Версiя для друку Обговорити в форумi

Обличчя влади

Намагання осмислити те, що відбувається з Україною в останні десятиліття, зрозуміти нашу роль, роль нашої влади в тому, мимоволі приводить на думку аналогію з народом обраним. Тоді Мойсеєві за Божої допомоги вдалося випхати з єгипетського полону занепалих духом євреїв, які звиклися зі своїм рабським становищем, приросли до нього. Поводивши сорок років ту безперервно скиглячу на згадку про дармове їдло, житло, канчуки та інші поцінні пільги юрбу по Синайській пустелі, яку, між нами, можна було заввиграшки перетнути щонайбільше за місяць, дочекавшись, доки найзапекліші скиглії відійдуть в кращий світ, той врешті вивів їх та їхніх нащадків на Волю.
Ми теж маємо власну пустельку на Херсонщині — найбільшу в Європі, до слова. Проте, насправді, вона така мала, що якби нашим першим мойсеям і вдалося увібгати туди всі п’ятдесят шість мільйонів, які мали на старті, то замість провітрення мізків у поході мали б великий циганський табір, який дуже скоро перетворився б на загиджене смердюче болото. Певно, розуміючи, що тут потрібне дещо масштабніше, наші доморощені поводирі навіть не пробували зривати українство з насиджених місць. Та й куди йти, якщо рабство відбуваєш у власному домі! А якщо йти нікуди не планувалось, то пустелю треба було створювати на місці. Доки ж вона утворювалась, не використати вже готового, сформованого, вишколеного раба, який понад усе цінує — ні-ні, не примарну волю, з її непередбачуваністю, потребою самостійно мислити, приймати рішення, відповідати за них, а оту саму гарантовану миску нізчимних помий з панського столу, а ще пільги, низькі тарифи і, як окремий бонус, можливість поскиглити, полаяти свого чергового мойсея, було б просто дурістю.
Тож коли в 1991 році комуністичний Фараон зійшов в Аментес, наші мойсеї-мусії, заховавши під шапками брязкальця від його корони, заходилися в поті чола перетворювати Край на Синайську пустелю, аби було де, хоч би й по колу, поводити лоповухих рабів. То була нелегка, але вдячна справа, в тому сенсі, що мусіям у часі того «творення» чимало приросло. Надто багато зусиль, щоправда, доводилось витрачати на ритуальні камлання про свободу, яка чекає на кожного сумлінного раба в кінці шляху, на засівання навсібіч пільгами та низькими тарифами, на невпинну боротьбу за майбутнє щастя всіх терпеливців, на обіцянки безвізового долучення їх до свобод Зовнішнього Світу і його дарів.
Невідомо, чи то через відволікаючий ефект того камлання, чи через занадто велике захоплення процесом приростання, обважнілістю від нього, але справа побудови повномасштабної пустелі дещо загальмувалася, затягнулася. Де в кого виникли негідні сумніви щодо того, чи варто взагалі щось змінювати, бо ж і в скаламученій болотяній водичці можна було наловити чимало риби. Проте справжні мойсеї добре розуміли, що зупинятися в жодному разі не можна, адже те викликало б надто багато запитань, відповідати на які було б вкрай незручно, а то й неможливо.
Відомо, що єврейському пророкові доводилось часом непереливки. Лише його мудрість, неодноразове Боже втручання і всеперемагаючий час зрештою уможливили осягнення очищеним народом землі обітованої.
Нелегко було й вітчизняним мусіям. Найперше, Бог, схоже, не виявив анінайменшої прихильності до задуму перетворення землі обітованої на пустелю. Він, щоправда, не чинив і перешкод, але й не дарував чудо вищого просвітлення жодному з них. Навпаки, мимоволі справлялось враження, що час від часу він позбавляв їх розуму. Так, Мусій Макарович, попри підписані ним же міжнародні угоди, за якими всі війська, що перебували на території України, належали Україні, попри всі зусилля патріотично налаштованих офіцерів, зокрема членів СОУ, не наважився відстояти право України на ВЕСЬ Чорноморський флот, розташований в українських базах. У результаті Україна отримала невелику частку різношерстих суден зі складу ЧФ СРСР, з яких бойових кораблів було зовсім небагато, а на її території, всупереч вимогам Конституції, опинилася чужоземна військова база, яка, мов міна сповільненої дії, чекала свого часу і вибухнула через двадцять три роки. Те саме стосувалось і тактичної ядерної зброї, і авіації, і сухопутних військ. Так, з 1993 до 1996 року лише зі складу морської авіації було розформовано п’ять авіаційних полків: 5-й гвардійський морський ракетоносний Констанцький, 943-й морський ракетоносний Констанцький, 30-й окремий морський розвідувальний Севастопольський, 917-й окремий транспортний, 78-й окремий протичовновий вертолітний полк, який базувався в Кримській базі на Донузлаві, а в 2004 році був розформований, і 555-й інструкторсько-дослідницький змішаний протичовновий авіаційний полк.
Кажуть, військо є лише віддзеркаленням суспільства, рівня його розвитку, динамічності його економіки. Але ми ж знаємо, що в економіці були запущені ті самі процеси. Фабрики, заводи, цілі комбінати, унікальні промислові об’єднання, успішні сільськогосподарські підприємства банкрутували, нищили, вирізали на металобрухт. З цього росли великі мільйони наших теперішніх господарів життя.
У 1992 році Чорноморське морське пароплавство — найуспішніше пароплавство в колишньому Союзі — нараховувало 255 суден, які складали серйозну конкуренцію найбільшим світовим компаніям. На відміну від військового флоту, який лише поглинав кошти, ця гусочка несла золоті яєчка. Але курс на створення пустелі не минув і ЧМП, яке на той час вже іменувалось компанією «BLASCO». Невсипними стараннями Мусія Даниловича станом на 2004 рік в компанії залишилось лише 6 (!) суден. Так що Мусію Андрійовичу тут ні до чого було докластися. Тим не менш, до кінця його поводирювання в ЧМП залишився один єдиний самохідний плашкоут «Парутіно».
За такої успішної роботи Мусію Хведоровичу, проффессорові, з усіма його безсумнівними талантами, нічого не залишалось, як підчищати за папєрєднікамі, з чим він, треба визнати, вельми успішно справлявся, віднаходячи на вже відпрацьованій, пустельній за визначенням території досить широкі можливості для покращення.
Подейкують, що й теперішній наш мусій не сидить склавши руки. Кажуть, що, на відміну від багатьох і багатьох ударників пустельної праці, йому одному вдається сьогодні, навіть попри несприятливі для когось часи, цілком успішно продовжувати благородну справу пустелізації Краю як місця, куди його наступник зможе врешті повести свій терпеливий народ, аби через сорок років той повернувся оновленим, просвітленим, вільним.
Мойсей…. Батько нації… Неможливо применшити його роль для народу, який ще не вичавив з себе раба і сприймає кожного наступного поводиря з неприхованою надією, з щирою вірою в те, що ось цей вже напевно явить їм довгоочікуване чудо землі обітованої. Явище сакралізації влади, таке природне для самодержавних, авторитарних, тоталітарних систем, у нашому випадку свідчить про те, що перехід суспільної свідомості до демократії ще не відбувався. Суспільство, в масі своїй, ще не сприймає себе отим «єдиним джерелом влади», як про те задекларовано в Конституції. Саме це, на моє глибоке переконання, є основною причиною всіх наших негараздів.
Хтось заперечить мені, що чотири революції, які відбулися за ці роки в Україні, свідчать про інше, про те, що в країні є сформоване громадянське суспільство і лише кляті олігархи не дають йому утвердитися. О, ті олігархи! Вони — справжня чума на тілі нашого народу. Вся біда від них. Уже ж скільки нахапали, а зупинитися все не можуть. Вже ж наче й дали їм наїстися, і до влади привели. Здавалось би, — ну чого ще їм треба? А їм все мало й мало… От проклятуще плем’я!
Але дозвольте спитати, чи бачили ви коли-небудь хвоста, який би казав собаці, як тому жити? Ні? То яке ж ми маємо право скаржитись, що паскудний лишай, який через нашу власну неохайність розвели на своєму тілі, є причиною того, що ніяк не вишкребемося з брудної ковбані? Варто задуматись і над тим, чи не надто вишукано ми лікуємо той лишай, коли делегуємо йому ж таки повноваження просити чистеньких, доглянутих сусідів з Зовнішнього Світу надсилати мільярдні кошти на… закупівлю засобів для його, лишая, знищення. Сусіди дуже дивуються, але не відмовляють. Кошти надають. Нові й нові мільярди записуються вже навіть не на наш з вами борг — на борг наших онуків. А що ж клятий лишай, — може, щез? Процвітає, кажете? То, може, пора змінити писані тим лишаєм правила гри і вибратися, нарешті, з смердючої ковбані, де він почувається так комфортно? Може, пора пошукати комфортних умов для нас, а не для нашої хвороби?
Відкинувши алегорії, це означає, що суспільство мусить, врешті-решт, усвідомити себе нацією, яка є найвищою владою в Краю з усіма правами і відповідальністю. Частина суспільства, безперечно, те усвідомлює. Саме вони були рушійною силою всіх Майданів, саме завдяки їм ми три тижні тримались у Криму, зданому нашими (вкотре!) нікчемними очільниками, саме вони зупинили навалу «русского мира» на Донбасі. Саме до цієї частини суспільства належать справжні фахівці, стратеги, мислителі, люди, безумовно, порядні, особистості, патріотизм яких не зводиться до примітивного скандування патріотичних гасел. Але ж вони ледь представлені в офіційній владі, у владі, яка формально обрана народом! Парадокс? Не зовсім.
Однією з причин того є відшліфовані технології репродукції існуючої правлячої верхівки — отих самих злодіїв у законі, про яких ішлося вище. Найбільш видимим проявом тих технологій є наперсточництво і прямий підкуп електорату на виборах. Не новина, що, попри формальне засудження підкупу, ми часто чуємо від найвищих чиновників держави, серед яких, на превеликий сором, затесався навіть перший президент, заклики «брати те, що дають, але голосувати за переконаннями». Себто нас відверто закликають брати хабарі! Якщо залишити осторонь очевидне порушення закону з явним елементом санкціонування корупції з боку влади, то ми побачимо тут ще більш небезпечну складову, а саме — непорушну впевненість владоможних швондерів, що підлий народець лишень чекає нагоди, щоб продатися. Психологічно це дуже потужний елемент тиску. І він, на жаль, спрацьовує. Недаремно ж кажуть, назови когось двічі свинею, то на третій раз він зарохкає. Саме тому усвідомлення себе вільною людиною, наділеною честю роду, гідністю громадянина, є неодмінною умовою побудови нової України — країни успіху і процвітання.
Іншою причиною є глибоко вкорінене у свідомість переважної більшості суспільства почуття підпорядкованості, нікчемності, непричетності до державних справ. «Від мене нічого не залежить», кажуть такі. Але ж порядні люди, які можуть докорінно змінити ситуацію, вивести Край з болота стагнації на грані колапсу, не мають великих мільйонів, аби прийти у владу за існуючої системи. Більше того, більшість з них не захоче йти тим апріорі брудним шляхом. Єдиний вихід тут — привести їх до влади нашим усвідомленим, консолідованим голосуванням. Сьогоднішні владоможці, звісно ж, намагаються будь-що не допустити того. Експлуатуючи рабську сутність, яку так старанно прищеплювали нам за довгі століття існування в складі чужих імперій, вибиваючи, винищуючи нашу еліту, носіїв інтелекту нації, її гідності і честі, оббираючи, люмпенізуючи своїх співгромадян, наші сьогоднішні владоможці щосили намагаються зберегти такий стан речей якомога довше. Задля цього вони вдаються до будь-яких засобів. Підміна понять — лише один з них.
Чи багато з нас звертали увагу на те, що навіть наша Конституція фіксує пріоритет інтересів держави над інтересами нації? Але ж ті інтереси часто антагоністичні! Власне, Конституція навіть не оперує поняттям «нація», говорячи про «народ». Саме на це звертали увагу в своїх доповідях учасники науково-практичної конференції «Актуальні проблеми національної безпеки», яка відбулася 6 жовтня цього року в Києві (див. № 44 «КС»), зокрема, полковник Віталій Ілліч Лазоркін, військовий експерт, директор Громадського інституту стратегічних досліджень, народний депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання (1991-1994 рр.), один із засновників Збройних Сил України, член ВГО «Спілка офіцерів України». В своїй доповіді «Принципи побудови системи національної безпеки» він наголосив, що, «…на жаль, ще не всі політики розуміють, що країна-Україна і держава-Україна — це різні за змістом категорії з різними власними інтересами. Важливо розуміти, що країна-Україна — це природне територіальне утворення, на теренах якого проживає і розвивається нація, яка для зручності забезпечення своєї життєдіяльності утворює державу-Україна, яка стає складовою системи національної безпеки». На тому ж наголошували й інші учасники. Так, капітан 1 рангу В’ячеслав Олександрович Оксюта, військовий експерт, співробітник Громадського інституту стратегічних досліджень, член президії ВГО «Товариство українських офіцерів», у доповіді «Конституція України і національна безпека» звернув найпильнішу увагу на те, що Конституція України ніде не виписує відповідальності держави перед нацією за свою діяльність. Більше того, «…відсутність посилання на волю нації, якою, власне, й створена держава Україна, потягнуло за собою системні помилки в тексті Конституції України, де не йдеться, що держава Україна створюється для задоволення інтересів Української нації, а під терміном «національні інтереси» законодавець заклав суто державні інтереси, що дає підстави маніпулювати термінами «нація», «держава», «національні інтереси», «державні інтереси» та приймати ситуативні закони на користь окремих впливових владних кланів».
Необхідність усвідомлення себе повносправними відповідальними громадянами є нагальною вимогою часу. Лише це дасть нам можливість перезавантажити стосунки нації і держави, поставивши державну владу на належне їй місце — як структури, призначеної обслуговувати інтереси нації. Ми живемо в іншу епоху, ніж втікачі з єгипетської неволі, тож не маємо в запасі ще п’ятнадцяти років на відмивання з душ рабського тавра. Маємо чітко усвідомити, що безвольне вичікування призводить до втрати незалежності, до втрати унікального шансу стати рівними серед успішних націй, до нових темних часів.
Не втратьмо свого шансу, товариство!

Валентин БУТ
Крим

КОМЕНТУЄ ХУДОЖНИК...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2015 > Тема "Резонанс"