Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримcький Майдан

Наміри сьогоднішньої української влади внести чергові  зміни до основного закону України, до Конституції, точніше, характер тих змін, ставлять багато питань перед українським суспільством. Власне, подібні питання виникали щоразу, коли влада з тих чи інших причин намагалась підкоригувати Конституцію.

Вперше спроба переписати Конституцію відбулася, нагадаю, у 2004 році, коли, налякані перспективою приходу до влади Віктора Ющенка, політичні сили Віктора Януковича та Леоніда Кучми ініціювали конституційну реформу, суть якої полягала в ослабленні влади президента і передачі до повноважень парламенту права на формування уряду України. З приходом до влади Віктора Януковича Україна вже в 2010 році повертається від парламентсько-президентської форми правління до президентсько-парламентської. Право формування уряду знову опиняється в руках президента. 2011 року були внесені зміни до основного закону, які стосувалися проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад сільських, селищних та міських голів. Суть тих змін полягала в переході України на змішану пропорційно-мажоритарну систему виборів. Чергові зміни (щодо Рахункової палати) були внесені в 2013 році, а ухвалення 21 лютого 2014 року Верховною Радою Закону України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» та ухвалення вже наступного дня Постанови «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII», скасувало зміни до Конституції, внесені в 2010 році.
Як бачимо, левова частка змін, які вносилися протягом попередніх років до тексту Конституції, відображає суєтне бажання певних політичних сил закріпитися у владі, утримуватись там якомога довше. Як на мене, такий стан речей є очевидним наслідком нещирості намірів служіння народу, правового нігілізму тих, кого суспільство обирає у владу. Причина ж, яка уможливлює такий стан речей, полягає у низькому рівні політичної культури самого суспільства, яке надто довго не може усвідомити себе єдиною нацією – нацією зі своїми власними інтересами, задовольнити які не може ніхто в світі, окрім неї самої.
Те, до чого підштовхують нас сьогодні, є значно серйознішим, небезпечнішим, таким, що загрожує самим підвалинам української державності. Попри багатослівні запевнення тих, хто лобіює внесення змін до Конституції, про те, що особливі повноваження, якими пропонують наділити окремі райони (нині не контрольовані українською владою), не є особливим статусом тих територій, всі ми розуміємо, що найвишуканіші евфемізми не здатні змінити суті речей. Можна скільки завгодно говорити, що пухлина, яку нам збираються приживити, зовсім не ракова, а… просто недоброякісна, – хіба те може змінити наслідки, які неминуче проявляться, щойно пристанемо на те?
Негідні вчинки незмінно призводять до поганих результатів. Розграбування ще недавно заможної країни, знищення її економічного, військового потенціалу, гендлювання інтересами Краю – чи могло те не спровокувати агресії! Коли ж неминуче за такої поведінки, зрештою, сталося, недостойна поведінка влади і тут далася взнаки, адже замість організації негайного спротиву, як того вимагає закон України «Про оборону», як того вимагає українська Конституція, наша влада допустила до відторгнення від України Автономної Республіки Крим, чим явно заохотила ворога до подальшої агресії. Війна на сході України є прямим наслідком тієї політики, яка явно підпадає під визначення державної зради. Справді, хіба не було державною зрадою неоголошення, всупереч приписам Конституції та закону «Про Оборону», воєнного стану ще в лютому 2014 року? Хіба не є державною зрадою санкціоноване на найвищому рівні безсоромне гендлювання з ворогом, яке триває до цього дня? Хіба не є державною зрадою трактування з боку українського уряду, зокрема Міністерства палива та енергетики України, з боку Пенсійного фонду України Автономної Республіки Крим як суб’єкта Російської Федерації?
Сьогоднішні спроби внесення змін до Конституції з метою надання особливого статусу контрольованим Московією територіям Донецької та Луганської областей є продовженням тієї деструктивної політики. Посилання ж нашої влади на те, що ті зміни є ключовою вимогою, на якій наполягають Московія і її маріонеткові «республіки», що на їхньому внесенні наполягає Захід, оскільки вони є частиною Мінських угод, лише підтверджує недолугість тієї політики, бо вона не відповідає національним інтересам. Виходить так, що наша дипломатія не спромоглася в ході Мінських перемовин відстояти життєво важливі інтереси України. Вона не спромоглася пояснити західним партнерам, переконати їх у тому, що особливий статус неконтрольованої нині частини Донецької та Луганської областей на найближчі роки має полягати лише в посиленні впливу Української держави на тих територіях. А це значить, що Українська держава спершу має взяти під повний контроль державний кордон з Московією, що військова техніка, якою нашпиговані неконтрольовані нині території Луганської та Донецької областей, буде або виведена назад, на територію Московії, або передана під контроль українського війська, що очільники маріонеткових утворень та ватажки бандформувань, незалежно від їхнього громадянства, чия діяльність спричинила війну, руйнування, тисячі вбитих і покалічених, будуть заарештовані і віддані під суд як військові злочинці, що на тих територіях має бути відновлена діяльність органів влади Української держави, і лише тоді можна буде вести мову про будь-які вибори та місцеве самоврядування. Натомість, «особливості місцевого самоврядування», які нам сьогодні намагаються подати як безальтернативні, означають навіть не самоуправство бойових трактористів і шахтарів на тій частині Луганщини та Донеччини, а легітимізований українським парламентом вплив Кремля на політику всієї Української держави, адже їхні представники за таких умов увійдуть в український парламент. Більше того, вже зараз висуваються вимоги щодо надання представникам тих районів права вето в українському парламенті, щодо формування силових структур, прокуратури, судів виключно з мешканців того анклаву, щодо підконтрольності їм державного кордону України і подібне. Зрозуміло, поки що це лише бажання Кремля, але з такою політикою «піддавків», яку веде наша влада, і до того можемо докотитися.
Наскільки ж треба не поважати себе, щоб піддаватись зухвалому тискові Московії, яка, не виконавши до кінця жодного з попередніх пунктів угод, домагається, аби Україна зі свого боку виконала всі свої зобов’язання!
Мені важко, насправді, уявити, щоб будь-яка країна світу погодилась на те, щоб частина її території перейшла під повний контроль бойовиків, інспірованих, навчених та озброєних сусідньою агресивно налаштованою державою, отримала самоврядний статус, при тому отримала право через своїх представників у вищому законодавчому органі держави впливати на її політику. Ми маємо або відгородитися на якийсь час від тієї території, або відвоювати її вже сьогодні. В будь-якому випадку, внесення змін до Конституції під тиском ззовні, тим більше таких, які явно несуть в собі загрозу безпеці Краю, є абсолютно неприйнятним.
З іншого боку, нам варто усвідомити, що чинна Конституція України зразка 1996 року, насправді, вельми далека від ідеалу. І виною тому зовсім не двадцятиліття, яке вона відзначатиме цього року. Її вада навіть не в тому, що за такий короткий термін її вже не раз бралися правити. Проблема в іншому, а саме в тому, що замість обстоювання інтересів нації наша Конституція виписана так, що захищає виключно інтереси держави, яку контролюють, змінюючи одне одного при владі, клани злодійкуватих, корумпованих владоможців. Аби переконатися в тому, порівняймо її, скажімо, з Конституцією Сполучених Штатів Америки. Що ж маємо? Сім статей на чотирьох сторінках – ось і вся Конституція Сполучених Штатів Америки, де в стислому вигляді зафіксована воля народу утворити державу, яка б сприяла його, народу, процвітанню. Здавалось би, неможливо викласти на чотирьох сторінках програму, яка б регламентувала життедіяльність будь-якої держави, тим більш такої великої, як США, протягом хоч якогось довшого часу, а проте ж ця держава існує і процвітає вже 227 років. Звісно, є ще Білль про Права, що складається з десяти перших поправок до Конституції, є ще 17 інших поправок, але причина тієї життєвості, схоже, в самому підході до справи.
Погляньмо на преамбулу Конституції США: «Ми, народ Сполучених Штатів, щоб утворити більш досконалу Спілку, встановити правосуддя, гарантувати внутрішній спокій, забезпечити спільну оборону, сприяти загальному добробуту і закріпити блага свободи за нами і потомством нашим, проголошуємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки». Чи не видається читачеві, що щирі наміри, викладені в простих словах з відповідно розставленими акцентами, важливіші за багатослів’я?
Погляньмо тепер на преамбулу до Конституції України:
«Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
Чи звернув мій читач свою увагу на такі «дрібниці», як те, що в другій преамбулі між «народом» і «Конституцією» ми отримали посередника в особі Верховної Ради, яка викладає її від імені народу, не забуваючи згадати найперше себе. В потоці багатослів’я, яке за бажання можна трактувати і як пустослів’я, ми не бачимо ані слова про таку важливу річ, як правосуддя (може, тому й не маємо його досі?), не бачимо й натяку про важливість оборони Краю (маємо натомість анексований Крим, війну на Донбасі), замість «сприяння загальному добробуту» маємо «гідні умови життя», що, погодьтеся, далеко не одне й те саме, бо одні живуть життям гідним шейхів, а якість життя загалу в термінах гідності взагалі описана бути не може. Зате замість прагнення процвітання нації маємо прописане від її імені прагнення розвивати державу. Але ж нація і держава – то не одне й те саме! Держава є похідною від нації, в певному сенсі, парасолею над її тілом. Нація утворює державу задля задоволення своїх життєвих та історичних інтересів, найперше, для захисту від зовнішніх загроз, гарантування внутрішньої злагоди, справедливості всередині суспільства, для свого розвитку і процвітання.
Домінування інтересів держави над інтересами нації, будучи зафіксованим в тексті Конституції України, фактично легалізує ту збочену ситуацію, коли парасоля стає важливішою за тіло, призводить до буйноцвіту корупції, до упослідження інтересів нації, в крайніх випадках – до занепаду і нації, і держави, оскільки надломлена нація нездатна зберегти державність.
Хтось може закинути мені, що занадто прискіпуюсь до слів, але ж коли пам’ятати, що слово, породжене думкою, лежить в основі всіх наших вчинків, а особливо тих, які стосуються суспільного життя, то явна підміна понять у документі, який визначає життєдіяльність нації, – в документі, де кожна кома має значення, – зовсім не виглядає, як на мене, невинною обмовкою.
На доказ того наводжу дві короткі цитати зі «Звернення учасників науково-практичної конференції «Актуальні проблеми національної безпеки», яка відбулася у жовтні минулого року в м. Києві, до народних депутатів і Голови Верховної Ради України», люб’язно наданого одним з її організаторів і учасників, військовим експертом, директором Громадського інституту стратегічних досліджень, народним депутатом Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання (1991-1994 рр.), одним із засновників Збройних Сил України, членом ВГО «Спілка офіцерів України» полковником Віталієм Іллічем Лазоркіним.
«Сьогодні Конституція України не містить такої юридичної норми, як «нація», та норм відповідальності держави перед нацією, що спотворює суть Конституції як суспільного договору між нацією і державою, яка має слугувати цій нації. Це спотворює сутність діяльності держави, як складової системи національної безпеки, і створює умови для узурпації державної влади та експлуатації національного багатства країни Україна в інтересах окремих груп осіб, що, власне, ми і спостерігаємо. Така прогалина в Конституції України дозволяє узурпаторам, які виступають від імені держави, опікуватися не національними інтересами, а корпоративними інтересами владних груп осіб, які, не несучи відповідальності, приймають такі державні рішення, які шкодять або вже зашкодили вільному розвитку сучасної української політичної нації, яка самовизначилась, та спотворюють сам процес функціонування держави Україна, викликаючи суспільний протест і спротив, про що яскраво свідчать драматичні події Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013-2014 років».
Учасники конференції, серед яких були такі відомі особистості, як п.п. Левко Лук’яненко, Іван Заєць, доктор соціологічних наук Едуард Афонін, кандидат філологічних наук Л. М. Вежель, голова ВГО «Спілка офіцерів України», генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, голова Товариства військових істориків України, військовий експерт, помічник міністра оборони України, капітан першого рангу Анатолій Грищук, військовий експерт, співробітник Громадського інституту стратегічних досліджень, капітан першого рангу В’ячеслав Оксюта, кандидат історичних наук Володимир Петрук, помічник координатора Товариства військових істориків при Всеукраїнському благодійному фонді «Україна — ЮНЕСКО», полковник Володимир Кривобок, військовий експерт, голова комітету Громадської ради при Міністерстві оборони України, полковник Володимир Чепець, внесли пропозиції, які, на їхню думку, мають бути відображені у тексті Конституції України, через їхнє важливе значення як основи для створення системи національної безпеки. Зверніть увагу, шановний читачу, на значення, яке учасники конференції приділяють взаємовідносинам нації і держави і належному їхньому відображенню в тексті Конституції України:
«1. Текст Конституції України має містити юридичний термін «нація», що дасть законні підстави оперувати визначеннями зі словами, похідними від слова нація, наприклад, «національні інтереси», «Національний банк України» тощо.
2. У тексті Конституції України, як суспільному договорі, необхідно передбачити змістову частину з окресленням взаємовідносин між нацією і державою та визначити націю як замовника на послуги держави, а державу – як виконавця цих послуг.
3. Текст Конституції України має визначати відповідальність держави перед нацією за свою діяльність не лише у вузькому сенсі захисту національних інтересів, а більш широко – за свою діяльність у реалізації, задоволенні національних інтересів».
З-поміж іншого, про це ж йтиметься на конференції з питань термінології в сфері нацбезпеки, яка відбудеться 25 лютого в Києві.
То чи змінювати нам Конституцію, поступаючись тиску ззовні, погоджуючись на особливий статус окремих територій Донецької та Луганської областей, як те пропонують нам сьогодні наші владці, ставлячи тим самим під загрозу безпеку Краю, чи, поміркувавши добре, внести справді важливі зміни до її тексту, які б відображали пріоритети нації перед молохом держави?

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 05.02.2016 > Тема "Резонанс"