Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 23.10.2015
ДУША НА К╤НЧИКУ ПЕРА
Наталя МАЗУР

Клуб поез╕╖

Сьогодн╕ «Кримська св╕тлиця» у рубриц╕ «Клуб поез╕╖» представля╓ чудову укра╖нську поетесу Наталю Мазур. Чутт╓в╕сть, л╕ричн╕сть ╖╖ образ╕в захоплюють з перших рядк╕в ╕ не в╕дпускають вже н╕коли. Поез╕я Натал╕╖ Мазур особлива – прониклива, насичена, тривим╕рна, жива – ╖╖ неможливо сприймати в╕дсторонено, бо ж в кожному серц╕ вона знаходить струни, як╕ в╕дгукуються, резонують, см╕ються, сп╕вають ╕ плачуть. Але надамо слово сам╕й поетес╕...

Наталя МАЗУР
ДУША НА К╤НЧИКУ ПЕРА

«У л╕тературних колах на мене кажуть по-р╕зному: автор, колега по перу, поетеса, п╕снярка, л╕рик. Я б ще додала — фантазерка. Бо дос╕ не розучилася фантазувати.
Фантазувала з дитинства. От ск╕льки себе пам’ятаю, то завжди фантазувала. ╤ св╕й перший в╕рш написала в дитинств╕. Про родину, про с╕м’ю за столом. Шкода, що в╕рш╕в того пер╕оду не збереглося. Дос╕ добрим словом згадую свою бабусю. Цей в╕рш ╕з авторсько╖ зб╕рки «Душа на к╕нчику пера».

«БАБУСЯ»

Пригадалась бабуся ╥ленка,
╤ хатинка старенька, мала.
На бабус╕ темненька сукенка,
А в очах — аж по в╕нця тепла.
Два в╕конця схилились докупи,
Двер╕ вросл╕ в дощатий пор╕г.
Пересохл╕ сво╖ шкаралупи
Розкида╓ крислатий гор╕х.
Хоч в╕трець пов╕ва╓ лиш тр╕шки,
З тихим стукотом на мор╕жок
Обпадають б╕леньк╕ гор╕шки,
╤ ховаються в с╕на ст╕жок.
Промайнула картинка в уяв╕,
Мов розв╕яна др╕бка золи.
Маю оч╕ зелен╕, мов трави,
Кар╕ оч╕ в бабус╕ були…

Коли прочитала мам╕ сво╖ перш╕ дитяч╕ в╕рш╕, мама запитала, чи сама я ╖х писала, ╕ сказала — добре. Та заохочувати мене до написання в╕рш╕в не стала. Бо ж яка то профес╕я — поет? З поез╕╖ ситий не будеш, казала вона. Не достеменно розум╕ючи т╕ слова про сит╕сть, я продовжувала фантазувати ╕ в школ╕. Нав╕ть у ст╕нгазет╕ (а колись ╕ таке було) друкувалися мо╖ в╕рш╕ та байки.
П╕сля зак╕нчення школи вступила до ╕нституту вчитися на економ╕ста. Бо ж економ╕ст — то профес╕я, а з поез╕╖ ситий не будеш.
О! Ск╕льки в╕рш╕в було написано в ту юну пору! Адже це була пора першого кохання! Тому ╕ в╕рш╕ були про голуб╕ оч╕, про неземне кохання, про найвищ╕ почуття, про поц╕лунки.
Ви дума╓те, зараз я про кохання не пишу? Помиля╓теся. Пишу! А що в тих в╕ршах? Та майже те ж саме — про почуття, про поц╕лунки. Можливо, т╕льки зараз це звучить б╕льш виважен╕ше. Хоча... Хтозна...
Ось до прикладу дек╕лька в╕рш╕в:

«ЗАВОРОЖИ»

Заворожи мене,
Заговори,
Ти ж волод╕╓ш маг╕╓ю слова!
Скажи про почуття,
Що до пори
У в╕чност╕ жили позачасово.
Про б╕л╕ орх╕де╖ розкажи,
Як╕ вони тенд╕тн╕, н╕жн╕, гож╕,
Серед суцв╕ть яскравих ╕ чужих
Ти в╕дшукав одн╕ — на мене схож╕.
Навколишн╕й зника╓ м╕ста звук,
Пов╕льно доторкаючись до стебел.
Заворожи,
Не розмикай лиш рук, —
Несила в╕д╕рватися в╕д тебе...

«С╤К ЧЕРЕШН╤»

С╕к черешн╕ на спраглих губах
Ти спива╓ш солодким ц╕лунком.
Серце, як наполоханий птах,
Стукотить, шален╕ючи, лунко.
На лакованих соком вустах
Пломен╕╓ бажання любов╕.
Почутт╕в голуба висота
Зача╖лася в т╕н╕ шевров╕й.
Об╕йма╓ш, неначе крильми,
Закликаючи в н╕ч жовтооку,
╤ птахами зл╕та╓мо ми,
Черешневим напо╓н╕ соком.

Зак╕нчила ╕нститут, вийшла зам╕ж, народила доньку, ╕ поез╕я в╕длет╕ла в╕д мене на довгих двадцять рок╕в.
Клопоти про родину, праця задля хл╕ба насущного не давали можливост╕ зануритися в себе. З поез╕╖ ситий не будеш...
╤ ось, коли мо╖й доньц╕ виповнилося 17 ╕ вона випурхнула з р╕дного гн╕здечка, а я залишилася наодинц╕ з╕ сво╖ми думами ╕ тривогами, поез╕я повернулася.
Мабуть, кожн╕й мам╕ будуть знайом╕ переживання ╕ тривоги, виписан╕-виплакан╕ у в╕рш╕ «Лети… лети…».

«ЛЕТИ… ЛЕТИ…»

Серед га╖в зеленокосих,
Там, за селом,
Шлях, що заплутався за обр╕й,
Л╕г полотном,
А понад шляхом, на черешнях
Буя╓ цв╕т,
Дочц╕ матуся промовля╓:
— Пора в пол╕т!
До тебе св╕т см╕╓ться, доню,
З дитячих мр╕й,
Серед ус╕х шлях╕в житт╓вих
Знайди ти св╕й.
Даруй тепло вс╕м добрим людям,
А злих — прости...
— Та як же я без тебе, мамо?
— Лети... Лети...
Нехай про мене нагада╓
Сп╕в солов’я,
Тебе завжди удома, доню,
Чекаю я.
Шепочу молитви тихенько,
Де б не була,
Щоб щастя доля дарувала,
╤ два крила.
Та коли важко тоб╕ стане,
Охопить сум,
Коли життя тво╓ торкнеться
М╕норних струн,
Лети до маминого серця,
Воно умить
Заго╖ть ласкою сво╓ю
Все, що болить.
Бо серце мамине нав╕ки —
Вм╕ст доброти.
— А як же ти без мене, мамо?
— Лети... Лети...

В╕рш╕ того пер╕оду лягали в шухлядку стола. ╤нколи прочитувалися родичам чи друзям. Перший друкований в╕рш з’явився в ╕нформац╕йно-рекламн╕й газет╕ м. Кам’янець-Под╕льський. А пот╕м один ╕з друз╕в сказав: «Так багато в╕рш╕в, мабуть, ц╕ла книжка б вийшла. Пора видаватися!».
Подумавши деякий час та все зваживши, я почала готувати свою першу зб╕рку — «Душа на к╕нчику пера», яка побачила св╕т на початку 2011 року. А позаяк на той пер╕од в╕рш╕в було написано чимало, то наприк╕нц╕ цього ж року вийшла ще одна авторська зб╕рка в╕рш╕в для д╕тей «Мокре сонечко».
От з тих п╕р ╕ почалася моя бурхлива л╕тературна д╕яльн╕сть. В╕рш╕ почали друкуватися в альманахах, журналах, сп╕льних зб╕рках з поетами Укра╖ни, на р╕зноман╕тних л╕тературних сайтах. Творч╕ вечори, презентац╕╖, зустр╕ч╕ з колегами, фестивал╕, конкурси – це все дуже захоплююче! ╤ найголовн╕ше — мен╕ це подоба╓ться!
Отже, можна сказати, що я займаюся тим, що мен╕ подоба╓ться.
Мо╖ витрати на поез╕ю значно б╕льш╕, н╕ж доходи в╕д не╖. Та я маю головне — можлив╕сть сп╕лкування з людьми через Слово, яке посила╓ мен╕ Господь!
А позаяк живу у мальовнич╕й м╕сцевост╕, в оточенн╕ Под╕льських Товтр, то у в╕ршах прагну передати красу Под╕лля, описую дол╕ людей, що живуть поряд, а ╕нколи через в╕рш╕ передаю сво╖ ф╕лософськ╕ роздуми на тему життя, доброти, людяност╕.

«ЯБЛУКО В ДОЛОН╤»

Спрацьований, з поморщеним
 лицем,
Сид╕в Семен самотньо на ослон╕
В садку, де пахла м’ята з чебрецем,
Червоне яблуко тримаючи
 в долон╕.
Те яблуко блискуче, молоде...
В Семена раптом засльозились оч╕.
В╕н пригадав Марусю. Як на те
Наснилася йому ц╕╓╖ ноч╕.
╥╖ веселий см╕х, неначе птах,
Лет╕в ╕з в╕терцем за огорож╕.
А на рум’ян╕м личку, щ╕чки так
На яблучка маленьк╕ були схож╕.
Покликала до яблун╕ у дв╕р
(Вони ╖╖ колись садили разом),
Багато л╕т пролинуло з тих п╕р,
Г╕лки безжально покрутило часом.
╤ яблук не було, кр╕м др╕бноти.
Казав онук, що буде не до см╕ху,
Як яблуня порве г╕ллям дроти,
Або пон╕вечить в негоду стр╕ху.
Та д╕д не дав спиляти, бо вона
Дружиноньку нагадувала милу...
Тремт╕в у серц╕ спогад, як струна,
Увись п╕дносячись по небосхилу.
...Так ╕ помер ╕з яблуком в руц╕,
Немов заснувши, в╕д╕йшов
 у в╕чн╕сть.
З усм╕шкою на зморщен╕й щоц╕...
А яблуню зрубав онук... у с╕чн╕...

Наступний в╕рш розпов╕да╓ про непросту долю подолянина, який прийма╓ важливе р╕шення в часи кримського протистояння 2014 року.

«А ВРАНЦ╤ В КРИМ»

Зажурений, як т╕нь, стояв ╤ван
П╕д вишнею. На обважн╕л╕ плеч╕
Пелюстка впала. Наче ураган
Думки тривожно бились.
 На стареч╕м
Лиц╕ ховалась туга. Сивина
Куйовдилася в╕терцем весняним.
Подумав про дружину, що вона
Ще дос╕ плаче... Св╕те безталанний!
Де видано на старост╕ щоб л╕т
Нав╕ки залишати р╕дну хату?
Та чи коли подумати би м╕г,
Що в чужин╕ прийдеться
 помирати?
З╕тхнув ╤ван. Стара слаба ╕ в╕н,
Нема кому отут ╖х доглядати,
То мусили продати р╕дний д╕м —
В Криму дочка ╓, зять ╕ онучата.
Хоч руською балакають вони,
╤ зять до в╕йська руського подався,
Хоч т╕нь плазу╓ клято╖ в╕йни,
Та що робити? Веч╕р укладався
М╕ж вишнями спочити. ╤ хрущ╕
Гули щосил...
 З╕рвав листочок м’яти...
Як хороше, як любо, до душ╕!..
А вранц╕ в Крим спекотний
 вирушати.

У пер╕од, коли багато укра╖нських в╕йськовослужбовц╕в переходили на службу до Рос╕╖, був написаний в╕рш «Лет╕ли лелеки».

«ЛЕТ╤ЛИ ЛЕЛЕКИ»

Лет╕ли лелеки, лишаючи в неб╕
 «курли».
Лет╕ли здалеку, сп╕шили
 до р╕дного дому...
На крилах весну ╕ над╕ю
 на щастя несли
На землю В╕тчизни
 лет╕ли, долаючи втому.
╥х кликала пам’ять батьк╕в
 ╕ священна земля,
╤ тепл╕ дощ╕, ╕ молочн╕
 тумани св╕тання.
╤ стежка в’юнка, на як╕й
 рудокосе маля
Так довго рукою
 махало усл╕д на прощання...
╥х кликали трави,
 що буйно росли бережком,
╤ запах п’янкий чебрецю,
 материнки ╕ м’яти.
╤ гам╕р хлоп’ят голопузих
 над тихим ставком,
Коли понад веч╕р вони приб╕гали
 купатись.
Вкладали у мирне «курли»
 в╕чну рад╕сть ╕ щем,
╤ св╕тлу любов, ╕ над╕ю
 та в╕ру пташину,
Бо в р╕дн╕м краю
 жити краще для них, та ╕ще:
Зр╕катись не вм╕ли н╕коли
 птахи Батьк╕вщини.

Неодноразово у сво╖х в╕ршах повертаюся до лелек. Не уявляю соб╕ под╕льське село без лелечих гн╕зд на дахах будинк╕в чи на стовпах край дороги. Одного разу я зауважила самотнього лелеку об╕ч шляху. В╕н стояв ╕ не рухався. А коли п╕д’╖хала ближче, то в бур’ян╕ побачила мертву птаху. Лелека стояв ╕ оплакував свою подругу. Побачене дуже схвилювало мене. Через дек╕лька дн╕в усе пережите вилилося у в╕рш «Лелечий сум»:

«ЛЕЛЕЧИЙ СУМ»

В╕н стояв ╕ мовчав,
 опустивши в траву довгий дзьоб.
В╕н немовби завмер.
 В╕н н╕чого не чув ╕ не бачив.
Б╕ль його передався мен╕.
 Закричала я, щоб
Зупинились машини,
що мчали до пункт╕в призначень.
Зупин╕ться, будь ласка!
 Затримайте, люди, св╕й б╕г!
Та м╕й крик в╕дчайдушний
 заплутався десь у смерец╕...
В╕н до нас прилет╕в
 через сотн╕ далеких дор╕г,
Жаль ╕ сум ви чому
принесли чорнокрил╕й лелец╕?
В╕н у теплих краях
 мр╕яв палко про землю д╕д╕в,
В╕н лет╕в через море,
 до кров╕ стираючи крила.
╤з коханою в╕н звити разом
 гн╕здечко хот╕в
У краю, де барвиста
 веселка кришталь розгубила.
В╕н ростити так прагнув
 у р╕дн╕й земл╕ лелечат,
Коли ╓ ╕ кохання, ╕ д╕м, ╕ с╕м’я,
 ╕ дружина.
То чому ж польов╕
 запорошен╕ трави мовчать?
╤ чому безсердечно
 зустр╕ла його батьк╕вщина?
В╕н, з╕гнувшись, стояв
 на червоних тоненьких ногах.
В╕н утратив усе: свою в╕ру,
 любов ╕ над╕ю.
А у не╖ життя, на узб╕чч╕,
 де куриться шлях,
Зак╕нчилося щойно
 на б╕лих кв╕тках дерев╕ю.
По дороз╕ машини
 байдуже неслись в далеч╕нь.
Над коханою в туз╕
 самотньо стояв б╕долаха...
Кр╕зь вологу очей,
 я вдивлялась в небес голуб╕нь,
╤ сльоза поповзла
 по червоному дзьоб╕ у птаха.

Як кожен поет, я закохана в ос╕нь. Люблю слухати дощ. У цю пору особливо пишеться. А ще люблю Льв╕в. Це — особливе м╕сто. Воно огорта╓ ароматами кави та мелод╕ями вуличних музикант╕в, зачарову╓ арх╕тектурою та кривими вуличками.

«Н╤ЧНИЙ ДОЩ»

Знов у Льв╕в зав╕тав тихий дощ,
Не сп╕шить, накрапа╓ за звичкою.
╤з кам╕нням брукованих площ
Гомонить неквапливо водичкою.
Лопотить по зелен╕й трав╕,
Стриптизером танцю╓ за в╕кнами,
Поц╕лунками юних коб╕т
Зачарову╓. Мокрими кв╕тами
Чепуриться спокусниця н╕ч,
Сповиваючи ратушу хмарами.
З-понад хмар дощових навс╕б╕ч
Десятьма б’╓ годинник ударами.
Лад наводять в н╕чн╕й темнот╕
Л╕хтар╕, розсипаючи золото.
Чом же в н╕ч цю не спиться мен╕,
Хоч ╕ знаю, у дощ спати солодко?..

«ПЕРЕДСМЕРКОВЕ»

Небесних сут╕нк╕в перкаль
Гасив повол╕ звуки м╕ста.
Десь, вирвавшись на маг╕страль,
Авто намотували в╕дстань.
Серед ус╕х турбот, проблем
Н╕хто не бачив та╓мницю:
Лет╕ла ос╕нь журавлем
╤ жовтень вигравав на скрипц╕
П’янку мелод╕ю прощань,
Що переплетена чеканням.
╤ смуток б╕лий на очах
Безсило танув.
Гаптуванням
Пром╕ння зблиснуло з╕рок,
Н╕ч розлилася на п╕всв╕ту.
╤ молодик за кроком крок
╤шов на сх╕д.
Теплом з╕гр╕ту
Н╕с усм╕шку пом╕ж п╕тьми,
Щоб загубити на св╕танн╕.
Бл╕д╕, натруджен╕ дими
Вились у небо заклинанням.
╤ спок╕й теплий заповзав
Пухнастим кошеням до хати,
Яке забаглось раптом за-
Гойдати ╕ заколисати.

«КРОК ОСЕН╤»

В╕терець, що аж паш╕в в╕д спеки,
Поблукавши м╕ж прив’ялих трав,
Стару лавку з дощечОк смереки
Листям липи вправно посипав.
На дошках, пошерхлих в╕д негоди,
Що вв╕брали в себе спеку дня,
Почитати книгу в прохолод╕,
Ненадовго влаштувалась я.
Сонце лип╕ золотило коси,
Повагом ховаючись за став.
Майстер-дятел
 «Скоро прийде ос╕нь»
На кор╕ шовков╕й карбував.
А коли було вже по робот╕,
Задивився на чеканки тло.
Легкокрилий в╕тер у польот╕
Вчив листок ставати на крило.
╤ бер╕г його, немов обранця
Осен╕. Прон╕сши м╕ж г╕ллям,
Вклав на лавку. Жовтого блукальця
Довго роздивлялась мовчки я.
Так посЕред тиш╕ ╕ мовчання
Ос╕нь ще п╕дкралася на крок.
Я в╕рш╕ читала про кохання...
Липа...
Лавка...
╤ сухий листок...

╤нколи, споглядаючи життя, що виру╓ навколо мене, пишуться в╕рш╕ ф╕лософського зм╕сту.

«ХОЛОДН╤ША╢»

Холодн╕ша╓...
День поза днем
Випадають тумани повол╕.
Виноград заясн╕вся вогнем
П’ятипалих листк╕в.
На осонн╕
Кряче ворон — старий реал╕ст.
В╕дл╕та╓ вороняча зграя.
Млявий в╕тер — бродячий арф╕ст
Павутину, як струни торка╓.
Заклопотаний день по стерн╕
Проб╕га╓, не зранивши п’яти.
У задум╕ стою, бо мен╕
Не можливо той день наздогнати...
Осягнути не можу оте
Сум’яття на околиц╕ л╕та...
А край поля ще й дос╕ цв╕те
Подорожник др╕бнесеньким цв╕том.

«ЗНЕБОЛЕННЯ ДУШ╤»

Зб╕га╓ час. Нема╓ вороття.
╤з кожним днем ятриться б╕ль
 розлуки.
Все, що залишилося, — спогади.
Життя
Притрушу╓ м╕нором денн╕ звуки.
Немов цебром холодно╖ води,
На розпаш╕лу голову реп╕жить,
У час, як сонця золот╕ сл╕ди,
Дають початку ноч╕ силу св╕жу.
У тиш╕ павутиною нудьга
Спл╕та╓ веч╕р сут╕нками м╕ста,
╤ в’яже душу гн╕том ланцюга,
╤ сил нема боротися.
Огниста
Веч╕рня вулиця виманю╓ в юрбу.
╤ти кр╕зь натовп — звична терап╕я.
Знеболення душ╕.
Свою журбу
Сховати там — дорогоц╕нна мр╕я.
А пот╕м повертатися назад,
В к╕мнату, де ск╕мливо так ╕ тоскно.
Нести св╕й хрест,
 коли й г╕рка сльоза
Пектиме, як гаряча крапля воску.

Наостанку хочу побажати «Кримськ╕й св╕тлиц╕» ╕ надал╕ залишатися осередком укра╖нського слова та укра╖нсько╖ культури серед кримчан, с╕яти зерна правди у непростих умовах окупац╕╖, зд╕йснювати св╕й щоденний громадянський та л╕тературний подвиг.
Нехай благословить вас Господь!»

«ОСТАНН╤Й ШАНС»

Колись тебе Всевишн╕й запита╓,
Чи ти любив, чи спалював мости?
Чи був для тебе
 на земл╕ хтось ра╓м?
Чи ра╓м пробувАв для когось ти?
Тому, подумай, поки ще не п╕зно,
Ще поки не прийшли сумн╕ часи.
╤ уклонися матер╕, ╕ сл╕зно
Пробачення за кривду попроси.
Почуй, як переш╕птуються трави,
Як в╕тер затиха╓ м╕ж лан╕в.
╤ усм╕хнися стежц╕ золотав╕й,
Що до старих пряму╓ явор╕в.
А д╕тям крила подаруй ╕ казку,
Роздай себе ус╕м без вороття.
Можливо, день оцей,
 як вищу ласку,
Як шанс останн╕й нада╓ життя.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16094

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков