Версiя для друку Обговорити в форумi

І сміх і гріх

Відомий запорізький гуморист і сатирик, письменник і журналіст Микола Білокопитов нещодавно обнародував свій щоденник, як він каже, «диванного вояка» під назвою «Революційні вила». У притаманній йому саркастичній манері подає свої спостереження та оцінки подій, що відбувалися в нашій країні з осені 2013-го й донині. Вражає жанрова різноманітність збірки – гострі публіцистичні замітки, гуморески, мініатюри з натури, віршовані повісті, поетичні репліки. І все, як мовиться, до ладу. Прочитаєш – і можеш чітко уявити ситуації, які пережили українці. Тут і повстанські Майдани в Києві та інших містах, і війна в Лугандонії, і дуже важливо – карикатурні образи ворогів усередині України та за її кордонами. Часом автор не соромиться у висловах – як і має бути в щоденнику.
Особливо привертає увагу написана віршами «Повість про золотий унітаз». Читачі, певно, здогадалися, кого «обслуговувало» оте рукотворне творіння. Автор намагається розібратися, звідки взялося те лихо, кому збрело в голову змайструвати той «шедевр» у незалежній Україні. Він пише: «Тут би жити мудро й радо На землі багатій, Але стали на заваді Вожді хамкуваті. Всі – колишні компартійці І ззовні, й зі сходу, Хижаки в подобі вівців На біду народу. Босяками йшли у владу Вправні шкуродери, А залишили посаду В ранзі – «Мільярдери».
Це, зі слів автора, — перша причина появи «золотого унітаза», а також «золотого батона», палаців-«хатинок», закордонних віл, яхт і чимало іншого рухомого й нерухомого вкраденого майна. А все тому, що начальство різних рангів загубило совість на курних дорогах до «світлого майбутнього». Микола Білокопитов резюмує: «Кожен хан-президент Мав до чогось сентимент, А оскільки дуже мав – Що хотів, те й купував: Хто – суперхатинку, Хто – круту машинку, Хто – три пасіки і бджіл, Хто – сучасний гвинтокрил… А чого ж – можливість є: Все, що бачу, те – моє!». Словом, не держава, а паханат, побудований на дерибані і рейдерстві. Так-от головному Пахану було мало прихватизованогоМежигір’я, захотілося чогось унікального. Так у його клозеті з’явився «золотий унітаз». До речі, згодом його «подобіє» було встановлено на постаменті комуністичного вождя в Києві – нічого не скажеш, красномовний революційний символ.
Звісно, таке злочинне використання державних коштів не могло не вивести на вулиці людей. Автор розповідає: «Так докерувавсь Пахан, Уряд, паханята… Що зібрався знов Майдан – Банду виганяти. Та на стражі банд – закон, Чи то пак – понятія, Беркутований ОМОН, Перевертнів братія. І уся ця мішура, Швидше з переляку Із дубцями під «У-ра!» Кинулась в атаку». І це лише загострило стосунки між злодійкуватою владою й одуреним народом. Люди прагнули європейських цінностей, жити по-європейськи, а їм на повному ходу увімкнули стоп-кран і наказали — ні ногою з паханату. Одначе українців уже не можна було спинити. Вони хотіли змін.
І завирувала Україна! Тільки чути звідусюди: «Зека геть!», «Банду геть!», «Слава нації!», «Смерть ворогам!». У лютому, як зазначає автор у своєму щоденнику, «Янукович ганебно втік зі своєї резиденції в Межигір’ї. Кажуть, прихопив мільярди грошей і подався до свого хазяїна»… А на Майдані влаштував криваву бійню. Це ж яку треба мати совість! Ходив до церков Московського патріархату, їздив на Афон до монахів, зустрічався з керівниками цивілізованих держав, – а в підсумку так і залишився Паханом, хапугою. Зрозуміло, таким Європа не потрібна і такі Європі теж не потрібні.
Гортаєш публічний щоденник Миколи Білокопитова і раз по раз натикаєшся на думки, які просто не можна оминути. Часом він, щоб було зрозуміліше для блатняків, вдається до жаргонної мови. І не скупиться на слова, аби продемонструвати, наскільки тодішній культурний рівень української «еліти» далекий від європейського – як небо від землі. Замість того, щоб захищати свою державу, багатії Луганської та Донецької областей за сприяння Партії регіонів та Компартії сформували загони федералістів-сепаратистів, запросили озброєних до зубів найманців і розпочали війну з власним народом, взялися знищувати Україну. Мовляв, «побузіть, пацани», доки ми торгуватимемося з Києвом за збереження своєї феодальної вотчини – Донбасу. Отакі «патріоти!» — ладні все продати заради вигоди. І що цікаво, свої нахапані мільйони та мільярди вони тримають у європейських банках, дітей навчають у Європі, придбали там маєтки, а людям зась. Україну ж, яка їх збагатила, готові розтерзати, як шакали здобич. На жаль, це відбувається й нині. Таке враження, що сьогоднішня влада теж не може їх приборкати. Чи не хоче?
Показова в цьому плані віршована «Повість про шоколад» Миколи Білокопитова. Він констатує: «Бажаємо змін, що, мов тіні бліді, То світяться в душах, то тануть – Міняєм закони, міняєм вождів, А зміни ніяк не настануть. І зводиться все до блаженних ідей: Черговій довіритись владі, І все нам складеться, все, як у людей, І будемо ми – в шоколаді!». Автора неабияк турбує, що при владі знову-таки надто багато представників так званого «олігархічного класу», які навчилися не розбудовувати державу, а лише її використовувати з вигодою для себе. І провина в тому не лише у виборчих маніпуляціях «хитрих бестій», а самих виборців, які віддають, а точніше продають свої голоси олігархам та їхнім ставленикам. Потім же самі бідкаються: «Яка незугарна та безтолкова влада!». Певно, кожному українцю, йдучи на вибори, слід брати не подачки у вигляді гречки, а відповідальність за себе, за майбутнє своїх дітей та онуків. І тоді не буде так, як говорить автор: «В електорату щелепи відвисли, Коли на світ явилось диво з див: Аж двічі зека в президентське крісло (Так, тіпа, люди «голоснули», звісно), Олігархат підступно посадив». І далі: «Тож біля держкорита і держмиски, Куди не глянеш – кримінальні писки».
Схоже, олігархат гадав, що так буде вічно. Та народився в Україні протестний Майдан. І переміг. «Крізь палені шини з димів прозира Жертовно здобута Свобода!». «А далі – буденне життя, Далеко не завжди прекрасне», — занотовує автор.
Може б, усе склалося, як бажалося народу. Та на сході України загриміла, запалахкотіла війна… І знову на поверхню випливли нукери олігархату – ті, що прислуговували Пахану та його злодійській вертикалі. І ріками полилися нові обіцянки... З Інтернету тільки й дізнаємося про зрадників у Міністерстві оборони, в АТО, міліції, СБУ, владних структурах. І знову в «моді» хабарі, крадіжки з бюджету. А люди волають: «Допоки! Скільки можна терпіти?!». Автор прямо пише, що «десь, за вікном» іде війна, «а в ящику якесь веселе шоу», і контрабанда товарів іде потоками до Криму та на Донбас. Як кажуть, кому війна, а кому мати рідна. І все ясніше стає, що, як зазначає Микола Білокопитов, «про наше шоколадне майбуття» ми можемо лише мріяти. А нашому змученому, змордованому народу так хочеться жити, як у заможній Європі, — по-людськи.
У кінці автор після нищівної критики української дійсності все ж переходить на оптимізм:
«Щоб хтось мене
 не звинуватив нині
 У песимізмі, присягаюсь вам:
 Я вірю в гасло
 «Слава – Україні!»,
 Ну і, звичайно ж, в це –
 «Смерть ворогам!».
 Мені здається, що під цим підпишеться кожен українець. Принаймні хочеться вірити.

Іван ОНИПКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2015 > Тема "Смішного!"