Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 08.01.2016
«МИ — Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!»

Спочатку було Слово...

На заклик «Кримсько╖ св╕тлиц╕» в╕дродити л╕тературний конкурс «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» на всеукра╖нському р╕вн╕ ╕ присво╖ти йому ╕м’я поета — Данила Кононенка першою в╕дгукнулась Олена Сайчук, колишня учасниця конкурсу, випускниця с╕мферопольсько╖ Укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖. Олена на даний момент прожива╓ в Харков╕, ╕ хоч минуло вже 16 рок╕в з того часу, як учениця 11-го класу стала кращою в ном╕нац╕╖ «Публ╕цистика», вважа╓, що л╕тературний конкурс «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ма╓ жити дал╕, а ╕дея надати конкурсу ╕м’я Данила Кононенка, його незм╕нного голови жур╕, заслугову╓ на вт╕лення. Адже це шана та пам’ять, на них заслугову╓ кожен видатний поет ╕ письменник, як╕ захищали р╕дну мову в╕д чужо╖ культурно╖ експанс╕╖. А Данило Андр╕йович саме той випадок — ╕ про це сл╕д знати наступним покол╕нням, вважа╓ Олена Сайчук.
Трет╕й л╕тературний конкурс в╕дбувся в 2000 роц╕. Ном╕нац╕я «Публ╕цистика» в умовах конкурсу з’явилася вперше, ╕ члени жур╕, чесно кажучи, не були впевнен╕, що кримськ╕ школяр╕ в╕дгукнуться на не╖. Та на диво саме на цю ном╕нац╕ю того року над╕йшло найб╕льше конкурсних роб╕т. Прочитавши роботу Олени Сайчук, голова жур╕ Данило Кононенко сказав, що ця д╕вчинка ма╓ гострий розум ╕ щире укра╖нське серце, ╕ як авторка, безперечно, обдарована ╕ серйозна. ╥╖ тв╕р «Ми вже як т╕н╕ на сво╖й земл╕» (за рядком поез╕╖ Л╕ни Костенко) — то схвильован╕, емоц╕йно наснажен╕ роздуми молодо╖ людини про Батьк╕вщину, про р╕дну мову, про м╕сце ровесник╕в у розбудов╕ незалежно╖ Укра╖ни. Ця робота ╕ стала найкращою у 2000 роц╕ в ном╕нац╕╖ «Публ╕цистика». До сво╓╖ перемоги Оленка йшла три роки, починаючи з першого конкурсу. Ось як сьогодн╕ Олена Сайчук згаду╓ про Данила Андр╕йовича Кононенка та про л╕тературний конкурс школяр╕в Криму п╕д дев╕зом: «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но» у лист╕, який нещодавно над╕йшов на адресу «Кримсько╖ св╕тлиц╕»:

МИ ЛЮБИЛИ ЙОГО ВС╤...

«З Данилом Андр╕йовичем пов’язано ст╕льки р╕зних пам’ятних та особистих спогад╕в, що не знаю, з чого починати. Адже ми були колегами. Нав╕ть не так... В╕н був набагато старшою в╕д мене людиною, яка вихопила д╕вчинку-школярку з натовпу зд╕бних та молодих. Запропонувала фах, справжн╓ робоче м╕сце, наче доросл╕й, а з часом подарувала найголовн╕ше — безц╕нну в╕ру в себе як у творчу одиницю соц╕уму.
Один момент згадую дуже добре — наше знайомство. Я тод╕ пройшла за першим сво╖м л╕тературним конкурсом «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!», але не пос╕ла жодне м╕сце з перших трьох. Однак була в╕дзначена заохочувальним призом. Церемон╕я нагородження юних поет╕в та проза╖к╕в з ус╕х шк╕л п╕вострова в╕дбувалася в еф╕р╕ телеканалу тод╕ ще ДТРК «Крим». На ньому я працюватиму згодом, а поки що з подивом та захватом я роздивлялася все навкруги — зн╕мальний пав╕льйон, оператор╕в, ведучого та автора програми Олександра Польченка. Коли урочисте д╕йство вже було позаду, завершився еф╕р, у руках я тримала нагороду — засклений святий образ Христа у рамц╕ з черепашок (в╕н ╕ дос╕ з╕ мною, п╕сля анекс╕╖ — це була перша р╕ч, яку подруга над╕слала мен╕ з Криму на материк), стос чудових книжок укра╖нських автор╕в, серед яких була фантастика Олеся Бердника та, до реч╕, зб╕рка в╕рш╕в Данила Андр╕йовича Кононенка з авторським п╕дписом. А ще — конверт з грошима, мо╖ми першими, заробленими творчою працею грошима.
Минуло два роки, ╕ на трет╕й р╕к ╕снування конкурсу я таки пос╕ла перше м╕сце у жанр╕ «Публ╕цистика», написавши за темою сво╖ роздуми про Укра╖ну. Ось тод╕ Данило Андр╕йович почав мене п╕дганяти: «Пиши, пиши, ти мусиш писати щось, окр╕м журнал╕стики! Пиши сво╓ — з тебе вийде письменник!». А пот╕м подумав ╕ сказав: «Приходь до нас у газету, нам потр╕бна така, як ти, д╕вчина». Щось було у тих словах особливе. Не тому, що я це вигадала, а насправд╕».
Дал╕ Оленка згаду╓, як прийшла додому, як спов╕стила батьк╕в, що буде працювати в «Кримськ╕й св╕тлиц╕» поряд ╕з самим Данилом Кононенком. «Ми працювали пл╕ч-о-пл╕ч у редакц╕╖ «КС». В╕н приходив завжди п╕зн╕ше вс╕х, приблизно о десят╕й годин╕. Метру було дозволено все! В об╕дн╕й час Данило Андр╕йович заварював у маленькому керам╕чному чайнику трав’яний чай — з материнкою та ще з чебрецем, ус╕х пригощав. До чаю гостинно клав цукерку. В╕н не палив ╕ страшенно сварився за це на мене, бо я ж, як вс╕ журнал╕сти-початк╕вц╕, полюбляла цигарки. Але робив те по-доброму, лаг╕дно. Його ст╕л був завжди у паперах: акуратн╕ висок╕ стоси папер╕в, журнальних вир╕зок, роздрукованих аркуш╕в з текстами, як╕ редагував, трохи зсунувши густ╕ чорн╕ брова... Редагував ╕ мо╖ тексти, завжди хвалив, хоч ╕ правив чимало русизм╕в. Вм╕в п╕дтримати, вчасно добре сказати, запалити мр╕╓ю, над╕╓ю, бажанням досягти б╕льшого.
Так, я ще пам’ятаю його молодим чолов╕ком — чорнобривим, ╕з серйозним поглядом вуг╕льно-чорних очей. То була людина, яка працювала, наче бджола, — не можу знайти ╕ншого вдалого пор╕вняння, бодай воно банальне, але правдиве: Данило Андр╕йович робив дитячий додаток «Джерельце», писав статт╕ для розд╕л╕в культури у «КС», в╕н контактував з багатьма школярами та водночас займався л╕тературною працею — перекладав, писав в╕рш╕, публ╕цистику...
Коли ╕ як в╕н все встигав?
Я й сьогодн╕ не знаю в╕дпов╕д╕. Напевно, тому, що вм╕в усе спланувати ╕ н╕коли не марнословив. Не витрачав часу на пуст╕ балачки, уникав пустих, безпредметних розмов. Думаю, що в╕н особисто й н╕коли не любив баз╕к. Не кидав слова на в╕тер, завжди спершу думав, а пот╕м казав.
Проте Данило Андр╕йович не був сухарем у почуттях, н╕. Навпаки — був дуже емоц╕йною людиною. Але наст╕льки внутр╕шньо дисципл╕нованою та стриманою ззовн╕, що ц╕ емоц╕йн╕ хвил╕ билися в ньому, коливалися — та сп╕впрац╕вники редакц╕╖ «КС» н╕коли, мабуть, не бачили цього шторму. Уяв╕ть, що перед вами людина з с╕льсько╖ родини, однак абсолютно, абсолютно гарних манер та вишукано╖ повед╕нки! Жодно╖ риси хамства у сп╕лкуванн╕. Жодно╖ риси самомилування. Лише скромн╕сть, працелюбн╕сть та добре слово, та дружн╕й усм╕х, та готовн╕сть прийти колез╕ на допомогу. В╕н був дуже сп╕вчутливим, але сам натом╕сть жал╕в нерви та душевний спок╕й колег ╕ не виплескував на нас сво╖ проблеми, як╕сь негаразди, як╕сь переймання... Данило Андр╕йович дуже любив свою родину й не дозволяв н╕кому доторкнутися до особистого: ж╕нка та д╕ти, онуки — т╕льки найкраще, т╕льки найтепл╕ше про них, виключно з любов’ю, що викликало у нас неймов╕рну повагу. Такою глибокою, ╕нтел╕гентною та високою у сприйнятт╕ св╕ту, речей у ньому та м╕сця людей була ця особист╕сть. Щоправда, я тод╕ бачила в ньому лише талановитого, вусатого доброго вуйка у п╕джаку, що запхав мене у св╕т журнал╕стики, та який то жартома, а то ц╕лком серйозно наполягав, щоб я соб╕ там, окр╕м статей, щось писала для власного доробку, як╕сь новелки, опов╕даннячка тощо. Напевно, та неусв╕домлен╕сть була через власну юн╕сть. А ще, коли перебува╓ш довго поряд з великим, не одразу можеш розглед╕ти в ньому справжню велич. Х╕ба я думала тод╕, що мене вчить працювати сам Данило Кононенко!
Ще в╕н був веселим, незважаючи на пост╕йну заклопотан╕сть та величезний обсяг роботи. В╕н був начебто сол╕дним за складом чолов╕ком, але любив посм╕ятися, рад╕в життю, наче юнак. А як в╕н напрочуд весело посм╕хався у вуса! Вогники запалу так ╕ танцювали в розумних блискучих очах!.. Я пам’ятаю його таким, таким в╕н назавжди залишиться для мене.
Ми любили його вс╕. Не знаю, чи можливо це передати буквально словами? Не було жодно╖ людини у редакц╕╖, хто б дозволив соб╕ нав╕ть з╕тхнути в його б╕к докором або насм╕шкою, а не те щоб пл╕тками!.. Н╕хто та н╕коли не дозволяв зневажливого тону чи критики на його адресу. Данило Андр╕йович був беззастережним авторитетом та могутн╕м стовпом, на якому трималося прозоре, кришталеве небо «св╕тличан»... Мине чимало часу, коли я зрозум╕ю, що б╕льше такого колективу ╕ тако╖ дружньо╖ любов╕ та поваги, яка ╕снувала тод╕ (та, напевно, ╕сну╓ й зараз) у редакц╕╖ «КС», я не зустр╕ну за все життя у колах журнал╕стики. Як ╕ те, що працювати та любити, захищати р╕дне слово мене навчила дивовижна людина, глиба укра╖нсько╖ сучасно╖ л╕тератури в Криму — Данило Андр╕йович Кононенко.
Наближа╓ться р╕чниця з дня смерт╕ поета, публ╕циста, журнал╕ста, л╕тературного д╕яча Д. А. Кононенка — для когось це сух╕ слова з В╕к╕пед╕╖, а для мене — нагадування про велику особисту втрату, в яку ще дос╕ не можу пов╕рити. Дос╕ мен╕ хочеться б╕гти до редакц╕╖ «КС» — на чай до Данила Андр╕йовича... Бачу подумки, як в╕н вста╓ з-за столу, розводить рад╕сно руки, зн╕маючи окуляри: «Леся прийшла!». Такий я мала псевдон╕м у «КС» — Леся Сайчук або Гелена Синицька — так ╕ лишилася для «св╕тличан», для Данила Андр╕йовича Лесею. А в╕н був та ╓ частиною мо╓╖ юност╕, дуже важливою, св╕тлом, мо╖м дороговказом у житт╕, який задав не т╕льки напрямок, а й поставив на профес╕йний шлях. У певному сенс╕ в╕н — м╕й вчитель. ╤ дос╕ ц╕ напутн╕ слова: «Пиши, голубко! Ти мусиш писати!» — стукають, стукають щодня, вистукуючи на мап╕ життя правильний маршрут для мене. Коли дивлюся на св╕тлину Данила Андр╕йовича, ловлю себе на думц╕, що хочу ще раз побачити цю усм╕шку, почути, як в╕н риму╓ жартома ╕м’я колеги з явищем погоди тощо... Побачити, як задумливо перебира╓ папери, йде кудись робочим коридором, замислено дивиться у в╕кно. В╕н був невеликого зросту — але великою Людиною, для яко╖ чужий душевний б╕ль не був чужим — ╕ за це, я думаю, йому вдячн╕ вс╕, хто мав щастя знати Данила Андр╕йовича. ╤, слава Богу, що я в числ╕ цих людей. Дуже шкодую, що не зайшла до нього попрощатися перед в╕д’╖здом з Криму.
Сьогодн╕ мешкаю у Харков╕ кримською переселенкою. Ростуть мо╖ д╕ти. Маргаритка мр╕╓ про письменництво. У не╖ вже ╓ своя аудитор╕я прихильник╕в. Вона пише дуже прикольн╕ фанф╕ки на одному з сайт╕в у мереж╕. Я нею пишаюся: в 12 рок╕в писати велик╕ фанф╕ки та збирати чимало лайк╕в, схвальних реценз╕й в╕д читач╕в — це щось таке вагоме. ╥╖ батько — знаний у Москв╕ кримський письменник-фантаст Максим Хорсун, тому дитина ╕з такими батьками ╕ншого шляху, як письменництво, просто не ма╓. Але спод╕ваюся, що, на в╕дм╕ну в╕д батька, писатиме вона укра╖нською або принаймн╕ про укра╖нське та як укра╖нська письменниця. Олег зовс╕м малюк, наступно╖ осен╕ п╕де у дитсадок, тому маю поки материнськ╕, хатн╕ клопоти ╕ н╕де не працюю. Попереду, напевно, робота на харк╕вських телеканалах. Куди саме в╕ддам свою трудову книжку, яку колись отримала у «КС», ще не знаю. Все вир╕шу╓ час та зигзаги дол╕, мабуть. Останн╓, що робилося з хистом за цей минулий р╕к, була пов╕сть. Вона ма╓ назву «Трояндова площа» та саме зараз бере участь у нин╕шньому «Гранослов╕». Результати конкурсу поки що мен╕ нев╕дом╕. Але знаю, що мо╓ прийдешн╓ буде пов’язане з працею над словом, над думками, з творчою працею загалом. Мр╕ю про сво╖ книжки, дуже в╕рю, що мр╕╖ обов’язково, завжди збуваються, бо це неодноразово доводило мен╕ життя».
Зак╕нчила св╕й лист Оленка, а пот╕м дописала ще: «Данило Андр╕йович був для мене дуже дорогою людиною, душею «Св╕тлиц╕». З жахом розум╕ю, що його ст╕л там пустий — ╕ просто ком у горл╕... До сл╕з. Кра╓ душу. Але якось пересилила себе й написала. Тепер сиджу ╕ плачу — це неможливо витримати. Ну чому я не зайшла до нього попрощатись перед в╕д’╖здом з Криму? Таке воно життя жорстоке. А л╕тературний конкурс «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» з ╕менем Данила Кононенка треба в╕дновити, обов’язково».
А п╕дписалась п╕д цим листом Олена так, як ╖╖ називав Данило Андр╕йович, — Леся САЙЧУК

А тепер, мабуть, було б лог╕чно згадати, що за тв╕р написала учениця 11-го класу с╕мферопольсько╖ Укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖ у 2000 роц╕, за який отримала не т╕льки перше м╕сце в конкурс╕, але й особливу увагу Данила Кононенка та першу свою роботу в газет╕ «Кримська св╕тлиця».

«МИ ВЖЕ ЯК Т╤Н╤ НА СВО╥Й ЗЕМЛ╤»

«Укра╖нц╕ мо╖!
Пробуд╕ться,
не будьте байдуж╕:
Ваша доля таки ж бо
У ваших руках!»
Данило Кононенко

Я — укра╖нка, одна з молодих, рок╕в мен╕ ст╕льки, як ранн╕й весн╕, ╕ я люблю свою кра╖ну. Люблю ╕ любитиму, доки вистачить снаги битися мо╓му серцю.
Люблю ╕ пишаюсь тим, що м╕й народ н╕коли не приходив у чуж╕ земл╕ з╕ збро╓ю, ╕з злочинною жагою завойовник╕в, щоб плюндрувати, принижувати ╕ знищувати ╕нших. Це да╓ мен╕ право легко ╕ з горд╕стю, з чистою сов╕стю дивитися в оч╕ тим, хто живе на мо╖й батьк╕вщин╕ ╕ насм╕лю╓ться нехтувати укра╖нською мовою, зневажати ╖╖, вважаючи, що вона ╓ другосортною. ╤, вже мимовол╕, я зухвало внутр╕шньо випростовуюсь, коли вони йдуть мен╕ назустр╕ч, ╕ я, тамуючи несамовите почуття глибоко╖, г╕рко╖ образи, старанно ховаю цей б╕ль у смутну задуму очей, у безкрай г╕ркоти, ╕ чекаю, коли в╕н вщухне, аби не занапастити душу.
Наша земля — це р╕дк╕сна кра╖на, як╕й пощастило бути благословенною Богом, але ми цього не ц╕ну╓мо. Ми — це молод╕ укра╖нц╕, нове покол╕ння ХХ стол╕ття. Ми не ц╕ну╓мо того, по як╕й земл╕ ходимо: що з того, що славнозв╕сний родючий укра╖нський чорнозем вщерть напо╓ний кров’ю борц╕в за нашу незалежн╕сть (а вони були так╕ юн╕…). Що з того, що наш╕ пращури ╕ в часи невол╕, коли мову нац╕╖ штучно зробили «другосортною», «мужицькою», не цуралися ╖╖, бо вона — р╕дна! Вони в╕ддали сво╓ життя за цю землю, коли боролися за свою нац╕ональну г╕дн╕сть. Що з того, що така ц╕на наш╕й тепер╕шн╕й байдужост╕? Наше покол╕ння вибира╓ «пепс╕»! Нас так навчили американськ╕ хлопц╕ й д╕вчата, весел╕ й завзят╕, з посм╕шкою на двадцять п’ять цент╕в з блакитного екрана. Нас так продовжують вчити.
Мил╕ ровесники мо╖, знайом╕ ╕ незнайом╕, скаж╕ть мен╕ в╕дверто, ви Укра╖ну любите?
Знаю, що багато хто в╕дпов╕сть бездоганно, — виваженим ╕ нещирим «так», при цьому голос буде немилосердно пом╕ркованим, та хтось об╕зветься, достоту коп╕юючи сво╖х батьк╕в: «А за що ╖╖, вибачте, любити?». Ц╕каво, а ви колись пом╕чали, як╕ у вас оч╕? Миршав╕, без╕дейн╕ так╕ очиська без╕менн╕… Що ж це сталося з очима майбутнього Укра╖ни? Найстрашн╕ше, що вони не були без╕менними в╕д народження, ╖х такими зробили. Занадто часто порожн╕, випален╕ ╕ноземною культурою, зомбован╕, тепер вони належать наш╕й сучасн╕й молод╕.

Ми — спадко╓мц╕ спадк╕в
розграбованих.
Ми — власники
сплюндрованих святинь.
Ми вже як т╕н╕
на сво╖й земл╕.
Хто зрозум╕╓
нашу ностальг╕ю?
(Л╕на Костенко)

Страшно звучить? Страшно. Траг╕чно? Траг╕чно. Не треба лякатись правди. Як сказав один к╕ногерой з в╕домого ф╕льму, давайте триматися як доросл╕ люди. ╤ в траг╕чних к╕нцях ╓ своя велич: вони примушують замислитися тих, хто залишився в живих.
Так за що любити Укра╖ну?
Не треба ╥╖ любити за «Тавр╕йськ╕ ╕гри» або за студ╕ю «1+1», не треба ╥╖ любити за розма╖ття ц╕кавих телепередач на канал╕ «╤нтер», не треба ╥╖ любити за ринки турецького модного одягу та ╕тал╕йського взуття, чи за музичний фестиваль «Червона рута», чи за появу сучасних престижних н╕чних клуб╕в. Авжеж, все це пол╕пшило наше молоде життя за десять рок╕в незалежност╕, але не треба ╥╖ любити за це — НЕ ТРЕБА! Полюб╕ть ╥╖ за те, за що любите ви свою р╕дну маму, матусю… Беззастережно. Самов╕ддано. Безкоштовно. За все. За все, що було, ╕ за все, що буде. За те, що р╕дна, близька, в╕дверта — Наша, нарешт╕. Люб╕ть ╥╖ за ту ц╕ну, яку за не╖ було заплачено, щоб ми стали, врешт╕-решт, господарями на сво╖й земл╕ — без в╕йни, без кровопролиття, чистими…
Нам так легко д╕сталась ця незалежн╕сть, яка давно марилась десяткам покол╕нь наших попередник╕в, вимр╕яна, ╕ танула в тих мр╕ях, в ╖хн╕х смертях, а ми не ц╕ну╓мо ╖╖. Можна знайти безл╕ч виправдовувань перед самим собою, та вони залишаться т╕льки виправдовуваннями. Д╕йсно, ми не винн╕ в тому, що наш укра╖нський ментал╕тет, який ╕ без того покал╕чений радянськими догмами у в╕дом╕ часи, м’яко, по-╕нтел╕гентному п╕дм╕няють зовс╕м чужим, не притаманним нашому народов╕. ╤ цим зайнятий майже весь «укра╖нський» телев╕з╕йний ╕нформац╕йний прост╕р, немовля укра╖нського музичного шоу-б╕знесу, нав╕ть культура… ╤стинне укра╖нське в крайньому занепад╕.

Як╕ слова страх╕тлив╕ —
дволик╕сть,
дворушництво,
двозначн╕сть,
дво╓душн╕сть!
Двомовн╕сть —
як роздво╓не жало.
В╕ки духовно╖ руйнац╕╖.
Зм╕я вжалила серце нац╕╖.
(Л╕на Костенко)

Але саме ми, молодь, винн╕ у сприянн╕ розвитку на наш╕й, свят╕й, р╕дн╕й укра╖нськ╕й земл╕ чужо╖ культури, котрою ╕ так перенасичена преса, музика, життя. Настав час, коли Укра╖на потребу╓ р╕шучост╕, завзятост╕ ╕ любов╕ в╕д молодих, юних орл╕в. Бо плин часу, на жаль, не можна зупинити: якщо ми н╕чого не зробимо зараз, то пот╕м вже буде п╕зно… Адже ми, майбуття Укра╖ни, танцюючи п╕д рос╕йськ╕ та американськ╕ мелод╕╖, насправд╕, танцю╓мо над пр╕рвою ╕ ма╓мо чудову нагоду з╕рватися донизу: загубити, якщо не оф╕ц╕йну незалежн╕сть, то економ╕чну. На наш╕й сов╕ст╕ зд╕йснення запов╕ту, який залишила нам Олена Тел╕га:

…Не б╕йся дн╕в,
заплутаних вузлом,
Ночей безсонних,
очман╕лих ранк╕в.
Хай р╕же час лице —
добром ╕ злом!
Хай палять серце —
найдр╕бн╕ш╕ ранки!
Ти в т╕нь не йди.
Тривай в пекуч╕й гр╕.
В сл╕пуче сяйво
не лякайсь дивиться —
Лише по спец╕
гряне жданий гр╕м
╤з хмар сковзне
багнетом — блискавиця.

Мене мучать сумн╕ви, що я у сво╖х поглядах одинока, що б╕льше н╕хто з мо╖х ровесник╕в не под╕ля╓ мо╖х думок, не перейма╓ться мо╖м болем. Невже наст╕льки звабливим вигляда╓ ╕ноземний стиль життя, св╕тогляд, що за них ладн╕ роз╕пнути свою укра╖нську культуру? Невже дарма щирозлот╕ дзв╕ниц╕ наших церков дзвонять у дзвони щоранку, ╕ хтось в╕дмолю╓ за нас наше нац╕ональне в╕дродження св╕т молитвами? ╤ н╕хто не замислю╓ться, як по-блюзн╕рськи звучить фраза, яку так часто люблять повторювати: «Ми виконали запов╕т Великого Кобзаря, наша ненька–Укра╖на стала незалежною…»? Неможливо придумати чогось ганебн╕шого задля св╕тло╖ пам’ят╕ Тараса Григоровича. Слова Л╕ни Костенко ще й дос╕ актуальн╕, як це не прикро:

Я вам цей борг
н╕коли не залишу.
Ви й так уже, як проклят╕,
в боргах.
В╕ддайте мен╕ дощ.
В╕ддайте мен╕ тишу.
В╕ддайте мен╕ л╕с
╕ р╕чечку в лугах.
В╕ддайте мен╕ сад
╕ з╕рку вечорову.
╤ в пол╕ с╕яча,
╕ вдячну щедр╕сть нив.
В╕ддайте мен╕ все.
В╕ддайте мен╕ мову,
Якою м╕й народ
мене благословив.

Я не в╕рю в те, що мо╖х ровесник╕в зовс╕м не бентежить доля сво╖х сучасник╕в, тих, хто молився ╕ загинув за Укра╖ну у ХХ стол╕тт╕: Олена Тел╕га, Олег Ольжич, Василь Стус, студенти, як╕ полягли п╕д Крутами, тисяч╕ вояк╕в УПА… безперервний список мертвих геро╖в, ╖х в╕дд╕ля╓ в╕д нас в╕дстань т╕льки в к╕лька десятк╕в рок╕в. Страшно уявити соб╕, що в нелюдських, жорстоких тортурах було замучено, зацьковано найкращий цв╕т укра╖нсько╖ нац╕╖, найв╕дчайдушн╕ших, найсм╕лив╕ших, нац╕онально св╕домих людей з полум’яним серцем та з в╕двертими, живими очима.

Не в╕рю!
Ми ╓. Були. ╤ будем ми!
Й В╕тчизна наша з нами.
(╤ван Багряний)

Олена САЙЧУК,
випускниця с╕мферопольсько╖ Укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖. Для третього л╕тературного конкурсу школяр╕в Криму «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!», 2000 р╕к

2000 р╕к. Леся Сайчук (третя праворуч) поруч з Д. А. Кононенком

* * *
Минуло 16 рок╕в в╕дтод╕, як Олена Сайчук писала цю роботу. Перечитав ╕ звернув увагу на те, що найб╕льше хвилювало ученицю с╕мферопольсько╖ Укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖: «Мене мучать сумн╕ви, що я у сво╖х поглядах одинока, що б╕льше н╕хто з мо╖х ровесник╕в не под╕ля╓ мо╖х думок, не перейма╓ться мо╖м болем... Мил╕ ровесники мо╖, знайом╕ ╕ незнайом╕, скаж╕ть мен╕ в╕дверто, ви Укра╖ну любите?.. Дивлюсь в оч╕ тим, хто живе на мо╖й батьк╕вщин╕ ╕ насм╕лю╓ться нехтувати укра╖нською мовою... миршав╕, без╕дейн╕ так╕ очиська без╕менн╕... зомбован╕... ми винн╕ у сприянн╕ розвитку на наш╕й укра╖нськ╕й земл╕ чужо╖ культури... танцю╓мо над пр╕рвою ╕ ма╓мо чудову нагоду з╕рватися донизу...».
Згадалось, як Данило Андр╕йович, прочитавши цю роботу, попросив мене зустр╕тися з Оленкою ╕ поговорити. В╕н в╕дчув, що ця юначка з укра╖нським серцем дуже ╕ дуже одинока. ╤ що ╖╖ юнацький протест може завадити добре зак╕нчити г╕мназ╕ю... Ми зустр╕лись у прим╕щенн╕ Укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖ ╕ довго говорили — про навчання, вчител╕в, директора, г╕мназист╕в та про друз╕в, яких у Оленки було там не так ╕ багато, а в╕рн╕ше, майже зовс╕м не було. Я так зрозум╕в ╖╖ спов╕дь. Зрозум╕в, що почува╓ться самотньою в цьому зрос╕йщеному Криму, нав╕ть навчаючись в Укра╖нськ╕й г╕мназ╕╖. Можливо, я помиляюсь, адже минуло 16 рок╕в. За цей час в╕дбулося багато зм╕н. Не зм╕нилось т╕льки одне, чим пишалась юна г╕мназистка: «Люблю ╕ пишаюсь тим, що м╕й народ н╕коли не приходив у чуж╕ земл╕ з╕ збро╓ю, ╕з злочинною жагою завойовник╕в, щоб плюндрувати, принижувати ╕ знищувати ╕нших».
А ще мен╕ ц╕каво, якби Оленка Сайчук сьогодн╕ писала цей тв╕р на конкурс «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но» ╕мен╕ Данила Кононенка, то що б вона зм╕нила чи додала?

Олесь ТАВР╤ЙСЬКИЙ
м. С╕мферополь
* * *

Запрошу╓мо в╕дгукнутися й ╕нших учасник╕в конкурсу «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕ под╕литися спогадами про Данила Кононенка, про конкурс, який ус╕ гуртом ма╓мо в╕дродити з його ╕менем.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16478

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков