Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2015 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 23.01.2015
«Я ВОСКРЕС, ЩОБ ╤З ВАМИ ЖИТИ...»
Данило КОНОНЕНКО

Публ╕кац╕ю цих спогад╕в Д. А. Кононенка до 80-р╕ччя Василя Симоненка ми анонсували у минулому номер╕ «КС», який готувався до друку, коли Данило Андр╕йович був ще живий. Пропону╓мо ╖х уваз╕ читач╕в тепер...

Понад п’ятдесят рок╕в тому його не стало. ╤ ст╕льки ж часу в╕н з нами. На його поез╕╖ виросло вже не одне покол╕ння людей. Його в╕рш╕, присвячен╕ Укра╖н╕ й укра╖нцям, особливо актуальн╕ нин╕, коли ми, розкут╕ в╕д ╕деолог╕чних ланцюг╕в, на повен голос заговорили про свою батьк╕вщину, ╖╖ державн╕сть ╕ незалежн╕сть, про яку колись так мр╕яв поет!
Понад п’ятдесят рок╕в! А зда╓ться, н╕би вчора я, в╕с╕мнадцятир╕чний селюк, при╖жджав з мо╓╖ Ребедайл╕вки, що в Кам’янському район╕, в Черкаси до редакц╕╖ газети «Молодь Черкащини», де в╕н, 25-р╕чний Василь Симоненко, працював зав╕дувачем в╕дд╕лу л╕тератури та мистецтва, або як тод╕ називали його — в╕дд╕лом пропаганди.
З першими в╕ршами Василя Симоненка я ознайомився на стор╕нках «Черкасько╖ правди». Як же схвилювала мене його поез╕я про д╕да:

От ╕ все.
Поховали старезного д╕да,
закопали нав╕ки
у землю святу.
В╕н тепер вже не встане
╕ ранком не п╕де
╕з косою п╕д гору круту —
От ╕ все.
Поховали хорошу людину...

Господи, думав я тод╕, нашпигований, як сало часником, комун╕стичною ╕деолог╕╓ю (був же тод╕ ще старшокласником, де нам повсякчас товкмачили про парт╕йн╕сть нашо╖ л╕тератури), та що ж це за см╕ливець такий, що спустився нарешт╕ з високих заобр╕йних «комун╕стичних вершин» на землю ╕ написав так щиро ╕ задушевно про таки ж просту людину — про д╕дуся, який ходив з мантачкою ╕ косою будити ранкову тишу...
Василь Симоненко. Вже тод╕ в 1958-1959 роках я почав уважно стежити за публ╕кац╕ями нашо╖ обласно╖ газети, в╕дшукуючи на ╖╖ шпальтах пр╕звище автора, котрий полонив мене сво╖ми в╕ршами та опов╕даннями. ╤ не п╕дозрював, що згодом, саме з легко╖ руки цього поета, видрукую свою першу доб╕рку в╕рш╕в у обласн╕й молод╕жн╕й газет╕.
А сталося це так. П╕сля зак╕нчення в 1958 роц╕ середньо╖ школи я спробував було вступити на ф╕лфак до Черкаського пед╕нституту, але, не набравши потр╕бну к╕льк╕сть бал╕в, повернувся в сво╓ село. А часи тод╕ були «хрущовськ╕», реформаторськ╕: для того, аби вступити до вишу, треба було мати, як м╕н╕мум, два роки трудового стажу. Отож я п╕шов працювати в колгосп, у якому з 16 рок╕в гнула спину за «палички» (так називали трудодн╕) моя мати.
Направили мене обл╕ковцем у р╕льничу бригаду. Працював я в колгосп╕, дописував до газети про сво╖х земляк╕в ╕ в проз╕, ╕ в╕ршами. Пройшли чутки, що в Черкасах ма╓ виходити нова газета — «Молодь Черкащини».
Я чекав на не╖ з нетерп╕нням.
╤ ось нарешт╕ 3 лютого 1960 року вийшов перший номер «молод╕жки». Перечитав я ╖╖, ╕ припала до серця мен╕ вона: чимось св╕жим, молодим пов╕яло в╕д не╖.
А невдовз╕, з╕бравши к╕лька в╕рш╕в, написав до редакц╕╖. Це було в лютому. ╤ як же я був при╓мно вражений, коли приблизно через п╕вм╕сяця отримав листа з «молод╕жки»: «Шановний Даниле Андр╕йовичу! Ваш╕ в╕рш╕ нам сподобалися. Хот╕лося б ще почитати ваших твор╕в, узнати дещо про вас: де працю╓те, ск╕льки вам рок╕в ╕ т. д.
З прив╕том, зав╕дувач в╕дд╕лу пропаганди редакц╕╖ газети «Молодь Черкащини» В. Симоненко». ╤ дата: 11.03.1960 р.
Минув якийсь час. Я написав нов╕ в╕рш╕, написав про сво╓ життя, роботу ╕ знову в╕д╕слав у газету. Цього разу в╕дпов╕дь трохи забарилася, але Василь Симоненко вибачався: «Добрий день, Даниле! Я винен перед вами, що не в╕дгукнувся вчасно на листа. Були на те сво╖ поважн╕ причини. Ми порадилися у в╕дд╕л╕ ╕ вир╕шили вм╕стити в газет╕ доб╕рку ваших поез╕й. Хот╕лося б т╕льки запропонувати читачам краще з того, що ви написали. В╕дбер╕ть з╕ свого доробку 8-10 в╕рш╕в, як╕ ви б╕льше всього хот╕ли б бачити опубл╕кованими в «Молод╕ Черкащини». Бажано, щоб ц╕ твори були «молодими» ╕ за темою, ╕ за зм╕стом. Чекаю ваших в╕рш╕в. З прив╕том, В. Симоненко».
Цей лист я отримав на початку л╕та. Хвилювався, в╕дбираючи в╕рш╕, написав ╕ще з добрий десяток. А пот╕м ╕ вир╕шив повезти ╖х до редакц╕╖ сам.
Редакц╕ю розшукав швидко, бо м╕стилася вона в одноповерховому будинку на роз╕ вулиць Урицького ╕ Комсомольсько╖, якраз навпроти «Черкасько╖ правди», в як╕й я уже ран╕ше бував, при╖жджаючи з в╕ршами до наймастит╕шого на той час черкаського поета Миколи Негоди.
П╕сля сл╕пучого сонця вузенький коридор «молод╕жки» видався мен╕ темнуватим. Доки оч╕ призвича╖лись, мало не наштовхнувся на молодого чолов╕ка середнього зросту. «Пробачте, не п╕дкажете, як мен╕ до Василя Симоненка пройти?». «А я й ╓ Симоненко, — засм╕явся незнайомець. — А ви ж хто?». ╤ коли я назвався, Василь радо ухопив мене за руку ╕ пов╕в до свого невеличкого, пропахлого цигарковим димом каб╕нету. «Ось тут я працюю», — мовив. «Закурюй», — простягнув мен╕ «Приму». Я хоч ╕ не був запеклим курцем, але в╕д цигарки не в╕дмовився. Василь же курив смачно, курив, як казали у нашому сел╕, до «губопечки», залишаючи недопалка ст╕льки, ск╕льки можна було утримати його пучками пальц╕в.
Я показав Симоненков╕ св╕й зошит з в╕ршами. Разом ми й в╕д╕брали к╕лька з них до друку. Тод╕ ж, пам’ятаю, я захоплювався збиранням народних усм╕шок. Була в мене й в╕ршована гумореска «Укра╖нський жарт», яку я записав у сво╓му сел╕. Цю усм╕шку я й показав Василев╕. У цьому гумористичному твор╕ (не знаю, чи в╕н справд╕ народний, чи витв╕р якогось призабутого автора) йшлося про те, що л╕ричний герой каже: «Коли б я був полтавський соцький — багато б дечого зробив: по берегах гуляли б гуси, а в р╕ках галушки варив...». ╤ так дал╕, в такому гумористичному дус╕, де все д╕ялось трохи навпаки: зам╕сть лози росли б ковбаси, одяг був би непотр╕бний, ходили б, як свят╕, по небу...
Як же зрад╕в Василь цьому народному гумору! Як щиро см╕явся, як пожвав╕шав! В╕дразу ж переписав з мого зошита соб╕ цю народну перлину! ╤ лише згодом, через багато рок╕в, читаючи Василеву казку для д╕тей «Подорож в кра╖ну Навпаки», я подумав: а що, як на створення цього твору наштовхнула Василя ота усм╕шка, в як╕й теж було чимало всього «навпаки»? Ц╕лком ╕мов╕рно, ╕ якщо й справд╕ це було так, то як же мен╕ при╓мно нин╕, що я тод╕ надихнув поета на створення такого гарного твору для д╕тей!
В╕дтод╕ ми заприятелювали (боюсь слова «подружилися», аби хтось не закинув док╕р, що, мовляв, набива╓ться в друз╕) з Василем Симоненком. Я ще к╕лька раз╕в при╖жджав до нього в редакц╕ю, привозив, присилав в╕рш╕ та замальовки про сво╖х молодих земляк╕в — труд╕вник╕в району.
Працюючи згодом у районн╕й газет╕, я зустр╕чався з Василем Симоненком — кореспондентом обласно╖ преси — у мо╖й Кам’янц╕. Запам’ятався мен╕ його фейлетон про те, як у Кам’янц╕ торгували полуницями, де Василь ╖дко розкритикував тих, хто порушував правила торг╕вл╕.
А доб╕рку мою з «Молод╕ Черкащини», п╕дготовлену В. Симоненком, було видруковано 16 грудня 1960 року п╕д рубрикою «В╕рш╕ колгоспних поет╕в». У передмов╕ говорилося: «Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити наших читач╕в з творч╕стю молодого поета-колгоспника — Данила Кононенка. Житт╓вий шлях його не складний — зак╕нчив школу, п╕шов працювати в р╕дний колгосп (с. Ребедайл╕вка Кам’янського району). Звичайно, в його поетичних творах ще не все гаразд, але будемо спод╕ватися, що юнак зум╕╓ п╕зн╕ше краще осп╕вувати рад╕сть прац╕ ╕ р╕дну землю, на як╕й вирощу╓ хл╕б». ╤ хоч п╕дпису не було, я знав, що цю передмовку написав Василь Симоненко. Адже це в╕н добирав з мого зошита ц╕ в╕рш╕ — «Комсомольський квиток», «Опада╓ листя з б╕ло╖ бер╕зки», «Тракторист», в╕н знав про «в╕хи» мо╓╖ б╕ограф╕╖... Тож я щиро завдячую В. Симоненков╕. ╤ хоч т╕ в╕рш╕, за нин╕шн╕ми м╕рками, не надто досконал╕, хоч я жодного з них не включав до сво╖х зб╕рок — вони для мене надзвичайно дорог╕: ╖х благословив до друку на зор╕ мо╓╖ творчо╖ дороги сам Василь Симоненко.
А затим друкувалися мо╖ в╕рш╕ у «молод╕жц╕» з легко╖ руки В. Симоненка, як кажуть, ╕ поодинц╕, ╕ доб╕рками. Д╕ставалося часом ╕ на «гор╕хи». Василь, незважаючи на св╕й великий талант, чуйно ставився до початк╕вц╕в: ╕ критикував, ╕ радив, ╕, що найголовн╕ше, по-дружньому п╕дказував. ╤ н╕коли я не в╕дчував яко╖сь «зверхност╕». Я прислухався до його порад, тягнувся до нього, бо Василь Симоненко був прекрасною людиною ╕ прекрасним поетом. А це для мене, початк╕вця, було найголовн╕ше.
Восени 1961 року я по╖хав на службу в арм╕ю. Призвича╖вшись до нового життя, посилав уже арм╕йськ╕ в╕рш╕ до «Молод╕ Черкащини». В 1962 роц╕ знову було опубл╕ковано мою сол╕дну доб╕рку солдатсько╖ л╕рики, зв╕сно ж, за сприяння Василя Симоненка.
Будучи в╕д╕рваним в╕д р╕дних кра╖в, в╕д сво╓╖ р╕дно╖ преси, я, звичайно, не був у курс╕ л╕тературних новин на батьк╕вщин╕.
З г╕ркотою д╕знався й про насл╕дки нових хрущовських реформац╕й: у кв╕тн╕ 1963 року «Молодь Черкащини» було закрито. Закрили й «районку», з яко╖ мене проводжали в солдати, укрупнивши, як казали, райони, а отже, й газети...
У травн╕ 1963-го я, рядовий саперного батальйону, по╖хав в Одесу на республ╕канський сем╕нар молодих автор╕в. Там же й подарував мен╕ м╕й «брат по перу й автомату» поет ╤ван Низовий першу книжечку В. Симоненка «Тиша ╕ гр╕м».
Зрад╕в надзвичайно! Н╕би побував удома, н╕би знову зустр╕вся з Василем. Майже вс╕ твори з ц╕╓╖ книжечки вивчив напам’ять. Ще б пак! Багато з них я знав ще з газетних публ╕кац╕й! «Д╕д умер», «Жорна», «П╕ч», «Баба Онися»... ╤ особливо вразили рядки: «Я пам’ятник баб╕ Онис╕ воздвиг би на площ╕ в Москв╕»...
Красна площа була для мене уособленням великодержавност╕, недоторканност╕, асоц╕ювалась з╕ словами Москва, Кремль, Лен╕н, Мавзолей... ╤ раптом уявив я соб╕ — пам’ятник прост╕й селянц╕ баб╕ Онис╕ на площ╕ в Москв╕. ╤ хоч слова «красна» у в╕рш╕ не було, слово площа для мене звучало як Красна... Хто ще так насм╕лився говорити про Московську площу? Хто так приземляв ╖╖, наближав до мало╖ смертно╖ людини, вироблено╖, вимучено╖ «рад╕сною ╕ в╕льною колгоспною працею»? Ой Василь, ой молодець!
Повернувшись з Одеси до Криму у свою частину, написав листа Василев╕, в якому захоплено в╕дгукнувся про його книжку, прив╕тав його такими рядками:

«Хай Гр╕м розб’╓ в серцях
байдужих тишу,
Прекрасне хай
не см╕╓ помирать.
Я в╕рю, друже,
ти ╕ще напишеш,
Про що не встигли
╕нш╕ написать!»

Та неспод╕ваним ударом для мене, тод╕ ще солдата, була зв╕стка про смерть Василя. Адже я так любив його ╕ його прекрасну Поез╕ю, я вважав його сво╖м л╕тературним наставником ╕ другом. В╕н був ще такий молодий — 28 рок╕в!
Фотокореспондент черкасько╖ райгазети Микола Борисенко над╕слав мен╕ зн╕мки з похорону Василя Симоненка. Я плакав над тими зн╕мками, мен╕ так сильно хот╕лося додому на свою Черкащину, де починалася моя л╕тературна доля п╕д трепетним ╕ добрим крилом такого прекрасного поета!
Зв╕стка про смерть Василя не давала спокою. Чому, ну чому в╕н помер? Адже ж в╕н ще такий молодий, завжди був веселий ╕ житт╓рад╕сний! Перед очима ще й дос╕ акуратно зач╕сане вгору темнаве волосся, б╕лозуба лаг╕дна усм╕шка ╕ в╕чна м╕ж пальцями цигарка! Чом, чом, чом? Кажуть, в╕д раку... ╤ т╕льки зараз, т╕льки через в╕дстань рок╕в приходить розгадка його раптово╖ нагло╖ смерт╕.
У книжц╕ «Життя, мов спалах блискавки», де вм╕щено спогади друз╕в ╕ колег про Василя Симоненка, В╕ктор Онойко згаду╓ один прикрий випадок, який наводить на роздуми.
Вл╕тку 1962 року до Василя Симоненка приск╕палися так зван╕ охоронц╕ громадського порядку в м╕л╕цейських мундирах. Завезли його насильно за 30 к╕лометр╕в в╕д Черкас у См╕лу на зал╕зничну станц╕ю. Там, зачинивши у камер╕ затриманих л╕н╕йного в╕дд╕лення м╕л╕ц╕╖, його жорстоко було побито. Коли наступного дня за ним при╖хали з Черкас друз╕, уже в машин╕, с╕вши на передн╓ сид╕ння поруч з шофером, Василь повернувся до нас (друз╕в — Д. К.) ╕ закотив рукава сорочки:
— Ось подив╕ться...
Ми жахнулися: вс╕ руки були в синцях.
— А на т╕л╕, зда╓ться, жодних сл╕д╕в. Хоч били. Чим били, не знаю. Як╕сь товст╕ палиц╕, шк╕рян╕ ╕ з п╕ском чи що. Обробили профес╕йно. ╤ ц╕лили не по м’якому м╕сцю, а по спин╕, попереку.
— За що? — вихопилося в нас.
— Я, бачте, ╖м не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на кол╕нах повзатимеш. Я ж ╖х пол╕цаями об╕звав ╕ ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, ╕ звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся ╕ пот╕м додав: — У тому каземат╕ мене зачинили. Я почав грюкати в двер╕. Довго не в╕дчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак ╕ прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не м╕г ╕ ворухнутися. Руки пекло, як у вогн╕. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отод╕ в╕н ╕ почав мене лупцювати. ╤ зараз в╕дчуваю, н╕би щось об╕рвалось усередин╕...».
Ось як прокоментував цю сумну пригоду Олекса Мус╕╓нко в «Л╕тературн╕й Укра╖н╕». «Оте Василеве з╕знання друзям «по гарячих сл╕дах» ╕ ╓ ключем до розум╕ння його передчасно╖ смерт╕. Саме в задрипаному л╕н╕йному в╕дд╕ленн╕ м╕л╕ц╕╖ м╕ста См╕ли сл╕д шукати витоки Симоненково╖ трагед╕╖. Так, його не вбили в каталажц╕, зате садистськими побоями прирекли на пов╕льне й мученицьке вмирання. В╕дтод╕ Василь уже не жив нормальним життям, а нудив св╕том. Бо н╕ на хвилину його не полишали нестерпн╕ бол╕ в попереку, притамувати як╕ медицина виявилася безсилою».
Л╕кар за фахом, поет В╕тал╕й Коротич, п╕сля похорону Василя Симоненка був у Черкасах, знайомився з його ╕стор╕╓ю хвороби в л╕карн╕. Ось як в╕н згаду╓ про це в газет╕ «Друг читача» в╕д 17 серпня 1972 року:
«А пот╕м Василь помер. Все було просто до жахливого. Одного вечора поскаржився на б╕ль у попереку. «Радикул╕тик», — сказали л╕кар╕. То ж була ракова пухлина, вже проросла в хребет».
Ось так. Все до г╕ркоти прикро. Молодий, у розкв╕т╕ творчих сил, помер один з найталановит╕ших поет╕в Укра╖ни. «Лицарем поез╕╖» назвав його Олесь Гончар, цим самим прорвавши блокаду к╕лькар╕чного замовчування п╕сля смерт╕ ╕ недрукування його книг п╕сля «Щоденникових запис╕в» та деяких недрукованих в╕рш╕в, що передавалися зах╕дними рад╕останц╕ями.
Ще й ще перечитую схвильован╕ рядки артиста Черкасько╖ ф╕лармон╕╖ Юр╕я Смолянського, палкого пропагандиста творчост╕ Василя Симоненка, про похорон поета. Цей запис в╕н зробив 15 грудня 1963 року, повернувшись додому п╕сля похорону Василя.
«Цей день був морозним. Мороз обпалював ус╕х. Але те, що ми хова╓мо Василя, обп╕кало серця наш╕, розум наш ще б╕льше, н╕ж мороз.
Нед╕ля. 15 грудня 1963-го.
О 15.30 почалася громадянська панахида. В╕дкрив ╖╖ Микола Негода. Надав слово В. П’янову з╕ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
Говорив Г. В. Суховершко — колишн╕й редактор газети «Молодь Черкащини», де три роки працював Василь. Схвильовано говорив. Виступали й ╕нш╕.
Та ось залунала мелод╕я оркестру. Ми п╕дняли на плеч╕ труну з т╕лом друга. Ось ми вийшли з прим╕щення. Людей з╕бралося багато. Виходимо на вулицю, яку так любив Василь. Вона вся б╕лим сн╕жним саваном вкрита, а будинки чорн╕, траурн╕ на цьому б╕лому тл╕. Вони сумують разом з нами. Йдемо. Несемо Василя.
Ось ╕ цвинтар. Попереду чорним на б╕лому видн╕╓ться гора земл╕, а поруч — яма. Туди ми опустимо домовину.
Перед╕ мною лежить Василь у трун╕. У правому кут╕ б╕ля голови його дв╕ книжки. Дв╕... Не дочекався третьо╖. Вона ось-ось повинна вийти у св╕т.
...Я ╕ Борис Рябокляч покрива╓мо червоною китайкою т╕ло Василя. Хтось накрива╓ домовину. На дошках китиц╕ калини. Опуска╓мо труну. Микола В╕нграновський плаче, схилившись мен╕ на плече.
Чую, як гухкають об домовину грудки мерзло╖ земл╕, чую плач, але найб╕льше чую оце гухкання... Гух... Гух... Гух...
Стою в сн╕гу по кол╕на. Трохи в╕ддал╕к, позад мене, сто╖ть хлопчина у берет╕. В╕н теж не хоче, щоб бачили його сльози.
╤ знову гух... гух... гух...
Все... Нема... Звучить траурна мелод╕я над сн╕жним цвинтарем, над сн╕жним холодним полем».
Поховали Василя. А згодом на його могил╕ вир╕с пам’ятник — кам’яна брила з вир╕зьбленим проф╕лем поета. ╤ дати — 1935-1963. А п╕д ними так╕ незабутн╕, так╕ хвилююч╕ поетов╕ слова: «Можна все на св╕т╕ вибирати, сину, вибрати не можна т╕льки Батьк╕вщину».
Щол╕та, буваючи п╕д час в╕дпустки вдома у мами, я, хай там що, бодай на п╕вдня виривався до Черкас. ╥хав на цвинтар. В╕з пучечок калини на могилу мого славетного земляка, л╕тературного наставника ╕ першого поц╕новувача мо╓╖ скромно╖ л╕тературно╖ творчост╕.
— Здрастуй, Василю! — мовить мо╓ серце, бо горло стиска╓ гарячий пекучий щем. Я торкаюсь рукою прохолодного каменя ╕ мен╕ зда╓ться, що Василь живий, що це в╕н промовля╓ до вс╕х нас:

Здрастуй, сонце
╕ здрастуй, в╕тре!
Здрастуй, св╕жосте нив!
Я воскрес,
щоб ╕з вами жити
П╕д шаленством
весняних злив.
Хай заляжеться
тиша навколо,
Й знову стану,
як ви, н╕мим,
Але в серц╕ мо╖м н╕коли
Не замовкне весняний гр╕м!

╤ знову, й знову пригадуються слова, мовлен╕ Олесем Гончарем про Василя Симоненка: «Лицарськ╕сть, безперечно, притаманна була його вдач╕, його безкомпром╕сн╕й вольов╕й натур╕. Обдарован╕сть Симоненка була щедра, яскрава, однак почуттями, безоглядною в╕ддан╕стю народов╕ поет не був винятком, в╕н висловив характерне для багатьох, спраглими вустами висп╕вав юн╕сть свого покол╕ння, став чистим, неп╕дкупним сумл╕нням сво╖х ровесник╕в, ╕ в цьому особлива сила ╕ зваба його поез╕й».


Василь СИМОНЕНКО
* * *
Св╕т який — мереживо казкове!..
Св╕т який — н╕ краю н╕ к╕нця!
Зор╕ й трави, мрево св╕танкове,
Маг╕я коханого лиця.

Св╕те м╕й гучний, м╕льйонноокий,
Пристрасний, збурунений, н╕мий,
Н╕жний, ╕ ласкавий, ╕ жорстокий,
Дай мен╕ св╕й прост╕р ╕ неспок╕й,
Сонцем душу жад╕бну налий!

Дай мен╕ у думку динам╕ту,
Дай мен╕ любов╕, дай добра,
Гуркочи у долю мою, св╕те,
Хвилями прадавнього Дн╕пра.

Не шкодуй добра мен╕, людин╕,
Щастя не жал╕й мо╖м л╕там —
Все одно т╕ скарби по краплин╕
Я тоб╕ закохано в╕ддам.


УКРА╥Н╤

Коли кр╕зь розпач випнуться над╕╖
╤ загудуть на в╕тр╕ степов╕м,
Я тод╕ тво╖м ╕м’ям рад╕ю
╤ сумую ╕менем тво╖м.

Коли грозу╓ далеч неокрая
У передгрозз╕ дик╕м ╕ н╕м╕м,
Я тво╖м ╕м’ям благословляю,
Проклинаю ╕менем тво╖м.

Коли мечами злоба небо кра╓
╤ крушить твою вроду в╕кову,
Я тод╕ з тво╖м ╕м’ям вмираю
╤ в тво╓му ╕мен╕ живу!

* * *
Укра╖но, п’ю тво╖ з╕ниц╕
Голуб╕ й тривожн╕, н╕би рань.
Крешуть з них червон╕ блискавиц╕
Революц╕й, бунт╕в ╕ повстань.

Укра╖но! Ти для мене — диво!
╤ нехай пливе за роком р╕к,
Буду, мамо горда ╕ вродлива,
З тебе дивуватися пов╕к.

Ради тебе перли в душ╕ с╕ю,
Ради тебе мислю ╕ творю —
Хай мовчать Америки й Рос╕╖,
Коли я з тобою говорю!

Од╕йд╕те, недруги лукав╕!
Друз╕, зачекайте на пут╕!
Маю я святе син╕вське право
З мат╕р’ю побуть на самот╕.

Р╕дко, нене, згадую про тебе,
Дн╕ занадто куц╕ та мал╕,
Ще не вс╕ чорти втекли на небо,
Ходить ╖х до б╕са по земл╕.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чу╓ш — битви споконв╕чний грюк!
Як же я без друз╕в об╕йдуся,
Без лоб╕в ╖х, без очей ╕ рук?

Укра╖но! Ти — моя молитва,
Ти — моя розпука в╕кова...
Гримотить над св╕том люта битва
За тво╓ життя, тво╖ права.

Хай палають хмари буряков╕,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою кров╕
На тво╓ священне знамено.


БЕРЕГ ЧЕКАННЯ

Через душ╕, мов через вокзали,
Гуркотять состави почутт╕в...
Може, спод╕ватися зухвало,
В╕рити ╕ ждати — погот╕в.

Та не в╕рить я не маю змоги,
Об╕йма╓ сумн╕ви огонь,
╤ червоним л╕хтарем тривоги
Зупиняю по╖зда твого.

╤ стою на берез╕ чекання:
Що ти мен╕ з гуркоту кричиш?
Станеш ти б╕ля мого благання
Чи до ╕нших станц╕й просвистиш?


М╤Й РОДОВ╤Д

Вельмож╕ пихат╕ ╕ горд╕
Плетуть родовод╕в в’язь:
В одного — прапрад╕д став лордом,
В ╕ншого — прад╕д князь.

Баньки уп’явши в минуле,
Гордо ця знать рече:
— Про нас хрестоносц╕ чули...
— В нас Рюрика кров тече...

— М╕й предок вогнем ╕ зал╕зом
Титул соб╕ добув...
— А м╕й тисяч сорок зар╕зав,
За це ╕ в пошан╕ був...

Н╕чого соб╕ родоводи!
Та киньте св╕й ╜валт ╕ крик:
Я ╕з древн╕шого роду,
Бо я — полтавський мужик.

Ви скорчите кисло пику,
Коли пов╕домлю вас,
Що предок м╕й споконв╕ку
Хл╕б с╕яв ╕ свин╕ пас.

Щоб жерли ви булки й сало,
В╕ками пер соху-плуг.
Х╕ба ж для ╕стор╕╖ мало
Оцих видатних заслуг?!

Я вами гордую, панове,
Бо я — знатн╕ший од вас.
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас!

* * *
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясн╕ зор╕ ╕ на тих╕ води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, ╕ множиться, ╕ д╕╓
Без ваших нага╖в ╕ палаша.
П╕д сонцем в╕чност╕
 древн╕╓ й молод╕╓
Його жорстока й лаг╕дна душа.

Народ м╕й ╓! Народ м╕й
 завжди буде!
Н╕хто не перекреслить м╕й народ!
Пощезнуть вс╕ перевертн╕
 й приблуди,
╤ орди завойовник╕в-заброд!

Ви, байстрюки кат╕в осатан╕лих,
Не забувайте, виродки, н╕де:
Народ м╕й ╓!
В його гарячих жилах
Козацька кров пульсу╓ ╕ гуде!

* * *
Ти зна╓ш, що ти — людина?
Ти зна╓ш про це чи н╕?
Усм╕шка твоя — ╓дина,
Мука твоя — ╓дина,
Оч╕ тво╖ — одн╕.

Б╕льше тебе не буде.
Завтра на ц╕й земл╕
╤нш╕ ходитимуть люди,
╤нш╕ кохатимуть люди —
Добр╕, ласкав╕ й зл╕.

Сьогодн╕ усе для тебе —
Озера, га╖, степи.
╤ жити сп╕шити треба.
Кохати сп╕шити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на земл╕ — людина,
╤ хочеш того чи н╕ —
Усм╕шка твоя — ╓дина,
Мука твоя — ╓дина,
Оч╕ тво╖ — одн╕.

* * *
Ск╕льки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для б╕ди.

День, коли мо╖ маленьк╕ губи
Вперше груди мамин╕ знайшли,
День, що мене вперше
приголубив
Ласкою пром╕ння ╕з ╕мли.

Як мен╕ даровано багато,
Ск╕льки в мене щастя,
чорт в╕зьми! —
На земл╕ см╕ятись ╕ страждати,
Жити ╕ любить пом╕ж людьми!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2015 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14618

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков