Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

Нещодавно, зайшовши в Луцьку у кафе-бар «Савана», що на проспекті Грушевського, я запитав у офіціанта:
— Чи можна у вас швиденько перекусити?
— Так, звичайно, – ввічливо відповів юнак. – Зараз обідня перерва, тож можете скористатись комплексним обідом, який виберете.
Переглянувши запропоновані варіанти, я зупинився на другому комплексі і пішов мити руки.
Уже сидячи за столом, почав оглядати інтер’єр бару. Попри привітність персоналу та сучасний дизайн залу, враження псувала московська попса, що линула із гучномовця. Репертуар «поющих трусов» почав мене дратувати, і я чемно попросив офіціанта перемкнути на український канал або поставити диск з українськими мелодіями.
— Не можна, – різко відповів молодик. – У нас програма така.
— Ну тоді вимкніть її зовсім, – пропоную інший вихід.
— Не можна, – вперто стояв на своєму офіціант. – Шеф наказав, щоб музика грала постійно.
— Послухайте, я не можу спокійно реагувати на цю попсу московську, у мене на сході загинув друг-козак 35-ти років, – пробую пояснити свою позицію. – Вимкніть її або поставте щось українське.
— Не можна! – категорично відрізав кельнер.
— Ну, тоді я не їстиму вашого борщу, він мені кілком стоїть у горлі. Я не буду у вас обідати і принесіть мені книгу скарг.
«Книгу» принесли. Я дістав самописку і почав писати скаргу, хоч і розумів, що це буде «холостим пострілом», адже сам шеф установив такі правила гри.
Невдовзі за спиною почув жіночий вереск із кухні:
— То що, я буду за той борщ гроші платити? Нехай їсть і йде собі.
— Він відмовляється, – стиха мовив офіціант.
— Тоді викликайте охорону! – не угавала жінка.
Справді, за хвилину з’явилася охорона в бронежилетах, з кийками при боці. Два кремезні хлопці в уніформі з шевронами на рукавах «Кобра» підійшли до барної стійки і запитали:
— Викликали? Хто тут буянить?
— Он той мужик з оселедцем! – вказали у мій бік. – Не хоче борщ їсти, який замовив. То що, я маю платити за нього? – обурювалася жінка із кухні.
Настала тиша. Хвилину-другу охоронці стояли розгублені, не знаючи, що робити. Ніхто ж не буянить, не дебоширить, навіть не матюкається. Чоловік, на якого вказали, чемно сидить за столиком і спокійно щось пише. Інциденту немає, хуліганських дій не помічено, тому й замешкались, мабуть, розмірковуючи, як тут вчинити. Та згодом підійшли до столика, за яким я сидів.
— Прошу пана, – звернувся один, мабуть, старший. – Чому ви не хочете їсти борщу, коли замовили?
— Мені взагалі перехотілося тут обідати, бо умови в барі антиукраїнські! – мовив я, стримуючи роздратування. – Московська попса, яка ріже слух, викликає у мене духовний та енергетичний спротив. У мене друг-козак загинув на сході від рук сепаратистів. Мені від тієї московської попси нічого в горло не йде. Хіба можна спокійно обідати, коли тут така нездорова атмосфера? Як сказала народна артистка Марія Бурмака, «російська попса – це та м’яка сила, яка заволоділа розумом середньостатистичного українця. І де ця музика побутувала, де українській пісні місця не було, там зараз російські війська».
І навіть у нас, на Волині, де зародилася УПА, у маршрутках повсякчас чути російську попсу на радіохвилях «Наше радіо». Ніби немає українських каналів, таких, як «ФМ Галичина», «Радіо Луцьк», та інших. Заходиш у бар – і тут те саме.
Це — прямі ознаки побутового сепаратизму. Важка артилерія ідеологічної війни, після якої з’являється бойова артилерія, як це ми маємо на сході країни. З цього приводу є навіть рішення виконкому міської ради Луцька, де чітко прописано, що «заклади культури, ресторани, клуби, караоке, підприємства та підприємці, які здійснюють перевезення пасажирів на території Луцька, зобов’язані припинити публічне виконання російської попси і, зокрема, творів окремих артистів».
Але для деяких власників барів і маршруток закон – не закон, указ – не указ. Вони народились «в саветском саюзе і родіна у ніх – СССР…». Тому і насаджують нам свою рабську ментальність, що згодом призводить до трагічних наслідків для країни в цілому.
Ми, українці, — автохтонна нація, що за статистикою становить 80% населення держави. І не повинні себе почувати «на нашій, не своїй землі» як вигнанці. То, можливо, уже в ХХІ столітті, після двох Майданів, Україна нарешті одягне чисту сорочку національної гідності? Аби ми «запанували у своїй сторонці»!

Олександр СЕРЕДЮК,
письменник і публіцист, інструктор Бойового Гопака

P.S. А працівників бару прошу вибачитись переді мною згідно із Законом України «Про захист прав споживачів».
(Газета «Волинь»)

Василь МАРСЮК
* * *
Я вже стомивсь
боротись словом
за український світ і лад,
і хоч старий,
а все ж готовий
узяти в руки автомат!
Коли ворожі вовчі зграї
в степу кругом
 нас облягли,
шляхів для відступу немає,
слід стати в коло, як воли:
спина — до спини,
 зовні — роги —
пороти вовчі животи,
пороти їх до перемоги
і вражі трупи розтовкти!
Хай вороння
 над степом кряче,
хай впадемо в знемозі ми,
хай витікає кров воляча —
ми з неї встанемо людьми!
Вже мало битись
 тільки словом
за український світ і лад —
і я перо змінять готовий
на автомат!
05.05.2014 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2015 > Тема "Резонанс"