Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Нещодавно багато мешканців Львова було заінтриговано оголошенням: «Львів’яни та гості міста!!! Триває Культурний форум «ДОНКУЛЬТ», що досліджує історію та культуру Донбасу, презентує інтелектуальний і мистецький потенціал східного регіону. В рамках Форуму проходять 80 соціально-культурних подій у складі великої мультидисциплінарної програми, що розроблялась у співпраці митців та дослідників з Донбасу, Львова та Києва. Окремі заходи спрямовані на інтерактивну участь людей, переселених із окупованих територій України. Вхід на всі заходи (за винятком чотирьох) – безкоштовний».
Оскільки я був одним з тих, хто відгукнувся, то у загальних рисах опишу свої враження. Звісно, 80 соціально-культурних подій – це немало. Коли таке розмаїття акцій, то скрізь не побуваєш, кожен вибирає те, що йому найбільше до вподоби. Були і симфонічні концерти, і вистави, і документальні фільми, а ще ж постійно діяла велика виставка – полотна радянських і сучасних художників на донецьку тематику. Потім в Інтернеті можна було прочитати такі ось відгуки: «Була на кінопоказі в п’ятницю, враження неймовірні! Особливо раджу тим, для кого Донбас — досі невідома чорна пляма на карті». Все, абсолютно все було цікаво! Ну якого львів’янина не заінтригують такі ось назви тем: «Донецьке бароко», «Приазов’я як окремішність», «Степ: пам’ять під загрозою модернізації»? Або ось це: «Шахтар: герой чи лузер», «Гетто: вижити не можна померти», «Чому масові убивства? Сталін і Донбас у великому терорі» і багато, багато інших. Пізно дізнався про дискусію «Минуле у змінних кордонах: як писати історію після конфлікту?». У ній брали участь Олена Стяжкіна (Донецьк), Сергій Єкельчик (Канада), а головне — професор Гіроакі Куромія (США), про історичні дослідження якого чув ще задовго до подій на Донбасі. Пропустив цю акцію і дуже шкодую. На щастя, з Оленою Стяжкіною й Оленою Степовою (авторкою книги «Все будет Украина, или Степные истории из зоны АТО») вдалося поспілкуватися пізніше. Дві щирі і розумні жінки, які в жодному разі не повинні загубитися, зникнути з поля зору активної частини суспільства. Особливо тепер, коли ця частина переймається тим, як повернути Донбас до складу України.
* * *
Можна зрозуміти біль переселенців і тих, хто ТАМ залишився. І у мене серце краялося, коли читав ось цей уривок з вищеназваної книги Олени Степової: «Мне было обидно, что россияне называют меня «фейком» и отрицают свою агрессию, а где-то там, в Украине, кто-то родной по духу и крови, не знающий ситуации на Донбассе, считает меня и всех жителей моего города виновными в этой войне и даже видят в нас сепаратистов…». З такими настроями в Західній Україні я також зустрічався, але завжди рішуче з ними боровся. Бо так державу не збудуємо і в Європу не прийдемо.
Відомий український економіст Олександр Пасхавер у одній із своїх статей писав про європейські цінності. Зокрема, про «відповідальну свободу» і «відповідальне співробітництво». Наголосив на другому моменті: «Відповідальне співробітництво означає, що ви схильні до співробітництва. Коли ви досягаєте якоїсь угоди, ви підходите до неї з відповідальністю. Ось цей комплекс з відповідальної свободи і відповідального співробітництва створює те, що ми називаємо соціальним капіталом. Якщо одним словом, то це – довіра. Довіра до своїх інститутів, довіра до не своїх, до незнайомих людей. В суспільстві, де є довіра, все обходиться дешевше. Тому що недовіра викликає цілий ряд інструментів, які коштують дорого. Це означає, що суспільство, яке має цей капітал, є багатшим від тих суспільств, які його не мають…».
Я недаремно навів ці слова економіста Пасхавера, адже хочу висловити деякі свої думки стосовно «Донкульту». В силу того, що акцій було багато, кількість людей на кожному заході була оптимальною і дозволяла львів’янам контактувати як з організаторами, так і з головними героями зустрічей. Можна було обмінятися контактними телефонами та електронними адресами. Але потім я з певним розчаруванням переконався, що на електронні листи відповідає не більше 10% тих, хто обіцяв листуватися справно. Зайняті? Можливо. Але я б у такому випадку пояснив би це одним-двома реченнями. Бо як же інакше? А тут виходить так: пишу людині, яка обіцяла підтримувати контакт. Виявляється, у неї великі проблеми – треба порати город, тягнути воду, діставати десь старі меблі, одне слово, звичайні переселенські клопоти… А я ж заради тієї людини вже оббігав усіх друзів, не минаючи і чиновницьких кабінетів. І скрізь наголошував: «Не повинна така людина жити в селі! У Київ її тягнути треба! В Київ! Або хоч у Львів…». Усі погоджувалися, співчували. Переконався, що процес ніби можна зрушити з місця. Але біда в тому, що ті самі донецькі, які часом дорікають Україні за неувагу до своїх проблем, не дуже вірять ось таким «незнайомим людям», про яких говорив Олександр Пасхавер. А як нема довіри, то навіщо напружуватися? Тому, якщо подібні акції будуть і надалі проводитися, то організатори повинні брати до уваги цей аспект. З учасниками треба працювати. Але поки що і самі організатори на такому ж рівні – не контактують, бо надміру заклопотані. А мали б уже закохатися в тему, раз взялися за неї. Бо коштів на подібні акції витрачається багато, а результат який? Тимчасовий. Отримали позитивні емоції і розійшлися по домівках. То, може, краще за ці гроші десяток якісних протезів купити для учасників АТО? А якщо вже зустрічатися й обговорювати важливі речі, то варто налаштуватися на подальші контакти. Бо що ж то за громадянське суспільство, в якому комунікації не є обов’язковими? Ні, звичайно, організаторам «Донкульту» честь і хвала, але треба думати про максимальну ефективність подібних заходів.

Сергій ЛАЩЕНКО

На фото: Олена Стяжкіна

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 17.07.2015 > Тема ""Будьмо!""