"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема "Душі криниця"
#43 за 23.10.2015
ДУША НА К╤НЧИКУ ПЕРА
Наталя МАЗУР
Клуб поез╕╖
Сьогодн╕ «Кримська св╕тлиця» у рубриц╕ «Клуб поез╕╖» представля╓ чудову укра╖нську поетесу Наталю Мазур. Чутт╓в╕сть, л╕ричн╕сть ╖╖ образ╕в захоплюють з перших рядк╕в ╕ не в╕дпускають вже н╕коли. Поез╕я Натал╕╖ Мазур особлива – прониклива, насичена, тривим╕рна, жива – ╖╖ неможливо сприймати в╕дсторонено, бо ж в кожному серц╕ вона знаходить струни, як╕ в╕дгукуються, резонують, см╕ються, сп╕вають ╕ плачуть. Але надамо слово сам╕й поетес╕...
Наталя МАЗУР ДУША НА К╤НЧИКУ ПЕРА
«У л╕тературних колах на мене кажуть по-р╕зному: автор, колега по перу, поетеса, п╕снярка, л╕рик. Я б ще додала — фантазерка. Бо дос╕ не розучилася фантазувати. Фантазувала з дитинства. От ск╕льки себе пам’ятаю, то завжди фантазувала. ╤ св╕й перший в╕рш написала в дитинств╕. Про родину, про с╕м’ю за столом. Шкода, що в╕рш╕в того пер╕оду не збереглося. Дос╕ добрим словом згадую свою бабусю. Цей в╕рш ╕з авторсько╖ зб╕рки «Душа на к╕нчику пера».
«БАБУСЯ»
Пригадалась бабуся ╥ленка, ╤ хатинка старенька, мала. На бабус╕ темненька сукенка, А в очах — аж по в╕нця тепла. Два в╕конця схилились докупи, Двер╕ вросл╕ в дощатий пор╕г. Пересохл╕ сво╖ шкаралупи Розкида╓ крислатий гор╕х. Хоч в╕трець пов╕ва╓ лиш тр╕шки, З тихим стукотом на мор╕жок Обпадають б╕леньк╕ гор╕шки, ╤ ховаються в с╕на ст╕жок. Промайнула картинка в уяв╕, Мов розв╕яна др╕бка золи. Маю оч╕ зелен╕, мов трави, Кар╕ оч╕ в бабус╕ були…
Коли прочитала мам╕ сво╖ перш╕ дитяч╕ в╕рш╕, мама запитала, чи сама я ╖х писала, ╕ сказала — добре. Та заохочувати мене до написання в╕рш╕в не стала. Бо ж яка то профес╕я — поет? З поез╕╖ ситий не будеш, казала вона. Не достеменно розум╕ючи т╕ слова про сит╕сть, я продовжувала фантазувати ╕ в школ╕. Нав╕ть у ст╕нгазет╕ (а колись ╕ таке було) друкувалися мо╖ в╕рш╕ та байки. П╕сля зак╕нчення школи вступила до ╕нституту вчитися на економ╕ста. Бо ж економ╕ст — то профес╕я, а з поез╕╖ ситий не будеш. О! Ск╕льки в╕рш╕в було написано в ту юну пору! Адже це була пора першого кохання! Тому ╕ в╕рш╕ були про голуб╕ оч╕, про неземне кохання, про найвищ╕ почуття, про поц╕лунки. Ви дума╓те, зараз я про кохання не пишу? Помиля╓теся. Пишу! А що в тих в╕ршах? Та майже те ж саме — про почуття, про поц╕лунки. Можливо, т╕льки зараз це звучить б╕льш виважен╕ше. Хоча... Хтозна... Ось до прикладу дек╕лька в╕рш╕в:
«ЗАВОРОЖИ»
Заворожи мене, Заговори, Ти ж волод╕╓ш маг╕╓ю слова! Скажи про почуття, Що до пори У в╕чност╕ жили позачасово. Про б╕л╕ орх╕де╖ розкажи, Як╕ вони тенд╕тн╕, н╕жн╕, гож╕, Серед суцв╕ть яскравих ╕ чужих Ти в╕дшукав одн╕ — на мене схож╕. Навколишн╕й зника╓ м╕ста звук, Пов╕льно доторкаючись до стебел. Заворожи, Не розмикай лиш рук, — Несила в╕д╕рватися в╕д тебе...
«С╤К ЧЕРЕШН╤»
С╕к черешн╕ на спраглих губах Ти спива╓ш солодким ц╕лунком. Серце, як наполоханий птах, Стукотить, шален╕ючи, лунко. На лакованих соком вустах Пломен╕╓ бажання любов╕. Почутт╕в голуба висота Зача╖лася в т╕н╕ шевров╕й. Об╕йма╓ш, неначе крильми, Закликаючи в н╕ч жовтооку, ╤ птахами зл╕та╓мо ми, Черешневим напо╓н╕ соком.
Зак╕нчила ╕нститут, вийшла зам╕ж, народила доньку, ╕ поез╕я в╕длет╕ла в╕д мене на довгих двадцять рок╕в. Клопоти про родину, праця задля хл╕ба насущного не давали можливост╕ зануритися в себе. З поез╕╖ ситий не будеш... ╤ ось, коли мо╖й доньц╕ виповнилося 17 ╕ вона випурхнула з р╕дного гн╕здечка, а я залишилася наодинц╕ з╕ сво╖ми думами ╕ тривогами, поез╕я повернулася. Мабуть, кожн╕й мам╕ будуть знайом╕ переживання ╕ тривоги, виписан╕-виплакан╕ у в╕рш╕ «Лети… лети…».
«ЛЕТИ… ЛЕТИ…»
Серед га╖в зеленокосих, Там, за селом, Шлях, що заплутався за обр╕й, Л╕г полотном, А понад шляхом, на черешнях Буя╓ цв╕т, Дочц╕ матуся промовля╓: — Пора в пол╕т! До тебе св╕т см╕╓ться, доню, З дитячих мр╕й, Серед ус╕х шлях╕в житт╓вих Знайди ти св╕й. Даруй тепло вс╕м добрим людям, А злих — прости... — Та як же я без тебе, мамо? — Лети... Лети... Нехай про мене нагада╓ Сп╕в солов’я, Тебе завжди удома, доню, Чекаю я. Шепочу молитви тихенько, Де б не була, Щоб щастя доля дарувала, ╤ два крила. Та коли важко тоб╕ стане, Охопить сум, Коли життя тво╓ торкнеться М╕норних струн, Лети до маминого серця, Воно умить Заго╖ть ласкою сво╓ю Все, що болить. Бо серце мамине нав╕ки — Вм╕ст доброти. — А як же ти без мене, мамо? — Лети... Лети...
В╕рш╕ того пер╕оду лягали в шухлядку стола. ╤нколи прочитувалися родичам чи друзям. Перший друкований в╕рш з’явився в ╕нформац╕йно-рекламн╕й газет╕ м. Кам’янець-Под╕льський. А пот╕м один ╕з друз╕в сказав: «Так багато в╕рш╕в, мабуть, ц╕ла книжка б вийшла. Пора видаватися!». Подумавши деякий час та все зваживши, я почала готувати свою першу зб╕рку — «Душа на к╕нчику пера», яка побачила св╕т на початку 2011 року. А позаяк на той пер╕од в╕рш╕в було написано чимало, то наприк╕нц╕ цього ж року вийшла ще одна авторська зб╕рка в╕рш╕в для д╕тей «Мокре сонечко». От з тих п╕р ╕ почалася моя бурхлива л╕тературна д╕яльн╕сть. В╕рш╕ почали друкуватися в альманахах, журналах, сп╕льних зб╕рках з поетами Укра╖ни, на р╕зноман╕тних л╕тературних сайтах. Творч╕ вечори, презентац╕╖, зустр╕ч╕ з колегами, фестивал╕, конкурси – це все дуже захоплююче! ╤ найголовн╕ше — мен╕ це подоба╓ться! Отже, можна сказати, що я займаюся тим, що мен╕ подоба╓ться. Мо╖ витрати на поез╕ю значно б╕льш╕, н╕ж доходи в╕д не╖. Та я маю головне — можлив╕сть сп╕лкування з людьми через Слово, яке посила╓ мен╕ Господь! А позаяк живу у мальовнич╕й м╕сцевост╕, в оточенн╕ Под╕льських Товтр, то у в╕ршах прагну передати красу Под╕лля, описую дол╕ людей, що живуть поряд, а ╕нколи через в╕рш╕ передаю сво╖ ф╕лософськ╕ роздуми на тему життя, доброти, людяност╕.
«ЯБЛУКО В ДОЛОН╤»
Спрацьований, з поморщеним лицем, Сид╕в Семен самотньо на ослон╕ В садку, де пахла м’ята з чебрецем, Червоне яблуко тримаючи в долон╕. Те яблуко блискуче, молоде... В Семена раптом засльозились оч╕. В╕н пригадав Марусю. Як на те Наснилася йому ц╕╓╖ ноч╕. ╥╖ веселий см╕х, неначе птах, Лет╕в ╕з в╕терцем за огорож╕. А на рум’ян╕м личку, щ╕чки так На яблучка маленьк╕ були схож╕. Покликала до яблун╕ у дв╕р (Вони ╖╖ колись садили разом), Багато л╕т пролинуло з тих п╕р, Г╕лки безжально покрутило часом. ╤ яблук не було, кр╕м др╕бноти. Казав онук, що буде не до см╕ху, Як яблуня порве г╕ллям дроти, Або пон╕вечить в негоду стр╕ху. Та д╕д не дав спиляти, бо вона Дружиноньку нагадувала милу... Тремт╕в у серц╕ спогад, як струна, Увись п╕дносячись по небосхилу. ...Так ╕ помер ╕з яблуком в руц╕, Немов заснувши, в╕д╕йшов у в╕чн╕сть. З усм╕шкою на зморщен╕й щоц╕... А яблуню зрубав онук... у с╕чн╕...
Наступний в╕рш розпов╕да╓ про непросту долю подолянина, який прийма╓ важливе р╕шення в часи кримського протистояння 2014 року.
«А ВРАНЦ╤ В КРИМ»
Зажурений, як т╕нь, стояв ╤ван П╕д вишнею. На обважн╕л╕ плеч╕ Пелюстка впала. Наче ураган Думки тривожно бились. На стареч╕м Лиц╕ ховалась туга. Сивина Куйовдилася в╕терцем весняним. Подумав про дружину, що вона Ще дос╕ плаче... Св╕те безталанний! Де видано на старост╕ щоб л╕т Нав╕ки залишати р╕дну хату? Та чи коли подумати би м╕г, Що в чужин╕ прийдеться помирати? З╕тхнув ╤ван. Стара слаба ╕ в╕н, Нема кому отут ╖х доглядати, То мусили продати р╕дний д╕м — В Криму дочка ╓, зять ╕ онучата. Хоч руською балакають вони, ╤ зять до в╕йська руського подався, Хоч т╕нь плазу╓ клято╖ в╕йни, Та що робити? Веч╕р укладався М╕ж вишнями спочити. ╤ хрущ╕ Гули щосил... З╕рвав листочок м’яти... Як хороше, як любо, до душ╕!.. А вранц╕ в Крим спекотний вирушати.
У пер╕од, коли багато укра╖нських в╕йськовослужбовц╕в переходили на службу до Рос╕╖, був написаний в╕рш «Лет╕ли лелеки».
«ЛЕТ╤ЛИ ЛЕЛЕКИ»
Лет╕ли лелеки, лишаючи в неб╕ «курли». Лет╕ли здалеку, сп╕шили до р╕дного дому... На крилах весну ╕ над╕ю на щастя несли На землю В╕тчизни лет╕ли, долаючи втому. ╥х кликала пам’ять батьк╕в ╕ священна земля, ╤ тепл╕ дощ╕, ╕ молочн╕ тумани св╕тання. ╤ стежка в’юнка, на як╕й рудокосе маля Так довго рукою махало усл╕д на прощання... ╥х кликали трави, що буйно росли бережком, ╤ запах п’янкий чебрецю, материнки ╕ м’яти. ╤ гам╕р хлоп’ят голопузих над тихим ставком, Коли понад веч╕р вони приб╕гали купатись. Вкладали у мирне «курли» в╕чну рад╕сть ╕ щем, ╤ св╕тлу любов, ╕ над╕ю та в╕ру пташину, Бо в р╕дн╕м краю жити краще для них, та ╕ще: Зр╕катись не вм╕ли н╕коли птахи Батьк╕вщини.
Неодноразово у сво╖х в╕ршах повертаюся до лелек. Не уявляю соб╕ под╕льське село без лелечих гн╕зд на дахах будинк╕в чи на стовпах край дороги. Одного разу я зауважила самотнього лелеку об╕ч шляху. В╕н стояв ╕ не рухався. А коли п╕д’╖хала ближче, то в бур’ян╕ побачила мертву птаху. Лелека стояв ╕ оплакував свою подругу. Побачене дуже схвилювало мене. Через дек╕лька дн╕в усе пережите вилилося у в╕рш «Лелечий сум»:
«ЛЕЛЕЧИЙ СУМ»
В╕н стояв ╕ мовчав, опустивши в траву довгий дзьоб. В╕н немовби завмер. В╕н н╕чого не чув ╕ не бачив. Б╕ль його передався мен╕. Закричала я, щоб Зупинились машини, що мчали до пункт╕в призначень. Зупин╕ться, будь ласка! Затримайте, люди, св╕й б╕г! Та м╕й крик в╕дчайдушний заплутався десь у смерец╕... В╕н до нас прилет╕в через сотн╕ далеких дор╕г, Жаль ╕ сум ви чому принесли чорнокрил╕й лелец╕? В╕н у теплих краях мр╕яв палко про землю д╕д╕в, В╕н лет╕в через море, до кров╕ стираючи крила. ╤з коханою в╕н звити разом гн╕здечко хот╕в У краю, де барвиста веселка кришталь розгубила. В╕н ростити так прагнув у р╕дн╕й земл╕ лелечат, Коли ╓ ╕ кохання, ╕ д╕м, ╕ с╕м’я, ╕ дружина. То чому ж польов╕ запорошен╕ трави мовчать? ╤ чому безсердечно зустр╕ла його батьк╕вщина? В╕н, з╕гнувшись, стояв на червоних тоненьких ногах. В╕н утратив усе: свою в╕ру, любов ╕ над╕ю. А у не╖ життя, на узб╕чч╕, де куриться шлях, Зак╕нчилося щойно на б╕лих кв╕тках дерев╕ю. По дороз╕ машини байдуже неслись в далеч╕нь. Над коханою в туз╕ самотньо стояв б╕долаха... Кр╕зь вологу очей, я вдивлялась в небес голуб╕нь, ╤ сльоза поповзла по червоному дзьоб╕ у птаха.
Як кожен поет, я закохана в ос╕нь. Люблю слухати дощ. У цю пору особливо пишеться. А ще люблю Льв╕в. Це — особливе м╕сто. Воно огорта╓ ароматами кави та мелод╕ями вуличних музикант╕в, зачарову╓ арх╕тектурою та кривими вуличками.
«Н╤ЧНИЙ ДОЩ»
Знов у Льв╕в зав╕тав тихий дощ, Не сп╕шить, накрапа╓ за звичкою. ╤з кам╕нням брукованих площ Гомонить неквапливо водичкою. Лопотить по зелен╕й трав╕, Стриптизером танцю╓ за в╕кнами, Поц╕лунками юних коб╕т Зачарову╓. Мокрими кв╕тами Чепуриться спокусниця н╕ч, Сповиваючи ратушу хмарами. З-понад хмар дощових навс╕б╕ч Десятьма б’╓ годинник ударами. Лад наводять в н╕чн╕й темнот╕ Л╕хтар╕, розсипаючи золото. Чом же в н╕ч цю не спиться мен╕, Хоч ╕ знаю, у дощ спати солодко?..
«ПЕРЕДСМЕРКОВЕ»
Небесних сут╕нк╕в перкаль Гасив повол╕ звуки м╕ста. Десь, вирвавшись на маг╕страль, Авто намотували в╕дстань. Серед ус╕х турбот, проблем Н╕хто не бачив та╓мницю: Лет╕ла ос╕нь журавлем ╤ жовтень вигравав на скрипц╕ П’янку мелод╕ю прощань, Що переплетена чеканням. ╤ смуток б╕лий на очах Безсило танув. Гаптуванням Пром╕ння зблиснуло з╕рок, Н╕ч розлилася на п╕всв╕ту. ╤ молодик за кроком крок ╤шов на сх╕д. Теплом з╕гр╕ту Н╕с усм╕шку пом╕ж п╕тьми, Щоб загубити на св╕танн╕. Бл╕д╕, натруджен╕ дими Вились у небо заклинанням. ╤ спок╕й теплий заповзав Пухнастим кошеням до хати, Яке забаглось раптом за- Гойдати ╕ заколисати.
«КРОК ОСЕН╤»
В╕терець, що аж паш╕в в╕д спеки, Поблукавши м╕ж прив’ялих трав, Стару лавку з дощечОк смереки Листям липи вправно посипав. На дошках, пошерхлих в╕д негоди, Що вв╕брали в себе спеку дня, Почитати книгу в прохолод╕, Ненадовго влаштувалась я. Сонце лип╕ золотило коси, Повагом ховаючись за став. Майстер-дятел «Скоро прийде ос╕нь» На кор╕ шовков╕й карбував. А коли було вже по робот╕, Задивився на чеканки тло. Легкокрилий в╕тер у польот╕ Вчив листок ставати на крило. ╤ бер╕г його, немов обранця Осен╕. Прон╕сши м╕ж г╕ллям, Вклав на лавку. Жовтого блукальця Довго роздивлялась мовчки я. Так посЕред тиш╕ ╕ мовчання Ос╕нь ще п╕дкралася на крок. Я в╕рш╕ читала про кохання... Липа... Лавка... ╤ сухий листок...
╤нколи, споглядаючи життя, що виру╓ навколо мене, пишуться в╕рш╕ ф╕лософського зм╕сту.
«ХОЛОДН╤ША╢»
Холодн╕ша╓... День поза днем Випадають тумани повол╕. Виноград заясн╕вся вогнем П’ятипалих листк╕в. На осонн╕ Кряче ворон — старий реал╕ст. В╕дл╕та╓ вороняча зграя. Млявий в╕тер — бродячий арф╕ст Павутину, як струни торка╓. Заклопотаний день по стерн╕ Проб╕га╓, не зранивши п’яти. У задум╕ стою, бо мен╕ Не можливо той день наздогнати... Осягнути не можу оте Сум’яття на околиц╕ л╕та... А край поля ще й дос╕ цв╕те Подорожник др╕бнесеньким цв╕том.
«ЗНЕБОЛЕННЯ ДУШ╤»
Зб╕га╓ час. Нема╓ вороття. ╤з кожним днем ятриться б╕ль розлуки. Все, що залишилося, — спогади. Життя Притрушу╓ м╕нором денн╕ звуки. Немов цебром холодно╖ води, На розпаш╕лу голову реп╕жить, У час, як сонця золот╕ сл╕ди, Дають початку ноч╕ силу св╕жу. У тиш╕ павутиною нудьга Спл╕та╓ веч╕р сут╕нками м╕ста, ╤ в’яже душу гн╕том ланцюга, ╤ сил нема боротися. Огниста Веч╕рня вулиця виманю╓ в юрбу. ╤ти кр╕зь натовп — звична терап╕я. Знеболення душ╕. Свою журбу Сховати там — дорогоц╕нна мр╕я. А пот╕м повертатися назад, В к╕мнату, де ск╕мливо так ╕ тоскно. Нести св╕й хрест, коли й г╕рка сльоза Пектиме, як гаряча крапля воску.
Наостанку хочу побажати «Кримськ╕й св╕тлиц╕» ╕ надал╕ залишатися осередком укра╖нського слова та укра╖нсько╖ культури серед кримчан, с╕яти зерна правди у непростих умовах окупац╕╖, зд╕йснювати св╕й щоденний громадянський та л╕тературний подвиг. Нехай благословить вас Господь!»
«ОСТАНН╤Й ШАНС»
Колись тебе Всевишн╕й запита╓, Чи ти любив, чи спалював мости? Чи був для тебе на земл╕ хтось ра╓м? Чи ра╓м пробувАв для когось ти? Тому, подумай, поки ще не п╕зно, Ще поки не прийшли сумн╕ часи. ╤ уклонися матер╕, ╕ сл╕зно Пробачення за кривду попроси. Почуй, як переш╕птуються трави, Як в╕тер затиха╓ м╕ж лан╕в. ╤ усм╕хнися стежц╕ золотав╕й, Що до старих пряму╓ явор╕в. А д╕тям крила подаруй ╕ казку, Роздай себе ус╕м без вороття. Можливо, день оцей, як вищу ласку, Як шанс останн╕й нада╓ життя.
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16094
|