Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

«Некопані криниці благослови, Творець,
І дай сліпим прозріти,
І дай глухим почуть!»
(Володимир Верховень)

У книжці «Змова Байдужих» Бруно Ясенського є такі слова: «Не бійся ворогів. У найгіршому разі можуть тебе вбити. Не бійся друзів. У найгіршому разі можуть тебе зрадити. Стережися байдужих. Не вбивають і не зраджують, але за їхньої мовчазної згоди вбивство й зрада існують на світі».
Продовжуючи цю думку, сказав би, що найнебезпечнішою і вже точно найогиднішою формою байдужості є байдужість ідейних рабів – отих некопаних криниць, про які писав поет. Саме їхня лукава натура, замість того, щоб шукати шляхи до волі, перманентно вишукує як не «доброго царя», то «хазяїна», «батька нації», «гетьмана» чи яку іншу «сильну руку», аби, не напружуючи почасти атрофовані, почасти здеформовані мізки, можна було й далі дибати по колу в такому звичному ярмі, прикрашеному гірляндами похвальних-за-дармову-працю-грамот, брязкальцями блискучих медальок, навішуваних колись на червоній, а нині на жовто-блакитній стрічечці – в ярмі з причепленою попереду напівзогнилою морквицею обіцянок, пільг та субсидій. Саме їхнє радикальне крило є вірною опорою влади, в тому числі й на антимайданах. Саме їхнє електоральне болото перманентно нейтралізує всі спроби свідомої частини українського суспільства витягти Край із смердючої твані духовної неволі та економічного занепаду. І справа ж не лише в тому, що їхня бездумна більшість щоразу приводить до влади як не безсмертне кодло злодійкуватих януковичів-герег-пашинських, то язикатих нікчем, які безсоромно паразитують на тому субстраті за будь-яких обставин, навіть у час війни. Біда в тому, що, лаючи чергових нездар, приведених до влади в результаті їхньої же байдужості чи й прямої продажності, лаючи потворного покруча, якого вони витворили замість відповідальної перед своєю нацією держави, переважне число їх, попри те, і досі, як бачимо, не готове відмовитись від прищепленої їм за довгі віки неволі і так дбайливо випещуваної вже нинішніми мудрагелями психології лукавого раба, чия хата завжди скраю. Але чи може так тривати безкінечно? Очевидно, що ні. Вже втрачено Крим, частину Донбасу, Луганщини. І часу на те, щоб прийти до тями та, розірвавши сіті зневіри, безнадії та глухої байдужості, взяти врешті відповідальність за свою власну долю, за долю своїх дітей, за долю свого Краю на себе, лишилось дуже мало.
Крим, попри усталену думку, не був аж якимось особливо згущеним концентратом болота духовного рабства. В цьому сенсі він мало чим відрізнявся від будь-якої іншої області України – тієї ж Одещини чи Дніпропетровщини, за винятком хіба що Севастополя, де за рахунок присутності московської військово-морської бази та десятиліттями осаджуваних совєтсько-московських військових пенсіонерів концентрація совка була таки значно вищою. А проте насмілюсь висловити думку, що за державницької політики значну частину тієї п’ятої колони можна було б за десяток років перетворити як не на палких поборників вільної України, то принаймні на звичайних, задоволених життям обивателів.
За якої ж умови те чудо могло статися, спитаєте? Власне, та метаморфоза і не потребувала жодного чуда. Все, що треба було робити, це не поступатися належним нам по праву флотом, не розкрадати країну, знищуючи її економіку, її потенціал, її імідж, а якомога активніше розвивати її. Благо, розвивати було що. Мали і потужну суднобудівну галузь, і літакобудування, були однією з небагатьох космічних держав. Тридцять друге місце в списку найбагатших країн світу, на якому Україна перебувала, з’явившись на світовій арені як незалежна держава, було прекрасним стартовим майданчиком і давало підстави для найоптимістичніших прогнозів. Чи ж дивно, що навіть мультиетнічний Крим переважною більшістю своєю підтримав незалежність України! Так, це була любов за розрахунком. Але хто має хоч найменші сумніви в тому, що якби розрахунок справдився, то за короткий строк переконаних прихильників незалежної України на півострові значно побільшало б, а прагматичний розрахунок поступово переріс би в більш глибоке почуття? Хто має хоч якісь сумніви, що за подібного розвитку подій сусідня країна не мала б жодних можливостей інтригувати, ухвалюючи закони про «защиту соотечественников», а шанс на появу в українському Криму, тим більше в такій потужній базі українського військово-морського флоту, як Севастополь, якихось зелених марсіян сприймався б виключно як весела фантастика.
Перефразуючи відому мудрість, скажемо, що навколо успіху завжди безліч шанувальників, а від невдахи відвертаються навіть найближчі друзі. Наша нерозбірливість щодо тих, кого ми приводили до влади, наша байдужість до того, що вони чинили, зруйнували наш шанс, перетворивши нас на невдах, які за рівнем ВВП на душу населення скотилися на передостаннє місце в світовому рейтингу. Чи ж варто дивуватися, що за такої політики число прихильників українського вибору в Криму почало стрімко скорочуватись? Чи варто дивуватися, що його терени стали родючим ґрунтом для щедро сіяних Кремлем зерен сепаратизму? Чи варто обурюватись, що по двадцяти трьох роках такої політики кримчани не стали, всі як один, стіною на шляху «зелених чоловічків», а частка тих, хто назвав себе українцями всього за півтора року по анексії, зменшилася з двадцяти чотирьох до менш ніж шістнадцяти відсотків? За таких обставин більш гідною подиву видається стійкість українських військових гарнізонів у Криму, які протягом трьох тижнів стояли в облозі, марно чекаючи на відповідні накази свого головнокомандувача, а ще — підтримка їх з боку частини місцевого населення, бо ж не секрет, що більшість того війська складалася з мешканців самого Криму. Так, всі вони, зрештою, здали свої гарнізони, а багато хто, «натхненний» прикладом свого головнокомандувача, пішов ще далі, перейшовши на бік ворога, але чи повернеться хоч в когось язик сказати, що це вони є справжньою причиною здачі Криму?
Причинно-наслідковий зв’язок є нерозривним і невідворотним. Кожному наслідку передує певна причина, частіше низка причин. І хоча кажуть, що історія, яка описує все те, тим і відрізняється від художньої літератури, що в ній відсутній умовний спосіб, ми все ж знову й знову повертаємось до своїх помилок, аби, зрозумівши їхню причину: а) спробувати їх виправити; б) за жодних обставин не повторювати їх.
Було б ідеально, якби свого часу байдужа до всього маса українців, усвідомивши себе нацією, здогадалася б обирати собі владу не зі звичного середовища комуняцько-комсомольської номенклатури, яка, перефарбувавшись, розповзлася по псевдопатріотичних партійках та блоках, не з середовища «успішних бізнесменів», які ще вчора промишляли рекетом на базарах, а з вцілілої української еліти, якій, до слова, не потрібні жодні означення на кшталт «культурна» чи «політична». Але ж це завдання залишається невирішеним до сьогодні! До сьогодні, на превеликий жаль, в широких колах українського суспільства нема усвідомлення, що лише державницька політика в інтересах нації, яка може реалізуватися виключно за умови приходу до влади патріотичних, фахових і, найголовніше, порядних людей, дозволить Україні, реанімувавши економіку, швидко просуватися у своєму розвитку. Якби те сталося в дев’яностих, як у Чехії, де народ настановив президентом інтелектуала Вацлава Гавела, чи навіть на зламі тисячоліть, у двотисячних, то на сьогодні ми не вели б безпредметних розмов про «похід» у Європу, ми вже мали б розвинуту, конкурентоспроможну європейську країну, гідного партнера інших країн на світовому ринку, мали б гарний торговельний баланс як із західноєвропейськими, так і з московськими партнерами, в яких навіть думки не виникало б про ведення супроти нас торговельних воєн, ми уникли б посягань на нашу територію, уникли б відторгнення Криму, руйнації та відчуження територій на сході, уникли б війни і тисяч загиблих та покалічених з обох сторін.
Неможливо заперечити величезне значення для кожної країни рівня добробуту її громадян. Але наш добробут не є біблейною манною, яку посипають на нас небеса за наші гарні очі. Добробут нації створюється наполегливою працею громадян. Влада, яка чи то через свою нездарність, чи через захланність нищить економіку країни, знижує добробут громадян, руйнуючи тим самим основи державності, ставить під загрозу успішність нації, а в крайніх випадках — і саме її існування, заслуговує, щонайменше, на негайну її зміну. Це — незаперечна істина, і саме тому, навіть при невеликому падінні рівня свого добробуту, громадяни, в тому числі й найуспішніших країн, негайно виходять на страйки, аби таким чином вказати владі на її найголовніший обов’язок, а саме – задоволення інтересів нації. Страйки є нормальною практикою відстоювання своїх інтересів у всіх демократичних країнах. Сьогоднішня Франція є яскравим тому підтвердженням: вчорашній страйк таксистів, яких прийшли підтримати колеги з Бельгії та Іспанії, страйк авіадиспетчерів, уже запланований страйк вчителів – усе те є нічим іншим, як одним з ефективних проявів народовладдя.
Чи так було з нами? Чи багато гучних страйків пам’ятаємо з дев’яностих, коли закривали сотні заводів, фабрик, вирізали їх на металобрухт, викидаючи на вулицю мільйони робітників? Привчені за століття московсько-совєтської неволі до статусу раба, який якщо й розкриває рота, то лише для того, щоб славити свого хазяїна, ми мовчали. Мовчали продажні профспілки, мовчали безробітні, позбавлені засобів для утримання своїх сімей, мовчали «щасливці», які, уникнувши звільнення, ладні були місяцями, а подекуди й роками працювати, не отримуючи зарплати чи отримуючи її у вигляді капців, шкарпеток, горілки…
Чому ж, попри жахливу злиденність, люди, в переважній більшості своїй, ігнорували цей дієвий важіль впливу на владу? Причиною тому було (значною мірою і досі залишається) невтомно приживлювана владою переконаність у власній нікчемності перед молохом держави, в марності протистояння їй, а ще малодушність – глибоко вкорінений за часи перебування в імперії страх затюканого холопа, який радше вимістить своє невдоволення на ближніх, аніж ризикне висловити його справжньому винуватцеві його біди.
 Але там, де через все те переступили, поступитися довелося державі. Ось доказ. Восени 1998 року, доведені до відчаю невиплатою зарплат протягом восьми місяців, страйк оголосили три кримські школи – одна з ялтинських, кіровська та міжводненська. Попри потужний тиск на колективи, який за два тижні змусив дві перші школи припинити акцію, остання протрималась протягом півтора місяця, змусивши владу таки виплатити заборговане. В подальшому затримок зарплати в цій школі вже ніколи не було.
Держава, влада зокрема, є віддзеркаленням рівня розвитку нації, рівня її самоорганізації, що прямо витікає з рівня самосвідомості окремих її представників, себто кожного з нас. Віддаючи функції управління державою до рук сумнівних осіб, більш того, ігноруючи необхідність ефективного контролю за їхньою діяльністю, жодним чином не можемо розраховувати на успішність у цьому мінливому світі, більш того – відверто наражаємось на всі його небезпеки, аж до повної втрати незалежності та підпорядкування волі інших держав.
На жаль, у нашому суспільстві, яке ще й досі, після «революції на граніті», «кучмугеть» та двох Майданів, у масі своїй не перебороло вірусу холопства, де незалежність, воля часом сприймаються саркастично, а то й з роздратуванням, мовляв, на хліб ні те, ні інше не намажеш, не стало загальним надбанням ні розуміння виключної важливості незалежності своєї держави, як гарантії реалізації можливостей нації, а відповідно, й можливостей кожного з нас, ні усвідомлення того, що воля, насправді, є найвищою після дару життя цінністю в цьому світі.
Вже не раз згадував про те в своїх попередніх статтях, але в цьому сенсі доводиться визнати, що широкий загал нашого суспільства ще не доріс навіть до рівня свідомості громадян самоврядних давньогрецьких полісів, де кожен вільний громадянин тим чи іншим чином брав участь в управлінні своїм містом-державою, а відсторонення його від громадських справ було страшенною ганьбою, адже прирівнювало його до раба.
Але ж так було не завжди! За сорок років по Любельській унії, коли, наклавши на Русь свою тяжку руку, Річ Посполита спробувала було на підвладних їй відтоді землях перетворити вільних людей, у тому числі й козаків, на хлопів, люд масово посунув на терени небезпечного, але ще вільного тоді Низу. (Нагадаємо, принагідно, що у Великому князівстві Литовському, у складі якого Русь увійшла до Речі Посполитої, не існувало кріпосного права). Коли ж і туди згодом дотягнулася довга рука польських магнатів, які до вже отриманої землі потребували хлопів, козацтво піднялося на боротьбу. Повстання Тараса Федоровича Трясила 1630 року, повстання під проводом Івана Михайловича Сулими та Павла Михновича Бута 1635 року, повстання Павла Михновича Бута 1637 року, повстання Якова Стефана Іскри-Острянина та Дмитра Тимошовича Гуні 1638 року, повстання під проводом Богдана Зіновія Хмельницького 1654 року – чи то не доказ волелюбності мого народу? В епілозі книжки «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі» є такі слова: «Жодним чином не ідеалізуючи ті суворі часи, хотілось все ж звернути увагу на те, що, попри всі тогочасні труднощі, загрози та небезпеки, люди, які знали смак волі, не так просто відступалися від неї. Більше того, як ми бачимо, вони були ладні віддати все і навіть покласти життя, аби лишень не втратити той безцінний скарб».
Байдужість… Мов липке павутиння обплутує вона наші душі, тягнеться за ногами, сповільнює рухи, не дає вдихнути чистого повітря вільного світу. Навіть через чверть століття незалежності – незалежності, якої прагнули століттями, за яку пролито кров незчисленних поколінь наших пращурів, за яку полягла, зрештою, Небесна Сотня, – багато хто так і не може усвідомити безцінного дару, що впав до їхніх ніг. Хтось ще чіпляється за такі звичні оку символи комунії, хтось відверто сповідує ідеологію режиму, що винищив мільйони українців, інші ніяк не наважаться визначитись, хто їм рідніший у термінах мови – зумисно підселена чужа тітка, яка вільно та невимушено почувається в їхній хаті, чи рідна матір, яку відтіснили в темний закуток…
Дуже хотілося б закінчити цю статтю на оптимістичній ноті, висловивши сподівання, що соколи, яких обернули було на курей, не довго залишатимуться під тим навіюванням, сокочучи чужою мовою та гребучись серед покидьків. Україна, насправді, прокидається. Вона стоїть сьогодні на лінії розмежування, не даючи розповзтися раковій пухлині луганденеерії, вона вимітає корупцію з Криворіжжя, вона вже змусила владу припинити безсоромне гендлювання з окупаційним режимом Криму (щоправда, чутки про відновлення поставок сировини на «Титан» мали б результуватися в негайному запиті до уряду на предмет того, чи те насправді відповідає дійсності, що автор і робить цими рядками), але час невблаганний, так само, як невідворотність причинно-наслідкового зв’язку. Можна лише гадати, якими наслідками обернеться для нації сьогоднішня заціпенілість, байдужість великої її частини. Тож пробуджуймось, панове, доки ще не пізно, і наводьмо лад у своєму домі!

Валентин БУТ
Крим

9 березня 2014-го, Сімферополь. Сплеск кримсько-української небайдужості... але було вже пізно...

Фото В. Качули

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Резонанс"