Версiя для друку Обговорити в форумi

"Окопна правда" про війну...

Артур Сіренко народився 17 січня 1965 року в м. Сніжне Донецької області. Освіту здобув у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. За фахом - генетик. Захистив дисертацію в царині генетики лейкозів. Кандидат біологічних наук, доцент. Працював тривалий час у лікарні в лабораторії, займався проблемами діагностики онкологічних захворювань. Потім працював на кафедрі біології та екології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Коли почалась неоголошена війна проти нашої країни, пішов добровольцем в українську армію. Захищаючи Вітчизну, отримав звання капітана. Командував артилерійським взводом в одній з частин Збройних Сил України. Нині демобілізувався та повернувся до роботи в університет.

Артур СІРЕНКО
ВІДПРАВКА
"Прощавайте. Прощавайте.
Сонцю перерізали горло"
(Гійом Аполлінер)

Відправка. Хто не знає цього слова, той, можна сказати, і не був на нинішній війні. Той не пережив цього щемного відчуття прощання з бойовими товаришами, яких відправляють на передову, на фронт, а ти лишаєшся чекати своєї черги, свого наказу.
Завжди відправка відбувається несподівано. Восьма ранку. Все таборове військове містечко шикується на імпровізованому плацу. Всі чекають слів: перший взвод - на обслуговування техніки, другий взвод - чистити гармати, третій взвод - вантажити боєприпаси і таке інше. Але замість цього зачитують прізвища. Потім: "Вийти зі строю!". Значить, відправка. Давно очікувана. Кілька днів тільки й було чути розмов: "Коли, нарешті, нас відправлять на фронт?! Ми приїхали сюди воювати, а не стирчати в таборі!". І, нарешті, відправка: тих туди, цих сюди, а цим - лишатися в таборі і чекати (поки що). Потім пакування речей (нехитрих і найнеобхідніших), автобуси чи машини, криті брезентом, під'їжджають і, нарешті, прощання.
Мій взвод відправляють майже у повному складі - і то в різні місця фронту, в різні бойові бригади, в різні частини і батареї. Це - мить, коли емоції доречні і чоловіки їх не соромляться. Люди, які разом служили, разом були під обстрілами, ділилися останнім, разом терпіли і холод, і спеку, і важку працю війни, їдуть тепер під кулі на різні ділянки фронту. Багато хто бачить друга і товариша востаннє, і всі це прекрасно розуміють. Традиційне:
- Прощавай, солдате!
- Прощавай, капітане! Побачимось після війни, о шостій вечора, в пивниці "Старий монах" в Ужгороді!
(Варіанти - різні назви міст і шинків чи то пабів. Але неодмінно - о шостій вечора після війни - класика - цитата з Гашека. Сепари в Донецьку не так давно вчинили автодафе - публічно спалили твори Ярослава Гашека. Чого-чого, а цього я їм точно не пробачу!).
Тисну кожному солдату руку, кожен лишається в пам'яті - назавжди. Вкотре. Скільки разів це було - але щоразу, як вперше - щемно і хапає за серце. За чотирма солдатами з мого взводу машина ще не прийшла. Прощання може тривати довше і супроводжуватись сентиментальними розмовами й одкровеннями.
Один солдат родом з Закарпаття. Каже, що в нього є дві пляшки чудового домашнього вина власного виробництва. Я, звісно, відмовляюсь - крім того, що я взагалі не п'ю, особливо на службі, я намагаюсь тримати у взводі сухий закон. Солдат запевняє, що це дегустація його витвору мистецтва. Виявилось, що в цивільному житті він був майстром-виноробом (а я і не знав). Погоджуюсь - і не шкодую. Крім того, що вина справді чудові, - крім вишуканих сортів винограду, до одного вина при виготовленні додавали вишні, а до іншого - персики. Справді, вийшли два шедеври, гідні каламу старини Омара Хайяма. Я хотів стукнутись келишками і процитувати цього класика життєлюбства, але солдат сказав, що сьогодні п'ємо без цього. Помітивши мій здивований погляд, він сказав:
- Я давно вже живу в Закарпатті, а старі батьки мої жили в місті Красний Луч, що на Луганщині. Жили, бо вчора їх розстріляли сепаратисти за те, що я служу в українській армії...
Цитата Омара Хайяма застрягла в мене у горлі...
Я вийшов з солдатського намету: небо тоді було особливо прекрасним - хмари утворювали щільне кільце, яке закривало сонце, і крізь це кільце пробивались пучки променів. Я дивився в небо і думав: "А хто виживе в цій війні? Може, Джим Джармуш має рацію і "виживуть тільки коханці"? Нинішня війна - це війна людей із зомбі. Але такі війни вже були... Були... І чому я мушу турбуватися цим - хто виживе? Адже у мене попереду вічність... Це у мене. А в інших? В оцього сентиментального солдата? Теж вічність? Я цього не знаю...
Мені давно вже не сниться Італія: ні храми Равенни з мозаїками буття, ні плетиво вуличок Болоньї, ні мармуровий міст у Ріміні - нічого цього давно не сниться і не згадується... Чому? ...Найчастіше мені сниться війна. На війні сниться війна - замкнене коло, з якого немає виходу. Але останнім часом сняться якісь огидні неприємні сни. Тієї ночі снились диктатори і тирани минулого, які встають з домовин. Прокинувся з відчуттям огиди...
Не встиг я остаточно прокинутись і зрозуміти, що кожен ранок прекрасний, особливо в таку теплу пору, як мене викликали до комдива:
- Їдете у відрядження. З речами. Двадцять хвилин на збори. І поголіться. Ви ж офіцер! Що за щетина?
А куди відрядження?
- Побачите! Чекайте в парку біля КШМ-ки.
У парку мене вже чекав капітан К. з запитанням: "Куди і навіщо нас відправляють?". Під'їхала машина - водій теж офіцер. Поїхали. Їхати мовчки набридло. Я запитав водія - куди ми їдемо. Він у відповідь: "Не знаю!". Не встиг я здивуватися, як машину смикнуло, похилило і розвернуло поперек дороги: відвалилося колесо. Водій трохи пофілософствував, споглядаючи відірване колесо, сказав, що навіть якщо ми відремонтуємо це самотужки, то доїхати він зможе тільки до найближчої майстерні. Довелось телефонувати комдиву - пообіцяли негайно прислати іншу машину. Чекаючи на продовження подорожі, я вирішив оглянути місцину, де нас зупинила оказія. Поруч була гора, вкрита віковим сосновим лісом, під горою дерев'яна каплиця і криниця з солодкою водою. Я піднявся на вершину гори - вітер шумів у кронах старезних сосон. На вершині гори, як на голгофі, височіло величезне, майстерно зроблене бронзове розп'яття. Повернувся я до розбитої машини з думкою, що все не випадково в цьому світі - навіть ця аварія - вона сталася для того, щоб я зійшов на вершину цієї гори до розіп'ятого Христа, здійснив це несподіване паломництво.
Приїхала нова машина з новим водієм, теж офіцером:
- І куди ми їдемо і для чого?
- А я звідки знаю?
- Вперше їду з водієм, який прямує, не знати куди!
- Ось навігатор - він жіночим голосом каже, куди повертати - туди я і їду. Там знають, що до чого.
Їхали цілий день. Всю дорогу водій розмовляв по телефону з якимось зайчиком і котиком (чи то кицею). Я дійшов висновку, що в нього вдома живуть домашні тварини, які вміють розмовляти і користуватись телефоном. Доволі смішно було слухати:
- Кицю, а якщо ти будеш неслухняна, то я смикну тебе за твій пухнастий хвостик!
І таке інше... Під кінець дня після нескінченних: "Через чотириста метрів поверніть ліворуч", навігатор сказав, що ми вже приїхали. Це було якесь Богом забуте село Л. Колись, у давнину, тут було славне місто Л., від якого не лишилося і сліду, але є село з подібною назвою. Нічого схожого на мету нашої подорожі не видно. Водій, побачивши у мене в руках карту, доволі меланхолійним тоном прорік:
- Ну от, військові приїхали, карти розгортають, зараз дорогу питати будуть...
Побачивши серед безлюдної вулиці діда, я справді запитав (чисто інтуїтивно):
- Діду, а де тут є військові?
- А верніться тією дорогою, що ви приїхали, на дорогу, а потім ліворуч, а потім праворуч, а потім прямо, потім знову ліворуч, потім праворуч, потім буде дорога (там ще білий песик біля дороги сидів), так ви нею не їдьте, а їдьте тією, що через ліс, і там буде військова частина.
Ну, все зрозуміло! Але інтуїція не підвела - через лічені хвилини ми були під воротами військової частини. Водій, потиснувши нам руки, сказав: "Тут знають, для чого вас сюди прислали. Я поїхав назад. Якщо будуть проблеми чи запитання, - телефонуйте полковнику С.". І справді - там знали. Виявилось, що мені тут треба було забрати більше тисячі солдатів і відвести їх в N-ську, M-ську та NN-ську бригади на фронт. Довідавшись про це, я випав у глибокий осад - не уявляв просто, як я цю місію здійсню. Але вирішив, що якось воно буде, і завалився спати в солдатському наметі. Засинаючи, я почув голоси: "Покупець приїхав! Покупець приїхав!".
"Це про мене!" - сумно подумав я і заснув. А зранку почалося! Тисячу чоловік вишикували на плацу з речами. Мені тут же дзвінок: "Хворих не брати! Солдатів без форми - не брати! Без документів - не брати! Аватарів - не брати!". Звичайно, тут же знайшлося кілька чоловік, яких явно треба було негайно класти до шпиталю, виявився один солдат велетенського зросту і габаритів, на якого не знайшлося форми, й один солдат мініатюрних розмірів, на якого теж не знайшлося форми. Ця пара солдатів стояла і дивувала своїми контрастами. Тут же з лав я вивів трьох явних і типових аватарів. Крім того, я помітив, що на краю плацу стоїть жіночий взвод. Тільки цього ще бракувало! Доповів своєму командуванню. Звідти:
- Які ще жінки?! Ви уявляєте жінок в артилерії?! Жінок не брати!
Тутешнє командування:
- Ви маєте забрати всіх без винятку! Таке нам надійшло розпорядження! Хворих нехай відправляють у шпиталь в бригадах! Форму нехай шукають там же - в частинах. Забирайте всіх - нам вони теж тут не потрібні і лишати нікого не будемо!
- Ні, хворих треба відправити в шпиталь звідси! Ще бракувало мені по дорозі когось втратити і привести двох- сотим!
Жінки:
- Це - дискримінація! Нас вчили воювати! Ми хочемо на фронт!
Хворий:
- Я не хворий, я здоровий, лікар неправильно мене комісує, я можу воювати і хочу на фронт!
Почалися сварки і суперечки. Обходжу лави і розпитую, в кого які проблеми. Тут же з'явилися люди, які заявили, що вони не хочуть служити в артилерії, а хочуть в піхоту, хочуть на передову - валити сепарів, а не підносити снаряди і стріляти здалеку. Аргументи про те, що артилерія буває різною, є артилерія і на передовій, не діяли. Хочемо в піхоту і все. Цілий взвод заявив, що вони за спеціальністю - розвідники-диверсанти і в артилерії служити не будуть категорично і нікуди не поїдуть - вони хочуть воювати за фахом. Аргументи, що в артилерії теж є розвідка, - не діяли.
Ще один старий солдат:
- Я родом з Луганщини, з Краснодона, мій син воює під Луганськом у Н-ському артилерійському дивізіоні, я хочу служити саме там!
- А я родом зі Сніжного - земляки. Зараз я не можу Вам допомогти - приїдете в бригаду - зверніться з цим проханням до командування.
Ще один солдат з трагічним виразом обличчя:
- Це - неправда, що ми їдемо служити в артилерію! Ви нас везете в піхотні батальйони, які кинуть без зброї під обстріл на фарш і гарматне м'ясо!
- І який сенс мені вас обманювати? Для чого? Якби так було, - я би так і сказав. Я вже рік служу і воюю в артилерії.
Інший солдат:
- А я насправді не здоровий, а хворий, лікар нічого не розуміє. У мене тільки одна нога, а те, що Ви бачите в мене дві ноги, так це ілюзія, подвоєння картини буття.
- Ну, то ви дуже вдало вписуєтесь у цей ілюзорний світ своїми ілюзорними ногами. Вам лишається тільки знищити ілюзорних сепаратистів.
Ще один солдат - стоїть, одягнений у цивільне, форма в торбі:
- А я - людина цивільна і військову форму носити не буду!
- То я зараз покличу офіцера контррозвідки і продовжите цю розмову з ним! Одягніть форму і станьте до строю!
Ще один (особливо сумний):
- Я - лікар, працював на швидкій та чергував у реанімації. Я хочу служити за фахом - лікарем. А мене направляють в артилерію...
- О, колего! Я теж чергував в реанімації, працював десять років у лікарні, захистив дисертацію з лейкозів. Зараз - артилерист. Більше того, у мене виявися талант стрільби з гармат. Кажуть, що я стріляю занадто точно, що в артилерії не потрібно такої високої точності. Спробуйте і ви. Повірте, людей вбивати набагато цікавіше, ніж рятувати. Нічим не можу вам допомогти. Приїдете в бригаду - зверніться до командира - лікарів на передовій теж не вистачає.
Я думав, що я звихнусь від цього божевілля! Але, зрештою, все владналося: хворих відвезли в шпиталь, диверсантів автобусом відправили в НН-ську бригаду служити розвідниками (на їхню велику радість), однострій для неймовірної парочки - гіганта та коротуна знайшли, але жіночий взвод мені довелось взяти з собою. Лікаря та бажаючих служити в піхоті теж.
І колона рушила в напрямку найближчої залізничної станції: виявилось, що нам замовили спеціальний потяг. Дорогою колона побачила продуктову крамницю і солдати тут же розкупили все, що там було. Мій вигук: "Солдатам пива не давати!!!" так і лишився гласом вопіющого в пустелі. Але відповіді типу: "Хто сказав - солдатам пива не давати?!" - я не почув. Натомість: "Дайте командиру мінеральної води!".
Ось і станція, і поїзд. Я то думав - зараз буде класична теплушка-товарняк, як в Другу світову, окріп на станціях, гудки паротягів... Романтичні фантазії. Поїзд як поїзд. Всі розмістились, а для офіцерів - окремий офіцерський вагон. У дорозі я думав почитати Чарльза Діккенса "Холодний дім", але не читалося і не спалося - чомусь я був упевнений, що в дорозі конче щось трапиться і я буду крайнім, як завжди. Ще перед відправкою на пероні тієї глухої станції з'явилась якась бабуся, яка почала зі сльозами промовляти (мало не голосити):
- Бідні солдатики! Голодні, нещасні!
(Це при тому, що половина в стані повної ейфорії: "Ура! Ми, нарешті, їдемо на фронт!")
Я:
- Та їх годують краще, ніж удома!
(Не діє. Далі те саме: "Бідні солдатики! Голодні...")
А тут ще якийсь дідусь з'явився:
- Ти куди, офіцере, солдатів везеш? На погибель везеш? На смерть везеш?
(О! Як мені щастить!)
Всю дорогу капітан В. філософствував про тенденції французького малярства другої половини XVII століття. Розмову підтримати я не міг, бо щодо цієї епохи у французькому малярстві у мене провал, - якби він зачепив XVIIІ століття або XVI століття, то тут би я кваліфіковано висловив би свою думку. Майор Д. говорив увесь час про те, як чудово грає "Барселона", особливо останнім часом, і як слабко порівняно з "Барселоною" грає "Волинь", хоча... Обидва мої співбесідники одне одного не чули чи то не розуміли:
- Пізній ренесанс у Франції подарував тамтешньому малярству вишуканість і довершеність у стилістиці...
- А я пам'ятаю той матч "Барселони" у Мадриді, як він і який забив гол на одинадцятій хвилині...
А я тим часом, слухаючи їх, думав про Чарльза Діккенса. Подумалось, що Діккенс не спонукає до поезії. Я ще не читав більш прозаїчного майстра пера, аніж Діккенс. "Холодний дім" - і не тільки він - це досконала достоєвщина - ще до самого Достоєвського, це Гоголь на британському ґрунті... Потяг хитало, як хитало колись море кораблі Джеймса Кука, і я згадав цитату з Діккенса: "Море не цінує великих людей - гойдає їх, як і всіляку дрібну рибку...". Так і нас гойдає нині життя.
Поїзд їхав майже без зупинок, але на вузловій станції К. він таки зупинився. Тут же солдати повистрибували з вагонів і побігли до кіоску за морозивом, інші висунулись з вікон і почали кричати патріотичні гасла, тут же з'явилися на пероні пасажири і місцеві жителі, які почали їм махати руками, з'явилися якісь бабусі і жіночки, які почали плакати і ридати, хреститися і хрестити солдатів. Я вже думав, що не один солдат загубиться і відстане від поїзда, і з жахом думав про ще одну зупинку. Але все обійшлося. Потяг привіз на кінцеву станцію нашої подорожі всіх цілих і неушкоджених, тверезих і бадьорих. Там нас чекав цілий караван "Уралів", "Кразів" і "шишариків". А далі - шеренги - список - перша машина! Список - друга машина! А в голові цитата: "Боїться смерті лише той, хто боїться життя". Шкода, що я не пам'ятаю, хто це сказав.
Я це зробив. Минув для мене ще один епізод війни... Перед очима стояли картини - пейзажі за вікном. Світ прекрасний. Повірте мені, це сказав я - той, хто багато разів бачив смерть...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2016 > Тема "З потоку життя"