"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2003 > Тема "Душі криниця"
#48 за 28.11.2003
МІЙ БІЛЬ, МОЯ ТРИВОГА
Микола ЄРЕМЕНКО
Мені думається: ще стародавні греки чудово розуміли, що з загибеллю національної культури, із занепадом її першооснови - національної мови гине і сама нація. І якраз тоді на відміну від греків, у Спарті, де панував культ посиленого фізичного розвитку людини, культурою просто нехтували. Отож коли ми ще й тепер захоплюємося давньогрецьким епосом, скульптурою, шануємо всесвітньо відомі імена поетів, драматургів, істориків і філософів, то Спарта якраз із її фізично сильними людьми не залишила світові пам'яток ні матеріальної, ні духовної культури. Та й самі спартанці, як нація, просто перестали існувати, асимілювалися з іншими народами. І подібне в історії людської цивілізації траплялося не так уже й рідко.
СЛОВО ПРО ДЕРЖАВНІ МОВИ
Споконвіку в держави, у нації Стало добрим законом, панове: Жить не може людина у Франції І не знати французької мови.
То вода для людини, для спраглої, Джерело життєдайне, чудове. Жить не може людина у Англії І не знати англійської мови.
В кожній мові - квітіння конвалії, Гуркіт грому і гомін діброви. Жить не може людина в Італії І не знать італійської мови.
Із колиски до миті останньої Є в людей розуміння здорове: Жить не може людина в Іспанії І не знати іспанської мови.
Хай слова вирізняються в реченні, Як зерно, а не жмуття полови. Жить не може людина в Туреччині І не знати турецької мови.
Може, в мене поняття і спрощені, Та тримаюсь такої основи: Жить не може людина в Угорщині І не знати угорської мови.
Жить не можна в Норвегії, Швеції, У Румунії коло Молдови, У Німеччині, в Польщі, у Греції І не знати державної мови. Тож думки пропливають, як тіні, В далину, в безгоміння дніпрове. Жити можна лише в Україні І не знати вкраїнської мови.
БЕЗРОЗСУДНА МОДА
Схаменімось, добрі люди: Що вчинили ми повсюди? Що ж це твориться в нас нині В Україні? Увійшла кругом у моду Мова братнього народу, І зробилась мова рідна Бідна-бідна. Рідну хтось під ноги топче, Хтось белькоче так охоче: - Поможіть від неї, братця, Відцураться! Непогана є ознака В турка, грека, у поляка - Шанувати добру, гідну Мову рідну. Ми ж готові знову й знову На чужу молитись мову. Ми в цім ділі вмілі, звичні І практичні. А пишатись рідним словом І тоді, як ґави ловим, І в години благодатні Ми не здатні.
У ЗАМКНЕНОМУ КОЛІ
І здається, що й дерева Тихо-тихо серед ночі Шепотять по-українськи. Грицько Чупринка.
Ми в замкнене, в дурне попали коло, Туди, де на сучаснім рубежі Жорстокі руки наші і чужі Вкраїнській мові цупко стисли горло.
Вона ж пручається і стогне кволо, Як при насильницькому грабежі. Та в обивателя тупого чи в ханжі Від того у душі не похололо.
Повсюди в нас, як всякий поміча, Вкраїнську мову гилять, як м'яча. То звідки мрія візьметься рожева, Коли пісні й розмови в нас чужинські? Ото й здається, що лише дерева Журливо шепотять по-українськи.
НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ
Ми, українці, - смирні, прості. Чи є в нас принципи свої? Ми на своїй землі - мов гості. Чого ж ми тут не хазяї?
Хтось гарно так ламає дрова, А нас гризе, немов іржа. І наша пісня, наша мова Комусь мов жити заважа.
Ми звикли до образ, до лжі. Тому й тривог у нас - без ліку. Десь ми згубили меч і піку
На забур'яненій межі. Хоч наша це земля одвіку, Чого ж ми тут - немов чужі?
ЧИ НЕ ЗАВЕСТИ ЛІКНЕПИ?
Чи в нас від роду мало тями, хіті? Чому для нас в культурі мало зваб? Вкраїнці, ну подумаймо хоча б: Чого ми найбезграмотніші в світі?
З дипломом хто, тих маю на прикметі Насамперед. Невже дарма вони Спідниці протирали і штани Десь в інституті чи університеті?
Ми чуєм скрізь - та вже й не рік, не два, - Впереміж і свої, й чужі слова. І ми від того зовсім не сумні.
То й стидно Україні, рідній неньці, Що мовою своєю день при дні Ми розмовляєм, наче іноземці.
У ГОСТИННОМУ ДВОРІ
І от - уся родина при гурті. До баби Марфи і до діда Кості Сини й невістки, доньки і зяті Поприїжджали з дітлахами в гості. Натурою не гонористі, прості. Ну та й, нівроку, звичні до труда. І сонце величаве з високості Їх у дворі селянськім розгляда. А діда наче потрясла біда. Старенький мовчки супить брови хмурі І сумно на нащадків погляда, Їх лемент, гомін слухає в зажурі. Та тільки від зорі і до зорі Не чує мови рідної в дворі.
РОСТЕ ХЛОПЧА
Турбот в Лариски вистача, Їх прямо цілі низки. Росте гарнесеньке хлопча У гарної Лариски.
Яскріє радість у очах Ясна, як сонця зблиски - Від українства ж відлуча Дениска ще з колиски.
За день матусенька оця Не скаже рідного слівця І тим неначе козиря,
Немає в неї й гадки: А як же потім "Кобзаря" Читатимуть нащадки?
ДІВКА З КРИВАЛІВКИ
Якась оця Маруська ну й чудна! Чимало всяких коників у дівки. Хто ще не знає, тим скажу: вона З черкаського кутка, із Кривалівки.
Вона ніколи не бува сумна. І в неї не фальшиві чорні брівки. А як танцює - аж дзвенять підківки, Як піруети всякі витина. Є вже в Маруськи й тяга немала До цигарок, до випивки й закуски. Вона й химерну моду завела, То я й почув недавно від Маруськи: - В Черкасах разгаварюю по-руськи, Щоб не падумалі, що я з сіла.
А ВАСИЛЬ ХИЗУЄТЬСЯ
Ну хто позаздрить Василю? Хваливсь він Віктору, Петрові: - Я вже на материнській мові Двох слів докупи не стулю. І наче й сонця вже не бачить, Мов кріт, що виліз із нори. Та стрепенися ж ти, земляче, Проснися, очі продери! Не на чужій же ти землі - Твої тут радощі й жалі. І тут бажань твоїх межа. І в тебе ж є така чудова, Така славетна рідна мова, Нічим не гірша, ніж чужа.
ВИХОВАННЯ З МАЛОЛІТСТВА
Тобі не з медом, бачу, Вово, Живеться кепсько - прямо жах. Як мовиш українське слово, То татко й шльопне по губах. Тебе він так не випадково Учить за совість, не за страх. І в нього солодко, медово Усмішка липне на вустах. Твій татко прагне до мети - Аби не знав ніколи ти, З якого племені ти, роду, Аби тягнувся до кривляк, Аби серед свого народу Тинявсь довіку, як чужак.
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2003 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1475
|