Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті
(Продовження. Поч. у № 34-47)

«Кримська світлиця» публікує газетний варіант книги полковника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звертатися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції — kr_svit@meta.ua, або автора — vlazorkin@ukr.net.

Віталій ЛАЗОРКІН
ДЕЯКІ СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Глава 20
ПРОБЛЕМИ ОБОРОННОГО БУДІВНИЦТВА

На початках утворення нової незалежної держави Україна, 2 вересня 1991 року в проекті Закону України «Про оборону України» я написав таке визначення: «оборона України - система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її збройний захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту».
З цього визначення очевидно, що оборона держави Україна базується на результатах діяльності всіх державних інституцій, які задіяні у підготовці до збройного захисту і здійсненні безпосередньо збройного захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту.
Тобто у мирний час всі державні інституції, задіяні в обороні, працюють над виробництвом і накопиченням всіх необхідних ресурсів, над створенням реальних можливостей для здійснення збройного захисту та роблять усе можливе для уникнення збройного конфлікту.
Якщо ж уникнути збройного конфлікту неможливо, то держава застосовує свої Збройні Сили для здійснення збройного захисту з використанням всіх накопичених та мобілізаційних ресурсів.
З цією метою держава формує відповідні плани оборони з застосуванням Збройних Сил, визначає всі потреби для ведення збройної боротьби та створює відповідну систему функціонування державних органів, що здійснюють весь комплекс заходів, необхідних для створення і накопичення всіх необхідних матеріально-технічних та мобілізаційних ресурсів для збройного захисту, починаючи від патріотичного виховання молоді і підготовки військових кадрів до відповідного облаштування території театру можливих військових дій для утворення ешелонованої оборони та подачі відповідних накопичених матеріальних і технічних ресурсів, стратегічних запасів, техніки і озброєння.
Збройні Сили у мирний час проводять відповідні навчання для удосконалення роботи цієї системи функціонування державних органів та налагодження її взаємодії з військами у процесі ведення боротьби з ймовірним противником.
Держава Україна для фінансового забезпечення планів оборони та життєдіяльності Збройних Сил і системи функціонування державних органів для забезпечення збройної боротьби мала б формувати щорічний оборонний бюджет не менше 5% від валового національного продукту.
З метою полегшення всього тягаря утримання і забезпечення Збройних Сил у мирний час та збереження своїх оборонних можливостей держава застосовує принцип оборонної достатності, який полягає у наявності в державі структурованих Збройних Сил на мирний і воєнний час.
Повна структура Збройних Сил, на мою думку, у своєму складі мала б мати:
- Стратегічні Сили стримування, що за своєю вогневою і технічною потугою здатні завдати супротивнику неприйнятної шкоди на його території (ракетні війська, стратегічна авіація, оснащені бойовими надпотужними зарядами у без’ядерному варіанті, і війська протиповітряної оборони, здатні викрити і відбити перший ракетно-авіаційний удар ворога);
- Сили загальновійськового призначення (Сухопутні Війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили) для виконання бойових завдань згідно з затвердженими планами оборони та ведення військових операцій з розгрому ворога;
- Сили спеціального призначення: Прикордонні війська для прикриття державного кордону; Національна Гвардія для здійснення функцій територіальної оборони, цивільного захисту населення, реагування на надзвичайні ситуації природного та техногенного характеру, підтримання правового порядку на території України під час дії режиму надзвичайних стану; Внутрішні Війська та міліція (поліція) для підтримання правопорядку, охорони і захисту спеціальних об’єктів, визначених законодавчими актами і підзаконними документами.
У мирний час держава утримує у повному чисельному складі і відповідно у повній бойовій готовності Стратегічні Сил стримування і частину Сил загальновійськового призначення та Сил спеціального призначення. Решта військ, визначенних планами Генерального штабу ЗС України утримується у стані скороченої чисельності особового складу або у кадрованому стані.
У загрозливий період та у воєнний час має проводитись планове доукомплектування військових частин скороченого складу та формування кадрованих військових частин згідно з державним планом мобілізації при загрозі збройної агресії проти України.
Я вважав, що для цього в державі Україна має бути сформована відповідна галузь державної економіки – воєнна економіка, яка функціонально має об’єднати відповідні органи державної влади і промисловості з відповідними функціями забезпечення виконання оборонних замовлень для задоволення потреб ведення збройної боротьби.
Воєнна економіка має бути інтегрована у національну економіку на всіх рівнях, починаючи від вирішення науково-технічних завдань та утворення техніко-технологічних і виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу до виконання оборонних замовлень щодо технічного і комунікативного облаштування території театрів можливих військових дій, цивільного захисту населення, підготовки мобілізаційно навченого резерву та накопичення необхідних стратегічних запасів і ресурсів, рівномірно розміщених по всій території України на відповідних можливих операційних напрямках, визначених планами оборони.
Управління воєнною економікою, на мою думку, і мало б взяти на себе Міністерство оборони України, відмовившись від функцій керівництва Збройними Силами України.
Функції керівництва Збройними Силами України мав б здійснювати окремий державний орган військового управління – Головне командування Збройних Сил України, підпорядковане Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України, яке б здійснювало планування збройної боротьби з ймовірним ворогом і підготовки Збройних Сил до ведення оборонних операцій.
Розподіл Збройних Сил України на Збройні Сили мирного часу і Збройні Сили воєнного часу мав суттєво облегшити витрати коштів оборонного бюджету на їх утримання та забезпечити таку поточну чисельність особового складу, яка згідно з планами оборони необхідна для адекватного реагування на відповідний стан військово-політичної ситуації навколо України.
За такою схемою ГК ЗС України ставало б замовником комплексних потреб для забезпечення оборони країни, а Міноборони стало б центральним органом, відповідальним за виконання усіх державних замовлень згідно з затвердженими планами оборони. Така схема встановлює персональну відповідальність всіх посадових осіб за підготовку держави до оборони, за підготовку до збройного захисту та за результати ведення збройної боротьби, спрямованої на розгром ворога.
Це було закладено мною у проект Воєнної доктрини України у 1992 році, яку я узгодив з В’ячеславом Чорноволом, і це складає сутність воєнної реформи для держави-Україна, яка протягом 23-х років так і не була проведена аж донині, оскільки в Україні військове керівництво держави, що переважаючою більшістю складалося з генералів, вихідців зі старої системи, які, залишили в Україні по суті прототип радянської системи підготовки до оборони, вважаючи Російську Федерацію своїм головним військовим союзником і кооперуючись з нею, розраховували на отримування з Російської Федерації техніки і озброєння нового покоління.
Та в умовах ринкової економіки така система підготовки до оборони не працює належним чином і сприяє виникненню різного роду корупційних схем у сфері матеріально-технічного забезпечення Збройних Сил. Всі недоліки такої системи почали відчуватися вже з 1997 року, коли припинилося проведення комплексних навчань Збройних Сил, та вкрай негативно проявилися у 2010-2014 роках, коли на посаді міністра оборони перебували сумнозвісний адмірал Єжель, громадян Російської Федерації Саламатін та український бізнесмен Лебедєв, а Генеральний штаб очолювали корумповані генерали, яких більше цікавило, як вигідніше для себе реалізувати надлишкове майно від подальшого скорочення військ. Саме протягом 2010-2014 років фактично була зруйнована вся система оборони, а Збройні Сили України, що були позбавлені всього комплексу матеріально-технічного забезпечення, майже втратили свою боєздатність.
Кооперація ж українських виробничих підприємств оборонно-промислового комплексу з відповідними російськими, де здійснювались збірка і випуск готової продукції, несла в собі небезпеку для оборонного будівництва в незалежній Україні, бо у разі зміни політичного курсу Російської Федерації стосовно України, Збройні Сили України позбавлялися б поставок техніки і озброєння з Росії. Так врешті і сталося починаючи з 2010 року, коли імперські амбіції стосовно України проявилось повною мірою, нав’язуванням кабальних Харківських угод щодо подовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації, дислокованого в Криму і в місті Севастополі, та умов його перебування із збільшенням чисельного складу до обсягів, які робили Чорноморський флот господарем на території півострова, що само собою несло загрозу державному суверенітету України.
Починаючи з 2005 року, Спілка офіцерів України неодноразово звертала увагу політичних кіл і громадськості на незадовільний стан, в якому перебувають Збройні Сили. Ми проводили тематичні круглі столи і науково-практичні конференції з актуальних проблем системи національної безпеки та незадовільного стану Збройних Сил України.
25 жовтня 2008 року на базі Львівської обласної організації Спілки офіцерів України була проведена науково-практична конференція на тему: «Збройні Сили України. Історія та сучасність», за результатами якої окремою брошурою були надруковані матеріали з доповідями Бориса Кожина, Олександра Скіпальського, Віталія Лазоркіна, В’ячеслава Білоуса, Василя Казмірчука, Олега Романчука, Ярослава Сватко та Зверненнями до президента, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради України з вимогою звернути увагу на незадовільний стан фінансування Збройних Сил України та забезпечити належне їх фінансування на 2009 рік.
Найбільш активні члени Спілки офіцерів виступали в засобах масової інформації, зокрема, полковник В’ячеслав Білоус, голова СОУ, генерал-лейтенант Петро Процик, редактор журналу «Універсум» Олег Романчук. Вийшла і моя стаття «Військова реформа - порятунок української армії» в журналі «Універсум» Олега Романчука.
А у травні 2010 року я попросив віце-адмірала Бориса Кожина, який особисто добре знав нового міністра оборони адмірала Михайла Єжеля, домовитись про зустріч. І от ми в кабінеті міністра оборони. Я висловив йому занепокоєння станом, що склався в оборонному будівництві, пояснював, що його використовують певні політичні сили, які прагнуть послаблення Збройних Сил, і що його скоро поміняють на іншу особу, тому просив врахувати думку громадськості.
Та Михайло Єжель не погоджувався з нами. Відчувалося, що він вважає себе «на коні» своєї щасливої долі, а наша розмова аж ніяк не додала йому відповідної радості. Він заявив, що ми марно хвилюємося, що він не дозволить себе використовувати, і з розмаху грюкнув кулаком по столу так сильно, що від гуркоту до кабінету вбіг черговий по приймальні міністра - побачивши, що нічого не сталося, мовчки вийшов. Даремно Єжель не дослухався.
Вже через півтора роки Михайло Єжель завершив своє нікчемне перебування на посаді міністра оборони, протягом якого Чорноморський флот Російської Федерації збільшив свою чисельність, а Росія посилила свій політичний тиск на Україну. Михайло Єжель згодом опинився у Мінську в якості посла України в Республіці Білорусь, а восьмого лютого 2012 року указом № 72/2012 президент України Віктор Янукович призначив на посаду міністра оборони України російського агента впливу Дмитра Саламатіна, який був широко відомий тим, що брав активну участь у бійках у Верховній Раді. Так, під час ратифікації Харківських угод у Верховній Раді він вчинив бійку і в запалі боротьби зламав ніс народному депутату Володимиру Карпуку, а 16 грудня 2010 року за участі Саламатіна були побиті п’ятеро депутатів, яких було доставлено до лікарні в Феофанії з тілесними ушкодженнями. Пізніше прямо в службовому приміщенні «Укрспецекспорту» Саламатін побив стільцем директора «Термохолоду» Юрія Кисельова.
24 грудня 2012 року на посаду міністра оборони України було призначено фінансиста Павла Лебедєва, який запам’ятався своїми будівельними аферами за рахунок земель Міноборони.
Росія після підписання і реалізації Харківських угод та призначення своїх людей в керівництво силових відомств розпочала інформаційний і економічний тиск на Україну.
Так, журналіст Олесь Олексієнко 18 жовтня 2012 року в часописі «Український Тиждень» прямо виступив з гострим викриттям Партії Регіонів як виконавця чорнової роботи з підготовки ґрунту для російської окупації України: «Загроза українській державності з боку Москви може незабаром стати реальністю, оскільки русифікована в суспільно-політичному сенсі Україна Януковича не зможе встояти перед натиском Кремля. Так, уже зараз Микола Азаров визнав, що для виплати чергового місячного платежу за газ Росії уряд змушений тимчасово блокувати рахунки місцевих органів влади, тоді як Білокам’яна продовжує зваблювати майже трикратним зниженням ціни на паливо у разі вступу до Митного союзу. Кремль актуалізує і проекти міжгалузевої інтеграції, як-от у сфері зовнішньої торгівлі зерном», написав він. Крім того, автор зазначав, що такі питання, як державний статус для російської мови, зняття обмежень на базування ЧФ РФ у Криму, за умови наявності в Партії Регіонів конституційної більшості й потужного проросійського блоку в новому парламенті, цілком можуть стати предметом торгу, як і перехід під контроль сусіда стратегічних галузей, як-от електроенергетики та роздрібного ринку газу.
Автор відзначив, що, звичайно, режим Януковича прагне зберігати власний суверенітет і залишатися непідвладним Москві, демонструвати непоступливість у питаннях «національних» інтересів – але тільки там, де до них причетний особистий інтерес.
Тож всі наші потуги змінити стан національної безпеки на краще були марними, як і тоді, у 1992 році, бо не було кому нас почути.
Усі мої намагання у 1992 році провести воєнну реформу та перетворити Міноборони з де-факто міністерства збройних сил на справжнє міністерство оборони, як центральний державний орган управління воєнною економікою, наражалися на спротив як самого міністра оборони, який тяжів до управління Збройними Силами, так і на спротив генералітету, який тяжів до формального механічного виконання вказівок «зверху». А щодо підтримки з боку народних депутатів і моїх колег по Спілці офіцерів, то вони як діти раділи тому, що в Україні відбувається сам процес створення національних Збройних Сил, та готові були об’явити генерала Морозова героєм України лише за те, що він почав розмовляти українською мовою. Здається, що вони просто не розуміли, про що йдеться, тому у своїх прагненнях я лишився без їх громадської підтримки, а загальна справа оборонного будівництва від цього лише постраждала.
На моє глибоке переконання, Україна мала б своє оборонне будівництво здійснювати, спираючись на власні сили, виходячи з наявних можливостей, що вона мала на той час, виходячи з наявного військового майна, техніки і озброєння, що залишились в Україні від ЗС СРСР, та паралельно здійснювати заходи щодо вступу України до НАТО з втягуванням до цієї організації і Російської Федерації з метою приборкання її імперських амбіцій та створення на основі такого розширення НАТО Євро-Азійської системи колективної безпеки, про що я говорив у своїх інтерв’ю кореспондентам західних ЗМІ.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2015 > Тема ""Білі плями" історії"