Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Неологізми виникають там, де є в цьому потреба. Кожної осені (точніше, у вересні) книголюби з усього світу поспішають до Львова, аби поринути у дивовижну атмосферу Форуму видавців. Письменники навіть жартують: «Настає вересень – час їхати на форумень». Щороку форумень-вересень готує безліч книжкових новинок-цікавинок. Цього року взагалі було встановлено рекорд. Окрім того, що видавці представили понад п’ять тисяч книжок, участь у святі книги взяло понад 50 тисяч осіб! За словами президента книжкового Форуму Олександри Коваль, цього року вперше було проведено рекордну кількість заходів. Цифра ця справді приголомшує: за чотири фестивальних дні аж 1428 заходів!

Як захистити інформаційний простір?

До речі, гаслом цьогорічного Форуму стали зрозумілі усім українцям слова: «Культура і пропаганда». Ми, як ніхто, розуміємо справедливість цих слів. Навчимося вигравати інформаційні війни – будемо під надійною бронебійною «парасолькою». І жодні війни нам не страшні. Рука вояка не здригнеться, коли йдеться про захист рідної землі. Чому ж тоді такими слабкими і безборонними виглядаємо, коли йдеться про захист інформаційного простору? Що це – елементарна байдужість, інертність та вайлуватість? Чи, можливо, свідомий вибір тих, для кого український інформаційний простір і досі лишається чимось вторинним, непотрібним, навіть зайвим? Зрозуміло, наскільки важливою в інформаційній війні є роль книжки. Зрозуміло, чому спраглі за чесним і мужнім словом читачі обирають книгу української льотчиці Надії Савченко «Сильне ім’я Надія». Її ім’я стало символом незламності й мужності. Вона чесна із собою і світом. Адже українська льотчиця Надія з числа тих, за ким «немає зерна неправди за собою». Наповнюймо книжковий ринок літературою, гідною нашого славного минулого й не менш героїчного сьогодення. Тоді будемо по-справжньому сильними й незламними. Ще одна прикмета цьогорічного Форуму видавців – надзвичайна мобільність письменників. Здається, ніхто й не збирався «прив’язуватися» до книжкової ятки. Щойно відбулася презентація у Палаці мистецтв, а письменники вже прямують на зустрічі з читачами, охоче беруть участь у зустрічах зі школярами.

Рідна школа – українським дітям

Я ж завітала до давніх знайомих – семикласників львівської середньої спеціалізованої школи № 5 імені Іванни та Іллі Кокорудзів. Ще минулого року школярі одержали завдання прочитати фантастичну повість «Ваш вихід, Дарино Романівно!». І не лише прочитати, а й запропонувати свій варіант її продовження. Що ж, письменникам потрібно якомога частіше спілкуватися з юними читачами. Адже під час таких зустрічей можна почути багато цікавого від дітей. І навіть скласти коротенький конспект майбутньої книжки! Загалом, вихованці Тетяни Мартиник, класного керівника 7-Б класу, – діти творчі та допитливі. Завдяки педагогам, добре обізнані з історією свого навчального закладу. А історія спеціалізованої школи № 5 з поглибленим вивченням англійської мови невід’ємно пов’язана з боротьбою української громади Галичини за найосновніші права українського народу – права на українську школу на українських засадах. На чолі цієї боротьби стояло Українське педагогічне товариство, засноване у 1884 році, а у 1926 році перейменоване на «Рідну школу». Саме з ініціативи Українського педагогічного товариства у 1923 році було організовано Дівочі приватні гімназійні курси «Рідної школи», які згодом було перетворено на Приватну дівочу гімназію «Рідної школи». І хоча протягом перших десяти років гімназія розташовувалася у не пристосованих до навчання приміщеннях, навчальний процес не переривався.
І саме завдяки активним та енергійним організаторам – першим директорам Володимиру Андріяновичу, Омеляну Терлецькому та Іллі Кокорудзу. У 1934 році на кошти Іванни та Іллі Кокорудзів на вулиці Меджеєвській, 12, було збудоване нове приміщення, яке вони передали у дар «Рідній школі». 1 вересня 1934 року молодий директор Іван Винар перевів гімназію до нового приміщення, а вже 8 вересня 1934 року рішенням львівського воєводи гімназії було надане ім’я Іллі та Іванни Кокорудзів. Протягом 1939-1940 років гімназія стала українською середньою школою № 5 Червоноармійського району Львова. Протягом 1944-1946 років у будинку гімназії було відновлено навчання учнів української середньої школи № 5. Починаючи з 1992 року, на українську мову навчання перейшли перші класи, а згодом школа одержала статус української. Це було надзвичайно важливо, адже наприкінці 60-х років школа була… російськомовною десятирічкою. Завдяки ініціативній групі «Відродження рідної школи» навчальному закладу було надано ім’я фундаторів гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів. Зрештою, це й не дивно, адже імена цих галицьких педагогів є справжнім скарбом нашої української освіти. Ілля Кокорудз (1 серпня 1857, Яворів – 1933, Львів) був основоположником розвитку української школи, одним із засновників товариства «Учительська громада». Як учасник товариства «Руська бесіда» брав активну участь у театрально-мистецькому житті краю. Благодійники Кокорудзи не мали своїх дітей, тож справою їхнього життя стало товариство «Рідна школа». У своєму заповіті Ілля Кокорудз, зокрема, відписав свій двоповерховий будинок на вул. 29 Листопада (Коновальця), 40, з місячним прибутком у 966 злотих на користь стипендіального фонду імені Іллі та Іванни Кокорудзів для студентів вищих шкіл під наглядом НТШ. Виконавцем заповіту була призначена Іванна Кокорудз – вірна помічниця свого чоловіка. Завдяки заощадливості Ілля Кокорудз разом з дружиною заклав «Фундацію Іллі й Іванни Кокорудзів», на кошти якої було куплено земельну ділянку (на якій згодом збудували приміщення для Дівочих приватних гімназійних курсів «Рідної школи»).
Меценатська діяльність Іллі Кокорудза є прикладом для наслідування сучасників. Якби ж то ми мали таких безкорисливих благодійників у нинішньому часі… Недаремно просвітянський діяч Степан Шах назвав Іллю Кокорудза «останнім традиційним галицьким патріотом XIX століття, який заощаджував, щоб віддати свій гріш вбогій суспільності». Не дивно, що школа з такими багатими традиціями виховує у своїх учнів любов до рідного слова. Діти тут читають і добре знаються на сучасному літературному процесі. З ними цікаво спілкуватися.
Традиції «Рідної школи» й справді даються взнаки. Засіяні зерна дали добрі сходи. 25 травня 1995 року на заклик Крайового товариства «Рідна школа» відбулися перші організаційні збори колишніх учнів приватних шкіл, що їх утримувало Українське педагогічне товариство (УПТ) «Рідна школа» з пожертв української громадськості до 1939 року. Львівський міський осередок ім. Костянтини Малицької Крайового товариства «Рідна школа» очолила Анна Благітка, завдяки якій вдалося налагодити справді плідну просвітницьку роботу. Своїм гаслом «рідношкільники» обрали слова Івана Франка: «Знати минуле й сучасне свого народу – перша прикмета освіти». «Рідношкільники» прагнули згуртуватися і згідно зі статутом Львівського крайового товариства «Рідна школа» організувати при обласному Будинку вчителя міський осередок, назвавши його іменем вчительки Рідної школи ім. Тараса Шевченка, громадської діячки та поетеси Костянтини Малицької. «Першочерговим завданням було зібрати матеріал з років навчання (світлини, свідоцтва, відзнаки, спогади) в Рідних школах, які названі іменами Т. Шевченка, Б. Грінченка, Івана Франка, короля Данила, князя Льва, для наочного оформлення історії шкільництва того часу, — пригадує роки плідної роботи Анна Благітка. – Одночасно вдалося зібрати матеріал про сокільський рух». Треба сказати, що вивчення сокільського руху – особлива сторінка в діяльності «Рідної школи», адже свого часу учні гімназій, семінарій, шкіл масово відвідували заняття з руханки (гімнастики). Взимку молодь збиралася в залі «Сокола-Батька» (вул. Руська, 20), а влітку — на площі по вул. Стрийській. Сокільський клич «У здоровому тілі – здоровий дух» заохочував молодь до занять і згодом до виступів на змаганнях під час різних свят.
«Треба сказати, що це були величаві масові здвиги молоді під час свят «Просвіти», «Українська молодь – Христові», «Рідної школи» (на закінчення шкільного року), а Сокільський Здвиг 1934 року став справжнім монолітом українства, — пригадує Анна Благітка. – Тоді з’їхалися «соколи» з усієї Галичини. Учасники демонстрували вправність, дисципліну, показові виступи на спортивних снарядах. Видовище було прекрасним. Митрополит Андрей Шептицький, об’їжджаючи площу, вітав і благословив усіх присутніх, а народ оплесками вітав Князя Церкви і захисника українського народу». Не перерахувати ту величезну кількість заходів, що відбулися під керівництвом Анни Степанівни Благітки! Теми заходів мали освітньо-просвітницький характер, присвячувалися історичним датам, подіям та фактам минулого; героям визвольних змагань; визначним постатям національно-визвольних змагань. Зала, де відбувалися зустрічі, була завжди переповненою, адже охочих послухати змістовні, глибокі доповіді ніколи не бракувало. До «рідношкільників» завжди охоче навідувалися вчителі зі своїми вихованцями, старшокласники, студенти.
Анна Благітка, з якою мені пощастило познайомитися та поспілкуватися, розповідала про свою самовіддану працю в ім’я майбутніх поколінь. Наголошує на тому, що «рідношкільники» завжди працювали, пам’ятаючи заповітні слова Івана Франка: «…Ти мій рід, дитино моя, Ти вся честь і слава. В Тобі дух мій, будуще Твоє, І краса, й держава!». Про діяльність Львівського міського осередку ім. Костянтини Малицької Крайового товариства «Рідна школа» та Анни Благітки ми ще розповідатимемо читачам. Адже це справжній просвітницький рух, що об’єднав сотні самовідданих педагогів та їхніх вихованців. Феномен «Рідної школи» потребує глибокого вивчення та розповсюдження по всій державі. Нашої глибокої шани заслуговує постать видатного педагога сучасності — Анни Степанівни Благітки, яка нещодавно відсвяткувала свій 95-літній ювілей.

З Україною в серці

Анна Благітка рано виявила свої педагогічні здібності, і за рекомендаціями Костянтини Малицької була прийнята до семінарії сестер-василіянок для здобуття педагогічної освіти. Після закінчення у 1937 році її скерували на роботу в Українську захоронку (дитячий садок) Львова. Оскільки Анна Благітка була музично обдарованою, то згодом почала працювати музичним керівником. Прикметним є те, що чоловіком пані Анни був випускник Української господарської академії в Чехословацькій республіці (м. Подєбради), у майбутньому інженер-гідротехнік Ярослав Благітка. Після закінчення студій він прибуває до Львова та стає активним учасником «Сокола-Батька». Згодом Ярослав Благітка очолює це спортивне товариство. У вересні 1939 року, пригадує Анна Степанівна, прийшли «визволителі», відтак діяльність громадських організацій була заборонена. А 23 лютого 1940 року було заарештовано Ярослава Благітку. І хоча з тюрми на Замарстинові його вдалося звільнити завдяки клопотанням ректора університету Кирила Студинського (на той час депутата Верховної Ради УРСР), проте з в’язниці пан Ярослав повернувся немічним та хворим. Протягом двадцяти років він був прикутий до ліжка, а дружина Анна самотужки виховувала дітей. Після смерті чоловіка у 1956 році Анні Степанівні довелося нелегко. Праця, виховання дітей Марти і Богдана, а ще громадська робота. І жодного нарікання на те, що їй нестерпно важко. Як згадує її колишня учениця Ольга Козловська, педагог завжди перебувала у творчому пошуку. Завжди усміхнена, привітна, гарно вбрана, — такою запам’яталася своїм вихованцям.
У 1952 році Анна Степанівна завершила навчання у Львівському музпедучилищі, у 1968 році заочно закінчила диригентський факультет (професор М. Колесса) Львівської консерваторії з відзнакою. У своїй педагогічній роботі вона вміло використовує методи і традиції «Рідної школи» — дидактику, різноманітні форми впливу на особистість. Рідні Анни Степанівни мріяли про те, що з часом з’явиться книга спогадів львів’янки про пережиті буремні роки. Адже життя Анни Благітки – наче розгорнута книга, що вмістила безліч подій (напевно, вистачило б не на один цікавий роман). Але роману немає, як і немає виданої книги. Усі спомини вона ретельно зберігає у пам’яті, обіцяючи своїм численним шанувальникам колись те все оприлюднити. Вільний час (а його і не було ніколи) забирала громадська робота (яку вона не вважала такою, адже це була справа її життя).
Говоримо з пані Анною про роль книги у формуванні молодого покоління українців. І не лише говоримо, а й гортаємо сторінки численних видань, підготовлених «Рідною школою». Альманах «Сокіл-Батько. До 100-річчя від часу заснування: 1894-1994 рр.» — то справжнє раритетне видання, яке потребує свого перевидання. Підготовлені і видані спогади колишніх учнів «рідношкільників»: брошура Любомира Полюги «Через тюрми-табори»; розповіді «рідношкільників»-політв’язнів про життєві тернисті дороги. Ми говоримо про те, що мрія «рідношкільників» здійснилася – українська книжка відродилася. Головне, що українська книжка прийшла до школи і до кожної хати. Принаймні до тих домівок, де завжди чекали на українське слово. Маємо все для того, аби пізнавати нашу величну й трагічну історію.
Духовні скарби, що залишили нам у спадщину «рідношкільники», справді є неоціненними. Маємо не лише зберегти їх, а й передати молодому поколінню.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2015 > Тема "Душі криниця"