Версiя для друку Обговорити в форумi

У Національному музеї літератури України понад рік триває благодійний проект «На цій землі нас не здолать!». В музеї провели кілька аукціонів, щоразу збираючи до 10 тисяч гривень. Гроші передавали у госпіталі Києва та Броварів. Також музейні працівники проводять лекції для поранених бійців АТО, які перебувають на лікуванні. Волонтери в музеї плетуть маскувальні сітки та «кікімори». І тих, і тих зроблено понад 50.
Багато митців захищають Вітчизну зі зброєю в руках. Але вони не забувають про своє покликання. Павло Шамрай, директор видавництва «Шамрай», зазначає: «Наші військові пишуть вірші, прозу, музику, малюють і співають. Їхні твори сповнені доброти, прагнення до краси і мудрості. Вони є справжніми скарбами для національної культури та історії. Надзвичайно важливо для українського суспільства та світу відкривати імена прекрасних і натхненних, багатогранних особистостей, які, жертвуючи собою, рятують Україну».
«Вірші з війни» заступника командира Добровольчого батальйону ОУН Бориса Гуменюка стали імпульсом для створення в Музеї літератури виставки «Ні, наші музи не мовчать!». Тут представлено творчість захисників України – письменників, художників, акторів, фотографів, волонтерів.
Назву виставки вибрано за рядком вірша одного із її учасників Олександра Стусенка. Близько 50-ти авторів надали для експонування більше двох сотень автографів, фото, книжок і художніх робіт. Центральне місце на виставці посідають державний прапор з автографами бійців передової лінії оборони та обладунки українського воїна (на фото унизу).
У творчому доробку підполковника, науково-педагогічного працівника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Володимира Тимчука вже кілька книг. У 2014 році офіцера відзначили першою премією конкурсу «Проза про УПА».
Серед майстрів слова, чиї твори експонуються на виставці, представлені поетеса Ірина Цілик (її твір «Повертайся живим» став широковідомою піснею у виконанні сестер Тельнюк і гурту «Козак Систем»). Її чоловік, поет Артем Чех, який нині на сході України, — редактор книги «Війна очима ТСН». Михайло Прядун, вірш якого «Ллється кров невинна» знаний у соцмережах. Володимир Бойчук був фермером, став бійцем Національної гвардії. Воював під Слов’янськом і Краматорськом, поранений під Дебальцевим. На горі Карачун між танковими і мінометними обстрілами Бойчук написав пісню. Потім її аранжувала й записала музична група «Немо». Нині пісня «Гвардія. Слава Україні» стала неофіційним гімном Національної гвардії України. Представлені в експозиції рукописи віршів бійця Добровольчого батальйону ОУН Олександра Ярошенка (позивний «Янгол»), який зініціював у Пісках поетичний радіоклуб «Нічна сова» (зв’язок здійснювався по раціях). Окрему увагу привертають вірші, які Микола Воронін написав на сторінках свого снайперського блокнота. Артилерист Дмитро Москалець переносив вірші у старий потрісканий мобільний телефон і надсилав дорогим людям або викладав у Фейсбук. Він мріє:
«Колись буду світлим і тихим,
Забуду про втому і зброю,
Прозорим, як спокій ефірним,
Залишусь назавжди з тобою».
Хвилюючою сторінкою виставки є експозиція, присвячена Надії Савченко. Зокрема, оригінали її листів до волонтерів – «Музейних бджілок», які працюють у Національному музеї літератури України.
Поет і художник Олексій Кваша із Миколаєва видав свою першу збірку віршів для дітей «Прекрасні тварини нашої країни» восени 2014 року. Двічі він зустрічався з маленькими читачами. В останньому інтерв’ю у квітні 2015 року Кваша говорив: «Як прийду з армії, може, ще комусь почитаю, може, якійсь дівчині сподобається, що я пишу для дітей, і може, якась за мене заміж вийде».
А 7 липня 2015 року стрілець-помічник гранатометника Олексій Кваша загинув під Артемівськом, врятувавши життя пораненого побратима.
Микола Рябикін – переселенець, родом із Криму, добровольцем пішов в українське військо. З 8 жовтня 2015 року перебуває на лікуванні, пише вірші.
Вікторія Кремінська – матрос бригади морської авіації Військово-Морських Сил України і дружина офіцера, пише вірші українською і російською мовами. Також українською і російською мовами пише вірші десантник Антон Радченко. Він — учасник боїв, після лікування служить у 204-й Севастопольській бригаді тактичної авіації, що базується нині в Миколаєві.
Олег Климов закінчив суворовське військове училище і Харківський університет повітряних сил ім. І. Кожедуба, старший офіцер бригади морської авіації ВМС України, яка не зрадила Україну і 3 квітня 2014 року вийшла з Криму, врятувавши авіаційну техніку. Бригада базується в Миколаєві, несе бойове чергування з контролю за державним кордоном з моря і суші та виконує завдання на сході України. Олег Климов захоплюється живописом, з натхненням пише вірші, більшість з яких адресовані коханій дружині.
Художник Володимир Безрукий представив роботи, написані в Пісках. До проекту своєю поезією та художніми роботами долучилась волонтерська група «Музейні бджілки», серед яких героїні фільму «Плетіння кікімори» Артураса Морозоваса.
Дитячі малюнки та листи є справжніми оберегами для воїна. Вони стали окремою частиною виставки «Ні, наші музи не мовчать!».
Поет, актор і режисер, учасник бойових дій Роман Семисал звертається до російського солдата:
«Не накинеш мені ярмо,
не забриєш у москалі.
Це – наш дім,
 ми тут живемо.
Забирайся з моєї землі».
У книзі відгуків відвідувачі дякують організаторам виставки. Росіянка із Санкт-Петербурга написала: «Россию и всех россиян нельзя и не за что прощать. Народ показал свое подлинное лицо, а интеллигенция изощренно оправдывается и обеляет черное, до сих пор неуверенно идентифицируя зло. Война полностью изменила и меня. Я никогда не прощу себя, мою маму и деда, меня сжигает стыд, раскаяние перед вами, я никогда не поддерживала ту сторону и не оскорбляла украинцев. У меня в Украине появились за эти три месяца друзья, но я никогда не перестану чувствовать жгучий стыд за себя. Не прощайте никого из них, не прощайте и не ищите оправдания никому и мне. Россия – навсегда страна третьего мира, и, в первую очередь, по качеству ее людей. Убожество и срам. Всем на колени, но они не встанут, а я если встану, – мне не станет легче, и это ничего не изменит для вас, дорогие украинцы, потому что ваших красивых, состоявшихся, полных жизни людей, героев, гениев, творцов – не вернуть!
Я каждый день и каждую ночь лью жестокие горькие слезы, и для меня это никогда не кончится. Нет утешения, нет прощения мне, и я еще за эти два года не придумала, как мне просить у вас прощения без получения его. Как сказать: «Простите!», чтобы это не предполагало ответа. Не придумала. Наверное, это не имеет значения. Знайте только, что моя жизнь – пожизненное покаяние перед вами. Без конца, прощения, понимания, избавления или, как кто-то может подумать, мазохизма. Нет. Я не отмаливаюсь за всю Россию, не отмаливаю себя и не прошу простить. Не надо.
Я желаю вам Победы, Счастливой Жизни и Благополучия! Я люблю вас всем сердцем, изо всех сил, не рассчитывая на любовь в ответ. Мое имя не важно, все не важно.
Мне важно вам это сказать. Вы — лучшие, самые замечательные люди на Земле! Слава Україні! Героям слава!!! С бесконечным уважением...».

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 22.01.2016 > Тема "Душі криниця"