"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2004 > Тема "Українці мої..."
#2 за 09.01.2004
ВИТЯЗЬ МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Олесь ГОНЧАР.
8 січня - день народження Василя Симоненка
З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагуче й неповторно вибурхнулись у світ. Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-України, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому: Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам - Все одно ті скарби по краплині Я тобі закохано віддам. Його любов до України - це любов юнака, який широко дивиться на світ, вміє дорожити своєю голубою планетою. Симоненко бачить народ свій і в його багатющій героїчній історії, і в реальній неминучості майбуття, де українська нація - після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів та голодоморів - посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства. Україна для Симоненка - мати, святиня, вона дає йому крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, у відданості їй для поета - синівське щастя його, і сила, і честь, нещадний він до її ворогів, глумителів та відступників, проти яких спрямована його спопеляюча ненависть: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні, й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте,виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров пульсує і гуде! Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, в Шевченковім краю. 8 січня 1935-го - 14 грудня 1963-го... Ці дати обрамляють його життя. І не тільки біографічно пов'язаний він із самою серцевиною української землі: для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів, синівською відданістю їй віддячив, напружено чесним горінням душі. Багато він ще міг би створити. Може, лише третину відміряв свого звитяжного шляху, і скільки незробленого зосталось по той бік трагічної межі, за тими непройденими верствами... Лицарськість, безперечно, притаманна була його вдачі, його безкомпромісній, вольовитій натурі. Обдарованість його була щедра, яскрава, однак почуттями, безоглядною відданістю народові поет не був винятком, він висловив характерне для багатьох, спраглими вустами виспівав він юність свого покоління, став чистим, непідкупним сумлінням своїх ровесників, і в цьому особлива його сила і зваба його поезій. Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у небі красного письменства. По цій високості й чистоті, по алмазному блиску пізнаємо її серед інших. Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, - нині вже оновленої, незалежної, соборної - вона навіки увінчала поета своєю любов'ю. Справді, ніби молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя: Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив.
Гей, нові Колумби й Магеллани, Напнемо вітрила наших мрій! Кличуть нас у мандри океани, Бухту спокою облизує прибій. Хто сказав, що все уже відкрито? Нащо ж ми народжені тоді? Як нам помістити у корито Наші сподівання молоді? Кораблі! Шикуйтесь до походу! Мрійництво! Жаго моя! Живи! В океані рідного народу Відкривай духовні острови!
Геть із мулу якорі іржаві - Нидіє на якорі душа!.. Б'ються груди об вітри тужаві, Каравела в мандри вируша.
Жоден вітер сонця не остудить, Півень землю всю не розгребе! Україно! Доки жити буду, Доти відкриватиму тебе.
Мріяти й шукати, доки жити, Шкварити байдужість на вогні!.. А якщо відкрию вже відкрите, - Друзі! Ви підкажете мені... 15.X 1962
Ти знаєш, що ти - людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої - одні.
Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди - Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе - Озера, гаї, степи. І жити спішити треба. Кохати спішити треба. - Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі - людина, І хочеш того чи ні - Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої - одні. 16.XI 1962
Світ який - мереживо казкове!.. Світ який - ні краю, ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий! Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам - Все одно ті скарби по краплині Я тобі закохано віддам. 10.ХІ 1962
Василь Симоненко.
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2004 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1618
|