Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3708)
З потоку життя (6918)
Душі криниця (3714)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1616)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО: ГОЛОСИЛА ТИША
╫валт стояв над селом. Прокльони, голос╕ння розривали морозне пов╕тря. Виганяли з хат родини...


ВАСИЛЬ ЛАТАНСЬКИЙ: У СНИ ПРИХОДИТЬ ЗНОВУ ПОЛЕ
На уроц╕ мене спитали, що таке голод, чи зм╕г би я пережити те, що було в тридцять третьому. Я...


МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥
Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓. В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н. ╤ пром╕нь сонця св╕тить, та...


АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2003 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 05.12.2003
"ЗІБРАЛАСЯ ПИСАТИ ПРО ЛЮБОВ..."
Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст.

У цієї красивої жінки усе навдивовижу прекрасне: і душа, і високе слово поетичне, якому вона є свята Берегиня. Це я хочу бодай скупо, а все ж теплим і щирим словом висповідатися перед нею, перед її живодайним словом. Сповідь моя про поетесу Валентину Сторожук!

Я буду ніжний цвіт конвалій колихать,
Я стану стебельцем пахучої медунки
Для всіх, чия душа до Слова не глуха,
Хто в наш непевний вік шукає в нім рятунку.

Ці слова можна по праву вважати лейтмотивом нової книги поезій "Дивина". Вона побачила світ за благодійного сприяння щирих прихильників поетичного слова, народного депутата України, голови УНП "Собор" Анатолія Матвієнка та голови Вінницької обласної організації УНП "Собор" Володимира Житника.
У творчому доробку Валентини Сторожук вражає своєрідність письма, високотонне звучання слова, наближення до всього земного і життєвого. Поетеса щоразу залишається людяною і відвертою, сповненою світлого тяжіння до нашого неврівноваженого  сьогодення. Прикметною ознакою нової книги Валентини Сторожук залишається непідкупна домінанта глибокої філософії людського буття, кожне слово в її ліриці сприймається актуально, життєво правдиво. Валентина Сторожук розумно і виважено вникає в наші житейські будні, через призму свого світобачення робить певний аналіз прожитого і того, що нас чекає в майбутньому. Тому її поезія вчить нас любові одне до одного, тяжіння до родового кореня, викарбовує кращі риси національної гордості за свій народ, своїх предків.

Рідна мова - це доля,
а не забаганка пуста.
Об'єднай же нас, мово,
розрізнених в партіях всяких!
...Кожне слово, як пісня,
до сотень сердець промовля.
То брехня, що безсила вона,
старомодна й убога.
І допоки нас носить стражденна
вкраїнська земля,
То тримають на ній тільки
мова та віра у Бога.

Авторка не просто залишається переконаною патріоткою свого отчого гнізда, своєї батьківщини родової, а кожним словом схиляє й нас, своїх читачів, до тієї правдоборної любові - не хлібом єдиним любити свою Україну. Вона звертається до кожного з нас з проханням не забувати, чийого кореня ми діти, в який ми час живемо, і не тяжіти лише до фешенебельних маєтків, шикарних іномарок, - не гонитвою за збагаченням марнувати кожен прожитий день, а роззирнутися своїми помислами і прагненнями й збагнути, що все те тимчасове, як і ми.

Бо не вічні на світі ні ви, ані ми.
Завмирає душа, опускається в п'яти.
Бережімо не гроші - кожнісіньку мить,
Поки не подушив нас Чорнобиль проклятий.

Якоюсь особливою силою земного буття повіває від рядків поезії "Цураємось, роде...", де поетка не просто привертає наші душі й погляди до родового єднання, любові, взаємоповаги, кличе не цуратися рідні, не відвертатися, коли забагатів, од свого біднішого брата чи сестри... Бо, як наголошує вона: "Аж страшно подумати, що буде, людоньки, далі?"
Скільки любові й осмути вкладає в кожне слово авторка, сповідуючи свою священну приязнь до села! Це й не дивно, бо  її родовою колискою було живописне село Білашки. Тут, понадбережжям Росі, збігло її дитинство й розчинила в широкий світ двері юність. Отак після педагогічного вузу й вкоренилася ця славна, талановита й світла душею надросяночка поблизу Вінниці, в не менш мальовничому від рідних Білашок селі Сосонці. Отут, за її словами, найкраще пишеться, тут спрагла душа так разюче вимальовує оті звабливі сосонські акварелі. Отак за серпанком прожитого в цім куточку звабливої матінки-натури й повиростали сини-соколята Михайлик і Тарасик, багато чого відшуміло, відщебетало за весною у весну, вже й іншого прагне душа. Хоча для таких натур, якою знають на Поділлі Валентину Сторожук, ані роки, ані пережите не стає на заваді. Вона вся скупана в радощах земного і самобутнього, викохана на кращому пагіллі свого рідного, невід'ємного душею і серцем. Її душу тривожить стан спорожнілих домівок по селах, що по самісінькі вікна позаростали буркуном та здичавілими ружами, котрі, мов пам'ять по небіжчиках, спозирають у вибиті вікна.

Я хата. Мій мешканець - вірний цвіркун...
...Я припічок.
Ось іще слід баняка.
Я піч. Та сама розпалитись не можу.
...Я рама. Якби ще засклив хто вікно!
...Я двері. Без клямки й замка, але двері.
...Я образ, якому не б'ють вже поклони.
...Я хвіртка,
в яку тільки вітер ввійде...
...Я пам'ять села.
А самого села вже нема,
Немов на землі цій і не існувало.
...Немає війни, а село вимира.
Та хто і коли відповість за цей злочин?!

Поезія Валентини Сторожук яскраво засвідчує, що авторка знає звичаї свого народу, володіє великим набутком знань обрядовості, щиро залюблена в красу народної творчості, знається на побуті... Для неї невмирущим атрибутом справжньої краси жіночої залишається хустка, а вже надто та, котру колись подарувала мама. Зворушливо і з відтінком душевної осмути оспівує вона мамину хустку, вкладаючи в кожне слово не просто любов і відданість своїй дорогій матусі, - вона возвеличує святе Материнство. Проникливо звучать її рядки:

...Бо що за українка без хустини.
...Я відцвітаю - хустка не линя.
Червона хустка у квітках рожевих -
Не в'януть квіти в лютий сніговій.
...Я буду хустку мамину носити,
Допоки буде на те воля Божа.
Зав'яжу хустку і кінці розпущу -
Нехай на вітрі мають, наче крила.
Коли навіки оченьки заплющу,
Щоб діти руки хусткою накрили.

Валентина Сторожук не просто пише про любов, "а нею світ добра до серця пригорнула, уклавши в кожне слово праведність святу..."

Вінницька область.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2003 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1503

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков