Версiя для друку Обговорити в форумi

Хочу висловити свої враження від інтерв’ю з шановним паном заступником міністра культури Р. Карандєєвим щодо долі «Кримської світлиці». Я – одна з тих самих, «загублених» паном заступником міністра, працівників. Працюю вже майже 7 років на посаді літературного редактора газети «Кримська світлиця». Чесно кажучи, прочитавши це інтерв’ю, я була дуже обурена тим ставленням нашого київського керівництва стосовно своїх же співробітників, які працюють вже не один рік у редакції. Виникає дуже багато запитань, які я постараюся озвучити.
Шановний пан Карандєєв каже, що працює на своїй посаді вже чотири місяці, а ще жодного разу не бачив когось із працівників «Кримської світлиці». Дивно, адже я і гадки не мала, що повинна показуватися на світлі очі заступника міністра. Крім того, він каже, що за останній рік у видавництві взагалі не бачили когось із нашої редакції. Теж дивно, бо в серпні 2014 року особисто я (і тому є свідки, принаймні у бухгалтерії, і навіть мій особистий підпис у документах) була у видавництві, де забирала заробітну плату працівників редакції, і на свій страх і ризик везла її в Крим – це я до того, що, за словами пана Карандєєва, видавництво надсилало нам кошти на якісь карткові рахунки. Можливо, я не зустрілася з генеральним директором НГЖВ паном Ратушним — і в цьому моя провина? Але я не уповноважена за своєю посадою зустрічатися з самим генеральним директором, адже у мене було трохи інше завдання, та й сам пан Ратушний, мабуть, знав, що приїхав представник редакції, і міг би викликати мене до себе, якщо в цьому була б потреба? Та й у грудні 2014 року я телефонувала до бухгалтерії, збираючись приїхати до Києва за заборгованими за три місяці грошима, але почула у відповідь, що гроші, можливо, будуть у 20-х числах грудня, та й взагалі проблема їх зняти, адже вони лежать на депозиті (тобто, я так розумію, на наших грошах ще й заробляють відсотки, цікаво хто?). 26 грудня, як усім відомо, було припинено рух потягів у напрямку Криму і назад. Відповідно, свої гроші ми побачили тільки в кінці січня, та й то з проблемами. Я детально все це розказую тому, щоб не думали ні пан Карандєєв, ні наші читачі, що видавництво справно і вчасно піклується про своїх співробітників, хоча він і заявляє про це.
Скажете, що я все про гроші, які, за словами шановного пана заступника міністра, видавництво до лютого 2015 року нараховувало невідомо кому, адже вони нас в очі не бачили. Але, перепрошую, повторюся, я працюю в газеті вже майже 7 років, моя трудова книжка перебуває у видавництві стільки ж, мене бачили (звісно, тоді, коли приїжджали) і наші київські керівники. Тим більше, коли я буду вичитувати газету, якщо їздитиму до Києва? То чому раптом до лютого я була, так би мовити, у «законі», а після лютого (якраз після того, як нас перевели в електронний формат) я вже ніхто??? Дивно! Крім того, я і зараз є (здивувала?), я і зараз працюю, так, я працюю вдома (бо з приміщення нас вигнали – через несплату видавництвом боргів у червні минулого року), надсилаю вичитані сторінки по Інтернету, плачу за Інтернет, врешті-решт, не отримуючи за 4 місяці жодної копійки від видавництва, яке зобов’язане платити за мою роботу заробітну плату! І всю мою роботу (тобто сторінки) головний редактор надсилає справно і у видавництво, і у друкарню, і в Міністерство культури. То чому, шановний пане заступник міністра, мені зарплату не нараховують? Крім того, чому особисто мене не ознайомили з наказом про переведення до Києва? Адже моя адреса не змінилася, де лист із видавництва із цим наказом??? Ви кажете, що з нами відсутній зв’язок. Але ж це не я вимкнула торік український мобільний зв’язок у Криму, не я припинила рух потягів, не я, врешті-решт, анексувала Крим. То чому ж я, мешкаючи тут, у Криму, переживши, ви навіть собі не уявляєте, який моральний шок від подій торік, мушу за все це розплачуватися? Я так само, як і ви, громадянка України, і я, мабуть, не винна в тому, що народилась і живу в Криму. Я так само (сподіваюсь!), як і ви, люблю свою Батьківщину, свою мову, інакше б не пішла вчитися на українське відділення філології у зросійщеному Криму, і не працювала б 17 років за фахом. А зараз, виявляється, я не потрібна ні тут, ні в Києві? Не здивуюсь, якщо у видавництві мене вже й звільнили.
Щодо нашого переведення до Києва, яке нам нібито «запропонували». Чи забезпечить видавництво в такому випадку особисто мене житлом, адже на мою зарплату в 1300 гривень зняти навіть якусь кімнатку у Києві і прожити місяць на ці гроші фізично я не зможу, це ж зрозуміло. Та й нас вже, пам’ятаю, переводили до Києва 4 роки тому…
Щодо удосконалення і модернізації газети і виходу її у новому форматі… Безперечно, згодна, що будь-яку газету треба постійно удосконалювати й оновлювати, щоб вона була цікава читачам. Навіть сперечатися не буду. Але пам’ятається мені, як 5 років тому (коли нашого головного редактора В. В. Качулу звільнили з посади) нашу газету «модернізували» до того, що у квітні 2010 року (тобто буквально через три місяці) вона перестала виходити, з травня до жовтня нам не виплачували зарплату, а у липні нас виселили з орендованого у базі-готелі МДЦ «Артек» приміщення. Я це дуже добре, пане Карандєєв, пам’ятаю. Причому «модернізатори» зараз у видавництві ті самі, як не дивно.
До речі, шановний пане заступник міністра, мені не зовсім зрозуміла в інтерв’ю одна ваша фраза, процитую: «…Чи може друковане видання зараз виконати цю функцію? Не думаю. Вибачте – неможливо. Поштою туди доставити газету нереально. Контрабандним шляхом теж не виходить. І люди бояться навіть формально привезти цю газету. Ми ж знаємо, що Росія – це неправова держава…». Ви що ж, визнаєте, що Крим – це Росія? Дивно, мені здається, що чиновник такого рангу, як ви, мав би думати інакше…
Запитаєте, чому я так рву душу? Поясню, сподіваюся, що маю на це моральне право і ви зрозумієте мене по-людськи. Хоча і працюю в редакції 7 років, проте моє життя з «Кримською світлицею» пов’язано вже років 20. Мій батько, Володимир Сильвестрович Миткалик, з 1995 до 2000 року був її головним редактором. Тому на моїх очах, можна сказати, відбувалось її становлення. Я бачила, наскільки важливим це було для батька і його соратників – зробити в Криму українську газету. Він жив нею. Постійно їздив у відрядження до Києва, налагоджуючи там зв’язки, вирішуючи різні питання, зокрема, і щодо зарплати, бо відчував відповідальність перед своїм колективом. Бо тут, у Криму, у газети завжди знаходилися вороги. Та й що говорити – проблеми у «Кримської світлиці» були завжди. Але у жовтні 2000 року батька не стало – він помер від інфаркту на 55-му році життя. Його серце не витримало постійного навантаження, постійних поїздок до Києва, постійного переймання через долю газети і ВІКЦу (адже він був ще й організатором створення Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в м. Сімферополі і саме за нього цей центр став функціонувати) – і розірвалося. Як думаєте, мені, як дочці, зараз легко сприймати фактичну ліквідацію «Кримської світлиці» руками людей, які її навіть не створювали, або те, що мене ставлять в умови фактичного звільнення, та ще й за статтею (як сказано в інтерв’ю – ст. 40 КЗпП – відсутність на робочому місці)??? Я прийшла працювати в газету з єдиною метою – продовжити те, що робив мій батько, принаймні так, як вмію, і я працювала і працюю старанно і сумлінно, незважаючи на жалюгідну зарплату (звісно, поважні редактори із видавництва можуть мені закинути деякі помилки, які після мене вони знаходили, але зазначу, що вичитую газету сама, адже посаду коректора скоротили, тому й іноді, на жаль, трапляється ефект «замиленого ока»).
Я розумію, що зараз на сході країни йде війна, повірте, серце кров’ю обливається від того, як і від того, що відбувалося торік на Майдані. Проте я заспокоювала себе тим, що навіть тут, у Криму, зараз я роблю щось для своєї країни. Хай навіть не таке масове і тиражоване, як вам би хотілося (згодна, що тираж маленький і треба його підвищувати), але принаймні своє, рідне, українське. А виявляється, що для вас у міністерстві і видавництві я всього-на-всього штатна одиниця, яку можна звільнити за статтею за ВИКОНУВАНУ роботу чи перевести в Київ без мого відома. Сумно, дуже сумно.
І наостанок. Мені здається, що коли виникають якісь негаразди в сім’ї, на роботі чи у будь-яких відносинах, перш за все, треба сісти і розібратися, покритикувати, якщо щось не подобається, підказати, одне слово, висловити один одному своє бачення, навіть якщо воно різне, але зробити це по-людськи. Те, що відбувається між генеральним директором НГЖВ п. Ратушним і нашим головним редактором п. Качулою, не можна взагалі назвати співпрацею. Мабуть, нашому київському начальству треба враховувати той факт, що ми живемо в Криму, фактично, в ізоляції. І говорити, що хтось кудись за першим чи за другим викликом не з’явився, – це смішно. Принаймні є Інтернет і скайп для розв’язання якихось нагальних проблем. Але це в ідеалі. Чомусь мені здається, що цієї ситуації це не стосується. Просто нас хочуть «злити», і на наші місця взяти когось «зручного», щоб робити якусь свою «зручну» газету. Але чи матимете ви моральне право називати тоді цю газету «Кримська світлиця»? Зрештою, вам, пане заступник міністра культури, як ви там обмовилися, байдуже, як вона називатиметься, так само, як і байдужа наша доля…

Ірина МИТКАЛИК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2015 > Тема "Резонанс"