Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите...

(Закінчення. Поч. у № 51)

У таборі жив у кращих умовах не той зек, хто був відомим на волі, хто володів досвідом високої професії, хто розумний, освічений, а, як і задумано верховним і його поплічниками, різна кримінальна нечисть, «друзі народу», яких і ставили командувати і принижувати людей освічених і розумних, сумлінних – так званих ворогів народу.
Скільки доводилося бачити таких сцен, коли колишні відомі вчені, письменники, воєначальники принижувалися перед блатарем кухарем, вимолюючи в нього зайвий черпак баланди. Скільки їх порпалося в кухонних помийницях, вишукуючи для себе щось їстівне. Не можу забути, як колишній нарком освіти однієї середньоазіатської республіки збирав картопляні очистки і, щоб не перехопили інші зеки, квапливо ховав їх до кишень. Голод людину принижував.
Ті, хто заганяв у табори мільйони невинних, мали завдання не просто ізолювати їх, але й витравити в них усе людське, моральне: любов, милосердя, сумління… З цією метою й створювалися такі умови невільникам, щоб зміцнити в них найганебніші інстинкти. Коли маса людей голодує, чахне від холоду й непосильної праці, роззута і роздіта, тоді й починає зникати людська мораль, а замість неї з’являється не любов до ближнього такого ж мученика, як і сам, а ворожість, як до конкурента на краще місце на нарах, на легку роботу, більший пайок.
Відомий письменник Варлам Шаламов, в’язень сталінських таборів з сімнадцятирічним стажем, вважає, що життя в таборі – це ганебний і негативний досвід людини, і людина не повинна навіть чути про табір. Жодна людина не стає ні кращою, ні сильнішою після нього. Табір, стверджує Шаламов, — негативна школа, негативний досвід, розбещування для всіх – як для невільників, так і для начальників, конвоїрів, усієї табірної обслуги. І навіть для тих, хто просто споглядав табірне життя, був стороннім свідком.
Відбував я свій термін у двох таборах – спочатку в Бамлагу, потім у Нижньо-Амурському таборі. У Бамлагу працював на навантаженні гравію і піску на залізничні платформи. Яка ж це була тяжка праця! Робоча зміна тривала десять годин.
Пам’ятаю один повний відчаю вечір, коли мене раптом охопило якесь божевільне бажання розпрощатися з життям, засіла думка, так начеб її вбили в голову, що, працюючи так і знесилюючи себе, свій термін я не відбуду, загнуся, то навіщо мучитись. Пам’ятаю, світив місяць, яскравий і зелений, а земля, випнута кам’яним громаддям сопок, була, як мертвець, бліда. І зірки були яскраві і дуже великі. Вони, здавалося, висіли так низько, що коли б кинув з доброю силою угору камінь, то влучив би в зірку. Зірки ніби дихали, як загнана людина, ставали то великими, то маленькими. Потім вони начеб почали схлипувати, і їхні схлипи і тремтіння я помітив на моїй відшліфованій гравієм совковій лопаті. У відчаї я гахнув держаком лопати по борту платформи. Держак тріснув, кінець його залишився у мене в руках. Я сів на купу гравію, скорчився і думав, як і чим я скінчу життя своє. Думав спокійно, як про щось звичайне, скажімо, про ту ж таки платформу, яку треба завантажити, або про завтрашній пайок.
Підійшов бригадир, побачив зламаний держак, приніс новий, набив на нього лопату, віддав мені.
— Допрацюй зміну, — сказав він, — завтра тебе в контору беруть.
Ось ця радісна новина і перекреслила мій задум розпрощатися з життям.
Якийсь час я працював у конторі колонії на селекторі нічним телефоністом. Лафа, кращої для зека й не придумаєш. Сидиш у теплі, пайок і норму маєш ситну. Я позбувся голоду, поздоровішав і духом.
Попрацював я і на пекарні помічником пекаря.
Наступний табір мій був Нижньо-Амурський, зеки якого почали будувати залізницю на Ніколаєвськ-на-Амурі. До своєї колонії ми йшли пішки тайгою від станції Комсомольськ-на-Амурі дві доби, з нічним перепочинком біля вогнища. Хоч і був березень і морози поменшали, а дехто дорогою обморозився.
Спинилися в тайзі біля модрини, на якій було прибито дощечку з номером нашої колонії. Жили в наметах і будували лежньовку – тимчасову дорогу для машин. Доводилося носити дерев’яні колоди по воді, бо сніг розтанув, і тайга була вся в калюжах.
Я вважаю, що табір, окрім того страшного негативу, про що я вже писав, — ще й велика школа, де людину вчать, як треба ненавидіти фізичну працю. Підневільна праця – така ж кара, як і позбавлення волі. Тому зеки їй чинять опір, результатами зробленого не цікавляться, намагаються щонайменше затратити сили під час роботи. На свою роботу зек дивиться з огидою і прокляттям. Особливо в нього виникає ненависть, коли бачить непотрібність того, що силоміць змушують робити. Гадаю, що з табору й прийшла в наше суспільство нелюбов до фізичної праці, вона стала непрестижною.
Будівництво дороги на Ніколаєвськ було припинено, і всю зековську масу перекинули на будівництво дороги Комсомольськ – Совгань, яку зеки й збудували.
Полегшення прийшло в кінці терміну, коли мене перевели вантажником на продуктову базу і розконвоювали. Я міг вільно без конвою виходити в місто Комсомольськ.
Одного осіннього дня я проходив повз групу зеків, які брукували вулицю. Я зупинився біля них, почувши в розмові одного хлопця білоруські слова, заговорив з ним. Він виявився з-під Слуцька. Хлопець сказав, що тут є ще один білорус, і вказав на чоловіка, який, стоячи на колінах, вкладав камені в насипане полотно дороги. «Це — поет Сергій Середа», — сказав хлопець. Коліна в поета були обмотані мішковиною – щоб не мулко стоять. Я підійшов до нього, спитав, хто він. «Я – Сергій Дорожний», — відповів він. «Так я ж вас знаю!» — радісно вигукнув я і сказав, що бачив його колись в Будинку письменників і що у мене вдома є його книжка віршів «Прокоси на пам’ять».
Виявилось, що Сергій Дорожний перебував зі мною в одній колонії і навіть у сусідньому бараку. Я радий, що тривалий час, аж кілька місяців, до свого звільнення міг допомагати Сергію продуктами, приносячи їх з бази. Більш того, я підкупив начальство, і воно із загальних робіт перевело Сергія в контору рахівником.
Ні я, ні Сергій Дорожний не знали, що в тій же колонії перебував ще один поет – Микола Заболоцький, який працював там креслярем. Про це я довідався тільки недавно з табірних листів поета, видрукуваних у часописі «Знамя».
Докладно про Сергія Дорожного є мої спогади в книжці «Постріл у вікно».
На початку квітня сорок першого року я попрощався з табором. Попрощався, але табір на все життя лишився в пам’яті і свідомості і весь час нагадує про себе. Хоч від дня звільнення минуло майже півстоліття, табір і понині тримає душу в огидній тривозі і дуже часто сниться. Будь вони прокляті, ті чотири роки. Дні війни, які я потім провів на передовій, не мучать такою тривогою і тяжкими спогадами, як тюрма і табір. Після звільнення я приїхав до Астрахані, бо в Білорусь мене не пустили. В Астрахані влаштувався вантажником на риболовну базу – вантажив лід, сіль на баркаси. Жив у інтернаті. Можливості вчитися або вибрати до душі якусь роботу не було – я ж мав ще три роки пораження в правах. Як і раніше, лишався безправним.
Усе змінилося одного дня. Десь у кінці травня після роботи я пішов до райвійськкомату, щоб стати на військовий облік. Прийшов туди, а там – метушня, людно: готувалася до відправлення команда в армію з резервістів. Дехто не з’явився, не вистачало людей, а тут я втрапив на очі. Мене з ходу й зарахували до тієї команди, не дозволивши навіть збігати до інтернату по речі. Так валіза моя з фотокарткою Сергія Дорожного, його листом до Петруся Бровки – думалося ж, що поїду до Білорусі і при зустрічі передам адресату – загинули назавжди.
Військкоматівський писар дав мені заповнити анкету, я й заповнив. У графі про судимість записав – не судимий. У графі про партійність написав, що я — комсомолець. Вказав неправду і про освіту – начеб скінчив один курс інституту журналістики в Мінську.
З цією анкетою я й пішов служити в армію і прослужив потім у ній аж двадцять сім років. Коли почалася війна, нас відправили на фронт, і хто там буде перевіряти чи уточнювати біографічні дані. Воював рядовим, затим скінчив військово-піхотне училище, вступив у партію, отримав нагороди, а кінець війни зустрів у Австрії командиром мінометного взводу.
Відразу ж після війни я хотів звільнитися. Звільнитися не дали. Викликали до штабу дивізії і сказали, дивлячись на мою анкету:
— Ви — офіцер з освітою, вчилися в інституті журналістики, і ми пропонуємо вам вступити до військової академії. – Назвали кілька академій, я вибрав військово-юридичну, поміркувавши, що професія юриста знадобиться і в цивільному житті.
В академію я вступив, вчився там чотири роки і весь час думав, що мене ось-ось викриють як судимого і виженуть з академії, з армії і з партії за обман.
Не викрили. У п’ятдесят першому році академію закінчив і до кінця шістдесят восьмого року служив у військових трибуналах суддею. За сімнадцять років суддівської роботи я розглянув чимало судових справ, позбавив волі багатьох людей. Я, колишній зек, тепер сам заганяв людей за ґрати.
За чотири роки неволі в тюрмах і таборах я кожною клітиною своєї душі відчував, як тяжко пробути навіть один день за колючим дротом. Кожного вечора підраховуєш, скільки ще лишилося місяців, тижнів, днів. Ну що б, думалося тоді, дали б мені не чотири, а на півроку менше, і був би я вже близько до волі. Ось це відчуття нестерпної неволі щоразу, залишаючись в кімнаті для винесення присуду, я й згадував. Відомо ж, що санкції кожної статті Кримінального кодексу мають нижчу і вищу межу. У цих межах і треба вибрати термін позбавлення волі. Можна визначити і нижче нижчої межі, коли знайдуться на це підстави, але переступати вищу не можна.
Я намагався бути справедливим суддею. Мене вважали колеги м’якотілим, навіть лібералом, начальство критикувало за цю м’якотілість. У мене були відмінені присуди, але тільки через м’якість покарання і не було жодного вироку, за яким би вища інстанція знизила термін неволі засудженому.
Великий російський юрист і вчений Анатолій Федорович Коні свого часу, розмірковуючи, якими повинні бути судді, якось сказав: найсправедливішим суддею був би той, який на своїй шкірі відчув, що таке неволя і яке нездоланне прагнення у в’язня до волі. Добре було б, говорив Коні, кожного кандидата на посаду судді потримати в неволі з арештованими ну хоч би з місяць.
Звісно, на практиці таке не проводилося і не буде проводитись. А я ось пройшов таку практику і знаю, що значить рахувати дні до звільнення.
Коли я вершив суд, я казав собі: пам’ятай про неволю. Повторював, як колись повторювали римляни, — пам’ятай про смерть. Так воно й має бути.
Однак зроблю застереження, лібералом до тих, хто вчинив тяжкий злочин, до різних блатарів-рецидивістів я не був. Я їх зненавидів ще в таборі і тюрмах.
Згідно з Конституцією СРСР наші судді при вирішенні конкретних справ є незалежними і підпорядковуються тільки закону і своєму сумлінню. Це, звісно, теоретично. На практиці ж було досі зовсім інше. У сталінські часи не існувало права у справжньому конституційному сенсі. Тільки тепер гостро поставлено питання – зробити нашу державу правовою.
На спинці крісла судді є державний герб – це начеб офіційне нагадування, що суддя діє від імені держави і йому надано великі права. Я засідав під цим гербом багато років і вершив правосуддя тільки на добро, тому моє сумління чисте.
У кінці шістдесят восьмого я звільнився з армії і перейшов на літературну роботу.
Мене так і не викрили. Нікому, на мій подив, не стало відомо про мою судимість. А те, що при зарахуванні в академію і при призначенні на службу у військовий трибунал мене перевіряли, я був упевнений. Певно ж, робилися запити до відповідних установ, де є облік усіх судимих. Тільки ж чому обійшлося все тихо?
Я подав заяву до прокуратури республіки про мою реабілітацію. Прокурор БРСР Пастревич Іван Прокопович, мій земляк з Могильовщини, колишній військовий прокурор, з яким я разом якийсь час служив, отримавши мою заяву, не повірив, що я був судимий, але наказав зробити перевірку цього факту.
Ось тут я й отримав розгадку того, чому мені поталанило. Ні у відділі обліку засуджених МВС СРСР, ні в такому ж республіканському відділі я серед засуджених не числився. Чому ж я випав з цього суворого обліку? А дуже просто: якийсь працівник цього відділу не туди, куди треба, поклав заведену на мене картку. Недбалість того працівника дала мені спокійну службу і спокійне життя. Як кажуть, Бог мені допоміг.
Такий ось побіжний ескіз мого життя з його несподіваними зигзагами. І мав рацію забутий літератор Баласогла, що можна, не потрапивши куди прагнув, бути корисним людям хоч чим-небудь. Я був, вважаю, корисним.

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА
(Ж. «Маладосць», № 5 – 1991 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2014 > Тема ""Білі плями" історії"