Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Здається, 100-річчя більшовицького перевороту, званого «Великою Жовтневою соціалістичною революцією», відзначатиметься у вузькому колі. Точніше, у вузьких маленьких колах: окремо – комуністи Казахстану й Киргизстану, окремо – любителі «світлого майбутнього» в Білорусі, останні три десятки сталінців у Грузії і, звичайно, населення Росії. Якщо в Путіна ще залишиться трохи грошей. Він любить пишатись чужими й вигаданими подвигами, а більшовицький переворот і справді мало не роздмухав «світову пожежу», його вчасно зупинили.
Приводом, щоб поміркувати про кончину Совка, стала ще одна дата – 30 грудня була чергова річниця створення Радянської імперії. 1922 року після чотирирічних каральних операцій із захоплення околиць Російської імперії, що оголосили незалежність, більшовики вирішили, що Росія без окупації не проживе, й відновили політику останніх декількох століть. Тільки кілька місяців Ленін із товаришами говорили про тяжку спадщину царського минулого, про те, як страждали народи під ярмом царизму, а потім взяли і знову завоювали всіх – тепер під гаслом «світлого майбутнього» – страждати від більшовизму.
За 97 років «світлого майбутнього» й 93 роки «будівництва комунізму» були вбиті, репресовані й загинули на численних радянських війнах, померли від голоду й алкоголізму кілька десятків мільйонів людей. Стільки ж емігрували, не витримавши перспективи жити з більшовиками і прийняти нову радянську культуру – жахливий заміс пропаганди, цензури й чекізму. «Кухарчині діти» стали основою радянської еліти, і якщо подивитись на депутатів Державної думи Росії, то можна побачити наслідки майже 100-річного будівництва «світлого майбутнього». Щоправда, замість «світлого майбутнього» вийшли в основному темні особистості. І не тільки в Росії: спадщина більшовизму відчувається в більшості колишніх радянських республік, які формально стали незалежними 1991 року, але насправді – цілком собі залежні від Кремля.
Згідно з теорією професора Преображенського, можна сміливо говорити про те, що Совок помер не в Біловезькій пущі. Точніше, він живий, поки існує в головах частини населення і в планах відтворювачів Радянської імперії. Перші дев’ять років Єльцин намагався зберігати територію – особливо завзятих президентів лякали, в інших забирали території – в Грузії, Молдови й Азербайджану. Путін прийшов «месією», рятівником і збирачем «спільного дому». Він так і сказав, коли його за руку завели до майбутнього кремлівського кабінету, – що буде особливу увагу приділяти відтворенню колишніх відносин, чомусь назвавши їх братніми.
Що об’єднувало «братні» народи в СРСР? По-перше, міф про «світле майбутнє», який із роками розмивався і втрачав актуальність. По-друге, «залізна завіса», яку звів Ленін 1919 року й яка оперезала величезну територію колючим дротом, надавши Радянському Союзу вигляду концтабору. По-третє, радянських людей утримував страх, часто тваринний страх перед майбутнім, перед постійною загрозою бути заарештованим і розстріляним. Цей страх підсвідомо досі живе навіть у новому поколінні, яке не знає, що таке СРСР. По-четверте, фальшива ідеологія, заснована на цензурі і пропаганді. І, нарешті, планова економіка: коли населення, позбавлене приватної власності і приватного підприємництва, повністю залежало від планової радянської економіки, від дефіциту, що перетворювало людей на тварин, готових за кілограм сосисок і пачку гречки продати й совість, і голос, і родичів.
Путін, за його власним висловом, як «раб на галерах», відновлював колишню імперію, не розуміючи, що тепер змінились умови. По-перше, немає «залізної завіси» і люди, хоч і небагато, але можуть їздити за кордон. По-друге, з’явився Інтернет, який знищив цензуру і пропаганду для тієї частини населення, яка цікавиться політикою й економікою. По-третє, при всіх огріхах законодавства в багатьох пострадянських країнах відновлена приватна власність, а значить, впевненість у майбутньому, яка залежить не від вождів, а від самого себе. До цього варто додати новий чинник – нинішні вожді пострадянських країн, скільки б вони не посміхалися Путіну, тепер без окрику з Кремля можуть самостійно вибудовувати міжнародні відносини та їздити до Вашингтона або Пекіна, підписувати міжнародні договори і самі визначати, що вигідно – бути, як і раніше, сателітом Кремля чи рівноправним партнером.
У Кремля ж, як не дивно, політика щодо пострадянських країн не змінилася – така ж поблажлива «братська», коли в переговорах з Душанбе, Бішкеком чи Мінськом має прийматись тільки позиція Москви. Наприклад, узяти Киргизстан – на чверть із російським населенням і в цілому суспільством, що ностальгує за Совком. Кремль натиснув на нового президента Алмазбека Атамбаєва – і той розірвав стосунки з Вашингтоном, змусивши наприкінці 2014 року розформувати військову базу в аеропорту «Манас». Навзаєм Кремль щось мав обіцяти. Що – невідомо, але кілька тижнів тому в Бішкеку повідомили, що втомились чекати обіцяних трьох мільярдів доларів інвестицій у будівництво кількох ГЕС. У словах президента Атамбаєва чутно неприховане роздратування: «Разом із главою Росії Володимиром Путіним я обговорював це питання з міністром енергетики Росії. Навесні він наводив одні доводи, влітку – інші, а зараз він говорить третє. Так не може тривати вічно».
Киргизстан – не єдина пострадянська країна, яку Кремль обдурив за останні роки, особливо коли західні санкції довели стан російської економіки до критичного рівня. У такому ж становищі опинились усі країни, які піддались на вмовляння Путіна вступити до всіляких організацій – від ОДКБ до ЄврАзЕС (Організація договору про колективну безпеку, Євразійське економічне співтовариство, – ред.). Коли ціни на нафту приносили Кремлю шалені прибутки, всі чекали подачок і уваги Путіна, тепер, як виявилося, їх поєднувала не нова російська політика й не ностальгія за Совком. Усі чекали дармових грошей чи принаймні реалістичної економічної політики. Багато з них почали здогадуватися, що російські проекти швидше нагадують договори про купівлю-продаж, а об’єктом договору часто стає банальне підпорядкування, а не конкретні бізнес-програми.
У такій незадовільній ситуації опинився й Казахстан. В Астані зрозуміли, що чекати від Росії виконання зобов’язань не варто. Ще раніше ухвалене рішення не обмежувати себе в торгових відносинах із Україною, незважаючи на те, що Казахстан завжди мав славу найближчого партнера Москви. Таку ж позицію зайняла й Білорусь, яка найбільше отримувала російських кредитів та інвестицій. Жодна з пострадянських країн не стала бруднити себе визнанням Криму і двох незаконнонароджених Кремлем територій – «ЛНР» і «ДНР». Більше того, в Казахстані провели показові судові процеси, що винесли вироки за найманство – участь своїх громадян у війні на Донбасі на боці проросійських терористів.
За останні роки – особливо після війни у Грузії в серпні 2008 року і найбільше зараз, після окупації Криму й війни на Донбасі, – залишки нової Російської імперії відходять від Кремля. Одним не подобається постійна брехня й обман, інші відчувають страх перед черговою кремлівською авантюрою й можливістю чергової війни, але майже всі розуміють: зовнішня політика Кремля завжди будується на шантажі. Всі останні кроки до співпраці з Москвою в рамках ЄврАзЕС – не добровільні, а вимушені. Білорусь, Казахстан, а тепер і Киргизстан мають потенційну «п’яту колону» з російськомовних, які, як свідчать події, Кремль може легко і швидко мобілізувати на боротьбу із владою. Вірменія останні 25 років живе під моральним і політичним захистом Росії у своєму протистоянні з Азербайджаном. Ці огризки колишньої величі імперії зараз більше виглядають зайвим вантажем, але вони гріють душу Путіну своєю присутністю, створюють вигляд, що Путін – нібито світовий лідер.
Санкції вже серйозно вдарили по економіці й репутації Путіна. У найближчі кілька місяців Росія перетвориться на відсталу країну, в якої вже немає економічного потенціалу, а кремлівська еліта почне відчувати фінансові труднощі. Зрозуміє не тільки Алмазбек Атамбаєв або Серж Саргсян, що Росія стає банкрутом, вони почнуть пошук виходу з російського політичного лабіринту. Кремль уже нічого не врятує – ні «п’ята колона», ні військові бази за межами Росії. Раніше стосунки будувались за мотивами популярної колись пісні у виконанні Рашида Бейбутова: «Гроші є? Є, є. У тебе багато їх, вистачить нам на двох. Гроші є – вийду я. Ах ти, кізонько моя». Тепер грошей не буде, а вмовляння просто так любити одне одного, безкоштовно, нікого не цікавить. Совок помре доволі швидко.

Олег ПАНФІЛОВ,
професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010 рр.)
http://ua.krymr.com

Севастополь, 1 березня 2015 року

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 15.01.2016 > Тема ""Білі плями" історії"