередньої діяльності Мінстеця?
Міністерство інформації, оскільки вже воно існує, мало б докладати нині всіх своїх зусиль задля подачі якісної, видовищної, правдивої і переконливої інформації, розрахованої на західного глядача, що є критично важливим. Водночас воно мало б не випускати зі свого поля зору і внутрішнє інформаційне поле України, адже «закукуріченість», за висловом незабутнього Уласа Самчука, певних прошарків українського плебсу часом доходить до того, що починають поширюватись думки про зречення скацапленого Криму разом зі зварійованою Лугандонією. Ті думки вже отримали своїх провісників і в образі кількох політиків, що й досі намагаються позиціонувати себе як патріоти, і навіть в образі ще недавно шанованого мною популярного письменника.
Не дивно, що цей виплід хворої сутності нікчем і слабодухів був одразу ж підхоплений майстрами людських душ «страны Пропагандинии»! Невдовзі YouTube заполонили ролики (https://www.youtube.com/watch?v=TDF49AkOdrs), де українці на вулицях, у тому числі Києва та Львова, легко й невимушено відмовлялись і від Криму, і від Донбасу.
Вражаюче видовище, панове, особливо, коли поміж щирих, роздумливих відповідей на запитання кореспондента майстерно вставляється кілька «яскравих» поглядів на те від невмирущого кодла потомствених хахлів-плебеїв, які, пускаючи слину, готові і маму рідну продати! І та пошесть поширюється, а на тлі млявої поведінки основних гравців українського політикуму, на тлі їхніх пустослівних декларацій сприймається загалом як щось визначене.
На жаль, не кращим чином спрацьовують тут ще старі совєтські стереотипи, міцно вбиті у свідомість людей старшого покоління, стереотипи, які й до сьогодні, на превеликий сором, ще тиражуються в підручниках історії, де стосунки українського народу й основного автохтонного народу Криму – кримських татар подано вельми тенденційно, з акцентом виключно на антагонізмі між ними. Між тим історія стосунків між нашими народами не така проста й однозначна.
Окрім конфліктів, окрім життя з шаблі, до якого запорожці були схильні ніяк не менше, аніж кримські татари – що було цілком в дусі тієї буремної епохи – епохи становлення націй та формування держав, ми також укладали союзи, допомагали одне одному. Так, найперший відомий союз був укладений наприкінці 1623 року між Кримським ханством в особі калги султана Шагіна Гірея і Військом Запорозьким, й до її укладення був безпосередньо причетний мій пращур Павло Михнович Бут, який перед тим очолював загін запорожців, що прийшли на виручку хану Мехмету III Гірею та його братові калзі султану Шагіну Гірею в їхній спробі застояти незалежність Кримського ханства від османської Порти.
Чи пам’ятають про те українці? Чи усвідомлює сьогоднішня українська влада, з усіма її мінстецями, важливість «зшивання» свідомості народу, безжально пошматованої совєтськими міфами та зусиллями поріддя табачників, яке позасіло в науково-дослідних інститутах українонезнавства, україноненависництва, і навіть сьогодні продовжує свою чорну справу, перекручуючи, нищачи нашу історію, а з нею і наші перспективи? Чи усвідомлюють вони, що нинішня дезінтеграція України, нинішня її біда значною мірою є результатом бездіяльності їхніх найближчих попередників, їхньої власної злочинної бездіяльності?
Останнім часом, щоправда, в цьому напрямку дещо таки робиться. Була то ініціатива Мінстеця чи певні виші й самі здогадалися надати можливість розширити обрії своїх студентів таким відомим особам, як історику, письменниці, ведучій програми «Тарих Седаси» Гульнарі Бекіровій, колишньому заступнику директора музейного комплексу Ханський Палац, письменнику Олексі Гайворонському, — про це авторові не відомо, проте її можна лише вітати.
Але ж то – крапля в морі! На жаль, шкаралупа кондовості не дозволяє ректорам більшості українських вишів усвідомити важливість донесення до молодого покоління справжньої нашої історії – як тієї, якій віки, так і тієї, яка твориться сьогодні. Так, моя спроба, як автора історичного дослідження «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі», яке вийшло друком на початку 2014 року, докласти й своїх зусиль до процесів об’єднання України, найперше, на рівні свідомості – бо без того марно сподіватись на реальну реінтеграцію Краю, – не зацікавила ані керівництво двох-трьох вишів, яким було запропоновано ряд лекцій, ні Інститут національної пам’яті, ні Міністерство освіти. Глуха мовчанка – ось такою була їхня реакція. Схоже, достойникам, до яких звертався, ще не спустили циркуляр про розумність наслідування досвіду найвідоміших західних вишів, для яких запрошення на курс лекцій учених, дослідників, політиків, письменників є давньою доброю традицією. Тож запитання, чи є поле для діяльності мінстецям на українських теренах, виглядає риторичним.
Хотілося б звернути увагу на ще один аспект національного інформаційного поля, яким наша влада так невиправдано легковажить, а саме — на мовний аспект.
Допускаючи упродовж всіх років Незалежності подальшу експансію в Україні московської мови, а отже, московської ідеології, московського погляду на світ, навряд чи варто тепер дивуватися, що той світ, зрештою, таки прийшов в Україну. Але ж як пояснити, що й нині у країні, щодо якої вчинено агресію, частину території якої окуповано, її державні службовці, включно з найвищими урядовцями і самим президентом, продовжують невимушено спілкуватися мовою агресора, переходять на неї за найменшої нагоди, легко і невимушено? Чи не дивовижно, що українська армія під орудою московомовних, а отже, на підкірковому рівні, московомислячих генералів, відбиваючи атаки «русского мира», послуговується не так своєю мовою, як мовою ворога? Чи ж варто дивуватися відтак тому, що раз по раз українське військо потрапляло як не в Іловайський, то в Дебальцівський мішки? Чи не насторожує нас, що на відміну від козацьких традицій, де пиятика в поході, тим більше під час війни, каралася на горло, нам прищеплюють московські традиції, де чарка вважається незмінним атрибутом справжнього вояка? То чи можна за таких обставин сподіватися виграти війну?!
Хтось заперечить, що мова, мовляв, не має прямого стосунку до інформаційної політики. Інформацію, мовляв, можна доносити будь-якою мовою. Справді, панове? Уявімо собі іннуїта, в мові якого більше десятка найменувань того, що ми звемо просто «сніг», який намагається передати неповторну красу своєї природи берберові з Сахари. Уявімо, як би те сприйняв світ, коли б нам спало на думку перейти всім разом на милозвучну італійську мову, запевняючи водночас, що ми — славна українська нація. Ні-ні, панове, – мова нерозривно пов’язана з нашою свідомістю, з нашим світосприйняттям і саме вона має визначати інформаційне поле, в якому живемо.
Маємо ясно усвідомлювати, що наша мова, яку Московія нищила всіма своїми засобами так довго і вперто, – мова, яку упродовж століть витісняли з південних, східних теренів, насаджуючи там мову московську, є однією з основних цілей, по яких б’є сьогодні Москва, намагаючись виставити її перед усім світом як щось штучне, несправжнє, відтак виводячи думку про штучність та несправжність і самої держави Україна. І скільки б ми не переконували світ у протилежному, допоки ми робитимемо те, раз по раз збиваючись на «великий и могучий русский язык», доти Московія матиме всі шанси і далі водити свою козу, вичікуючи слушної нагоди.
Попри непересічну важливість мови як ґрунту інформаційного поля, величезне значення має, безперечно, і те, що саме ми говоримо. Можна зосередитись на тому, щоб пояснити, зрештою, світові, що Московія, присвоївши собі свого часу назву «Россия» і, як похідне від того, «русский», має насправді стільки ж стосунку до Русі, як Британія до Індії. Тому її претензії на Україну-Русь, як на частину своєї колишньої імперії, де Україна опинилася у безправному становищі унаслідок ганебного порушення Москвою двосторонньої угоди з Військом Запорозьким, є нікчемними.
Проте набагато важливіше, як на мене, дивитися вперед. Ми маємо припинити скиглити про наші сьогоднішні біди, припинити жебрати про допомогу, почати, натомість, говорити зі світом, як рівні з рівними. Так, це непросто, бо нам таки непереливки нині, але, окрім нашої власної вини, яка полягає в тому, що не тримали в руках свою владу, допустили до руйнування країни, до зубожіння нації, біда, в якій ми опинилися, є результатом порушення Московією міждержавних договорів, нехтування (і не лише з боку Кремля!) Будапештським меморандумом. А ще у нашому спілкуванні зі світом нам треба навчитися говорити про те, що світові цікаво сьогодні, про те, що буде актуальним завтра. А для того треба народжувати і пропонувати нові ідеї, бути самим цікавими світу і поводитись при тому порядно, гідно.
Брак такої гідної поведінки відчуваємо сьогодні дуже прикро. Злочинна здача Криму потягнула за собою війну на Донбасі, яку, попри тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, півтора мільйона біженців, наша влада вперто не хоче визнати війною. Це, в свою чергу, веде до неможливості застосування Женевської конвенції про захист жертв війни, до утруднення допомоги з боку міжнародних гуманітарних організацій. Брак порядності дозволяє владі, при всьому тому прикриваючись державним апаратом, продовжувати наживатися на контрабанді, на коштах, призначених для відновлення військового потенціалу, на безсоромній торгівлі з агресором та його маріонетками, на розкраданні державного бюджету, на високопосадовому рейдерстві. Хіба здатна найуспішніша інформаційна політика прикрити все те мародерство?
Чи ж дивно, що уряди Заходу щодалі, то більше відчувають втому від недолугої української влади, адже, як відповідальні менеджери своїх платників податку, не мають жодного наміру кредитувати бенкет під час чуми, який влаштували наші «мойсеї» і ніяк не можуть відірватися від нього? Чи ж дивно, що й Європа, і Сполучені Штати обрали дуже обережну лінію поведінки, яка уможливила навіть… союз з господарем Кремля у сирійському побоїщі?
Зайшовши вчора на сторінку своєї FB-подруги, колишньої співробітниці WFP UN, де вона запропонувала висловити своє бачення шляхів вирішення сирійського конфлікту (я бачив те у відмові від всяких союзів з Путіним, натомість, в ізоляції держави-терориста), мав перепалку з певним сеньйором Алехандро, який цілком серйозно вважає дії президента Путіна виправданими, оскільки, на його думку, «НАТО першою порушила післявоєнні угоди, анексувавши Естонію, Латвію, Литву, Болгарію, Румунію, etc, etc». Звідки такі переконання у добропорядного іспанця, фахівця в галузі гігієни та тропічної медицини?
Незалежно від того, чи був це проплачений путінський бот, чи якимось іншим чином афільований чоловічок, а чи такий, що дійсно заховує подібні переконання, маємо бути свідомі того, що московська пропаганда в Європі, у світі загалом продовжує діяти – діяти нахабно і цілеспрямовано. Війна за мізки й серця людей триває, й Україна не має іншого вибору, як приймати виклики ворога і перемагати його. В інформаційному просторі — найперше.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 19.02.2016 > Тема "Резонанс"