Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-42)

Глава 16. ТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ

Створення Військово-Морських Сил України має свою цікаву історію, яку докладно виклав Анатолій Данилов у своїй книзі «Український флот: біля джерел відродження», надрукованій видавництвом імені Олени Теліги в 2000 році. Проте деякі важливі сторінки цієї історії не були відображені і не потрапили до цієї цікавої книги.
Під час узгодження проекту Закону України «Про Збройні Сили України» в різних державних установах запитань щодо наявності Військово-Морських Сил, як окремого виду Збройних Сил України, ні в кого не виникало. Проте відсутність офіцерів-моряків у нашій оперативній групі щодо створення Міністерства оборони України відтерміновувало на невизначений час практичне вирішення цієї проблеми.
З самого початку нашої роботи над творенням Збройних Сил України утворення Військово-Морського флоту України напряму пов’язувалося з підпорядкуванням Україні Чорноморського флоту, оскільки його вартість оцінювалась адекватно внеску України в утримання всіх Військово-Морських флотів колишнього СРСР. Тому ми терпляче чекали політичного вирішення проблеми підпорядкування Україні Чорноморського флоту і сприймали це як справу часу — з огляду на міжнародні юридичні правові норми.
Командувачем Чорноморського флоту у період творення Збройних Сил України був адмірал Касатонов Ігор Володимирович, який за родоводом походив з династії адміралів.
Час минав і вимагав певних дій, проте міністр оборони України Костянтин Морозов у напрямку вирішення цієї проблеми не виказував жодної ініціативи і не робив жодних рухів, тому хтось першим мав взяти на себе відповідальність і почати щось робити. Так і сталося.
Наприкінці жовтня до мене в кабінет завітав член Проводу СОУ капітан-лейтенант Ігор Тенюх, депутат районної ради міста Севастополя. Ми розговорилися і зійшлися на думці розпочати практичну роботу щодо вирішення флотської проблеми. Те, що це був лише капітан-лейтенант, аж ніяк не здивувало мене, бо було очевидним, що звання капітан-лейтенанта не відповідало рівню зрілості його розуміння життя та знанню тактичних і оперативних завдань флоту.
Я дізнався, що чергове флотське звання капітана 3 рангу Ігорю Тенюху затримав сам адмірал Касатонов, щоб перешкодити йому у від’їзді на навчання в академію за його «націоналістичні» погляди, і перевів Тенюха з посади командира корабля на берегову посаду.
Також я дізнався, що Ігор Йосипович був родом з міста Стрий, що на Львівщині, назва якого походить від гірської річки Стрий, яка впадає у ріку Дністер.
Ми домовились про співпрацю з метою розробки всіх необхідних документів по флоту. Невдовзі у нас з’явився потужний помічник, знавець військово-морської справи, капітан 1 рангу Валентин Польовий, який прибув до Києва у відпустку і вирішив допомогти нам.
Цікаво, що саме Ігор Тенюх запропонував ввести назву «Військово-Морські Сили України» замість назви «Військово-Морський флот України», що і було відображено в проекті Закону «Про Збройні Сили України». Коротко він аргументував це так: «За потребою у складі Військово-Морських Сил України флотів може бути не один, а декілька».
В одній з наших розмов про флотські справи Ігор запропонував мені доповісти міністрові про стан справ на Чорноморському флоті. Я підтримав його пропозицію, але сказав, що підемо на доповідь разом, і тоді, коли всі питання будуть викладені повно, по-військовому: на карті дислокація й оперативна обстановка та опис у вигляді пояснювальної записки до неї. Ще я сказав, що доповідати міністру буде саме він, капітан-лейтенант Ігор Тенюх.
Він негайно розгорнув активну діяльність із здобуття повної інформації про структуру ЧФ, чисельний склад, дислокацію тощо. В цьому безпосередню участь брав і капітан 1 рангу Валентин Польовий. Вони дістали новенькі морські карти, ретельно нанесли усю поточну оперативну обстановку і почали писати пояснювальну записку.
Група Ігоря Тенюха і Валентина Польового поповнювалася появою в ній морських офіцерів з Чорноморського флоту, які вступили у члени Спілки офіцерів України, Володимира Холодюка, Миколи Гука, Олександра Пляшечнікова, Володимира Махна, Олександра Клюєва, Юрія Шалита.
Саме завдяки ентузіазму й ініціативі цих офіцерів-членів СОУ вирішення проблеми створення Військово-Морських Сил від гасел, заяв та обіцянок було переведено у практичну площину.
Коли я побачив, що наша робота йде до завершення, документи оформлені і картина загальної обстановки на Чорному морі стала зрозумілою, я домовився з міністром про зустріч.
На призначений час ми з капітан-лейтенантом Тенюхом увійшли до кабінету міністра оборони України Костянтина Морозова, привіталися і розклали всі документи на окремому широкому столі, який виявився досить зручним для цього. Костянтин Морозов не сподівався побачити на карті повну оперативну обстановку по Чорноморському флоту. Він уважно подивився на карти і здивовано запитав, як нам вдалося отримати стільки інформації.
 У відповідь міністр почув, що на ЧФ, як і на інших флотах колишнього СРСР, дуже багато офіцерів – українських патріотів, які мріють служити у Військово-Морських Силах України. Після цього Тенюх почав доповідати і відповідати на запитання міністра оборони.
Заслухавши доповідь Ігоря Тенюха, Костянтин Морозов подякував за роботу і запевнив, що впритул займеться флотом. Проте рішучих дій щодо створення Військово-Морських Сил Міністерство оборони України так і не виявило. Здавалося, керівництво держави вважає, що підпорядкування Чорноморського флоту Міністерству оборони України відбудеться само собою.
Військове керівництво держави не провело з командувачем Чорноморського флоту адміралом Ігорем Касатоновим жодної індивідуальної роботи щодо заохочення його до співпраці, не було з’ясовано його позиції щодо питання передачі ЧФ Україні та його бажання залишитися служити в Україні. Більше того, з ним обійшлися вкрай нерозумно, не зустрівши Ігоря Касатонова на аеродромі та не подавши гостьової машини під час його прибуття до Києва у січні 1992 року на нараду до Президента України, що стало для амбітного адмірала особистою образою, бо він готувався отримати від Президента України пропозицію очолити Військово-Морські Сили України, і наказав усі канали зв’язку штабу ЧФ переключити на вузол зв’язку Міністерства оборони України, а оперативному черговому ЧФ — налагодити взаємодію з оперативним черговим ЗСУ.
Але ця образа перекреслила його сподівання і додала йому зневаги до Української держави і її керівництва, про що він неодноразово буде наголошувати в своїх майбутніх виступах. Перед від’їздом з президентської наради в аеропорт адмірал зателефонував у штаб ЧФ і віддав наказ, щоб усі канали зв’язку, що були переключені на Київ, переключили на Москву, куди негайно вилетів і сам.
Таким чином, невміння міністра оборони Костянтина Морозова організовувати довірливі особисті і ділові стосунки з командувачами військових формувань, дислокованих на території України, зробило погану послугу молодій державі Україна, яка і без того мала багато ворогів.
Тому у той складний для України час дуже важливою була ініціатива, що йшла знизу і спиралась на патріотизм та самовідданість таких офіцерів-патріотів, як І. Тенюх, М. Гук, В. Холодюк, В. Махно, О. Пляшечніков, В. Польовий, Б. Кожин, Ю. Шалит, В. Рожманов, і їхніх друзів та прихильників, а також відданих їм дружин. Усім їм разом вдалося переломити старі стереотипи у свідомості особового складу ЧФ та, враховуючи реальність розпаду СРСР як імперії та наявність суверенної незалежної держави Україна, започаткувати на Чорноморському флоті процес ініціативного складання присяги на вірність Українському народу.
Саме ця ініціатива знизу і прискорила прийняття державних рішень щодо створення ВМС, але цей процес проходив уже паралельно із існуванням в Україні Чорноморського флоту Російської Федерації, який на початках видавався за складову Стратегічних Сил СНД. Вже тоді, у 1992 році, можна було зрозуміти народження імперських амбіцій Російської Федерації, яка всупереч усім міжнародним юридичним нормам та завдяки своїм політичним інсинуаціям нікому не віддала жодного флоту з усіх флотів радянської імперії, об’явивши себе спадкоємницею колишнього СРСР.
Через допущені військово-політичні помилки і недолугі рішення для України склалася абсурдна ситуація, коли через непоступливість Російської Федерації Україна не отримала свою законну власність – Чорноморський флот, що залишився в її морській акваторії, в портах і на території Криму після розпаду колишньої імперії – СРСР, а Російська Федерація продовжувала утримувати Чорноморський флот на суверенній території незалежної держави Україна, змусивши її керівництво підписати у 1997 році Угоду про несправедливий розподіл Чорноморського флоту.
 А тоді, на початку лютого 1992 року, до мене підійшов дуже схвильований Ігор Тенюх і висловив своє занепокоєння тим, що на Чорноморському флоті моряки, не дочекавшись вказівок з Києва, з власної ініціативи почали складати присягу на вірність Українському народу. Цією акцією морські офіцери викликали на себе гнів командування Чорноморського флоту, яке неправомірно вважало, що Чорноморський флот належить до Стратегічних Сил СНД, і почало звільняти їх зі служби, а Міністерство оборони України ніяк на це не реагує.
Я негайно зустрівся з К. Морозовим і запропонував йому відрядити до Севастополя комісію Міноборони, щоб залагодити цю гостру ситуацію. Костянтин Петрович відповів, що ще не час для цього, і роздратовано додав, що у нас нема з ким створювати флот, що одного капітан-лейтенанта тут замало. На це я відповів, що за цим капітан-лейтенантом стоять офіцери-патріоти, у тому числі і капітани 1 рангу, і командири з’єднань і частин, а сам він — депутат районної ради Севастополя.
Зважаючи на те, що ми можемо втратити час і людей, я запропонував Костянтину Петровичу відрядити мене до Севастополя разом з Ігорем Тенюхом.
Міністр погодився і наступного дня ми були у Севастополі, де нас чекали О. Клюєв, М. Тихонов, Я. Древаль, Ю. Шалит та їхні підлеглі, які присягнули Україні, нас чекали і їхні дружини та діти. Настрій у моряків був дещо пригнічений, бо адмірал Касатонов звільнив їх з ЧФ, а Україна їх ще не прийняла. Вони не розуміли, чому міністр оборони України вважає, що ще не настав час створення ВМС України, якщо вони присягнули Україні і готові їй вірно служити. Проте лише сам приїзд представників з Києва додав їм оптимізму.
Ігор Тенюх організував мені зустріч з капітаном 1 рангу Євгеном Лупаковим, заступником командира 30-ї дивізії. Євген Лупаков висловив стурбованість тим, що розправа адмірала Касатонова над офіцерами, які присягнули Українському народові, та замовчування Києвом цього факту похитнули рішучість інших офіцерів. Тепер потрібно, сказав він, щоб міністр оборони Костянтин Морозов сам приїхав до Севастополя і санкціонував складання української присяги.
Я відповів, що особисто передам його прохання міністру оборони, але вважаю, що складання присяги в жорстких умовах, створених Ігорем Касатоновим, — це героїзм українців, який увійде в історію відродження Військово-Морського флоту України, і попросив висловити їм мою повагу.
Наступну зустріч Ігор Тенюх організував мені з командиром 30-ї дивізії капітаном 1 рангу О. Ковшарем. Зустріч проходила в умовах глибокої конспірації на міському пляжі серед кабінок для переодягання. Він виник перед нами раптово з кабінки для переодягання у спортивному одязі, дуже нервував і постійно озирався навкруги. Як на мене, то він поводився дещо дивно, даючи зрозуміти, що прийшов з великим для себе ризиком.
Капітан 1 рангу Ковшар підтвердив думку свого заступника Євгена Лупакова, що приведення до присяги має бути організованим і проводитись одразу для всього особового складу дивізії, а краще — для всього особового складу ЧФ.
Було зрозуміло, що вести з ним конструктивні розмови не варто, і від українця Ковшаря не слід очікувати подвигів на честь України. Згодом він це підтвердив: капітан 1 рангу Ковшар відмовився присягати Україні і за свою вірність «стратегічним силам» отримав адміральське звання й нове місце служби на інших флотах Російської Федерації.
Тим часом Ігор Тенюх організував складання присяги, а я, як старший за військовим званням, здійснив приведення до присяги на вірність Українському народу всіх бажаючих офіцерів, мічманів і прапорщиків гарнізону за затвердженим начальником застави списком, скріпленим круглою печаткою та власними підписами, на суверенній території рідної неньки України, — на території Севастопольської прикордонної застави. Процедура приведення до присяги проходила урочисто, відчувалося, що всі присутні свідомо і відповідально підійшли до свого остаточного рішення присягнути Україні. Я привітав усіх присутніх з визначною в їхньому житті і в історії України подією, а списки передав в управління кадрів Міністерства оборони України.
Інформація про наші дії швидко дійшла до командувача Чорноморського флоту адмірала Касатонова, який наказав вислати групу десантників для розшуку «лазутчиків з Києва» і фізично їх покарати. Проте наші прихильники, надаючи нам для пересування Севастополем різні автомобілі, зробили нас невловимими для морських десантників, що дозволило уникнути небажаних і неприємних зустрічей з ними.
Перед від’їздом до Києва ми зустрілися з майором Віталієм Рожмановим, командиром батальйону морської піхоти. Віталій Рожманов, незважаючи на свою молодість, виглядав досить мужньо та виявляв внутрішній спокій фізично сильної людини. Він повідомив, що особовий склад батальйону свідомо готовий виконати волю Верховної Ради і присягнути на вірність Українському народу, але командування бригади і ЧФ перешкоджає цьому. Я був у захваті від мужності цих людей, які свідомо йшли на подвиг заради України.
Сповнений гордості за своїх мужніх співвітчизників, у Києві я все доповів міністру оборони Костянтину Морозову, показав списки тих, хто присягнув Україні, і попросив його відрядити до Севастополя оперативну групу Міністерства оборони під моїм керівництвом для реєстрації усіх офіцерів, мічманів і прапорщиків Севастопольського гарнізону, хто вже присягнув Україні, і включення їх до складу Збройних Сил України.
Міністр був вражений і схвильований від почутого та обіцяв подумати про підтримку цим героїчним морякам, а я пішов працювати над поточними нагальними проблемами.
Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року міжнародна спільнота почала прихильно ставитися до України, про яку до цієї події практично і не чула. В європейських державах почалися практичні дії на підтримку молодої незалежної держави. Однією з акцій у цьому напрямку стала організація проведення у Варшаві 25 лютого міжнародної конференції на тему: «Україна на шляху в Європу». Я був запрошений на цю конференцію разом з народним депутатом Миколою Поровським і Володимиром Мулявою, сержантом запасу, який був призначений в Міністерство оборони України на посаду начальника Соціально-психологічної служби й отримав військове звання полковника.
Таким чином, після приїзду з Севастополя я мав їхати у відрядження до Варшави на міжнародну конференцію. 24 лютого ми вилетіли до столиці Польщі.

Конференція була організована на високому урядовому рівні, а тому вимагала від нас участі на відповідному рівні. Наші виступи стосувались практичних заходів, які здійснювало військово-політичне керівництво України у сфері державної безпеки, про перші наші кроки на шляху оборонного будівництва та створення власних Збройних Сил, про наміри позбутися арсеналу стратегічної ядерної зброї, про перепони, які чинить Російська Федерація у вирішенні проблеми перепідпорядкування Чорноморського флоту Україні. Всі учасники конференції з розумінням сприйняли всю нашу інформацію, особливо прихильно вони поставилися до інформації стосовно майбутнього без’ядерного статусу України, і висловили свою стурбованість щодо кримських проблем і проблем з розподілом ЧФ.
У ході дебатів, під час мого головування на пленарному засіданні конференції, на запитання одного з учасників про події у Криму я не міг стриматися і розповів усю правду про грубі порушення командувачем ЧФ адміралом Касатоновим чинного законодавства України, який узурпував право власності на ЧФ, що за усіма нормами міжнародного права має належати Україні, і про його протиправні дії стосовно морських офіцерів, які присягнули Україні.
При цьому я висловив упевненість, що дуже скоро світ почує про відродження Військово-Морських Сил України. Те ж саме я повторив в інтерв’ю на центральному телебаченні Польщі.
Делегати конференції по-дружньому і з розумінням сприйняли мої слова, але я побачив явне невдоволення цим військового аташе Російської Федерації у Республіці Польща і дарма не надав цьому невдоволенню належної уваги, бо негативні наслідки не забарилися. Військовий аташе Російської Федерації доповів про сказане мною щодо ситуації в Криму і на Чорноморському флоті у Москві, а через декілька днів режисер центрального телебачення Росії Герасимов організував проти мене ганебну провокацію в одній із своїх програм.
Він прибув до Києва і попросив міністра оборони Морозова дозволити організувати інтерв’ю зі мною за текстом проекту Військової доктрини. Заступник міністра генерал-лейтенант Іван Біжан передав мені про рішення міністра дозволити Герасимову взяти у мене інтерв’ю. Я попросив начальника прес-служби Міноборони майора Олександра Клубаня бути присутнім під час цього інтерв’ю. Маючи при собі текст проекту Військової доктрини, я розлого відповідав на запитання, цитуючи прямий текст.
Коли дійшла черга запитань про долю Чорноморського флоту, мені не важко було детально, точно й аргументовано відповісти на них. І тут, ніби дотично, журналісти спитали про оцінку дій адмірала Касатонова. Відповідаючи на це запитання, я намагався підкреслити витримку і миролюбність політичного керівництва України у вирішенні питань Чорноморського флоту.
Я сказав: «Адмірал Касатонов, перебуваючи на території нашої суверенної держави, грубо порушує чинне законодавство України. Так, ми могли б арештувати Касатонова, але ми цього не робимо, бо Президент України Леонід Макарович Кравчук вважає, що всі спірні питання потрібно вирішувати шляхом переговорів на основі існуючих норм міжнародного права».
Після закінчення інтерв’ю я спитав присутнього на ньому майора Клубаня, як він оцінює мої відповіді. Олександр Клубань відповів, що все було сказано правильно, і я з відчуттям добре виконаної роботи пішов до свого кабінету.
Інтерв’ю зі мною тривало хвилин 35, але наступного дня під час вечірньої трансляції новин центрального телебачення Росії я з подивом побачив і почув, що моє інтерв’ю тривало секунд 5, замість півгодини! Зі всього інтерв’ю Герасимов пустив в ефір мене крупним планом і лише одну мою другорядну фразу: «Так, ми могли б арештувати Касатонова». Більше нічого!
Це була явна помста мені від Кремля за виступ на міжнародній конференції у Варшаві і за інтерв’ю на польському центральному телебаченні.
Повернувшись 27 лютого до Києва, я дізнався, що 22 лютого батальйон майора В. Рожманова присягнув на вірність Українському народу, заперечуючи песимізм капітана 1 рангу Лупакова.
Ось що пише про ці події Віталій Данилов у своїй книзі «Український флот. Біля джерел відродження»:
«Присягання народові України тривало… 22 лютого 1992 року, а це було напередодні свята армії і флоту, особовий склад 880-го окремого батальйону морської піхоти (командир — майор Віталій Рожманов, заступник з роботи із особовим складом — старший лейтенант Михайло Рудь) присягнув Україні. За підсумками бойової і гуманітарної підготовки за 1991 рік батальйон визнаний кращим у з’єднанні».
Тут треба зауважити: бригада морської піхоти була елітним силовим з’єднанням на Чорноморському флоті ще з радянських часів (колись курсантом училища сам побував там на практиці і на собі відчув систему підготовки морських піхотинців, їхній вишкіл). Тому присяга Україні майже всім особовим складом кращого батальйону МП, та ще й напередодні свята Збройних Сил, дуже стурбувала командування флоту й особисто адмірала І. Касатонова.
Виходячи з цього, на мій погляд, читачам цікаво буде послухати і командира батальйону, і його заступника з роботи із особовим складом. Спочатку наведу спогади майора В. Рожманова:
«Ще восени 1991 року, після повернення з ІІ з’їзду Спілки офіцерів України, відверто розповів командиру бригади полковнику А. Кочешкову та його заступникам підполковникам О. Смоляку, А. Маранчаку і В. Черевку про свої зустрічі з міністром оборони України генерал-полковником К. Морозовим, полковником В. Мулявою і народним депутатом України М. Поровським.
Ніхто з них різких заперечень не висловив, лише комбриг порадив мені все добре обміркувати.
4 січня 1992 року начальник БРАВ і МП ЧФ генерал-майор В. Романенко проводив опитування офіцерів бригади щодо складання ними присяги Україні. «За» проголосувало 114 офіцерів, проти — 13 і 8 утрималися. В опитуванні брав участь і командир бригади полковник А. Кочешков, який на запитання офіцерів, за що він висловився, відповів, що його позиція на боці більшості офіцерів.
Але через тиждень, після повернення із Москви, де він був разом з адміралом І. Касатоновим, командир бригади свої переконання змінив і заявив, що української нації як такої у світі немає.
28 січня я проводив загальні збори офіцерів і прапорщиків батальйону. Зачитав їм свій наказ № 21 «Про складання особовим складом військової частини 99732 присяги на вірність народу України». За списком офіцерів і прапорщиків у батальйоні було 39 осіб, на збори прибуло 30. Прийняли рішення: 29 січня 1992 року провести ритуал складання присяги на вірність народу України в клубі частини.
На другий день о 14.00, в обідню перерву, всі зібрались у клубі, я починаю складання присяги вступним словом командира. Раптом мене викликає начальник штабу бригади підполковник О. Смоляк. Доповідаю йому, що проводжу складання присяги офіцерами і прапорщиками батальйону. Він питає: на якій підставі? Показую йому протокол загальних зборів офіцерів і прапорщиків і мій наказ. Прямо на моїх очах начальник штабу хапає слухавку прямого телефону з командувачем ЧФ і доповідає йому про те, що майор Рожманов намагається змусити офіцерів і прапорщиків батальйону присягнути Україні.
Через хвилин 30 у бригаду прибули начальник штабу ЧФ віце-адмірал Г. Гурінов, начальник БРАВ і МП флоту генерал-майор В. Романенко. Одразу ж з командиром бригади полковником А. Кочешковим зайшли в клуб і протягом трьох годин «вправляли нам мізки». Я ув’язався в полеміку з віце-адміралом Гуріновим. Справа йшла до мого арешту, але вони цього не могли зробити, бо мене офіцери підтримували. У цей момент трапилось несподіване. Раптом відчиняються двері і в залу заходять народні депутати України Л. Скорик, О. Тарасенко, полковники В. Мулява і В. Лазоркін. Тут підхопився полковник Кочешков і хотів їх вигнати з клубу. Але Лариса Скорик, з належною їй впевненістю і гордістю, заявила, що вона — жінка і до того ж народний депутат, тому не потерпить такого ганебного до себе ставлення.
Віце-адмірал Гурінов вирішив негайно сповістити командувача ЧФ і пішов із клубу. Через хвилин п’ять повернувся і каже, що незвана делегація України не мала права заходити на територію військової частини ЧФ.
Через декілька хвилин чорноморські начальники покинули клуб і з нами залишились гості з Києва. Першим виступив керівник групи консультантів Міністерства оборони України полковник Віталій Лазоркін, який розповів про історію створення Збройних Сил України. Зал з великою увагою слухав його, як одного із перших серед військових, що заснували нашу Українську армію. Для інформації: ще 28 серпня 1991 року на адресу полковника В. Лазоркіна у м. Львові надійшла урядова телеграма від голови комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки В. Дурдинця такого змісту: «Шановний Віталію Іллічу! Комісія Верховної Ради України з питань оборони і держбезпеки запрошує Вас в період з 30 серпня до 8 вересня ц. р. взяти участь у підготовці законопроектів з військових питань, які витікають з прийнятих 24 серпня ц. р. Верховною Радою України постанов».
З 30 серпня до 8 вересня 1991 року В. Лазоркін працює в Києві, а 12 вересня бере участь у міждержавних переговорах з військових питань у Москві у складі нашої делегації на чолі з В. Дурдинцем, куди входив і генерал-майор К. Морозов.
Коротко розповів про себе, як відстоював ідею створення власних Збройних Сил України, використовуючи набутий досвід оперативної підготовки протягом 10 років у штабі ПрикВО. У цьому йому допомагав Сергій Рудюк, лейтенант запасу, викладач історії в Львівському медучилищі, який створив Львівський обласний громадський комітет за відродження Української армії. Конкретна допомога також була від народного депутата України Ігоря Деркача, капітана Віталія Чечила з Києва, підполковника запасу Валентина Пилипчука із Житомира і майора Петра Недзельського із Харкова.
Вперше проект Концепції створення власних Збройних Сил України В. Лазоркін оприлюднив на сесії Львівської обласної організації НРУ. Доповідь була схвалена, і йому запропонували викласти Концепцію на сесії Великої Ради НРУ в Києві 1 грудня 1990 року, яку очолював Іван Драч. Сесія, що відбулась у Будинку Спілки письменників на вул. Банковій, 2, Концепцію підтримала.
Треба підкреслити: полковник В. Лазоркін з кінця серпня до кінця грудня 1991 року працював у складі робочої групи військових експертів при Комісії Верховної Ради України з питань оборони і держбезпеки щодо підготовки проектів Законів України «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» і взяв участь у військово-науковому супроводженні цих проектів до їхнього прийняття Верховною Радою України. Практичні розробки полковника В. Лазоркіна увійшли до текстів ухвалених законів.
Також В. Лазоркін розповів присутнім у клубі про складання присяги на вірність Українському народові в Україні загалом і на Чорноморському флоті зокрема.
Потім виступив Олександр Тарасенко, народний депутат України. Говорив недовго. Але у нього промайнула думка чекати якесь політичне рішення щодо ЧФ.
Та ось, нарешті, до трибуни вийшов полковник Володимир Мулява з тарасівськими вусами, в сталевого кольору шинелі, в розкішній козацькій папасі полковника, все це справило на публіку дуже велике враження. Ще підходячи до трибуни, він отримав дружні оплески офіцерів — морських піхотинців ЧФ, хоча ще нічого не сказав.
Мулява почав говорити українською мовою, що додало приємного враження. Говорив про те, що Українській державі потрібен свій військовий флот, і теж закликав присягнути Україні. Прощались з делегацією із Києва тепло. Але в цей день присягу скласти не вдалося.

(Продовження буде)

«Кримська світлиця» публікує газетний варіант книги полковника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звертатися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції — kr_svit@meta.ua, або автора — vlazorkin@ukr.net.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема ""Білі плями" історії"