Версiя для друку Обговорити в форумi

Маячня з історією...

Остання декада січня позначилася цілою низкою любих серцю кримської «влади» дат та спалахом «свинячого» грипу. І скільки б чорнороті кримські ЗМІ не звинувачували в ньому Україну, що відмовилася від купівлі російської вакцини, а тому і є розсадником інфекції, найважча ситуація у Санкт-Петербурзі, що зовсім не межує з Україною, де хворіють прищеплені росіяни теж. Цікаво, а хто винен у січневих морозах – Україна чи Америка?
А хто матір забуває, того Бог карає… Навіть прийомну, навіть чужу тітку, з чиїх рук їли й пили, не можна так плюндрувати, вишукувати для неї найобразливіші слова і поширювати брехню. Що то за така специфічна любов до Росії, що може пускати пагони лише з чорного кореня ненависті? А можливо, це і не любов зовсім, а те, про що росіяни кажуть – «назвался груздем – полезай в кузов»? Мені соромно дивитися на кримських телеведучих, двох молодих чоловіків з українськими прізвищами, які вже підхопили російську естафету і замість слова «Україна» презирливо цідять крізь зуби «нєзалєжная». Незалежна Росія – це добре, незалежний Катар – теж добре. Навіть глибоко дотаційний, але «незалежний» Крим – це дещо світле і прекрасне і до нестями самостійне, хоча й не може існувати без потужних вливань з материка, а Україна обов’язково чомусь має бути колонією.
Ідея кримської «державності» зазвучала в повний голос на початку 90-х і вилилася в референдум, який відбувся 20 січня 1991 року, тобто 25 років тому, що і стало приводом для проведення нині різноманітних заходів. Та хоч пан Аксьонов і спробував об’єднати їх спільним гаслом «Крым – Россия – навсегда», виникає підозра, що бути державою в державі для Криму актуально завжди. Це аби тут розросталася і квітла влада, сформована виключно із верхівки блоку «Росія» та її «родичів», аби ніхто не заважав їй піднімати собі зарплати (чергове підняття готується вже сьогодні, хоча й так середня становить майже 50 тисяч рублів). Аби не запитували кремлівські куратори, чому не реалізовано виділені кошти. Сутність цього добре втілюється у фразі, що прозвучала з уст урядовця С. Шувайникова: «Не надо учить нас жить – лучше помогите материально!». А ми ж за все це будемо ганьбити Україну й Америку.
Добропорядні росіяни й не на таке готові, особливо отакі провінційні, на чолі з тим чи іншим рамзаном кадировим. Прикметним є приклад Республіки Комі, що як за часів інквізиції запалала вогнищами. В них горіла не так звана сепаратистська література і не україномовні книги, як у Криму, там палили препогані гроші Джорджа Сороса, гроші, вкладені у видання підручників і монографій, написаних переважно професорами МДУ, за якими навчаються студенти у провідних російських ВНЗ. Уряд Комі діяв згідно із сигналом згори про те, що ця література формує у молоді «искаженное восприятие отечественной истории» і популяризує «чуждые российской идеологии установки», а тому підлягає знищенню. Не було зроблено винятку і для підручника «Экономика общественного сектора» Л. Якобсона, за який її автор свого часу одержав подяку від «недалекоглядного президента Путіна». Росіяни взагалі схильні до піроманії, і це нагадує не тільки середньовіччя, а ще й фашистську Німеччину.
20 січня побувала в Центральному музеї Тавриди, де держактив спільно з мінкультури підготували виставку «Выражая волю народа», присвячену витокам так званої кримської державності. Експонатів, пов’язаних з подіями 95-річної давнини, коли Крим з волі Леніна став «АССР», виявилося обмаль, всі вони просто свідчили про прикмети колишнього життя. Інша справа – те, що відбувалося 25 років тому. Тут і бюлетені, і списки з результатами голосування, і фотографії горе-«президента» з піднятою у вітанні рукою, який, вхопивши птаху щастя за хвоста, хоч і не зміг реалізувати волю більшості, в чому його звинувачують сучасні політики, але таки вискуб з того хвоста кілька райдужних пір’їнок. Першим його державним візитом був чартерний рейс із сім’єю на Кіпр, звідки родина повернулася з об’ємними баулами. На публіку Мєшков розповідав про величезну кількість неймовірно вигідних для Криму міждержавних угод, які йому вдалося укласти. Тоді і потім вся «державна діяльність» Мєшкова залишалася за сімома замками, але стали широко відомими нюанси його особистого життя, про що подбала вагітна коханка президента, з якою він зраджував дружині. Отже, для мене так зване становлення державності Криму асоціюється не зі створенням його герба, що намалював мій колега по видавництву Василь Купчинський, і не з конкурсом на слова для гімну, навіть не з референдумом, а з оцим президентом-клоуном, сиреною і мигалками, під які він роз’їжджав містом, а також колективним безумством, внаслідок якого кримчани зробили цей дивовижний вибір. Тож лопнула мильна бульбашка кримської «державності» не з вини України, просто всенародно обраний президент втік у Росію, де влаштувався працювати на більш відповідній посаді – скромним учителем. Про те, що 1 грудня того ж року жителі півострова проголосували на іншому референдумі за незалежність України, фактично знівелювавши результати першого, де висловилися за Крим як суб’єкт союзного договору, місцева влада згадувати не любить, а якщо вже слова із пісні не викинути, каже, що високі показники були досягнуті за рахунок відпочиваючих з України або ж фальсифікацій. Хоча говорити, що взимку більша частина населення Криму – це українські курортники, звичайно, смішно, як і про масові фальсифікації, що увійшли в побут вже за часів Януковича. До речі, ці версії можна з таким же успіхом поширити і на результати позаторішнього референдуму за кримську незалежність…
Та повернімося до виставки, відкриваючи яку, виступили директор музею, представники архіву, влади та хтось із «славних» активістів проведення першого референдуму. Промовці перекидали місточок з 1991 до 2014 року, називаючи героями усіх ворогів України. Серед нині живих і здорових прозвучало й ім’я Бориса Кизилова, того самого лідера РДК (республиканское движение Крыма), що взявся керувати видавництвом «Таврія» після того, як йому відмовили в державному фінансуванні. Нас, його працівників, перевели на договір, ефект від якого був нульовий. Реально я мала робоче місце в кімнаті, орендованій малим підприємством на чолі з моїм знайомим. Сюди інколи зазирали мої україномовні друзі. Якось, проходячи мимо вікна, пан директор почув ненависну мову, котрою кореспондент двох газет – української і російської – передавав інформацію. Орендодавець відразу ж викликав мене на килим і заявив, що якщо ще раз таке почує, негайно позбавить нас приміщення. Ще б пак – адже воно вже давно перетворилося на партійний штаб.
За що ж цей чоловік так ненавидів мою мову, мою державу, і чому ненависть і зло перемогли? Щойно переглянула традиційне кримське ток-шоу «Все как есть». Якщо минулого разу думку «світової спільноти» уособлював український соціолог Євген Копатько, що, як з’ясувалося, став зовсім не українським, а членом експертно-консультативної ради при Аксьонові, то нині в цій ролі виступив польський журналіст Матеуш Піскорський. Він теж виявив завидну «компетентність» щодо українського питання. «На Украине не может быть хунты, потому что государство Украина не существует, это просто территория», — натхненно промовляв поляк, якому, звичайно, видніше. Особливо, якщо врахувати його регулярні візити на Донбас у самопроголошені республіки. А ось він вже і в Москві, доповідає з високої трибуни: «Крым только теперь стал многонациональной территорией, где соблюдаются права всех народов, в том числе и украинского меньшинства». А ще про те, якими раніше безправними були тут росіяни. Цікаво, як називається посада цього «журналіста» в його країні і який він має оклад в ФСБ, бо за дешево не стане ж так ганьбитися. Хто-хто, а ми, кримчани, незалежно від позиції та інтересів знаємо, як воно було і є насправді, і відверта безцеремонна брехня, сподіваюся, подобається не усім.
Нещодавно на півострові погас ще один – чи не останній вогник українства – припинила своє існування зразкова дитяча театральна студія «Світанок» за чолі із заслуженим діячем мистецтв України Аллою Петровою. Практично всі її випускники ставали студентами вищих мистецьких закладів, студійці перемагали у різноманітних всеукраїнських конкурсах, пов’язаних з акторською майстерністю, їх запрошували зніматися у справжньому дорослому кіно. Аналогічного російськомовного гуртка не було, тому дехто із батьків розривався поміж бажанням бачити свою дитину артистом і не «засмічувати» їй голову українською мовою, особливо коли вона фактично стала вважатися ворожою. Керівництво Палацу піонерів, при якому працювала студія, не раз давало зрозуміти Аллі Володимирівні, що її рідна мова вже не є актуальною і настав час перебудовуватися. Знала і я, що у пані Алли не все гаразд, але здавалося, що улюблену справу можна було відібрати у неї тільки разом із життям. Думала – не здолають, та відірвали з кров’ю, розшматували цей живий організм, утопили «Світанок» в болю і сльозах. А іноземцю Піскорському здається, що й тепер права україномовної меншини належним чином захищені.
Тим часом, кримсько-російські патріоти пишуть «новейшую народную историю Крыма», для якої і постаралися їхні іноземні «шестірки». Ділять славу, сваряться, хто зробив більше для повернення Криму в «матушкино лоно». І книга обов’язково вийде, на крейдяному папері, добре проілюстрована, можливо, ще й стане шкільним підручником. А ось альтернативного погляду представлено не буде. Або ж відображатимуть його люди, що мешкають за сотні кілометрів від Криму. А якби рідна країна не «надірвалася» рік тому на виданні, зокрема, «Кримської світлиці» в паперовому варіанті, майбутні історики, відвідавши архів, можливо, побачили б кримське життя зовсім іншим, яким воно є насправді. Невже, програвши минуле, ми готові програти ще й майбутнє?

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

***

З наступним — першим лютневим номером редакція «КС» планує викласти в pdf-архіві номери «Кримської світлиці» за лютий 1993 року. Заглядайте до нашого архіву — там історія боротьби за Український Крим, як і відповідь на запитання, чому ж Крим так і не став справді Українським...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Резонанс"