"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "Душі криниця"
#46 за 13.11.2015
«НАША ВОЛЯ ЩЕ МАРИТЬ...»
Клуб поез╕╖
Сьогодн╕шню поетичну стор╕нку «Кримсько╖ св╕т лиц╕» укладено з твор╕в талановито╖ поетеси з Под╕лля Олени ╤ськово╖. Олена Володимир╕вна ╤ськова (Миклащук) народилася 12 кв╕тня 1983 року в с. Верб╕вц╕ Шепет╕вського району Хмельницько╖ област╕. П╕д час навчання у Вербовецьк╕й ЗОШ ╤-╤╤ ступен╕в та Вишневецьк╕й ЗОШ ╤-╤╤╤ ступен╕в брала активну участь у творчих конкурсах, здобувала перемоги на обласному р╕вн╕. У 2000-му стала студенткою Р╕вненського державного гуман╕тарного ун╕верситету. З 2004 року – вчитель н╕мецько╖ мови Вербовецько╖ ЗОШ ╤-╤╤ ступен╕в. З 2010-го — заступник директора з навчально-виховно╖ роботи. Зам╕жня. Ма╓ донечку. Друкувалася у газетах «Шепет╕вський в╕сник», «Под╕льськ╕ в╕ст╕», «Гарний настр╕й», «Життя», «Осв╕тянський в╕сник» Шепет╕вського РМК, у журналах «Дн╕про», м╕жнародному л╕тературно-художньому журнал╕ «Склянка Часу*Zeitglas», в альманахах «Ск╕ф╕я» м╕жнародного л╕тературно-художнього журналу «Склянка Часу*Zeitglas», «Лелеки л╕та». — Хмельницький, 2008; у зб╕рц╕ укра╖нсько╖ поез╕╖ «В╕ла╜ почутт╕в». — Ужгород, 2012; «100 твор╕в, як╕ варто прочитати цього л╕та» — Хмельницький, 2013, «Соф╕я» — Хмельницький, 2014, «Говорить Майдан» — К., 2014, «Завдання завтрашнього дня» — Хмельницький, 2014, «Во╖нам св╕тла» — Ужгород, 2015, «Живи, Над╕╓», 2015 (ел. книга), «Я серцем ненароком в╕дболю…» — Р╕вне, 2015. У 2012 роц╕ пос╕ла 5 м╕сце у загальному зал╕ку серед 100 кращих поет╕в-осв╕тян Укра╖ни — за п╕дсумками конкурсу «Поетичн╕ таланти укра╖нсько╖ осв╕ти». В цьому ж конкурс╕ у ном╕нац╕╖ «Романтичн╕ в╕рш╕» здобула 1 м╕сце, а в ном╕нац╕╖ «В╕рш╕ на виховну тему» — друге. У 2013 роц╕ стала переможцем конкурсу гумористичних м╕н╕атюр «А Василя Купала…» та конкурсу «100 твор╕в, як╕ варто прочитати цього л╕та», лауреат ╤╤╤ М╕жнародного поетичного конкурсу «Чату╓ в стол╕ттях Чернеча гора». Окр╕м в╕рш╕в, пробу╓ себе як поет-п╕сняр. У сп╕впрац╕ з композиторами В╕ктором Охр╕менком, Серг╕╓м Голоскевичем та Миколою Ведмедерею написано близько 20 п╕сень. ╢ членом р╕зних ╤нтернет-сп╕льнот «Клубу поез╕╖», сайту «Натхнення», М╕жрег╕онального л╕тературного клубу «Об’╓днан╕ словом», л╕тературно╖ студ╕╖ «Доля». Автор зб╕рки «Рветься душа у небо». В╕рш╕ Олени ╤ськово╖ неповторн╕. ╥х неможливо обминути, не вп╕знати, переплутати з ще чи╖мись. Образн╕, кольоров╕, сповнен╕ сонячного св╕тла, нестримних в╕тр╕в, жагучих почутт╕в – ╖х просто неможливо читати в╕дсторонено, бо одн╕ по в╕нця сповнен╕ неп╕дробною пристрастю, н╕жн╕стю, любов’ю, ╕нш╕ ж печуть, мов жар, крають серце – до болю, до кривавих сл╕з…
Олена ╤СЬКОВА «НАША ВОЛЯ ЩЕ МАРИТЬ...»
АНТРАЦИТОВА Н╤Ч
Антрацитова н╕ч — по дрес-коду вбрання ╕ прикраси: Чорне плаття до п’ят ╕ намисто сапф╕рових з╕р. Мов червона дор╕жка, з багряного листя паласи Простелились до н╕г. Променивсь веселково еф╕р. Слався шлейфом туман у б╕рм╕тно-велюрових травах, Перламутров╕ роси зл╕тали ╕скристо униз… Посм╕хнулась ╕ зникла, а всл╕д розгорялась заграва. Аромат ╖╖ т╕ла розв╕ював вран╕шн╕й бриз.
ЯК ПОТОНЕ СЕЛО В Б╤ЛОСН╤ЖН╤М ВБРАНН╤…
Як потоне село в б╕лосн╕жн╕м вбранн╕, Мов до шлюбу одягнутих вишень. Принесу у долонях небесн╕ вогн╕ ╤ п╕ду, не сполохавши тиш╕. Вигра╓ у волосс╕, лоскоче уста Пром╕нцем м╕сяченько уповн╕. Ти прокинешся раптом — к╕мната пуста, Т╕льки зор╕ в небесн╕й жаровн╕. Зазирне у в╕дкриту кватирку в╕трець ╤ потягне за руку до саду. Серед трав роздухмянився трунко чебрець, Вигляда╓ шпориш з-за фасаду. ╤ озветься м╕норно завмерла струна, Сльози щастя сполохають сушу— Це крадеться навшпиньки красуня-весна У твою переболену душу. * * * Гапту╓ м╕сяць росами стежину, З подолу трусить на траву бурштин, Карм╕ном п╕дфарбовують жоржини П’янк╕ уста, спираючись на тин. ╤ мл╕ють мальви в сут╕нках цнотливо В╕д доторку гульв╕си-споришу. В долонях липи зор╕ мерехтливо Вистрибують ╕з крапельок дощу. Навпоч╕пки прис╕вши б╕ля хати, Барв╕нок пне листочки в небеса. ╤ лиш будяк самотньо-волохатий Сво╖ голки у сут╕нках чесав.
ДИТЯЧИЙ ПОГЛЯД НА НЕДИТЯЧ╤ РЕЧ╤
Сьогодн╕ розбили м╕й св╕т, н╕би вазу. Посипались спогади в н╕ч черепками. М╕й тато п╕де. Й не вернеться… н╕ разу… Х╕ба крадькома… серед ноч╕… думками. Бо в т╕тки чужо╖ сво╖ ╓ проблеми, ╤ д╕тки ╖╖ хочуть таточка ласки… А я замерзаю, мов цв╕т хризантеми: Я теж ще дитина! ╤ теж хочу казки! Матуся з роботи ледь плента╓ ноги… (Як╕ можуть бути при╓мн╕ моменти?) В дитяч╕й душ╕ лиш сум’яття й тривоги. А татко наш справно да╓ ал╕менти.
ДОЩ ╥╥ НЕ ПУСКАВ…
Дощ ╖╖ не пускав ╕з вокзалу у потяг: То вглядався у оч╕, то ст╕ною ставав. Виривав ╕з рук двер╕ розгн╕ваний протяг… А на вулиц╕ в╕рно змоклий потяг чекав. Лиш секунда вагань… ╤ у зливу, мов в пр╕рву…. По╖зд «Ковель-Москва»… Небо-армагедон… Нерви… Сльози: «Стоп-кран, мабуть, зараз я з╕рву…» …Вона з тисяч отих, що б╕жать за кордон. А вернувшись додому, ногами ледь човга, Хто у тридцять хова сивину волосин… Вона зникне у злив╕… Надовго. Надовго… А удома чека╓ малесенький син…. Дощ ╖╖ не пускав…
А СИН П╤ДР╤С…
А син п╕др╕с ╕ б╕льше вже не жде Сво╖х батьк╕в ╕з вир╕ю-дороги. Згубив у снах, н╕як не в╕днайде Дитяч╕ мр╕╖, бол╕ ╕ тривоги. В╕н впевнений: його батьк╕в любов У кольор╕ — зелена до оскоми… Озветься ще на голос мами кров. Та важко-важко, н╕би в╕д утоми. ╤ понесеться спогад╕в р╕ка У роздумах, немов м╕ж берегами: Чи сн╕г ╕де, чи сонце прип╕ка, А в╕н, малий, щодня чека╓ мами. Благенька куртка. Повн╕ оч╕ сл╕з. Безр╕дне цуценятко на перон╕. Та знову марно — по╖зд не прив╕з… Чуж╕ обличчя в кожному вагон╕. ╤з плином л╕т байдужост╕ броня Зм╕нила почутт╕в добротний одяг. Та т╕льки коле серденько стерня Щораз, коли про╖де поруч потяг.
ЛИСТ ДО МАМИ
Прив╕т, матусю. Ти тепер далеко. Чужа кра╖на, звича╖ чуж╕… А я самотня, як ота смерека, Що виросла н╕зв╕дки на меж╕. Тоб╕ нелегко: ц╕лий день в робот╕ За м╕дяки й недо╖дки пан╕в. Без тебе, неню, я щодня в скорбот╕ ╤ тато... постар╕в ╕ помарн╕в. Почав помалу заглядати в чарку (Бува п╕д веч╕р ноги ледь несе). Тод╕ ховаюсь тихо в закамарку: Дасть Бог — засне, ╕ бурю пронесе. Не докоряй, що ут╕кала з дому, Що з хлопцями гуляла ╕ пила… Тоб╕, моя матусю, не в╕домо, Як хочеться хоч крих╕тку тепла!!! Ти промовчиш, та не при╖деш… знову… Лиш зконверту╓ш в долари любов. В╕дплачуся й забуду про розмову: Чуж╕ша╓ в╕д бол╕ р╕дна кров…
ПРОБАЧТЕ, МАМО… Вс╕м загиблим...
Пробачте, мамо, що не зм╕г мовчати, Коли на г╕дн╕сть стали чоб╕тьми. Оця в╕йна не мною розпочата, Та я Вкра╖ну затулив грудьми. Пробачте, мамо. Не чекайте в гост╕. Мов маки на асфальт╕, моя кров. Тепер мен╕ п╕двладний час ╕ прост╕р... Так любо тут на куполах церков, Така красива наша Укра╖на, За не╖ ╕ життя, пов╕р, не жаль… Щоб т╕льки знов не стала на кол╕на! Щоб т╕льки вол╕ сонячний кришталь Не розлет╕вся зрадою на друзки! Тод╕ оце все буде недарма… На прапорах чорн╕ють болю смужки: Я не один. Вже багатьох нема. Пробачте, мамо. Не клен╕ть же долю. Це виб╕р м╕й: стояти до к╕нця… А може, я гр╕хи отут в╕дмолю Свого народу в в╕щого Отця? …Розс╕╓ сонце димов╕ тумани — Народ м╕й ангел об╕йме крильми. ╤ я вернуся пам’ят╕ в╕трами, Бо Укра╖ну затулив грудьми.
ПОЛИНОВО…
Полиново… В душ╕ полиново… М╕й народ, мо╖ р╕дн╕ ╕… Смерть. Що надбали — Руйну╓ться вщерть. А ╕з збро╖ одне т╕льки слово. Калиново… Навкруг калиново… Т╕льки крик… Т╕льки кров ╕ вогонь. ╤з пробитих В╕тчизни долонь В небеса полет╕ли раптово Чист╕ душ╕… Пречиста Покрово, Затули, Заступити цих людей… Бо дзюрчить ╕з пробитих грудей Тихим докором кров пурпурова…
КАЗАЛА МАМА: БУДЕ ВЖЕ В╤ЙНА…
«Казала мама: буде вже в╕йна…» — Промовило д╕вчатко на уроц╕. Що в╕дказати, якщо смерть в п╕вкроц╕? Коли аж стогне р╕дна сторона?!. Казала мама: буде вже в╕йна… Сто╖ть дитя, очата волошков╕, А в них питання зболено тремтить, Хустинкою втираючи блакить: «М╕й тато там, де сльози пурпуров╕…» Казала мама: буде вже в╕йна… «Я тут для нього вчора малювала: Ось р╕чка, поле, мама, тато, я, Ось побратими татов╕ стоять. ╥х Божа Мати вкрила покривалом...» Казала мама: буде вже в╕йна…
ПРОКИНЬТЕСЬ, ТАТУ… Пам’ят╕ загиблих
Прокиньтесь, тату, год╕ вам вже спати. Погляньте, в неб╕ сонечко з╕йшло, До прац╕ стало наше все село, А ви спите, одягнут╕ у шати… Прокиньтесь, тату, год╕ вам вже спати… Тремб╕тами заплакали Карпати, Ст╕кають воском зоряно св╕чки. Навкол╕шки припала до руки, За н╕ч зб╕л╕ла, мов голубка, мати… Прокиньтесь, тату, год╕ вам вже спати… Людей багато йде до нас до хати, Сп╕вають г╕мн, вмиваючись сл╕зьми. ╤ вас несуть… А як же, тату, ми? Як нам без вас у св╕т╕ виживати? Прокиньтесь, тату, год╕ вам вже спати! Прошу спин╕ться, поклад╕ть лопати! Дозвольте подивитись ще хоч раз!.. …Сльозами й кров’ю скр╕плено наказ В живу м╕шень безжал╕сно стр╕ляти. Вставайте, люди, год╕ вам вже спати!
СМАК В╤ЙНИ
Ви зна╓те, яка на смак в╕йна? — Вона г╕рка, немов дитяч╕ сльози. Коли дзв╕нка чека╓ш доп╕зна ╤ засина╓ш з донею в знемоз╕. В╕йна — г╕рка! Вона солодка: Боже, подзвонив! О п’ят╕й ранку на одну хвилину! Немов знайшла у попел╕ в╕йни Життя ван╕льно-приторну зернину. В╕йна — солодка! Вона пекуча. То ужалить «Град», То вибух обпече червоним перцем. Тут кожен день г╕рчичний зорепад Все спалю╓ в ╕мбирн╕м ритм╕ скерцо. В╕йна — пекуча! Вона солона. В╕д смертей ╕ ран. До д╕атезу, до кам╕ння в серц╕. Коли ╕дуть — кому ще не пора… Так солоно! Пекучо так! …Хто б стер це! В╕йна — солона! Ви зна╓те, яка на смак в╕йна?!!
ВИМИВАЮТЬ ДОЩ╤ ЗАК╤ПТЯВЛЕН╤ РАНИ МАЙДАНУ…
Вимивають дощ╕ зак╕птявлен╕ рани Майдану, Та чи зможуть в╕дмити просякнутий кров’ю асфальт? Хто життям заплатив, щоб отримати волю жадану, Залишився у серц╕, та зник ╕з запроданих шпальт. Наша воля ще марить, не може п╕днятися з л╕жка, ╥й далася взнаки з водомет╕в полита зима. Кажуть в пекло йде шлях, а до раю вузенька дор╕жка, Тож найкращих до бою покликала знову сурма. Ну а решта мовчить, бо не знають, що треба казати (╕з верх╕в не дали однозначний для цього указ). Кого славити? Волю? А раптом прийдуть федерати, То за довгий язик розплатитись прийдеться не раз. Та й зручн╕ше просид╕ти нишком у тепл╕й квартир╕ (Сотн╕ рок╕в покори наклали кайдани раба). З Укра╖ни лет╕ли лелеки спок╕йно у вир╕й, Повертатися стали — кричить двоголовий з герба. ╤ злет╕ли за хмари питати поради у Бога, Чи лет╕ти назад, чи мостити для д╕ток гн╕здо? ╤ Господь в╕дпов╕в: «В Укра╖ну прийде перемога, Коли змиють дощ╕ ╕з асфальту кроваве бордо, Коли стануть народом, не будуть пок╕рно мовчати, Коли рабськ╕ кайдани нарешт╕ впадуть ╕з душ╕. Стане мирно на в╕к. Т╕льки п╕сня небесна качати* Буде докором тим, хто продав р╕дний край за грош╕».
*Небесна п╕сня качати — «Гей, плине кача по Тисин╕…» — лемк╕вська тужлива народна п╕сня. Саме ця п╕сня стала неоф╕ц╕йним г╕мном «Небесно╖ сотн╕»
НАС ЗРАДИЛИ… «Нас зрадили…» Валентин Бут. Крим
Нас зрадили. Лишивши наодинц╕ ╤з демоном. У к╕гтях сатани. ╤ люто топчуть чоботом чужинц╕ М╕й р╕дний край, чекаючи в╕йни. Щоб показати верховенство «брата», Щоб волю розтоптати до к╕нця. Вп’ялася в горло лапа волохата, А зрадникам не шкода й гаманця. Нас зрадили от╕, що в теплих кр╕слах, Позують, посм╕хаються в екран. А нас чека╓, мабуть, друга «В╕сла»*, Бо не пробачать Гобл╕н ╕ тиран Святу любов до неньки-Укра╖ни ╤ нашу в╕ру в г╕дн╕сть ╕ Майдан. Тече по Криму зради яд зм╕╖ний, Шука╓ нов╕ душ╕ для кайдан. Нас зрадили! Лишили на поталу! ╤з острахом вдивлятися у н╕ч: Чи не прийдуть по душеньку повсталу, Щоб стерти нав╕ть згадку протир╕ч. Та де ж ви т╕, що разом в дн╕ кривав╕ Пили з╕ мною на Майдан╕ чай? Дорвалися до влади ╕ у слав╕ Нав╕к втонули… Боже, пробачай! Нас зрадили…
*Операц╕я «В╕сла» — етн╕чна чистка, зд╕йснена у 1947 роц╕
БУЛО СПОЧАТКУ СЛОВО ╤ МАЙДАН…
Було спочатку Слово ╕ Майдан, А пот╕м сльози й повн╕ р╕ки кров╕. Шукали ми хоч крих╕тку любов╕. ╤шли на смерть, щоб жити без кайдан. Сльозились б╕ллю перли пурпуров╕ З роз’ятрених Вкра╖ни-неньки ран. Вмивалось небо краплями роси, Ми ╖х збирали, бо хот╕ли пити. Стелилися п╕д ноги оксамити Свинцевих куль ╕ чулись голоси Ангелик╕в… А ми хот╕ли ЖИТИ!!! М╕й генерале, знов нас продаси? Розкрають «Гради» на шматочки н╕ч, Заквилять в р╕дн╕й сторон╕ тремб╕ти…. Спинися, Доле! В нас же дома д╕ти! НЕ залишай ╖х, Боже, край узб╕ч. Ох, ск╕льки ще лишилось протир╕ч… ╤де в╕йна… Холодна смерть… Гран╕ти…
ЛИСТ СВЯТОМУ МИКОЛАЮ
Виводила донечка букви старанно, Святому Микол╕ писала листа: «Я хочу прокинутись з сонечком рано В╕д того, що тато мене пригорта… Не хочу ляльок, ╕ цукерок не треба! Для ╕нших д╕ток ти в╕ддай шоколад: Щоб т╕льки в Вкра╖н╕ не рвалося небо, ╤ тато вернувся до мене назад. Щоб мама не плакала б╕льше ночами, Щоб щастям засяяла в неньки весна — Святий Миколаю, сво╖ми ключами Ти лихо замкни, що зоветься В╕йна!» …Прокинулась доня, на╖вне дитятко, Сп╕вала в╕д щастя й крутилася в лад. Спинилась в пороз╕: «А де, мамо, татко?..» Розтало дитинство, немов шоколад.
Я — ПРОСТО Ж╤НКА…
Я — просто ж╕нка… Гр╕шна ╕ земна. Не ангел я, не перший витв╕р Бога. Так легко мною впитись без вина, Я ж на устах залишу т╕льки здогад. Я — просто ж╕нка… Сум╕ш см╕ху й сл╕з, Фонтан емоц╕й, джерело любов╕. Я — загадка, незв╕дан╕сть, еск╕з, Рожев╕ сни ╕ мр╕╖ кольоров╕. Я — просто ж╕нка… Та в ус╕ в╕ки В мо╓ ╕м’я творили ╕ вмирали, З небес зривали в пристраст╕ з╕рки, Сп╕вали солов’╖ н╕чн╕ хорали. Я — просто ж╕нка… Р╕зна для ус╕х: Для когось подруга, ну а комусь ╓дина. В м╕цну я дружбу в╕рю, мов гор╕х, А як любов, то т╕льки лебедина. Я — просто ж╕нка… Та лише мен╕ Одн╕й дано святе наймення — Мати. Я послана на землю, щоб в вогн╕ Сво╖х д╕ток в╕д б╕д охороняти. Я — просто ж╕нка… Н╕жна ╕ слабка. ╤ в слабкост╕ — моя та╓мна сила. Ж╕ноча доля, кажуть, не легка, Та ╕ншо╖ я в Бога не просила.
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16203
|