"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2015 > Тема "Українці мої..."
#37 за 11.09.2015
«НАРОДЕ М╤Й, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ...»
Поет ╕ час
ЯКЕ МАЙБУТН╢ БАЧИВ ВАСИЛЬ СТУС?
4 вересня минуло тридцять рок╕в в╕дтод╕, як у таборовому карцер╕ в сел╕ Кучино Пермсько╖ област╕ помер радянський пол╕тв’язень, укра╖нський поет Василь Стус. Серед досл╕дник╕в ╕ соратник╕в дос╕ нема╓ остаточно╖ верс╕╖ щодо загибел╕ поета, але з огляду на певн╕ обставини, а саме — загадкову смерть чи не вс╕х тюремних кер╕вник╕в ╕ наглядач╕в, як╕ пильнували Стуса в табор╕ особливого режиму в Кучино, останн╕ слова поета: «Убили, хол╓ра», як╕ начебто чули в’язн╕, — в оф╕ц╕йну верс╕ю про серцевий напад уже мало хто в╕рить. К╕лька в╕рш╕в, текст «З таборового зошита» ╕ близько 40 лист╕в — от ╕ все, що вдалося зберегти з доробку Василя Стуса за останн╕ 5 рок╕в його життя. А тим часом колишн╕й пол╕тв’язень, сп╕вкамерник поета Василь Овс╕╓нко згаду╓ приблизно про триста в╕рш╕в, як╕ Стус написав у тюрм╕ й як╕ були знищен╕. Триста! Повноц╕нна зб╕рка, що мала називатися «Птах душ╕», але так ╕ не випурхнула на волю. У переддень його роковин «Укр╕нформ» розпитав р╕дних, друз╕в ╕ товариш╕в Стуса про те, чи передчував в╕н сьогодення сво╓╖ кра╖ни, що думав про Донбас, як м╕г би поставитися до того, що в╕дбува╓ться в Укра╖н╕ нин╕. В╕дпов╕д╕ були р╕зними, але одна сп╕льна думка таки проскочила у них: навряд чи Стусов╕ сьогодн╕ було б легко, бо в╕н ╕ нин╕ в╕дчував би св╕т оголеним серцем ╕ нервом.
В╤Н ВИН╤С СМЕРТНИЙ ВИРОК ╤МПЕР╤╥
Василь Овс╕╓нко, колишн╕й пол╕тв’язень, деякий час в╕дбував покарання в одн╕й камер╕ з╕ Стусом, нин╕ — громадський д╕яч, ╕сторик дисидентського руху. — Ви ж були одним ╕з найближчих св╕дк╕в останн╕х дн╕в ╕ смерт╕ Стуса. У сво╖х публ╕кац╕ях ви висували р╕зн╕ верс╕╖: що Василя м╕г смертельно поранити один ╕з в’язн╕в ╕з крим╕нальним минулим або що наглядач╕ могли скинути на нього нари. Оф╕ц╕йна верс╕я тюремник╕в — серцевий напад. Чи ╓ вже якась б╕льша ясн╕сть у цьому питанн╕? — Жодно╖ остаточно╖ верс╕╖ нема╓ ╕ навряд чи вона буде. Я думаю, що т╕, хто зд╕йснював це, знають, як воно було. Але ж я писав уже, що начальник наш — майор Журавков — чомусь помер через 10 дн╕в п╕сля Стуса. Його «спадко╓мець» — майор Долматов — помер у 1989 роц╕. Ще один оперативник Журавков-молодший чомусь утопився в р╕чц╕ через 2 роки. Ц╕лком можливо, так знищували тих, хто це робив. Як би не було, а це було вбивство, це було знищення. А пов’язане воно було, я вважаю, з тим: готувалося висунення Василя Стуса на Нобел╕вську прем╕ю у 1986 роц╕. Тому Стуса треба було знищити, бо ж т╕льки живим присуджу╓ться ця прем╕я. А так — як запов╕дав Стал╕н: «Нет человека — нет проблемы». — Ви дума╓те, що це й була основна причина? — Так, це головна причина — п╕дготовка до висунення на прем╕ю Нобеля. А ще друга — це те, що Стус зум╕в у 1983 роц╕ передати на волю текст, який назива╓ться «З таборового зошита». Це так╕ к╕льканадцять клаптик╕в тонесенького паперу конденсаторного, текст займа╓ 12 стор╕нок. Оце, очевидно, — друга причина. Вони не могли йому того пробачити. — Як ви гада╓те, чи були у Стуса як╕сь передбачення того, що сьогодн╕ в╕дбува╓ться, може, у в╕ршах? — Зна╓те, за пок╕йного щось в╕дпов╕дати складно, але в тих публ╕кац╕ях ╓ в╕рш: «О вороже, коли тоб╕ проститься...». — Я хот╕ла, власне, спитати, у тому в╕рш╕, про який ви кажете, ╓ рядки: «Державо тьми ╕ тьми, ╕ тьми, ╕ тьми!/Ти крутишся у гадину, в╕дколи/ тобою неспокутний трусить гр╕х» — це про яку державу, на вашу думку, сказано: про Радянський Союз, про Рос╕ю? — Без сумн╕ву, це про рос╕йську ╕мпер╕ю, сов╓тську. В╕н вин╕с ╖й смертний вирок. ╤ цей смертний вирок буде зд╕йснено ще за нашого життя — дуже швидко. Я впевнений, що рос╕йська ╕мпер╕я розпадеться на друзки. — Зв╕дки таке переконання у вас? Х╕ба дисиденти думали вже тод╕ про незалежн╕сть Укра╖ни? — Ми були впевнен╕, що Укра╖на буде. — ╤ Василь Стус також? — Михайло Горинь так казав. Але це мало бути п╕сля нас. А сталося ран╕ше. — А що з цього приводу казав або думав Василь Стус? Ви зна╓те? — Чогось конкретного сказати не можу, але от говорять, що ознака ген╕я — це здатн╕сть пророкувати, передбачати майбутн╓. Так ось в╕н принаймн╕ передбачив сво╓ повернення в Укра╖ну: «А проте ми таки повернемось, бодай, ногами вперед, але: не мертв╕, але: жив╕, але: непереможен╕». Те пророкування про повернення збулося: через 4 роки п╕сля загибел╕ — похорон в Укра╖н╕ ╕з таким тр╕умфом, у так╕й слав╕. Все збулося, кр╕м х╕ба одного, — що т╕ б╕си, котр╕ сид╕ли у КДБ, отам у в╕кнах, коли процес╕я йшла, вони не повискакували на вулицю, не вселилися в стадо свиней ╕ не поб╕гли топитися в Дн╕про, а решта все збулося. — Знаю, ви були причетн╕ до того посмертного повернення Стуса в Укра╖ну. — Так, дв╕ч╕ брав участь в експедиц╕╖, яка була присвячена його перепохованню. — А чому дв╕ч╕? Були труднощ╕? — Першого разу нам не дозволили проводити ексгумац╕ю, мовляв, несприятлива санеп╕добстановка, — брехня, звичайно. Ну, ми походили по р╕дн╕й тюрм╕, вона покинута вже була, порожня, зняли все, на кладовищ╕ зняли все, що треба. А наступного разу по╖хали в листопад╕, й ексгумац╕я в╕дбулася 17 листопада, а в Ки╓в╕ перепоховання було 19 листопада 1989 року.
В╤Н КАЗАВ: ДОНЕЦЬК — МЕРТВЕ М╤СТО
Мар╕я Стус, р╕дна сестра поета: — Передбачити те, що нин╕ робиться, в╕н, мабуть би, ╕ не передбачив, але дуже багато в нього було над╕╖ на сильну Укра╖ну, на укра╖нську мову. Але думаю, що якби в╕н зараз жив, йому було б дуже тяжко, бо зна╓те, в╕н так боровся, так старався, щоб укра╖нц╕ розмовляли р╕дною мовою. А що сьогодн╕? Я — людина далека в╕д л╕тератури (в мене осв╕та математична), та й то мен╕ болить. Я в Донецьку, на жаль, переважно розмовляла по-рос╕йськи, бо ╕ школа, й ╕нститут, ╕ робота — всюди рос╕йська мова. А сюди пере╖хала, думаю, тут буду по-укра╖нськи. ╤ що? Тут, де живу (у Ки╓в╕ — ред.), я ледь не ╓дина по-укра╖нськи говорю. От це нав╕ть мен╕ боляче, а йому в м╕льйон раз╕в сильн╕ше б бол╕ло. Василь дуже в╕рив людям. У нас в с╕м’╖ так було: не пам’ятаю, щоб хтось когось обманював. Ми все життя думали, що коли у нас так, то й довкола нас так само. — Василь же вир╕с у Донецьку, що в╕н думав про Донбас? — Ми жили досить тяжко, б╕дно. Батьки змалку привчали нас до роботи. Старш╕ д╕ти у них повмирали (д╕вчинка ╕ хлопчик, — ред.), а ми зосталися. Василь, коли згадував дитинство, то казав, що хоч воно було б╕дне, важке, але щасливе. Навчання йому давалося легко. В юност╕ в╕н за все хватався: ╕ на г╕тар╕ грати, ╕ фотографувати, ╕ рад╕о якесь там в╕н робив. Спершу, може, в╕н н╕чого не бачив, не все розум╕в, але коли вир╕с, вступив до Донецького ун╕верситету, пот╕м по╖здив до Ки╓ва, до Львова, то тод╕, коли зв╕дти при╖жджав, щоразу казав: «Донецьк — мертве м╕сто». А я все дивувалась: «Ну чого це мертве м╕сто, як у нас ╓ куди п╕ти — парк, театр… — Чи отримували ви як╕сь зв╕стки з останнього м╕сця ув’язнення брата, п╕сля 1980 року? — Батько вже помер тод╕, т╕льки мати була. Василь писав нам одного листа, а ми йому з мамою у в╕дпов╕дь — десь два-три на м╕сяць. Переважно я писала. А я, зна╓те, така без’язика, Василь ото дуже не любив, що я двох сл╕в докупи зв’язати не можу. Я так╕ йому сух╕ листи писала: як там вдома, як мама, як життя. А в╕н б╕льш обширн╕ писав, там в╕рш╕ були у тих листах, ми вс╕ Дмитров╕ (синов╕ Стуса — ред.), звичайно, пов╕ддавали. А мама йому одного разу написала листа сама, сама ж ╕ в╕дправила. Так в╕н в╕дпов╕в тод╕ мам╕: «Мамочко, як я прочитав твого листа, то мен╕ зда╓ться, що я сунички збирав… Я кожну букву твою обц╕лував». Я пот╕м просила маму ще написати… Але вона була така, зна╓те, вольова ж╕нка, сильна натура. Може, вона ╕ плакала коли (через синове ув’язнення — ред.), але я того не бачила. Все в соб╕ переносила. Але мама Василя завжди п╕дтримувала, приймала. В╕н з дитинства був дуже доброю, «вдалою» дитиною. По-перше, найменшенький (старш╕ д╕ти повмирали). А як почне, бувало, батька обц╕ловувати, то й сто чолов╕к так не виц╕лують… В╕н був рад╕стю для батьк╕в.
СТУС НЕ СПРИЙНЯВ БИ ЦЮ НЕР╤ШУЧ╤СТЬ, ПОЛОВИНЧАСТ╤СТЬ
Василь Голобородько, поет, познайомився ╕ заприязнився з╕ Стусом у студентськ╕ роки: — Думаю, не було у Стуса якихось передчутт╕в того, що робиться з Укра╖ною сьогодн╕. Можливо, нав╕ть передчуття, що буде незалежна Укра╖на, не було. Взагал╕ до всього дисидентського руху можна достосувати формулу, що його учасники боролися за так званий «соц╕ал╕зм з людським обличчям». То вже п╕сля хвил╕ арешт╕в ╕нтел╕генц╕╖ в 1965-му ╕ п╕зн╕ше, у 1972-му, ми зрозум╕ли, що це неможливо. Що в╕дчував би Стус, як д╕яв би у сьогодн╕шн╕й ситуац╕╖? В╕н був би в опозиц╕╖, не знаю, наск╕льки в активн╕й. Але в╕н не сприймав би цю нер╕шуч╕сть, половинчаст╕сть. Такий в╕н був чолов╕к. Брехн╕ не сприймав жодно╖... — А що думав Стус про Донбас, де прожив усе дитинство ╕ молод╕сть? — У сво╖х спогадах я вже писав: Василь Стус передчував, що Донбас може бути загрозою для вс╕╓╖ Укра╖ни. ╤ пов’язував в╕н цю загрозу саме з ц╕леспрямованою, нахабною русиф╕кац╕╓ю Донбасу. Про це Стус нав╕ть казав у сво╓му лист╕ до Андр╕я Малишка. — Чи сп╕лкувалися ви з╕ Стусом п╕зн╕ше, чи листувалися, коли в╕н був в ув’язненн╕? — Н╕, коли Стуса засудили, наше листування перервалося. Я боявся, ус╕м так чесно ╕ кажу, хоч були ╕ т╕, хто продовжував йому писати. То вже п╕зн╕ше я д╕знався, що туди до нього листа було в╕дправити прост╕ше, н╕ж в╕д нього на волю. Ну, навряд чи отак би в╕дразу посадили за листа до Стуса, але життя могли добре попсувати.
╤рина МАМЧУР
Василь СТУС * * * Не одлюби свою тривогу ранню, — той край, де обр╕ю хвиляста каламуть, де в надвеч╕р’╖ в╕тров╕╖ тчуть ╓двабну сизь, не в╕ддан╕ ваганню. Ход╕м. Нам ╓ де йти — дороги неозор╕, ще сизуват╕ в прохолодн╕й мл╕. Нам ╓ де йти — на хвил╕, на земл╕ — шляхи — мов обр╕╖ — далек╕ ╕ прозор╕. Шумуйте, весни — дн╕, яр╕йте, вечори, поранки, шл╕ть нам усм╕шки лукав╕! Вперед, керманичу! Хай юн╕сть догорить — ми в╕ддан╕ життю, ╕ нам в╕ддасться в слав╕! 1958
* * *
(Присвята ╤ванов╕ Св╕тличному)
Не можу я без посм╕шки ╤вана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ноч╕, коли Ки╖в спить, а друга десь оббр╕хують старанно, склепить очей не можу н╕ на мить, в╕н як зоря пром╕ниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. Н╕ словом не озветься. Ан╕ пари ╕з уст. Вусате сонечко мо╓! Несуть тоб╕ три цар╕╓ со дари скапарене озлоблення сво╓. ╤ваночку! Ти чу╓ш, доброокий? ╖й-бо, не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й дос╕ тв╕й пор╕г високий ан╕ в╕дчув, ан╕ переступив. Прости мен╕ нед╕льний м╕й Хрещатик, що, с╕вши сидьма, ц╕ котли топлю в оглухл╕й кочегарц╕. Що терплю, коли вже н╕ терп╕ти, н╕ мовчати не можу, що, читаючи, люблю тво╖х Орхана, Незвала ╕ Данте, в дев’яте коло прагнучи стремлю. Мо╓ ж дось╓, велике, як майбутн╓, напевне, пропустив котрийсь ╕з трутн╕в. ╤з тих, що б╕лий св╕т мен╕ окрали, окравши край, окрали спок╕й м╕й, лишивши гн╕в ропавий ╕ кривавий ╕ право — надриватися в ярм╕. Сидять по шпарах вс╕ муж╕ хоробр╕, вс╕ правдолюби, чорт би вас побрав! Чи людська добр╕сть — т╕льки доти добр╕сть, поки без сил, без мужност╕, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещаст╕ прихистить ╕ зважитись боротися, щоб жити, ╕ зважитись померти, аби жить?.. 5-6.12.1965 * * * Отак живу: як мавпа серед мавп, Чолом прогр╕шним ╕з тавром зажури все б’юся об тверд╕ кам╕нн╕ мури, як ╖хн╕й раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, ан╕ж буть собою, бо ж н╕ зубила, ан╕ молотка. О Боже праведний, важка докука — сл╕порожденним розумом збагнуть: ти в цьому св╕т╕ — лиш кавалок муки, отерплий ╕ розр╕джений, мов ртуть. 1968
* * *
Я йшов за труною товариша й думав: щастить-таки людям, задер ноги, i нiякого тобi клопоту, востанн╓ блиснув голими стегнами покiйника, а свiт хай собi ходить хоч на головi. Та коли ми прийшли на цвинтар, побачили стiльки машин, фургонiв, катафалкiв — не те пiдступитися, голови встромити нема╓ де. Стояла величезна черга за ямами. Кожен намагався захопити шмат землi (на руки давали 1,5 х 2 метри). Наша черга була вiсiмсот шiстдесят третя. Де його було дочекатися, коли полiзло стiльки горлохватiв той — iнвалiд першо╖ групи, в того право, в тi╓╖ немовля на руках, а той просто так — залляв з самого ранку слiпи i суне, куди втрапить, байдуже за капустою чи по смерть. Мали вже повертатися додому нi з чим. Думаю собi: при╖демо назад я й кину покiйниковi, як з кiлочка, буде тобi вилежуватись, уставай-но, потерпи днiв зо три, зо чотири, поки той плав спливе, однак спiшити — якого чорта. Аж тут пiдступа╓ться до нас баба з двома кошиками (на цвинтарi випроду╓ городину), вам ями треба, пита╓, можу вiдступити свою карбованцiв за сто п’ятдесят. Воно можна знайти й дешевше, але ж то тiльки звання, що яма, а в мене просто тобi перина — i полежати, i виспатись там самому чи й з молодицею (у баби весь металевий рот, що назива╓ться озбро╓на до зубiв). Я вiдразу збагнув, що це перекупка — скупову╓ й перепроду╓ цi ями, але, не торгуючись, вийняв з кишенi грошi й вiддав — на, щоб ти землi сиро╖ на╖лась.
* * *
Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою. Хай сходить сп╕вом горло солов’я в гаю н╕чному. Пам’яте, верни ╕з чебреця, ╕з липня жаротою. Хай яблука останнього достою в мо╖, червонобок╕, виснуть сни. Нехай Дн╕пра уроча теч╕я бодай у сн╕ у маячн╕ струму╓, ╕ я гукну. ╤ край мене почу╓. Верни до мене, пам’яте моя.
* * *
Як добре те, що смерт╕ не боюсь я ╕ не питаю, чи тяжкий м╕й хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутт╕ недов╕домих верств. Що жив-любив ╕ не набрався скверни, ненавист╕, прокльону, каяття. Народе м╕й, до тебе я ще верну, ╕ в смерт╕ обернуся до життя сво╖м стражденним ╕ незлим обличчям, як син, тоб╕ доземно поклонюсь ╕ чесно гляну в чесн╕ тво╖ в╕ч╕, ╕ чесними сльозами об╕ллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя роз╕в’╓ться б╕да. Хай прийдуть в гост╕ Леся Укра╖нка, Франко, Шевченко ╕ Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущ╕, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще ╕ ружею закв╕тне коло шиб.
* * *
На Колим╕ запахло чебрецем ╕ руто-м’ятою, ╕ кропивою. Кохана сестро, дякую! З любов’ю паду в про тебе спогади лицем. А й спогади: сл╕пна коротка мить, ╕ ти в сльозах — обранена об мужа. Квадратний отв╕р вахти, ╕ байдужа сторожа. ╤ др╕бненький син кричить: «Татусю, до побачення!». А ми вдивля╓мося в те, що на екран╕ яви чи снива. О мо╖ кохан╕ розлучн╕ лада, як вас св╕т гн╕тить об вас обпертий. В╕д рамена — крик, високий зойк — у дв╕ г╕нк╕ долон╕, неначе рури, мов многоколонн╕ голосники атлантових музик.
* * *
Терпи, терпи — терпець тебе шл╕фу╓, сталить тв╕й дух — тож ╕ терпи, терпи. Н╕хто тебе з недол╕ не вряту╓, н╕хто не з╕б’╓ з власно╖ тропи. На н╕й ╕ ст╕й, ╕ ст╕й — допоки скону, допоки св╕ту й сонця — ст╕й ╕ ст╕й. Хай шлях — до раю, пекла чи полону — усе пройди ╕ винести зум╕й. Торуй св╕й шлях — той, що тво╖м назвався, той, що обрав тебе нав╕ки-в╕к. До нього змалку ти запов╕дався, до нього сам Господь тебе прир╕к.
* * *
Весь обшир м╕й — чотири на чотири. Куди не глянь — то мур, кутор ╕ р╕г. Всю душу з’╖в цей шлак л╕лово-с╕рий, це плетиво заламаних дор╕г. ╤ дальше смерт╕ — р╕дна батьк╕вщина. Колодязь, тин ╕ два в╕кна сумн╕, що тл╕ють у веч╕рньому вогн╕. ╤ в кожн╕й шиб╕ — н╕би дв╕ жарини — журлив╕ оч╕ вставлено. Це ти, о пресвята моя зигзице-мати! До тебе вже шлях╕в не напитати ╕ в н╕ч твою безсонну не зайти. Та жди мене. Чекай мене. Чекай, нехай ╕ марне, але жди, блаженна. ╤ Господов╕ помолись за мене. А вмру — то й з того св╕ту виглядай.
В ╤ВАНО-ФРАНК╤ВСЬКУ ПАМ’ЯТЬ ВАСИЛЯ СТУСА ВШАНУВАЛИ ЧИТАННЯМ ЙОГО В╤РШ╤В ╤ ДИСКУС╤╢Ю ПРО ГЕРО╥ЗМ
На в╕дзначення 30-╖ р╕чниц╕ в╕д дня загибел╕ укра╖нського поета-дисидента Василя Стуса в ╤вано-Франк╕вськ╕й обласн╕й ун╕версальн╕й б╕бл╕отец╕ ╕мен╕ ╤вана Франка у п’ятницю в╕дбувся «круглий ст╕л» на тему: «Народе м╕й! До тебе я ще верну». Науковц╕, письменники, кра╓знавц╕, осв╕тяни, психологи, громадськ╕ актив╕сти, студенти дискутували на тему геро╖зму загалом ╕ геро╖зму Василя Стуса зокрема. За словами голови Громадського ╕нституту анал╕тики В╕тал╕я Перев╕зника, який виступив ╕н╕ц╕атором проведення такого «круглого столу», «акцентували на тому, як байдуж╕сть одних змушу╓ ставати героями ╕нших». Голова обласно╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в ╢вген Баран процитував слова Василя Стуса з його «В╕дкритого листа до ╤вана Дзюби»: «З ус╕х можливих геро╖зм╕в за наших умов ╕сну╓ т╕льки один геро╖зм мучеництва, примусовий геро╖зм жертви». В╕н зазначив, що суть влади не зм╕нилася, а Стус хот╕в ╖╖ зм╕нити, ╕ закликав «говорити про людей-переможц╕в, як╕ не зм╕нили св╕т, але зм╕нили себе». Водночас учасники «круглого столу» зазначали, що мало сьогодн╕ бард╕в, як╕ пишуть п╕сн╕ на в╕рш╕ Василя Стуса, у школ╕ вивчають не т╕ твори, як╕ б зац╕кавили учн╕в, про великих поет╕в згадують лише у час певних календарних дат. За словами професора ╤вана Монолат╕я, до 30-р╕ччя загибел╕ Василя Стуса на державному р╕вн╕ могли б видати його твори, та цього не зробили. П╕д час «круглого столу» звучали в╕рш╕ Василя Стуса укра╖нською та англ╕йською мовами. У с╕чн╕, на день народження поета, планують провести вуличн╕ читання його в╕рш╕в за прикладом уже традиц╕йних Франкових ╕ Шевченкових читань. Також розгорнута тематична книжкова виставка з твор╕в Стуса в обласн╕й б╕бл╕отец╕. Орган╕заторами «круглого столу» виступили Громадський ╕нститут анал╕тики й обласна письменницька орган╕зац╕я. http://www.radiosvoboda.org
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2015 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15885
|