Версiя для друку Обговорити в форумi

Про кіно і не тільки...

Картини українського режисера Володимира Савельєва найчастіше розміщують у розділі «Радянське кіно». Однак, за його словами, волелюбна Одеса, в якій він народився і виріс, сформувала в ньому стійкі антиімперські погляди. Протягом останніх десяти років Савельєв зайнятий «проектом його життя» — історичним фільмом «Лицар Дикого Поля» про долю Петра Калнишевського. Про роль історичних фільмів для сучасної України, а також про свій погляд на Калнишевського, Махна і Путіна Володимир Савельєв розповів у інтерв’ю «Укрінформу».

УКРАЇНСЬКІ СЕРІАЛИ ЗАВАЖАЮТЬ ЗНІМАТИ ДУРІСТЬ І КОРУПЦІЯ

— Вплив російських серіалів, у тому числі історичних, не тільки на російську, а й на українську аудиторію очевидний. На ваш погляд, це — «побічна дія» мистецтва чи цілеспрямована політика?
— Президент Росії Путін колись сумлінно простудіював праці Леніна і запам’ятав, що для просування державної ідеології в маси найважливішим з мистецтв є кіно. Тому він свого часу не дозволив олігархові Гусинському «прихватизувати» і розтягнути по шматках головну студію Росії «Мосфільм». А от в Україні намагалися й намагаються це зробити з Національною кіностудією імені Довженка. З цією метою і пропонується зняти з неї національний статус, а потім акціонувати і розпродати по шматках для спорудження елітних житлових будинків.
Але хто тоді зніматиме дійсно національні й дійсно патріотичні фільми? Комерційні студійки? У них один клопіт — як більше заробити, причому не з прокату своїх картин — кінотеатрів дуже мало, до того ж вони головним чином крутять американські бойовики, — а на розкраданні їхніх бюджетів. При цьому з прицілом на міжнародні призи вони знімають різноманітну аморальну «чорнуху», в якій з патологічним захватом обпльовують свою країну. І це за державні гроші!
— Але ви фільм про Калнишевського теж знімаєте не на державній кіностудії імені Довженка. Чому?
— Та тому, що директори кіностудії не хочуть запускати у виробництво складні історичні фільми. Адже їм простіше знімати нехитрі дебютні короткометражки, які не потребують зусиль з їхнього боку. Упевнений, що з цієї ж причини не знімав на нашій студії свою патріотичну стрічку «Поводир» і Олесь Санін.
— У якому стані перебувають українські телесеріали?
— В анабіозному! По-перше, їх тепер просто не знімають. А по-друге, наше телебачення досі вважає для себе більш вигідним купувати і демонструвати російські серіали. При цьому часто трапляється, що наші продюсери, а іноді й непогані режисери для заробітку знімають російські серіали в Україні. Росіянам це вигідно — у нас знімати набагато дешевше.
— Що, на ваш погляд, заважає знімати українські історичні фільми? Немає розуміння важливості цього, грошей, бажання?
— Все разом! А ще дурість і корупція. Та ще й яка!.. Наприклад, коли головою Державного агентства з питань кіно стала Катерина Копилова, вона відразу ж позапланово виділила 13,5 млн. гривень на «виробництво» давно вже знятого, до того ж російського, фільму.
Ті, хто не давав «відкати», так само, як і я, відлучалися від державного фінансування, а «зговірливі» продюсери процвітали. Я готовий провести ревізію практично будь-якої знятої за часів Копилової картини і гарантовано знайду в ній крадіжок щонайменше на півтора-два мільйони!

КАЛНИШЕВСЬКИЙ ПЕРШИМ ХОТІВ ДАТИ УКРАЇНЦЯМ ЕКОНОМІЧНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД РОСІЇ

— Чим вас привабила постать Калнишевського?
— Це була Богом послана українській нації людина, але, на жаль, вона майже не відома широкому загалу. Я й сам, на превеликий сором, дізнався про дивовижну історію його життя абсолютно випадково.
Років десять тому один багатий канадієць українського походження, якому сподобалася моя картина «Ізгой», запропонував мені зняти документальний фільм про Петра Калнишевського і пообіцяв дати на нього 150 тис. доларів. Я посоромився зізнатися, що фактично нічого не знаю про цю людину, і, відчувши, що не готовий знімати фільм про Калнишевського, відмовився від постановки і грошей. Але все ж зацікавився цією особистістю і занурився у бібліотеки.
Коли я по крихтах по книгах Скальковського, Василенко-Полонської, Яворницького та Надхіна зібрав воєдино біографію цього останнього отамана Запорозької Січі, то обімлів, бо усвідомив, яке місце він посідає в історії українського народу!
Річ у тім, що Калнишевський випросив дозвіл на, здавалося б, абсолютно безневинну і вельми корисну справу — сіяти в Дикому Полі жито, щоб зменшити витрати царської скарбниці на утримання запорожців, які захищали південні кордони Російської імперії. За 10 років, поки цариця була зайнята наведенням порядку у Польщі і придушенням пугачовського бунту, Калнишевський заселив степові землі Дикого Поля — а це величезна територія від Умані до Чорного моря і від Приазов’я до Південного Бугу — 150 тисячами селян-землеробів і навіть козаків. Він заснував 5501 хутір, а точніше, хліборобсько-військове господарство, фактично фортецю українського народу.
Дізнавшись, що тепер козаки не тільки забезпечують себе хлібом, а й продають його до Європи і завдяки цьому здобувають дедалі більшу незалежність від Росії, Катерина вирішила жорстко покласти цьому край. Тому вона й заслала 85-річного запорозького кошового отамана на Соловки, а Січ безжально розгромила, поховавши на багато років українську мрію про незалежність.
Про те, з яким острахом Катерина ставилася до діяльності Калнишевського, можна судити з її маніфесту 1775 року: «Заводя собственное хлебопашество, расторгал он тем самым основание зависимости их от престола нашего, и помышлял составить, посреди Отечества, область совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением...».
У соловецькій ямі Калнишевський провів понад 25 років, не маючи можливості навіть випростатися на повний зріст. Йому дозволялося лише тричі на рік — на Різдво, Великдень і Преображення — під посиленою охороною відвідувати церкву.
Помер він на Соловках на 113-му році життя, так і не підписавши прохання про помилування. Ви можете собі уявити духовну міць і неймовірну гідність цієї людини?!
— Ви планували за цією історією зняти художній фільм чи серіал?
— В ідеалі і те, й інше. Художній ігровий фільм «Лицар Дикого Поля» планувався двосерійним. Там усе має бути зосереджене на особистості Калнишевського, бо дай, Боже, у двох серіях розкрити хоча б мотиви кількох його вчинків. Адже, наприклад, мало хто знає, що він навчався в університеті у Швейцарії, мав галантні манери і видатний управлінський талант, знав кілька європейських мов.
А 24-серійний серіал «Лицарі Дикого Поля» мав розгорнути розповідь не тільки про Калнишевського, а й про таких видатних особистостей, як батько й син Орлики, Мазепа, Кость Гордієнко, які жили в ті ж часи. Там були останні роки існування Запорозької Січі, прийняття першої в світі знаменитої конституції Пилипа Орлика, європейський період життя молодого Калнишевського, розбіжності з несамовитим «екстремістом» Іваном Гонтою та багато іншого.

ЯК І ПРИ КОПИЛОВІЙ, ЗАРАЗ ЧУЮ, ЩО МІЙ ФІЛЬМ МАЛОЗНАЧУЩИЙ...

— Ви казали, що фільм було запущено у виробництво. Скільки грошей на нього витрачено і що встигли зробити?
— У картину вже вкладено 3,3 млн. бюджетних гривень і 480 тисяч моїх власних. Знімальною групою в повному обсязі проведено підготовчий період, знято 21 хвилину фільму. Я подав матеріал у Держкіно, отримав позитивні відгуки, а далі все зупинилося — криза, потім Копилова й аморальна вакханалія розкрадання кіногрошей, яка, мені здається, триває і тепер.
— Що ви маєте на увазі?
— На жаль, нове «свободівське» керівництво Держкіно, як і при «регіоналці» Копиловій, каже, що мій матеріал малозначущий. Водночас голова агентства Пилип Іллєнко домігся виділення додаткових 14 млн. гривень на фільм свого дядька «Толока». Державні гроші виділяються й на досить абсурдні для нинішнього часу кінопроекти, запущені у виробництво ще Копиловою.
— В якому стані зараз перебуває ваш фільм?
— Декорації досі стоять, актори чекають. Якби відновилося фінансування, зйомки можна продовжити хоч завтра.
Мені кілька років тому росіяни пропонували гроші на цей фільм, але вони поставили вимогу не торкатися теми засудження Катериною Калнишевського і знищення Січі, залишивши тільки пригоди запорожців на російській службі, походи проти татар і турків і тому подібну козацьку екзотику. Звісно, що на цю привабливу у матеріальному плані пропозицію я погодитися ніяк не міг.

«СМІТТЄВА» ЛЮСТРАЦІЯ — ЦЕ АБСОЛЮТНИЙ ПОЗИТИВ!

— Відомо, що до того, як «запасти» на Калнишевського, ви захоплювалися ще однією яскравою особистістю — Махном. Це захоплення вже минуло?
— Справді, років двадцять тому я написав про нього кіноповість «Анархіст» і мріяв зняти фільм, але у Держкіно тоді теж не знайшлося на це грошей.
У нас, на мій погляд, дуже поверхово трактують вчинки і мотивації Нестора Махна. Він був таким же простим і наївним, як і всі тогочасні українські селяни. Батько реально захищав селян від будь-якого посягання на їхнє добро. Принцип його був простий: «Хто доторкнеться до результату праці селянина — того вб’ю!». Можете уявити, щоб сьогодні хтось так само завзято захищав працю наших зубожілих селян?
Можливо, тому на фільм про діяння Нестора Івановича Махна у нашої держави завжди не вистачає грошей?
А от росіяни нещодавно зняли про Махна багатосерійний фільм. Нехай поганий, але все-таки... Я дуже люблю цього народного героя, але сьогодні вся моя любов віддана Калнишевському.
— Ви не бачите якихось паралелей із махновщиною у нашому сьогоднішньому житті?
— Я б не називав махновщиною прагнення людей бути вільними і не дозволяти нікому — ні Ахметову, ні Порошенку — вирішувати за них, як їм жити.
На мій погляд, дуже серйозною помилкою наших правителів — і нинішніх, і попередніх — є нерозуміння того, що українці фактично давно вже європейці! Згадайте, скільки століть тому донька Ярослава Мудрого Анна вчила свого чоловіка короля Франції грамоти!
В українців, на відміну від росіян, є «ген» вольності і демократії. А Росія абсолютно не європейська країна, її аборигени не можуть бути демократами клінічно!
Путін не тому править Росією безроздільно, що він чимось особливий, а тому, що росіянам завжди було цілком комфортно бути «під кимось». Подивіться, з яким несамовитим захватом вони аплодують Путіну. І нікого не бентежить, що перед колишнім майором КДБ у Георгіївському залі Кремля добірні браві гвардійці витягуються в струнку.
— Але, може, у нас інша крайність — як тільки когось вибрали, відразу «Геть!» і «Ганьба»? Або в смітниках «люструємо»...
— А чи вам відомо, що за часів Калнишевського, Орлика та Запорозької Січі за будь-яку крадіжку чи зраду не у сміттєві баки кидали, а топили в Дніпрі або закопували в землю? Тоді ті, хто скоїв підлі вчинки, ризикували поплатитися за це життям, а не просто забруднити костюм!
— Тобто, на ваш погляд, «сміттєва» люстрація — це позитив?
— Абсолютний! Адже це відбувається тоді, коли влада не прагне до справедливості і тільки імітує люстрацію. Хоча люструвати теж потрібно обережно, щоб не гудити всіх без винятку людей, які служили при Януковичі. А у нас, як це не дивно, найчастіше люструють корисних для країни людей, а запеклих негідників не чіпають. Тому народ сам узявся за люстрацію.

ЗАБОРОНЯТИ ГАРНИЙ ФІЛЬМ ЧЕРЕЗ ДУРІСТЬ АКТОРА НЕРОЗУМНО

— Як ви ставитеся до заборони російських фільмів за участі акторів, які «відзначилися» своєю, м’яко кажучи, нелюбов’ю до України?
— Не пускати їх в Україну — це правильно. Але забороняти гарний фільм «Ліквідація» тільки тому, що в ньому знявся охоплений ганебним імперським ажіотажем актор Пореченков, — вельми нерозумно. Це нагадує радянські часи: коли виконавець ролі або режисер виїжджали на постійне проживання за кордон, фільм відразу ж клали на полицю. І всі нормальні люди вважали, що це — ідіотизм. Тож чим нинішня ситуація відрізняється від тієї?
Наприклад, коли Ларса фон Трієра у 2011 році оголошували персоною нон грата на Каннському фестивалі за зізнання в симпатії до Гітлера, його блискучі картини ніхто не забороняв — їх вивчають у будь-якій академії. Вони в мене теж стоять на полиці — це видатне проникнення у людську душу, навіщо ж людей цього позбавляти? До того ж у його фільмах жодних пронацистських тенденцій немає.
Те, що людина робить як художник, актор чи режисер, належить не їй, а історії. А за свої політичні вчинки та висловлювання вона має нести відповідальність, як і кожен громадянин.
— А загалом, чи було для вас несподіванкою ставлення російської інтелігенції до подій в Україні?
— Відверто кажучи, так. Я не міг собі уявити, що, наприклад, Олег Табаков, якому я з повагою тиснув руку, займатиме таку аморальну позицію! Я й Микиті Михалкову написав, що йому як дворянину, на чому він завжди акцентує увагу, має бути соромно за те, що він зараз робить!
— Ви — народний артист Абхазії. Як ви сприйняли окупацію її території Росією?
— Я цього не сприймаю і вважаю великою бідою абхазької нації. Тепер в Абхазії не буваю, хоча там я дійсно народний артист — мене там знали всі! Після фільму «Білий башлик» (романтична драма про перших героїв абхазького народу. — Ред.), якщо я з’являвся в якомусь селі, жителі відразу кидали свої справи, різали теля чи баранчика, і 100-150 осіб бенкетували стільки, скільки я там був. Але після всього, що сталося, мені неприємно туди приїздити. Тепер це вже чужа країна, в якій героя мого фільму Томаса Какаскіра, захисника абхазької незалежності, розчавили гусениці російського танка...
— А як ви оцінюєте перспективи наших відносин з Росією у майбутньому? Ми посварилися назавжди чи колись зможемо помиритися?
— Ніяково таке говорити, але вважаю, що, Слава Богу, назавжди! Тому що український народ ніколи не пробачить того, що з ним воює путінська Росія!
Думаю, наші народи вже не повернуться в лоно «братніх» відносин. При найбільш оптимістичному варіанті в майбутньому у нас з Росією встановляться такі ж відносини, як із будь-якою іншою сусідньою країною. Треба тільки пережити смутні путінські часи.
— Наскільки тривалими, на вашу думку, вони будуть?
— Думаю, вони триватимуть не дуже довго. Сподіваюся, Путіна незабаром прибере його ж оточення.
— А як ви оцінюєте Путіна як актора?
— На публіці він тримається блискуче! Але я хотів би подивитися на його обличчя вдома, на кухні, — думаю, воно буде зовсім іншим. Путін сьогодні — загнаний звір, і як він збирається виплутуватися з цього становища, незрозуміло. Думаю, Порошенко, Обама, Меркель і Олланд повинні придумати, як йому вийти з цього глухого кута.
— У соцмережах пропонували свій варіант, — щоб Дмитро Кисельов просто оголосив по «Путін-ТВ», що Росія вже перемогла у війні. Вони ж там вірять усьому, що кажуть по телевізору.
— Якби все було так просто... Треба розіграти якусь хитру комбінацію... Ну, от я запропонував би: «Гаразд, давай два трильйони доларів за те, що ти накоїв, повертай Крим Україні, а Севастополь забирай собі і воюй, поки не втопиш весь свій флот і свою надію царювати вічно!».
Мені здається, треба дати Путіну можливість хоч якось зберегти обличчя, адже в руках цього божевільного ядерна кнопка.

Надія ЮРЧЕНКО

Культура і життя
ФІЛЬМ «ПОВОДИР»: ВРАЖЕННЯ ВІД ПЕРЕГЛЯДУ
Український кінематограф поступово встає з колін, свідченням чого є й повноформатний художній фільм «Поводир» режисера Олеся Саніна, який щойно вийшов на екрани вітчизняних кінотеатрів. Це — чи не перший вітчизняний фільм, який вийшов у широкий прокат за всі роки незалежності. До того ж фільм був висунутий від України на отримання Оскара, престижної премії Американської кіноакадемії, в номінації «Кращий фільм іноземною мовою».
Творцям фільму вдалося в рамках досить-таки обмеженого бюджету (16 млн. грн.) зняти вельми пристойний глибоко психологічний повноформатний художній фільм, який, безперечно, знайде свого глядача не лише в Україні, а й за кордоном.
В основу сюжету фільму покладено відомий факт знищення окупаційною московсько-більшовицькою владою українських кобзарів та лірників після їхнього скликання взимку 1934 р. на буцімто з’їзд до Харкова — тодішньої столиці так званої УРСР. Адже змусити цих велетів українського духу співати дифірамби Сталіну та його людиноненависницькому авторитарно-тоталітарному режиму московські окупанти та їхні місцеві лакузи були не спроможні.
У подальшому окупаційна влада фактично заборонила використовувати на українських землях споконвічні національні музичні інструменти, натомість масово заполонивши Україну російськими балалайками та гармошками. Балалайки, які мали лише 3 струни, у той час, коли кобзи та бандури мали декілька десятків лише басових струн, широкого розповсюдження в Україні не набули, а гармошки (фактично спрощений варіант французького акордеона) все ж прижилися. Вже після остаточного приборкання України «совок» почав створювати різного роду жіночі ансамблі бандуристок, зокрема, популярними були тріо, покликані прославляти «мудру національну політику партії великого Леніна», хоча в історичному аспекті на кобзі та бандурі в Україні грали лише чоловіки.
Автори фільму достовірно відтворили дух трагічних для українського народу 30-х років минулого століття, показали підлу і хижу людиноненависницьку сутність комуно-більшовицької окупаційної влади, бандитські методи ОГПУ та страждання простого народу.
Особливо варто відзначити американського хлопчика, який переконливо зіграв у фільмі 10-річного Пітера Шемрока — сина убитого гепеушниками американського комуніста, який приїхав до Харкова допомагати збирати американські трактори. Фактично саме Пітера Шемрока, який силою обставин став поводирем сліпого кобзаря Івана Кочерги, у минулому командира роти армії УНР, можна вважати головним героєм фільму.
Справляє враження також гра співачки Джамали, яка виконує роль «приборканої» гепеушником української актриси Ольги Левицької, свого роду уособлення силового упокорення комуно-більшовицькою владою українського народу. Вона лише позірно «здалася», а в душі лишається українською патріоткою.
Фінал фільму трагічний. Гепеушники підступно підривають вибухівкою сліпих і немічних кобзарів, звізши їх до глибокого яру. Гине і кобзар Іван Кочерга, забравши на той світ і свого давнього ворога — одного з очільників місцевого ОГПУ. Це врятувало життя його американському поводирю, який залишився в живих і спромігся повідомити цивілізованому світу про жахливий злочин бандитської комуно-більшовицької влади.
Плекатимемо надію, що американська кіноакадемія належним чином оцінить фільм українського режисера Олеся Саніна «Поводир», а український національний кінематограф, нарешті, встане з колін і посяде належне йому місце у світі.

Валерій СТЕПАНЕНКО
http://www.blogs.telekritika.ua/?id=3743

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 09.01.2015 > Тема ""Будьмо!""