"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2015 > Тема "Українці мої..."
#4 за 23.01.2015
«Я ВОСКРЕС, ЩОБ ╤З ВАМИ ЖИТИ...»
Данило КОНОНЕНКО
Публ╕кац╕ю цих спогад╕в Д. А. Кононенка до 80-р╕ччя Василя Симоненка ми анонсували у минулому номер╕ «КС», який готувався до друку, коли Данило Андр╕йович був ще живий. Пропону╓мо ╖х уваз╕ читач╕в тепер...
Понад п’ятдесят рок╕в тому його не стало. ╤ ст╕льки ж часу в╕н з нами. На його поез╕╖ виросло вже не одне покол╕ння людей. Його в╕рш╕, присвячен╕ Укра╖н╕ й укра╖нцям, особливо актуальн╕ нин╕, коли ми, розкут╕ в╕д ╕деолог╕чних ланцюг╕в, на повен голос заговорили про свою батьк╕вщину, ╖╖ державн╕сть ╕ незалежн╕сть, про яку колись так мр╕яв поет! Понад п’ятдесят рок╕в! А зда╓ться, н╕би вчора я, в╕с╕мнадцятир╕чний селюк, при╖жджав з мо╓╖ Ребедайл╕вки, що в Кам’янському район╕, в Черкаси до редакц╕╖ газети «Молодь Черкащини», де в╕н, 25-р╕чний Василь Симоненко, працював зав╕дувачем в╕дд╕лу л╕тератури та мистецтва, або як тод╕ називали його — в╕дд╕лом пропаганди. З першими в╕ршами Василя Симоненка я ознайомився на стор╕нках «Черкасько╖ правди». Як же схвилювала мене його поез╕я про д╕да:
От ╕ все. Поховали старезного д╕да, закопали нав╕ки у землю святу. В╕н тепер вже не встане ╕ ранком не п╕де ╕з косою п╕д гору круту — От ╕ все. Поховали хорошу людину...
Господи, думав я тод╕, нашпигований, як сало часником, комун╕стичною ╕деолог╕╓ю (був же тод╕ ще старшокласником, де нам повсякчас товкмачили про парт╕йн╕сть нашо╖ л╕тератури), та що ж це за см╕ливець такий, що спустився нарешт╕ з високих заобр╕йних «комун╕стичних вершин» на землю ╕ написав так щиро ╕ задушевно про таки ж просту людину — про д╕дуся, який ходив з мантачкою ╕ косою будити ранкову тишу... Василь Симоненко. Вже тод╕ в 1958-1959 роках я почав уважно стежити за публ╕кац╕ями нашо╖ обласно╖ газети, в╕дшукуючи на ╖╖ шпальтах пр╕звище автора, котрий полонив мене сво╖ми в╕ршами та опов╕даннями. ╤ не п╕дозрював, що згодом, саме з легко╖ руки цього поета, видрукую свою першу доб╕рку в╕рш╕в у обласн╕й молод╕жн╕й газет╕. А сталося це так. П╕сля зак╕нчення в 1958 роц╕ середньо╖ школи я спробував було вступити на ф╕лфак до Черкаського пед╕нституту, але, не набравши потр╕бну к╕льк╕сть бал╕в, повернувся в сво╓ село. А часи тод╕ були «хрущовськ╕», реформаторськ╕: для того, аби вступити до вишу, треба було мати, як м╕н╕мум, два роки трудового стажу. Отож я п╕шов працювати в колгосп, у якому з 16 рок╕в гнула спину за «палички» (так називали трудодн╕) моя мати. Направили мене обл╕ковцем у р╕льничу бригаду. Працював я в колгосп╕, дописував до газети про сво╖х земляк╕в ╕ в проз╕, ╕ в╕ршами. Пройшли чутки, що в Черкасах ма╓ виходити нова газета — «Молодь Черкащини». Я чекав на не╖ з нетерп╕нням. ╤ ось нарешт╕ 3 лютого 1960 року вийшов перший номер «молод╕жки». Перечитав я ╖╖, ╕ припала до серця мен╕ вона: чимось св╕жим, молодим пов╕яло в╕д не╖. А невдовз╕, з╕бравши к╕лька в╕рш╕в, написав до редакц╕╖. Це було в лютому. ╤ як же я був при╓мно вражений, коли приблизно через п╕вм╕сяця отримав листа з «молод╕жки»: «Шановний Даниле Андр╕йовичу! Ваш╕ в╕рш╕ нам сподобалися. Хот╕лося б ще почитати ваших твор╕в, узнати дещо про вас: де працю╓те, ск╕льки вам рок╕в ╕ т. д. З прив╕том, зав╕дувач в╕дд╕лу пропаганди редакц╕╖ газети «Молодь Черкащини» В. Симоненко». ╤ дата: 11.03.1960 р. Минув якийсь час. Я написав нов╕ в╕рш╕, написав про сво╓ життя, роботу ╕ знову в╕д╕слав у газету. Цього разу в╕дпов╕дь трохи забарилася, але Василь Симоненко вибачався: «Добрий день, Даниле! Я винен перед вами, що не в╕дгукнувся вчасно на листа. Були на те сво╖ поважн╕ причини. Ми порадилися у в╕дд╕л╕ ╕ вир╕шили вм╕стити в газет╕ доб╕рку ваших поез╕й. Хот╕лося б т╕льки запропонувати читачам краще з того, що ви написали. В╕дбер╕ть з╕ свого доробку 8-10 в╕рш╕в, як╕ ви б╕льше всього хот╕ли б бачити опубл╕кованими в «Молод╕ Черкащини». Бажано, щоб ц╕ твори були «молодими» ╕ за темою, ╕ за зм╕стом. Чекаю ваших в╕рш╕в. З прив╕том, В. Симоненко». Цей лист я отримав на початку л╕та. Хвилювався, в╕дбираючи в╕рш╕, написав ╕ще з добрий десяток. А пот╕м ╕ вир╕шив повезти ╖х до редакц╕╖ сам. Редакц╕ю розшукав швидко, бо м╕стилася вона в одноповерховому будинку на роз╕ вулиць Урицького ╕ Комсомольсько╖, якраз навпроти «Черкасько╖ правди», в як╕й я уже ран╕ше бував, при╖жджаючи з в╕ршами до наймастит╕шого на той час черкаського поета Миколи Негоди. П╕сля сл╕пучого сонця вузенький коридор «молод╕жки» видався мен╕ темнуватим. Доки оч╕ призвича╖лись, мало не наштовхнувся на молодого чолов╕ка середнього зросту. «Пробачте, не п╕дкажете, як мен╕ до Василя Симоненка пройти?». «А я й ╓ Симоненко, — засм╕явся незнайомець. — А ви ж хто?». ╤ коли я назвався, Василь радо ухопив мене за руку ╕ пов╕в до свого невеличкого, пропахлого цигарковим димом каб╕нету. «Ось тут я працюю», — мовив. «Закурюй», — простягнув мен╕ «Приму». Я хоч ╕ не був запеклим курцем, але в╕д цигарки не в╕дмовився. Василь же курив смачно, курив, як казали у нашому сел╕, до «губопечки», залишаючи недопалка ст╕льки, ск╕льки можна було утримати його пучками пальц╕в. Я показав Симоненков╕ св╕й зошит з в╕ршами. Разом ми й в╕д╕брали к╕лька з них до друку. Тод╕ ж, пам’ятаю, я захоплювався збиранням народних усм╕шок. Була в мене й в╕ршована гумореска «Укра╖нський жарт», яку я записав у сво╓му сел╕. Цю усм╕шку я й показав Василев╕. У цьому гумористичному твор╕ (не знаю, чи в╕н справд╕ народний, чи витв╕р якогось призабутого автора) йшлося про те, що л╕ричний герой каже: «Коли б я був полтавський соцький — багато б дечого зробив: по берегах гуляли б гуси, а в р╕ках галушки варив...». ╤ так дал╕, в такому гумористичному дус╕, де все д╕ялось трохи навпаки: зам╕сть лози росли б ковбаси, одяг був би непотр╕бний, ходили б, як свят╕, по небу... Як же зрад╕в Василь цьому народному гумору! Як щиро см╕явся, як пожвав╕шав! В╕дразу ж переписав з мого зошита соб╕ цю народну перлину! ╤ лише згодом, через багато рок╕в, читаючи Василеву казку для д╕тей «Подорож в кра╖ну Навпаки», я подумав: а що, як на створення цього твору наштовхнула Василя ота усм╕шка, в як╕й теж було чимало всього «навпаки»? Ц╕лком ╕мов╕рно, ╕ якщо й справд╕ це було так, то як же мен╕ при╓мно нин╕, що я тод╕ надихнув поета на створення такого гарного твору для д╕тей! В╕дтод╕ ми заприятелювали (боюсь слова «подружилися», аби хтось не закинув док╕р, що, мовляв, набива╓ться в друз╕) з Василем Симоненком. Я ще к╕лька раз╕в при╖жджав до нього в редакц╕ю, привозив, присилав в╕рш╕ та замальовки про сво╖х молодих земляк╕в — труд╕вник╕в району. Працюючи згодом у районн╕й газет╕, я зустр╕чався з Василем Симоненком — кореспондентом обласно╖ преси — у мо╖й Кам’янц╕. Запам’ятався мен╕ його фейлетон про те, як у Кам’янц╕ торгували полуницями, де Василь ╖дко розкритикував тих, хто порушував правила торг╕вл╕. А доб╕рку мою з «Молод╕ Черкащини», п╕дготовлену В. Симоненком, було видруковано 16 грудня 1960 року п╕д рубрикою «В╕рш╕ колгоспних поет╕в». У передмов╕ говорилося: «Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити наших читач╕в з творч╕стю молодого поета-колгоспника — Данила Кононенка. Житт╓вий шлях його не складний — зак╕нчив школу, п╕шов працювати в р╕дний колгосп (с. Ребедайл╕вка Кам’янського району). Звичайно, в його поетичних творах ще не все гаразд, але будемо спод╕ватися, що юнак зум╕╓ п╕зн╕ше краще осп╕вувати рад╕сть прац╕ ╕ р╕дну землю, на як╕й вирощу╓ хл╕б». ╤ хоч п╕дпису не було, я знав, що цю передмовку написав Василь Симоненко. Адже це в╕н добирав з мого зошита ц╕ в╕рш╕ — «Комсомольський квиток», «Опада╓ листя з б╕ло╖ бер╕зки», «Тракторист», в╕н знав про «в╕хи» мо╓╖ б╕ограф╕╖... Тож я щиро завдячую В. Симоненков╕. ╤ хоч т╕ в╕рш╕, за нин╕шн╕ми м╕рками, не надто досконал╕, хоч я жодного з них не включав до сво╖х зб╕рок — вони для мене надзвичайно дорог╕: ╖х благословив до друку на зор╕ мо╓╖ творчо╖ дороги сам Василь Симоненко. А затим друкувалися мо╖ в╕рш╕ у «молод╕жц╕» з легко╖ руки В. Симоненка, як кажуть, ╕ поодинц╕, ╕ доб╕рками. Д╕ставалося часом ╕ на «гор╕хи». Василь, незважаючи на св╕й великий талант, чуйно ставився до початк╕вц╕в: ╕ критикував, ╕ радив, ╕, що найголовн╕ше, по-дружньому п╕дказував. ╤ н╕коли я не в╕дчував яко╖сь «зверхност╕». Я прислухався до його порад, тягнувся до нього, бо Василь Симоненко був прекрасною людиною ╕ прекрасним поетом. А це для мене, початк╕вця, було найголовн╕ше. Восени 1961 року я по╖хав на службу в арм╕ю. Призвича╖вшись до нового життя, посилав уже арм╕йськ╕ в╕рш╕ до «Молод╕ Черкащини». В 1962 роц╕ знову було опубл╕ковано мою сол╕дну доб╕рку солдатсько╖ л╕рики, зв╕сно ж, за сприяння Василя Симоненка. Будучи в╕д╕рваним в╕д р╕дних кра╖в, в╕д сво╓╖ р╕дно╖ преси, я, звичайно, не був у курс╕ л╕тературних новин на батьк╕вщин╕. З г╕ркотою д╕знався й про насл╕дки нових хрущовських реформац╕й: у кв╕тн╕ 1963 року «Молодь Черкащини» було закрито. Закрили й «районку», з яко╖ мене проводжали в солдати, укрупнивши, як казали, райони, а отже, й газети... У травн╕ 1963-го я, рядовий саперного батальйону, по╖хав в Одесу на республ╕канський сем╕нар молодих автор╕в. Там же й подарував мен╕ м╕й «брат по перу й автомату» поет ╤ван Низовий першу книжечку В. Симоненка «Тиша ╕ гр╕м». Зрад╕в надзвичайно! Н╕би побував удома, н╕би знову зустр╕вся з Василем. Майже вс╕ твори з ц╕╓╖ книжечки вивчив напам’ять. Ще б пак! Багато з них я знав ще з газетних публ╕кац╕й! «Д╕д умер», «Жорна», «П╕ч», «Баба Онися»... ╤ особливо вразили рядки: «Я пам’ятник баб╕ Онис╕ воздвиг би на площ╕ в Москв╕»... Красна площа була для мене уособленням великодержавност╕, недоторканност╕, асоц╕ювалась з╕ словами Москва, Кремль, Лен╕н, Мавзолей... ╤ раптом уявив я соб╕ — пам’ятник прост╕й селянц╕ баб╕ Онис╕ на площ╕ в Москв╕. ╤ хоч слова «красна» у в╕рш╕ не було, слово площа для мене звучало як Красна... Хто ще так насм╕лився говорити про Московську площу? Хто так приземляв ╖╖, наближав до мало╖ смертно╖ людини, вироблено╖, вимучено╖ «рад╕сною ╕ в╕льною колгоспною працею»? Ой Василь, ой молодець! Повернувшись з Одеси до Криму у свою частину, написав листа Василев╕, в якому захоплено в╕дгукнувся про його книжку, прив╕тав його такими рядками:
«Хай Гр╕м розб’╓ в серцях байдужих тишу, Прекрасне хай не см╕╓ помирать. Я в╕рю, друже, ти ╕ще напишеш, Про що не встигли ╕нш╕ написать!»
Та неспод╕ваним ударом для мене, тод╕ ще солдата, була зв╕стка про смерть Василя. Адже я так любив його ╕ його прекрасну Поез╕ю, я вважав його сво╖м л╕тературним наставником ╕ другом. В╕н був ще такий молодий — 28 рок╕в! Фотокореспондент черкасько╖ райгазети Микола Борисенко над╕слав мен╕ зн╕мки з похорону Василя Симоненка. Я плакав над тими зн╕мками, мен╕ так сильно хот╕лося додому на свою Черкащину, де починалася моя л╕тературна доля п╕д трепетним ╕ добрим крилом такого прекрасного поета! Зв╕стка про смерть Василя не давала спокою. Чому, ну чому в╕н помер? Адже ж в╕н ще такий молодий, завжди був веселий ╕ житт╓рад╕сний! Перед очима ще й дос╕ акуратно зач╕сане вгору темнаве волосся, б╕лозуба лаг╕дна усм╕шка ╕ в╕чна м╕ж пальцями цигарка! Чом, чом, чом? Кажуть, в╕д раку... ╤ т╕льки зараз, т╕льки через в╕дстань рок╕в приходить розгадка його раптово╖ нагло╖ смерт╕. У книжц╕ «Життя, мов спалах блискавки», де вм╕щено спогади друз╕в ╕ колег про Василя Симоненка, В╕ктор Онойко згаду╓ один прикрий випадок, який наводить на роздуми. Вл╕тку 1962 року до Василя Симоненка приск╕палися так зван╕ охоронц╕ громадського порядку в м╕л╕цейських мундирах. Завезли його насильно за 30 к╕лометр╕в в╕д Черкас у См╕лу на зал╕зничну станц╕ю. Там, зачинивши у камер╕ затриманих л╕н╕йного в╕дд╕лення м╕л╕ц╕╖, його жорстоко було побито. Коли наступного дня за ним при╖хали з Черкас друз╕, уже в машин╕, с╕вши на передн╓ сид╕ння поруч з шофером, Василь повернувся до нас (друз╕в — Д. К.) ╕ закотив рукава сорочки: — Ось подив╕ться... Ми жахнулися: вс╕ руки були в синцях. — А на т╕л╕, зда╓ться, жодних сл╕д╕в. Хоч били. Чим били, не знаю. Як╕сь товст╕ палиц╕, шк╕рян╕ ╕ з п╕ском чи що. Обробили профес╕йно. ╤ ц╕лили не по м’якому м╕сцю, а по спин╕, попереку. — За що? — вихопилося в нас. — Я, бачте, ╖м не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на кол╕нах повзатимеш. Я ж ╖х пол╕цаями об╕звав ╕ ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, ╕ звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся ╕ пот╕м додав: — У тому каземат╕ мене зачинили. Я почав грюкати в двер╕. Довго не в╕дчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак ╕ прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не м╕г ╕ ворухнутися. Руки пекло, як у вогн╕. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отод╕ в╕н ╕ почав мене лупцювати. ╤ зараз в╕дчуваю, н╕би щось об╕рвалось усередин╕...». Ось як прокоментував цю сумну пригоду Олекса Мус╕╓нко в «Л╕тературн╕й Укра╖н╕». «Оте Василеве з╕знання друзям «по гарячих сл╕дах» ╕ ╓ ключем до розум╕ння його передчасно╖ смерт╕. Саме в задрипаному л╕н╕йному в╕дд╕ленн╕ м╕л╕ц╕╖ м╕ста См╕ли сл╕д шукати витоки Симоненково╖ трагед╕╖. Так, його не вбили в каталажц╕, зате садистськими побоями прирекли на пов╕льне й мученицьке вмирання. В╕дтод╕ Василь уже не жив нормальним життям, а нудив св╕том. Бо н╕ на хвилину його не полишали нестерпн╕ бол╕ в попереку, притамувати як╕ медицина виявилася безсилою». Л╕кар за фахом, поет В╕тал╕й Коротич, п╕сля похорону Василя Симоненка був у Черкасах, знайомився з його ╕стор╕╓ю хвороби в л╕карн╕. Ось як в╕н згаду╓ про це в газет╕ «Друг читача» в╕д 17 серпня 1972 року: «А пот╕м Василь помер. Все було просто до жахливого. Одного вечора поскаржився на б╕ль у попереку. «Радикул╕тик», — сказали л╕кар╕. То ж була ракова пухлина, вже проросла в хребет». Ось так. Все до г╕ркоти прикро. Молодий, у розкв╕т╕ творчих сил, помер один з найталановит╕ших поет╕в Укра╖ни. «Лицарем поез╕╖» назвав його Олесь Гончар, цим самим прорвавши блокаду к╕лькар╕чного замовчування п╕сля смерт╕ ╕ недрукування його книг п╕сля «Щоденникових запис╕в» та деяких недрукованих в╕рш╕в, що передавалися зах╕дними рад╕останц╕ями. Ще й ще перечитую схвильован╕ рядки артиста Черкасько╖ ф╕лармон╕╖ Юр╕я Смолянського, палкого пропагандиста творчост╕ Василя Симоненка, про похорон поета. Цей запис в╕н зробив 15 грудня 1963 року, повернувшись додому п╕сля похорону Василя. «Цей день був морозним. Мороз обпалював ус╕х. Але те, що ми хова╓мо Василя, обп╕кало серця наш╕, розум наш ще б╕льше, н╕ж мороз. Нед╕ля. 15 грудня 1963-го. О 15.30 почалася громадянська панахида. В╕дкрив ╖╖ Микола Негода. Надав слово В. П’янову з╕ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Говорив Г. В. Суховершко — колишн╕й редактор газети «Молодь Черкащини», де три роки працював Василь. Схвильовано говорив. Виступали й ╕нш╕. Та ось залунала мелод╕я оркестру. Ми п╕дняли на плеч╕ труну з т╕лом друга. Ось ми вийшли з прим╕щення. Людей з╕бралося багато. Виходимо на вулицю, яку так любив Василь. Вона вся б╕лим сн╕жним саваном вкрита, а будинки чорн╕, траурн╕ на цьому б╕лому тл╕. Вони сумують разом з нами. Йдемо. Несемо Василя. Ось ╕ цвинтар. Попереду чорним на б╕лому видн╕╓ться гора земл╕, а поруч — яма. Туди ми опустимо домовину. Перед╕ мною лежить Василь у трун╕. У правому кут╕ б╕ля голови його дв╕ книжки. Дв╕... Не дочекався третьо╖. Вона ось-ось повинна вийти у св╕т. ...Я ╕ Борис Рябокляч покрива╓мо червоною китайкою т╕ло Василя. Хтось накрива╓ домовину. На дошках китиц╕ калини. Опуска╓мо труну. Микола В╕нграновський плаче, схилившись мен╕ на плече. Чую, як гухкають об домовину грудки мерзло╖ земл╕, чую плач, але найб╕льше чую оце гухкання... Гух... Гух... Гух... Стою в сн╕гу по кол╕на. Трохи в╕ддал╕к, позад мене, сто╖ть хлопчина у берет╕. В╕н теж не хоче, щоб бачили його сльози. ╤ знову гух... гух... гух... Все... Нема... Звучить траурна мелод╕я над сн╕жним цвинтарем, над сн╕жним холодним полем». Поховали Василя. А згодом на його могил╕ вир╕с пам’ятник — кам’яна брила з вир╕зьбленим проф╕лем поета. ╤ дати — 1935-1963. А п╕д ними так╕ незабутн╕, так╕ хвилююч╕ поетов╕ слова: «Можна все на св╕т╕ вибирати, сину, вибрати не можна т╕льки Батьк╕вщину». Щол╕та, буваючи п╕д час в╕дпустки вдома у мами, я, хай там що, бодай на п╕вдня виривався до Черкас. ╥хав на цвинтар. В╕з пучечок калини на могилу мого славетного земляка, л╕тературного наставника ╕ першого поц╕новувача мо╓╖ скромно╖ л╕тературно╖ творчост╕. — Здрастуй, Василю! — мовить мо╓ серце, бо горло стиска╓ гарячий пекучий щем. Я торкаюсь рукою прохолодного каменя ╕ мен╕ зда╓ться, що Василь живий, що це в╕н промовля╓ до вс╕х нас:
Здрастуй, сонце ╕ здрастуй, в╕тре! Здрастуй, св╕жосте нив! Я воскрес, щоб ╕з вами жити П╕д шаленством весняних злив. Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, н╕мим, Але в серц╕ мо╖м н╕коли Не замовкне весняний гр╕м!
╤ знову, й знову пригадуються слова, мовлен╕ Олесем Гончарем про Василя Симоненка: «Лицарськ╕сть, безперечно, притаманна була його вдач╕, його безкомпром╕сн╕й вольов╕й натур╕. Обдарован╕сть Симоненка була щедра, яскрава, однак почуттями, безоглядною в╕ддан╕стю народов╕ поет не був винятком, в╕н висловив характерне для багатьох, спраглими вустами висп╕вав юн╕сть свого покол╕ння, став чистим, неп╕дкупним сумл╕нням сво╖х ровесник╕в, ╕ в цьому особлива сила ╕ зваба його поез╕й».
Василь СИМОНЕНКО * * * Св╕т який — мереживо казкове!.. Св╕т який — н╕ краю н╕ к╕нця! Зор╕ й трави, мрево св╕танкове, Маг╕я коханого лиця.
Св╕те м╕й гучний, м╕льйонноокий, Пристрасний, збурунений, н╕мий, Н╕жний, ╕ ласкавий, ╕ жорстокий, Дай мен╕ св╕й прост╕р ╕ неспок╕й, Сонцем душу жад╕бну налий!
Дай мен╕ у думку динам╕ту, Дай мен╕ любов╕, дай добра, Гуркочи у долю мою, св╕те, Хвилями прадавнього Дн╕пра.
Не шкодуй добра мен╕, людин╕, Щастя не жал╕й мо╖м л╕там — Все одно т╕ скарби по краплин╕ Я тоб╕ закохано в╕ддам.
УКРА╥Н╤
Коли кр╕зь розпач випнуться над╕╖ ╤ загудуть на в╕тр╕ степов╕м, Я тод╕ тво╖м ╕м’ям рад╕ю ╤ сумую ╕менем тво╖м.
Коли грозу╓ далеч неокрая У передгрозз╕ дик╕м ╕ н╕м╕м, Я тво╖м ╕м’ям благословляю, Проклинаю ╕менем тво╖м.
Коли мечами злоба небо кра╓ ╤ крушить твою вроду в╕кову, Я тод╕ з тво╖м ╕м’ям вмираю ╤ в тво╓му ╕мен╕ живу!
* * * Укра╖но, п’ю тво╖ з╕ниц╕ Голуб╕ й тривожн╕, н╕би рань. Крешуть з них червон╕ блискавиц╕ Революц╕й, бунт╕в ╕ повстань.
Укра╖но! Ти для мене — диво! ╤ нехай пливе за роком р╕к, Буду, мамо горда ╕ вродлива, З тебе дивуватися пов╕к.
Ради тебе перли в душ╕ с╕ю, Ради тебе мислю ╕ творю — Хай мовчать Америки й Рос╕╖, Коли я з тобою говорю!
Од╕йд╕те, недруги лукав╕! Друз╕, зачекайте на пут╕! Маю я святе син╕вське право З мат╕р’ю побуть на самот╕.
Р╕дко, нене, згадую про тебе, Дн╕ занадто куц╕ та мал╕, Ще не вс╕ чорти втекли на небо, Ходить ╖х до б╕са по земл╕.
Бачиш: з ними щогодини б’юся, Чу╓ш — битви споконв╕чний грюк! Як же я без друз╕в об╕йдуся, Без лоб╕в ╖х, без очей ╕ рук?
Укра╖но! Ти — моя молитва, Ти — моя розпука в╕кова... Гримотить над св╕том люта битва За тво╓ життя, тво╖ права.
Хай палають хмари буряков╕, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою кров╕ На тво╓ священне знамено.
БЕРЕГ ЧЕКАННЯ
Через душ╕, мов через вокзали, Гуркотять состави почутт╕в... Може, спод╕ватися зухвало, В╕рити ╕ ждати — погот╕в.
Та не в╕рить я не маю змоги, Об╕йма╓ сумн╕ви огонь, ╤ червоним л╕хтарем тривоги Зупиняю по╖зда твого.
╤ стою на берез╕ чекання: Що ти мен╕ з гуркоту кричиш? Станеш ти б╕ля мого благання Чи до ╕нших станц╕й просвистиш?
М╤Й РОДОВ╤Д
Вельмож╕ пихат╕ ╕ горд╕ Плетуть родовод╕в в’язь: В одного — прапрад╕д став лордом, В ╕ншого — прад╕д князь.
Баньки уп’явши в минуле, Гордо ця знать рече: — Про нас хрестоносц╕ чули... — В нас Рюрика кров тече...
— М╕й предок вогнем ╕ зал╕зом Титул соб╕ добув... — А м╕й тисяч сорок зар╕зав, За це ╕ в пошан╕ був...
Н╕чого соб╕ родоводи! Та киньте св╕й ╜валт ╕ крик: Я ╕з древн╕шого роду, Бо я — полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику, Коли пов╕домлю вас, Що предок м╕й споконв╕ку Хл╕б с╕яв ╕ свин╕ пас.
Щоб жерли ви булки й сало, В╕ками пер соху-плуг. Х╕ба ж для ╕стор╕╖ мало Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове, Бо я — знатн╕ший од вас. Звиняйте за грубе слово — Я з вами свиней не пас!
* * * Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясн╕ зор╕ ╕ на тих╕ води Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, ╕ множиться, ╕ д╕╓ Без ваших нага╖в ╕ палаша. П╕д сонцем в╕чност╕ древн╕╓ й молод╕╓ Його жорстока й лаг╕дна душа.
Народ м╕й ╓! Народ м╕й завжди буде! Н╕хто не перекреслить м╕й народ! Пощезнуть вс╕ перевертн╕ й приблуди, ╤ орди завойовник╕в-заброд!
Ви, байстрюки кат╕в осатан╕лих, Не забувайте, виродки, н╕де: Народ м╕й ╓! В його гарячих жилах Козацька кров пульсу╓ ╕ гуде!
* * * Ти зна╓ш, що ти — людина? Ти зна╓ш про це чи н╕? Усм╕шка твоя — ╓дина, Мука твоя — ╓дина, Оч╕ тво╖ — одн╕.
Б╕льше тебе не буде. Завтра на ц╕й земл╕ ╤нш╕ ходитимуть люди, ╤нш╕ кохатимуть люди — Добр╕, ласкав╕ й зл╕.
Сьогодн╕ усе для тебе — Озера, га╖, степи. ╤ жити сп╕шити треба. Кохати сп╕шити треба — Гляди ж не проспи!
Бо ти на земл╕ — людина, ╤ хочеш того чи н╕ — Усм╕шка твоя — ╓дина, Мука твоя — ╓дина, Оч╕ тво╖ — одн╕.
* * * Ск╕льки б не судилося страждати, Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для життя, для щастя, для б╕ди.
День, коли мо╖ маленьк╕ губи Вперше груди мамин╕ знайшли, День, що мене вперше приголубив Ласкою пром╕ння ╕з ╕мли.
Як мен╕ даровано багато, Ск╕льки в мене щастя, чорт в╕зьми! — На земл╕ см╕ятись ╕ страждати, Жити ╕ любить пом╕ж людьми!
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2015 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14618
|