Версiя для друку Обговорити в форумi

За що ж нам «брат» такий?!

Відомий російський журналіст, автор проекту «Журналістика без посередників» Аркадій Бабченко (на фото) у професію прийшов після служби в російській армії, брав участь у першій і другій чеченських кампаніях. Будучи репортером, побував у багатьох гарячих точках, у тому числі в Україні. За незгоду з офіційною позицією російської влади записаний путінським режимом у «націонал-зрадники». На своїй сторінці у Фейсбуці Аркадій зібрав багатотисячну аудиторію, якій позаздрять чимало повноцінних редакцій.
В інтерв’ю УНІАН Аркадій Бабченко розповів про те, чому росіяни хочуть війни, чому з натхненням їдуть воювати на Донбас, за що не люблять українців...

Російський журналіст Аркадій Бабченко: «МІЙ НАРОД ХОЧЕ ВІЙНИ...»

— Аркадію, зараз на Донбасі настало перемир’я, є всі шанси, що масштабних бойових дій уже не буде. Які підсумки першої російсько-української війни і чи не рано їх підбивати?
— За моїми відчуттями, перша серія війни закінчилася. Далі буде приблизно, як зараз. Тобто провокації, обстріли можливі. Тут треба розуміти, що поки є Володимир Путін, у Росії війна буде завжди. Жодних інших інструментів утримання ситуації в країні та утримання впливу на суспільство, крім війни, у нього не залишилося. Зараз війна перенесена в Сирію і на кілька років військовий порядок забезпечений. Якщо там щось піде не так, я не виключаю перенесення театру воєнних дій назад на Донбас. Це цілком можливо.
Я бачу абсолютні паралелі конфлікту на Донбасі з першою чеченською війною. Росія увійшла в цей конфлікт у 1994 році точно в такому ж стані, як Україна у війну на Донбасі – нульова економіка, практично повністю зруйновані інститути держави, відсутність боєздатної армії. Звичайно, Україна – не Росія, але я все одно бачу передумови до того, щоб ваша країна розвивалася за схожим сценарієм. Якщо порівнювати, то між першою та другою чеченськими війнами у Росії минуло близько 5 років. Я думаю, що приблизно такий же термін чекає нас до початку другої серії на Донбасі. Це відбудеться, коли низька ціна на нафту дуже сильно вдарить по російській економіці і Росії буде зовсім не до Донбасу, коли випливуть назовні внутрішні проблеми. Україна за цей час більш-менш вирішить свої проблеми з економікою, армією і наважиться захищати свою територію – дійде до кордону. Війна буде закінчена лише тоді, коли на кордоні, на пунктах пропуску буде майоріти український прапор.
— Ви навмисно нічого не говорите про Крим і виносите цю частину України за дужки?
— Історія Криму – це окрема розмова. Треба чітко розуміти, що за Крим Росія буде битися до останнього. Кремль не має наміру воювати за Донбас (правда, це не виключає постачання туди зброї і боєприпасів), оскільки нових проблем і нових трупів керівництво РФ не хоче.
В України і світової спільноти зараз немає жодних можливостей і сил повернути довоєнний статус-кво, тому що Росія все-таки ядерна держава і нічого з цим не поробиш. І на чолі цієї ядерної держави стоїть людина, яка живе в своєму власному світі і в питанні Криму, в частині «Кримнаш», користується підтримкою 86% населення. Відверто кажучи, на самому півострові сьогодні велика частина хоче Росії. Дайте людям насолодитися своєю мрією, не чіпайте зараз Крим – залиште його на п’ять років, хай зрозуміють, що таке Росія. Якщо зараз вирішувати цю проблему, то Україні доведеться в’їжджати туди на танках. Не забувайте, російське телебачення ніхто не закрив і образ «фашистського вторгнення» буде зліплений на 100%. В результаті Україна отримає нову війну. Це треба? До цього ви перекривали постачання продуктів, зараз зупиніть постачання електрики… І нехай кримчани, які підтримують анексію, поживуть у Росії, я за загальну освіту, людей треба вчити, хай вчаться.
— Для українців участь російських військових у бойових діях на Донбасі – незаперечний факт. Чи розуміють це росіяни, чи їм достатньо офіційних заяв – «наших там немає»?
— Звичайно, всі все розуміють, але проблема не в цьому. Громадська думка в Росії – це те, що показує телевізор. Вчора громадська думка відображала картинку ТБ «жидобандерівці розпинають російських хлопчиків», сьогодні – «треба воювати в Сирії». Якщо завтра буде сказано по ТБ, що українці — наші найкращі брати, і Порошенко — наш найкращий друг, то так з громадською думкою і буде, а те, що ми воювали на Донбасі і повбивали тисячі людей, буде забуте. Пам’ять тут, як у золотої рибки, – три години.
Іншими словами, росіяни знають про участь армії РФ у війні на Донбасі, але це не є проблемою, і вважають: «Правильно, дави хохлов, наши там есть, и чо?!». Нікому нічого розповідати не треба. Всі все знають.
— Чому російські телеканали показують участь росіян у війнах як легку прогулянку? Сама можливість загибелі або поранення російських солдатів виключається. Невже життя громадянина цієї країни для ЗМІ неважливе?
— Відповідь проста: зомбоящик, пропаганда, зомбування і дебілізація населення виявилися на диво потужними. Навіть я такого не міг уявити, не думав, що з людьми можна зробити таке і на повному серйозі змусити «з’їсти свій мозок», перетворити на справжніх зомбі. П’ять років тому була неможливою поява в Росії анекдоту: «Петре, а Ваньку нашого на Донбасі вбили! Мовчи, дурепо, не було у нас ніякого Ваньки». Зараз це – реальність. Я всього чекаю від цієї країни, але від думки, у що вони перетворили людей, мені стає страшно. Вони ж продають пам’ять своїх загиблих чоловіків, синів. Влада дає їм якісь гроші і люди мовчать, відмовляються від них, реально ховають своїх родичів під номерними табличками. Я не розумію, як це можна було зробити, але їм вдалося. У цьому влада — молодець, нічого не скажеш.
— Офіційна позиція Москви відома: кадрових військових немає, але «ми ніколи не приховували участь російських добровольців». Хтось веде підрахунок втрат серед громадян Росії у цій війні, незалежно від їхнього юридичного статусу?
— Тут ніхто ніколи солдатів не рахував. Ми не знаємо досі, скільки у нас солдатів у Чечні загинуло. А цих взагалі ніхто рахувати і не збирається. Точної цифри загиблих російських громадян на Донбасі, навіть якщо називати їх «добровольцями», не буде ніколи. Це можна тільки припускати.
— Що чекає ветеранів цього конфлікту, з обох сторін?
— Це — окрема велика тема. На тему статусу ветерана я можу говорити довго. В Україні у цьому плані все буде легше, але, безумовно, синдром пост-комбатанта ви отримаєте. Без цього синдрому ще жодна війна не обходилася. Для мене було дивно, але Україна не так сильно втягнулася в цю війну, як мені здавалося раніше. Коли по всіх каналах йде «на нас напала Росія», а в армію насилу збирають 50 тисяч чоловік в сорокамільйонній країні – це якось дивно. Люди, повертаючись з війни, будуть ставити своїм знайомим запитання: а ти де був? Поділ суспільства у будь-якому випадку відбудеться, і державі цією проблемою потрібно займатися вже зараз. У будь-якому разі, в Україні це буде легше – для вас ця війна справедлива і ви виграєте. Перемога на війні завжди налаштовує на перемогу в мирному житті. Поразка на війні завжди налаштовує на поразку в мирному житті.
Громадяни Росії, можемо називати їх «добровольцями», які повернуться з Донбасу, опиняться в повній ізоляції. Це буде найсильніший синдром пост-комбатанта, вони будуть нікому не потрібні, суспільство стрімко біднітиме і йому буде не до них і не до України. Ці ветерани не отримають ні статусу, ні пільг, ні медалей, ні грошей. Через три роки, коли громадська думка зміниться і їм будуть говорити: вас туди ніхто не посилав і ви взагалі дурні, подивіться, що ви накоїли, – 90% цього прошарку зіп’ється, і на цьому все закінчиться.
— Відкрийте таємницю російського характеру, чи хочуть росіяни війни?
— Хочуть. Росіяни хочуть війни, і це абсолютно точно. Зараз я можу сказати про мою країну – мій народ хоче війни. Звідки це береться — з зомбоящика! Навіть у Союзі не робили із суспільством того, що робиться зараз, навіть в «совку», де проголошувався класом-гегемоном пролетаріат, ставку робили на академіків, космонавтів, інженерів, фізиків – трудову інтелігенцію. А цей режим робить ставку не просто на люмпенів, а на гопників, агресивних і озброєних. Їх виховують десятиліттями. Те, що зараз робить Дмитро Кисельов, погрожуючи США перетворити в ядерний попіл, – це верхівка айсберга. Націю дебілізують останні років двадцять. Почалося це з Регіни Дубовицької і «Дому-2». Носіїв мізків і гену вільнодумства вичавлювали з країни, а з самого низу в людях залишалися наймерзенніші якості. Все це зробив телевізор, від цього нікуди не дітися. Люди змінюються на очах, з тими, хто 5-10 років були кращими друзями, стало неможливо розмовляти.
— Все одно не зрозуміло, навіть якщо це і так, Росія – гігантська країна і в ній можна знайти собі застосування, окрім як бігати з автоматом в інших державах…
— Є когнітивний дисонанс – всі чудово розуміють, що країна у нас не багата, не велика і не світовий лідер, що це – лише зовнішня картинка. Про це тільки говорити вголос неприємно, але підсвідомо це відчувають. Не можна жити в країні, яка застрягла в середині ХХ століття, і на повному серйозі думати, що ти – лідер XXI століття. Реальність все одно увійде в суперечності з уявним світом. При тому, що в середині ХХ століття живуть тільки великі міста. Якщо заїхати у Верхній Волочок – це 300 км від Москви – там середина XIX століття, туалет на вулиці і пічне опалення.
В результаті людина, яка народилася в якому-небудь Верхньому Волочку, розуміє, що у неї немає жодних перспектив. Усе життя на роздоріжжі – або в 40 років від цирозу, або в 25 років у в’язниці від туберкульозу. Ось весь життєвий план, інших варіантів немає. І тут раптом по ТБ показують Україну, як бандерівці вбивають росіян. Мужик, побачивши таке, бере автомат і їде захищати російських людей. Це на Донбасі хтось прозріває, починає розуміти брехливість пропаганди – і то не всі. Другий момент: є така логіка – «хоч поїхати хохлов постріляти, світ подивитися, хоч якось вирватися звідси». Повторюся, вдома – жодних перспектив. Думаєте, що вони, вирушаючи до вас, переконані, що війна – це жах, смерть? Нічого подібного, війна для них – найкраща пригода в їхньому житті, іншого у них взагалі нічого не буде. Вони повернуться в свій умовний «Запупинськ» і все одно помруть від цирозу, зате він хоч би десь був, світ побачив, щось зробив. У нього була мета, це не просто «підпарканний алконавт».
Так ось країна, що живе в середині ХІХ століття, але яка волає по телевізору, що ми – лідери XXI століття, в головах своїх громадян виробляє гігантські обсяги шизофренії. Для нас це нічим хорошим не закінчиться.
— Чому в Росії переключили рубильник, і антиукраїнської пропаганди стало в рази менше, в одну мить забули про Донбас?
— Так, рубильник, дійсно, переключили. Тепер у нас нова тема – Сирія.
— Так у чому причина? Невже українська тема стала нецікавою для влади РФ?
— Путіну треба йти з Донбасу, й ефір потрібно забити новою темою. Це робиться з допомогою Сирії. Повторюся, що пам’ять у масового телеглядача тут, як у золотої рибки, – три години. Російський обиватель вмикає телевізор не для того, щоб дізнатися факти і новини. Він сприймає інтонацію і ненависть. На якому носії йому будуть подавати цю ненависть: на Україні, на геях, на «чурках», на мігрантах, на сирійцях – йому байдуже. За останні п’ять років у нас було багато різних ворогів. Спочатку Росії не давали спокійно жити естонські і латвійські фашисти, потім бандерівці, чеченці, ваххабіти, тероризм в цілому. Далі були приїжджі, грузини, таджики, геї, ліберали, жидобандерівці і так далі. На цей носій, об’єкт щоразу прикріплюється потрібний шматок ненависті і подається телеглядачу, щоб він його вживав. Рубильник можна перемикати як завгодно і з будь-якою швидкістю, всі будуть «хавати» без розбору.
— Так чому українська тема стала не вигідна для Кремля?
— Ми не уявляємо, які механізми прийняття рішень. Якби Путін не сказав, що рішення про анексію Криму приймали п’ять осіб, ми б про це ніколи не дізналися. Як вони приймають рішення, я не знаю, але, мабуть, тиск дійшов до такої стадії, що його оточення сказало: «Володимире Володимировичу, так, як ми розраховували, не вийшло, все це дуже дорого коштує і несе нам проблеми, ми втрачаємо свої палаци і бабло, давай зав’язувати і йти». Мабуть, було так, але це можна тільки припускати.
— Для основної маси українців Росія — країна-агресор, а Україна — для росіян зараз це що?
— Перша думка: Україна – це хохли, але не в ненависному значенні, а в значенні «окраїна нашої великої імперії», які сильно «вийожуються», не хочуть з нами дружити, за що ми їх і покараємо. Приблизно так сприймається Україна в масовій російській свідомості.
— А як же гасло про братні народи?
— Ніякі ми не братські. Українець для росіянина був завжди «братнім», але на сходинку нижчим. Росіянин завжди знав, що метрополія – Росія, а Україна – колонія. І бісить зараз саме те, що українці «вийожуються», хочуть стати незалежними, самі стати метрополією і відкинути статус колонії.
— Та нам нецікавий статус метрополії. Ми незалежності хочемо, в українців немає імперських амбіцій. До речі, ви – автор книги «Війна» про події в Чечні, про війну, названу владою «відновленням конституційного порядку», чеченці ж вважали свою війну визвольною. Що повинні знати українці про цей трагічний відрізок історії?
— Багато що мені не варто говорити, щоб не потрапити до прокурора… Впевнений, що ваші солдати знають, що потрібно робити, коли перетинаєшся з ворогом. Хочу сказати, що проблема України в тому, що ви не стежили за Чечнею. Якби це було не так, Україна більше знала б, що таке Росія і війна, не було б таких шоків і таких гігантських помилок. Якщо б у вас в Генштабі вивчали досвід ведення бойових дій в містах, не було б Волновахи, Дебальцевого, Іловайська. Чечня в цьому сенсі – відкритий підручник. Все вже написано кров’ю. Бери і дивись.
Щодо братніх народів розповім таку історію. Я коли повертався з Чечні, тоді поїзд йшов транзитом через Україну, до мене причепилися українські прикордонники – я віз із собою ножа, і вони почали мене «розкручувати» на гроші, мовляв, це перетин кордону з холодною зброєю. Звичайні прикордонники, звичайна історія. Кажу їм: «Я з війни їду». Відповідь була: «Нам ваша війна до одного місця, це — ваша війна, а не наша». Так-от, таке загальне ставлення було даремним. Маючи поруч такого сусіда, як Росія, треба завжди бути напоготові. Якісь суспільні та державні інститути я б порадив Україні заснувати…
— Тим не менше, під час чеченських воєн Україна співчувала росіянам. При цьому ніхто не заперечував участь на чеченській стороні бійців, наприклад, з УНА-УНСО. Будучи в Чечні, ви чули або, може, бачили таких бійців?
— Чули про українців багато, таких байок ходило вагон. Думаю, що 99% з цих байок – вигадка. Я так розумію, українців у війні брало участь осіб 100, а то й менше. Я особисто не бачив і з ними не перетинався. Я зустрічався з іншими українцями – в мене у взводі було двоє українців і один білорус, які воювали в Чечні в складі російської армії, вони з паспортами України та Білорусі прийшли до військкомату, уклали контракт і поїхали воювати в Чечню.
— Тобто нашого прем’єр-міністра ви в Чечні теж не зустрічали?
— Наші так звані слідчі нічого не можуть зробити нормально. Маючи на руках інформацію про те, що в Чечні 31 грудня 1994 року була війна і, можливо, у боях в Грозному брали участь на боці бойовиків якісь українці, можна було зробити і подати все красиво. Але проблема в тому, що 31 грудня 1994 року площа «Минутка» була одним з небагатьох місць, де боїв тоді не було. Штурм Грозного 31 грудня 1994 року відновлено похвилинно. Відомо, де підбита кожна машина, де були бої. Ніхто на «Минутке» у російських солдатів не стріляв, не вбивав і не катував! Слідчі не можуть зліпити нормальну пропаганду, навіть маючи всю інформацію…
— Останнє запитання: за минулі півтора року ворогами РФ були Україна, тепер ІДІЛ в Сирії, хто наступний?
— Без варіантів – у числі ворогів залишаться американці, радикальний ісламський тероризм, внутрішній ворог – націонал-зрадники. Хто далі – не знаю...

(У перекладі з російської.
Оригінал публікації — за посиланням: http://www.unian.net/politics/1159254-rossiyskiy-jurnalist-arkadiy-babchenko-russkie-hotyat-voynyi-i-eto-sovershenno-tochno-moy-narod-hochet-voynyi.html)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "З потоку життя"