Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Про роль бібліотеки у формуванні естетичних смаків та уподобань ми вже неодноразово розповідали нашим читачам. Як заохотити дітей та юнацтво до читання? Як зробити так, аби книжка залишалася конкурентоспроможною в умовах розвитку інформаційних технологій? У кожного бібліотекаря – свої виховні «родзинки», які перетворюють читання на процес захопливої мандрівки світом книг. Чимало бібліотекарів переконані: найкращий спосіб залучити дитину до читання – це самому якомога частіше цікавитися літературою. І, як вважає організатор «Книжкової толоки» у Миколаєві та Стрию Любов Хомчак, відкриття нових імен – справа надзвичайно потрібна. «Засмучує, коли автор має змогу себе прорекламувати, а коли починаєш читати, відразу розчаровуєшся, — говорить Любов Хомчак. – Тому прагнемо відкрити нові імена, організувати зустрічі з читачами, представити творчість молодих письменників». Завдяки такому творчому тандему, в якому задіяні письменники та організатори книжкових толок, відбуваються цікаві зустрічі, а на книжковому небосхилі з’являються нові імена. І велику роль у такій творчій співпраці відіграють саме бібліотеки – духовні острівці, де працюють віддані своїй справі фахівці.

У Львові добре відома адреса дитячого центру розвитку й дозвілля «Під спільним дахом», що на вулиці Симоненка, 10. Чому центр називається сімейним? У чому його відмінність від традиційної бібліотеки? «Коли майже рік тому, у лютому, ми відкривалися, ставили перед собою завдання перетворитися на центр розвитку громади, де б цікаво було і дорослим, і дітям», — говорить завідувачка центру Лариса Муращик. Зрештою, кожен відвідувач може переконатись у тому, що центр «Під спільним дахом» кардинально відрізняється від традиційного уявлення про бібліотеку. По-перше, вражає величезна площа (близько 1000 кв. м), а це означає, що не треба десь шукати куточок для усамітнення, аби почитати книжку. Хоча ремонт бібліотеки № 19 (на базі якої створили центр) тривав упродовж п’яти років, на діяльності закладу це не позначилося. «На ремонтні та оздоблювальні роботи, закупівлю меблів були скеровані кошти з бюджету Львівської міської ради, — пояснює Лариса Муращик під час екскурсії просторими залами бібліотеки. – Комп’ютерна техніка з’явилася завдяки нашій перемозі у програмі «Бібліоміст». Нині у центрі діють послуги, які можна назвати новаторськими. Це і незвичний teenager-сервіс «Міняю все»; до найменших відвідувачів завжди поспішає «Бібліоняня»; батьки можуть скористатися розсилкою «Бібліо-mail».
Разом з Ларисою Степанівною мандруємо просторими кімнатами. За комп’ютерами працюють школярики, готують домашні завдання та реферати. На жаль, не всі діти мають задовільні житлові умови, аби спокійно підготуватися до занять вдома. Якщо у невеличкій квартирі мешкає багатодітна родина, то про належну підготовку не може йтися. У такому разі на допомогу приходить бібліотека, у бібліотечних залах – зручно й комфортно працювати. А для тих, хто стомився і прагне відпочинку, створено релакс-зону. Тут дитина може усамітнитися, відволіктися від повсякденних клопотів. Зрештою, спокійно почитати, а в разі потреби – зустрітися з психологом. Доволі незвичною послугою є гра… у теніс. Влітку, коли надворі спека, можна усамітнитися у бібліотерасі – зоні, де влітку розміщується читальний зал. Лариса Муращик звертає увагу на те, що бібліотека поділена на інноваційні території, так звані зони. «Маємо зони ділового читання, Інтернет-зону. До нас приходять старші люди, які прагнуть знань у поважному віці. Завдяки програмі «Щасливий вік» пенсіонери навчаються комп’ютерній грамотності, користуються Інтернетом. Охоплюємо своєю увагою від найстарших до найменших. Обслуговуємо малят від двох до шести рочків, адже завдяки «Дружній родині» вони навчаються читати, писати, рахувати. Тож, як бачимо, завдяки інноваціям маємо змогу забезпечити відвідувачам цікаве та якісне дозвілля».
Підсумовуючи, можна сказати, що центр розвитку й дозвілля «Під спільним дахом» — це конструктивне спілкування у дружньому колі; інтелектуальний відпочинок для всієї сім’ї. І то не лише рекламний слоган, а справжні конкретні дії. Творча співпраця центру та учнів Навчально-виховного комплексу ім. Василя Симоненка стала можливою завдяки активній роботі бібліотекарів. Адже саме шкільні бібліотекарі залучають дітей до читання, і роблять це не з примусу, а за покликом серця. «Зустрічі з письменниками організовуємо часто, — пояснює Лариса Муращик. – Діти, звиклі до спілкування, тому й вимоги до літераторів доволі високі». Справді, як зацікавити юних читачів, аби вони оцінили ваш «літературний шедевр»? Як побудувати зустріч, аби вона залишила слід у дитячому серці? Ці запитання є часто риторичними для моїх колег-письменників, кожен з яких має власний рецепт успішного спілкування. Зрештою, кожна зустріч із юними читачами – оригінальна, і не можна заздалегідь спрогнозувати, якою вона буде. Наше спілкування з учнями відбулося під знаком літературних читань. Завідувачка молодшого відділу Уляна Голяка відразу налаштувала дітей на цікаву розмову, вона звернула увагу дітей на такий штрих у моїй творчій біографії, який може буде повчальним для тих початківців, які лише торують літературну стежину.
…«За урок – чотири», — вчителька української мови і літератури, яка завжди голосно зачитувала мої шкільні твори, раптом здивувала мене своєю оцінкою. Це тим більше було дивним, адже гуманітарні предмети завжди були у мене «на висоті». Похнюплено мовчу, обмірковую собі: «Щось було не так? Що саме?». Зрештою, засмучувала не сама оцінка, а те, чому саме так вирішила вчителька. Адже ще вчора вона зачитувала мій твір про осінь і схвально кивала головою: «Молодець, знайшла влучні слова, які торкнулися найпотаємніших струн людської душі. Може, саме в цьому і є найвища таїна слова?». Коли пролунав дзвоник, наважилася підійти до вчительки. Вона, помітивши моє хвилювання, усміхнулася: «Не хвилюйся… Якщо оцінювати з позиції техніки, все було гаразд… Це, як у фігурному катанні. Здається, обов’язкова програма виконана бездоганно, адже спортсмени відкаталися технічно грамотно, без помилок. Складні підтримки, бездоганно виконані стрибки. Але в очах глядача немає захвату! Зал не підхоплюється у захопленні, не завмирає у передчутті небезпеки, коли фігуристка виконує найскладніший стрибок. Так само і в літературі: можна доладно скомпонувати слова, грамотно побудувати речення і розставити розділові знаки. Та чи можна назвати це літературою? Чи торкнуться написані без помилок слова наших сердець? Чи завмиратимуть вони у передчутті радості й насолоди? Якщо хочеш писати – пиши саме так!».
Упіймавши мій розгублений погляд, вчителька підбадьорливо усміхнулася: «Це так, ліричний відступ. Порада на майбутнє, якщо пов’яжеш життя з літературою».
Коли пані Уляна зачитала слова вчительки, дітлахи збентежилися. Деякі з них зізналися, що теж пробують писати, от тільки ніколи над цим не замислювалися: «Щоб літературний твір торкнувся читацького серця, недостатньо вміло компонувати слова». А що тоді потрібно? Як стати справжнім письменником?
...Вічну загадку любові все життя розгадував незабутній Григір Тютюнник. Про нього говорили, як про письменника, душа якого «повнилася болем». Він залишив нам дивовижні нотатки, які не втратили актуальності в наш прагматично-жорстокий час. «Питають часто, над якою темою працюю, — писав Григір Тютюнник. – Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені». А буває й так, що технічно все виконано бездоганно, а літератури нема. Чому ж так відбувається? «Кому ж зостанеться жаль, що жив у моїй душі?!» — так риторично запитував Григір Тютюнник. І переконував нас у тому, що «майстерність, буває, приходить, а вміння бачити і хвилюватися покидає». Як людина, свідома високого призначення слова, письменник Григір Тютюнник був категоричним у судженні. Був переконаний, що література, не осяяна внутрішнім світлом (нехай навіть технічно бездоганна) – то «вже кінець; це все одно, що вміти будувати храм і не мати цегли навіть на халупу». Філософську мудрість цих висловлювань діти, звісно, зможуть осягнути з часом. А от підготуватися до зустрічі із «серйозними творами» якраз і допомагають літературні зустрічі, організовані бібліотекарями спільно з письменниками.
Разом з юними читачами читаємо п’єси «Стрімкий, як вітер», «Пластиліновий хлопчик». А ще діти цікавляться п’єсами, адресованими дорослій аудиторії, і це теж не може не тішити. Ми разом міркуємо над тим, як зробити цей світ трохи добрішим. І які добрі справи залишаємо після себе. Герой радіодрами Роман – дитина з обмеженими можливостями. За цим гуманним означенням – біль і самотність маленької людини, змушеної спостерігати за навколишнім світом з висоти шістнадцятого поверху: «Дивлюся на тих людей-комах і уявляю себе казковим велетнем, що спостерігає за ними зі своєї височини. Кого хоче, того карає, кого схоче – помилує… Але я – велетень, нога якого ніколи не торкалася землі». Чи не тому люди здаються такими малими й дрібними? На жаль, такими самими малими й дрібними часто видаються також їхні вчинки. А от Роман, попри фізичний недолік, залишається людиною доброю й гуманною. Попри свій юний вік, Роман осягнув найвищу мудрість – бути добрим. Чи не тому, познайомившись з дельфіном Келлі, більш за все Роман мріє повернути йому втрачене відчуття польоту й радості? А це можливо лише тоді, коли Келлі опиниться на волі!
А от на долю Юрка, головного героя радіодрами «Пластиліновий хлопчик», випали не менш жорсткі випробування. Змалку хлопчик скуштував гіркого сирітського хліба, відчувши свою непотрібність й приреченість. Тікаючи від жорстокого світу, сирота Юрко, як може, захищає свій внутрішній світ від руйнування. В інтернаті, де виховувався Юрко, звернули увагу на його захоплення пластиліном. За ліпленням Юрка можна застати частіше, ніж за будь-яким заняттям. Хоча дорослі щиро не розуміють його захоплення: «Навіщо тобі це? Адже відтепер тебе очікують дорогі речі». Утім, Юрко, як і кожна дитина-сирота, мріє про щасливу родину. І вперто ліпить пластилінові фігурки, які мають зображувати щасливу родину. От тільки чи вдасться хлопчині стати щасливим у своєму звичайному житті?
Питання, що постають перед школярами, змушують замислитися над одвічними проблемами нашого буття? Як не втратити себе у цьому складному дорослому віці? Як стати щасливим? І як зберегти любов і доброту до ближнього? Не озлобитися, не стати жорстоким? «Мені б хотілося прочитати продовження про долю Юрка», — замислено говорить учениця. А допитливий читач Максимко додає: «А як склалася подальша доля Келлі і чи здійснилася мрія Ромчика? Адже він так мріяв побачити Келлі щасливим!». Дивує, як діти самостійно, без підказки автора, відшукали такі важливі для них рядки у тексті. І кожен зачитує, як уміє, але жодна дитина не лишається байдужою. І це, напевно, один з головних уроків доброти, який залишиться у їхній пам’яті: «Звідки ти прийшов до нас, розумнику? – запитав Роман. – Він проспівав мені дивовижну пісню: прийшов з волі, а потрапив у неволю… Але не озлобився проти людей, не став агресивним і злим. Він, як і раніше, залишається відданим, мужнім і люблячим. Тільки думка його лине, де завжди світить сонце, а морська хвиля б’ється так несамовито, що бризки розлітаються далеко від берега. Як я хочу, щоб твої міцні плавники знову розсікали поверхню моря. Пливи, Келлі, і будь стрімким, як вітер!».
…Урок, організований у співпраці бібліотекарів і письменників, засвідчив головне: подібні зустрічі потрібні усім нам. Без книжки немає і не може бути усебічно розвинутої особистості. Власне, про це говорять і самі діти. Стрімкий ритм сучасного життя – то не лише комп’ютерні технології. Розуміємо, як багато важить гуманітарна складова у контексті національно-патріотичного виховання. Тож, без сумніву, за таких умов співпраця бібліотекаря та письменника набуває нового звучання. Адже спільними зусиллями стоїмо в обороні душі української дитини. І як добре, що на цьому шляху маємо чимало однодумців.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 09.01.2015 > Тема "Душі криниця"