Версiя для друку Обговорити в форумi

Захисники Вітчизни

Лариса Семесько — корінна російськомовна миколаївка. Її чоловік Анатолій — родом із села на Київщині, розмовляє українською. Коли вони зустрілися, а це було понад 12 років тому, жодні їхні відмінності не стали на заваді коханню та шлюбу. А коли в Україну прийшла війна, дружина допомогла своєму 42-річному чоловікові піти добровольцем у зону АТО, попри те, що медики не давали на це дозволу.
Декому це здається дивним. Проте вони вважають, що це і є любов. Може, у День святого Валентина – покровителя всіх закоханих — ця зворушлива історія додасть комусь віри у силу цього почуття.
Про жіночу відданість і чоловіче прагнення зі зброєю в руках стати на захист України кореспондент «Укрінформу» бесідує з дружиною командира БМП першого мотопіхотного батальйону 28-ї механізованої бригади Анатолія Семеська, який уже сьомий місяць воює в АТО.

— Ларисо, ваш чоловік пішов на війну не просто добровольцем, а, що називається, за вашим безпосереднім сприянням. Не шкодуєте, що допомогли йому в цьому?
— Я дуже за нього хвилююсь, але що використала свої зв’язки, щоб його взяли добровольцем, — абсолютно не шкодую. Це була його воля, його бажання захищати свою країну. Він свого часу служив прикордонником у Грузії. Там отримав певний бойовий досвід.
Коли ми тільки-но одружились, а це було 12 років тому, під час якоїсь відстороненої розмови я його спитала: «Ти пішов би на війну, якби у цьому виникла б необхідність?». Він тоді відповів: «Ні, нехай олігархи між собою воюють». Я пригадала цю розмову, бо коли почалися події спочатку в Криму, а потім на Донбасі, його реакція була зовсім іншою. Вже тоді, дивлячись на те, що відбувається в Україні, він сказав: «Багаті сядуть на літак і покинуть країну. А нам тут жити. Тому Україну треба захищати».
Ще з березня минулого року почав оббивати пороги військкомату, щоб піти добровольцем до армії. Спочатку рвався у прикордонні війська. Але його не брали. Потім зрозумів, що вік стає на заваді, і вже був готовий іти будь-куди рядовим солдатом.
Коли у нашому місті почав формуватися спецбатальйон «Миколаїв» на базі УМВС, він записався туди і навіть пройшов підготовку. Але не судилося — не пройшов медкомісію через тиск. Повернувся пригніченим. Дуже хвилювався, що на війні гинуть молоді хлопці, які не встигли пожити, народити дітей. «Як же так, — казав, — я вже трохи прожив, маю досвід, а мене не беруть».
Чоловік почав просити мене використати всі мої знайомства для того, щоб його взяли в армію добровольцем. Я спочатку розгубилася, — не дай Бог, що станеться, я ж себе винитиму. Але погодилася.
— Чому? Ви ж усвідомлювали ризик для чоловіка?
— Я як будь-яка жінка спочатку боялася за нього, не хотіла відпускати. Але згодом зрозуміла, наскільки це для нього важливо... Через знайомих таки домоглася, щоб його взяли добровольцем. Це було наприкінці липня минулого року.
— До нинішніх подій ваша родина якось була пов’язана з політикою, займалася громадською діяльністю?
— Ні. Я працюю в обласному управлінні лісомисливського господарства, чоловік — у домобудівному комбінаті (ДБК). Ми були аполітичними. Не брали участі в жодних мітингах. До Києва на Євромайдан теж не їздили, хоча своя думка з цього приводу була. Але коли в України забрали Крим, а потім почався Донбас, у нас щось змінилося зсередини. Коли ми у центрі нашого міста зустрічали проросійські мітинги, нас обох це обурювало до глибини душі. Ми не розуміли, чому це молодики у спортивному одязі під російськими прапорами кличуть нас, українців, у якусь незрозумілу Новоросію. Це не могло залишати байдужим, було огидно.
— Ваша родина, наскільки я розумію, двомовна, проте це не заважає вам бути міцною сім’єю?
— Так, я — корінна російськомовна миколаївка, у мене тут поховані діди-прадіди. Він — родом із села на Київщині — розмовляє українською. Але ми чудово розуміємо одне одного. Ми познайомилися на Київщині — якийсь час мені довелося там працювати. Усі ці розмови про захист російськомовних українців — повна маячня.
— А як його рідні поставилися до бажання піти в армію, теж підтримали?
— Я б так не сказала. Його мама була проти, вона живе на Київщині й навіть не знала, що він давно воює в АТО. Ми приховували це від неї. Довелося, правда, сказати, що Анатолія мобілізували, але ми весь час їй говорили, що він служить на мирній території. І треба ж було так статися, що лише зараз, коли він уперше за кілька місяців приїхав у відпустку, мама побачила його по телевізору. Під час зустрічі бригади було багато журналістів, і ми потрапили в об’єктив телекамер. Мама була в шоці. Телефонувала і просила більше не їхати. Але він настояв на своєму.
— Як ви справляєтесь із переживаннями? Адже багато жінок нині живуть, що називається, від дзвінка до дзвінка?
— Чоловік мені телефонує регулярно, бо він знає, що якщо хоч раз цього не зробить, то... Я — людина дуже емоційна... Коли він пішов в АТО, я почала ходити до церкви. Хоча досі особливо віруючою себе не вважала. Зараз я щонеділі ходжу до храму, в українську автокефальну церкву. Молюся вдома. Інколи я сама телефоную йому, хоча рідко. Буває, що потрапляю якраз під час бою. Тоді кладу слухавку і починаю молитися.
Мені стало легше, я стала краще спати. Зараз боюсь піти проти Божих заповідей. Мені здається, що тоді це якось погано відіб’ється на чоловікові.
— Часто доводиться відправляти посилки, їжу, обмундирування?
— Спочатку так було. Ми витратили близько 20 тисяч гривень на одяг, взуття, обмундирування та все необхідне, щоб відправити чоловіка на війну. Купити довелося все, від ложки-кружки до бронежилета. Зараз ситуація трохи інша. Волонтери їх усім забезпечують. Тушонки і сухпайків, печива і цукерок вистачає. Вони навіть годують ними місцевих мешканців, адже у тих нічого немає. Там проблема з приготуванням їжі: робити це доводиться рідко, навіть чай — розкіш. Вони дотримуються правил безпеки, щоб диму і вогню не було видно. Отож в основному їдять всухом’ятку.
Зараз їм потрібні тепловізори, рації, біноклі. У нього там бінокль, що називається, з одним оком. Просив купити новий. Я подивилася — від 7 до 12 тисяч гривень. Поки що не виходить.
— Ви — турботлива дружина, але не всі такі...
— Не всі, дехто навіть розлучився. Дружини покинули чоловіків через те, що ті пішли на війну захищати свої родини. Є різні випадки. Війна скидає маски. Нам пощастило, ми — однодумці, патріоти.
— А як із зарплатою, платять, скільки обіцяли?
— Зарплату платять, як я розумію, вчасно. Моєму чоловікові, він — командир відділення, надходить на картку близько 6 тисяч гривень. Зарплата складається з двох частин — своєрідний оклад і премія. Остання нараховується вже залежно від того, як хто воює, чи не проштрафився і так далі.
— Наскільки я розумію, ви не лише підтримуєте власного чоловіка, а й намагаєтеся допомогти його колегам, займаєтеся волонтерською діяльністю.
— Я думаю, волонтерство — це дуже голосно сказано. Так, я допомагаю, чим можу. До мене звертаються дружини, матері. Інколи з якихось проблем, інколи просто — поговорити. Багатьом не вистачає інформації, спілкування.
Нам доводиться допомагати нашим хлопцям із транспортом, коли вони їдуть у відпустку. Це теж проблема. Організовано їх ніхто не вивозить. Але ж добиратися самим дуже ризиковано і небезпечно. На них скрізь чатують сепаратисти. Вони можуть потрапити в полон, що вже не раз було. Це питання треба вирішити на законодавчому рівні, щоб хлопців хоча б організовано вивозили з території бойових дій. Там багато бажаючих їх підвезти, коли бачать, що вони без зброї їдуть у відпустку. Але куди завезуть — велике питання.
Ми звертаємося до голови ОДА Вадима Мерікова, і він допомагає організовувати автобуси з Миколаєва. Хоча це й одеська бригада, але там з цього приводу мало турбуються. Щоправда, останні рази хлопцям довелося платити з власної кишені за свій проїзд, але ОДА, міськвиконком також трохи допомогли, бо інакше проїзд здорожчав би удвічі.
Є ще одна проблема, на яку мені хотілося б звернути увагу влади. Наших загиблих воїнів, скажімо у Миколаєві, ховають у різних місцях, на різних кладовищах. Немає одного місця, куди після перемоги, яка обов’язково настане, зміг би прийти кожен бажаючий і поклонитися героям. Варто було б виділити якесь загальне місце, щось на зразок алеї Слави.
— Що розповідає ваш чоловік, який настрій у наших бійців у зоні АТО?
— Вони сказали, що стоятимуть до кінця. Якщо з першої групи відпускників повернулися назад не всі, то з другої вдома не залишився ніхто. Сказали, що село, де зараз стоять (Донецька область, Мар’їнський район — ред.), не покинуть. Сепаратисти бомблять інфраструктуру — школи, будинки, дитсадки. Місцеві мешканці просять наших хлопців їх не покидати, хоча спочатку до них ставилися вороже. Чоловік каже, що мають прогнати ворога зі своєї землі, чого б це не вартувало.
— Пані Ларисо, так сталося, що ми розмовляємо напередодні Дня закоханих, Дня святого Валентина. Визнаєте це свято?
— Я не можу сказати, що ми захоплюємось цим днем так, як нинішня молодь. Але при нагоді свято собі влаштовуємо. Ми обоє любимо театр, тому у цей день, якщо випадає така можливість, ідемо на спектакль. Особливо мені запам’яталося, як в День святого Валентина ми з чоловіком пішли на «Ромео і Джульєтту». Це було символічно. Він подарував мені квіти, ми посиділи у театральному кафе. Було дуже приємно...
— А які подарунки від свого коханого ви вважаєте найдорожчими?
— Точно не золото чи діаманти. Ми вже достатньо дорослі люди, давно живемо разом, тому найбільше цінуємо тепло у стосунках, взаємоповагу, відданість. А з подарунків мені найбільше сподобалася чарівної краси орхідея, яку чоловік подарував мені на якесь свято. А ще білий шоколад — я його дуже люблю, він це знає і часто мене балує.
— Зараз ви далеко одне від одного, він ризикує життям, захищаючи країну. Що ви скажете йому у День закоханих?
— Швидше за все, напишу у Фейсбуці. Це зараз наше основне джерело спілкування, бо там ідуть бої і по телефону не завжди поговориш. Напишу, що дуже кохаю і молю Бога, щоб він повернувся додому живим-здоровим і з перемогою! До речі, саме зараз, коли ми не поруч, про те, що одне одного дуже кохаємо, не соромимося говорити щодня, щохвилини, якщо випадає така можливість.
А ще я обов’язково куплю шоколад і, смакуючи, пригадаю найкращі моменти нашого життя. Упевнена, це додасть сили моєму чоловікові, бо наше кохання — це його оберіг.

Алла МІРОШНИЧЕНКО
м. Миколаїв

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2015 > Тема ""Будьмо!""