Версiя для друку Обговорити в форумi

НАШЕ МІСЦЕ В ІСТОРІЇ МІСТА НАД САЛГИРОМ

Саме зараз, коли зачищаються всі свідчення української державності та культури у Криму, пересічному українцю має стати зрозуміло, що їх тут виявляється чимало. Що Сімферополь становить для нашої культури та історії вагоме значення, яким не можна нехтувати. Що тут залишається багато наших співвітчизників, до долі яких ми не можемо бути байдужими.
Під час подорожі «українськими місцями» Сімферополя постійно відчувається багатонаціональна специфіка Криму та його столиці. Жоден з народів, які його заселяли чи заселяють, не може із впевненістю сказати, що Крим належить йому. Так вже сталося, що один за одним до Криму приходили різні народи – носії різних мов та релігій. При цьому зазвичай кожен наступний господар нав’язував свою мову, релігію та порядки, практично не рахуючись з інтересами попередників. Виняток з цього правила становить хіба що єдиний народ – український, який не лише ніколи не претендував у Криму на роль панівної нації, ніколи не запроваджував тут своєї мови чи хоч якось відчутного панування, але й не спромігся відчутно про себе заявити. Водночас свої умови у Криму диктувала російсько-радянська культура, яка протидіяла розвиткові кримськотатарської та української народної самосвідомості, втовкмачивши до голів багатьох кримчан (і не лише), що українці є окупантами, які пригнічують розвиток кримських народів, а татари громадять зброю, щоб в один прекрасний день вирізати всіх кримчан. Події весни 2014 року показали, хто насправді громадив зброю та чиї вояки з’явилися з нею на вулицях.
Свого часу запорожці брали активну участь у завоюванні Криму, навіть не здогадуючись, що після цього вони вже будуть не потрібні імперії, вчорашні союзники ліквідують Січ, а здобуте за їхньою допомогою назвуть споконвічними «русскими» землями, здобутими кров’ю «русского солдата». Про це варто подумати, оглядаючи найстаріший монумент заснованого після 1784 р. поруч із татарською Ак-Мечеттю нового імперського міста – Сімферополя – так званого Долгоруківського обеліска. Пам’ятка російсько-турецької війни (1768-1774 рр.), а саме її передостаннього акорду – кампанії 1771 р. з підкорення Криму — прославляє імперського воєначальника князя В. М. Долгорукова-Кримського. Обеліск стоїть на місці, де розташовувався військовий табір князя. Оглядаючи цей помпезний монумент, який наслідує давньоримські традиції, поставимо собі запитання: ким були ті 38 тисяч російських вояків, які здобули перемогу над 50 тисячами татар і 7 тисячами турків у тій війні? Неподалік – пам’ятник О. Суворову, на місці так званого суворовського редуту. А ким були ті вояки, яких привів до Криму Суворов?
Від самого початку і до кінця війни 1768-1774 рр. активну участь у ній взяло козацтво України. Так, у листопаді 1769 р. козаки завдали поразки татарському загону біля р. Вовчої, взяли участь у битві при Кінбурзі, під Очаковом та Хаджибеєм. Ходили козаки під Тулогу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, захопили Кафу. У липні-серпні 1773 р. запорожці стояли біля Гірсово під командуванням генерал-майора Милорадовича. На початку кампанії 1774 р. Росія організувала дунайську розвідувальну експедицію, що складалася із запорозьких козаків і була поділена на дві команди. Першу команду очолював Іван Мандро, другу – полковник Кіндрат Гук. Ці загони забезпечували переправу російських військ на правий берег Дунаю. Загалом у російсько-турецькій війні брали участь 5-10 тис. козаків. Порахувати ж рекрутів – українців, набраних з колишньої Гетьманщини до російського війська, зараз немає жодної можливості. І зрозуміло, що в «окупованому» Україною Криму жодного бодай крихітного пам’ятного знаку участі українців у цій війні так і не з’явилося. Оглядаючи ці монументи, як і багато інших встановлених на численних місцях битв імперії, українцю, пам’ятай: за всі ці успіхи панів з Петербурга платили кров’ю сини України, тож не можна дозволити легко викреслити нас з історії.
У деяких українських містах за часів незалежності поновили пам’ятники керівникам колонізації Причорномор’я та Криму – Катерині ІІ, князю Потьомкіну та ін. Були ідеї поновити й імперський монумент Катерині ІІ, який існував у Сімферополі. Звичайно, слід визнати раціональність аргументу, що саме ці історичні особи закладали ці міста. Проте відсутність новітнього пропагандистського звучання їх сприяло б водночас зведенню пам’ятників іншим фундаторам Криму. Що вже казати про українських діячів і героїв Криму, коли у помсту за улюбленого «кумира» Леніна севастопольці валять пам’ятник Сагайдачному в Севастополі.
У кінці XVIII — середині XIX ст. проводилося переселення до Криму українських селян – кріпаків з тодішніх Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Харківської та інших губерній. Їх спрямовували, головним чином, до посушливих малообжитих регіонів Криму – Євпаторійського повіту та Керч-Єнікальського градоначальства. Про побут тогочасних українських переселенців розповідає експозиція Центрального музею Тавриди та Етнографічного музею Криму на вул. Пушкіна, 18; з квітня 1999 року тут діє дуже цікава стаціонарна виставка «Мозаїка культур Криму». Українські переселенці займалися хліборобством, скотарством, випарюванням солі, перевезенням вантажів, рубками лісу, гончарним ремеслом. Жінки займалися прядінням, ткацтвом і вишивкою. В експозиції етнографічного музею відтворено фрагмент інтер’єру української хати: червоний куточок з образами та рушником-богівником (Чернігівщина, 1950 р.), пічка з посудом кін. XIX — поч. ХХ ст., так звана «бабина лавка», стіл, скриня з приданим нареченої, чоловічі і жіночі українські костюми, зокрема, вишиті сорочки, святковий жіночий верхній одяг (юпка, катанка, корсетка). Представлено також взуття з Сумщини поч. ХХ ст., маслобійню з Чернігівщини 30-х рр. ХХ ст. В інтер’єрі святково прибраної хати представлено «Щедрий вечір» — зустріч Нового року. Українські артефакти можна побачити у колекції ювелірних прикрас музею – зібранні «Кримський ларець». Тут, зокрема, ми можемо побачити славнозвісні українські «коралі» — намисто з червоних коралів ХІХ ст. (Полтавщина), про яке мріяла кожна українська дівчина, мідний «дукач» із зображенням св. Урсули ХІХ ст. (Чернігівщина), український жіночий костюм з Івано-Франківська 30-40-х рр. ХХ ст. та багато іншого.
Українці були переважно сільськими мешканцями, тож до великих міст (Сімферополь, Феодосія, Севастополь) потрапляли в незначних кількостях. Проте і молодий Сімферополь станом на кінець XVIII ст. заселявся переважно звільненими з армії солдатами та вивезеними сюди кріпаками, значна частина яких була з України. Заселялися й околиці міста. Кількість українців у Криму, зокрема в містах, зросла, коли почалася Кримська війна 1853-1856 рр. Для участі у війні знову збирали рекрутів зі всієї імперії та в Україні. Це була перша війна, в якій використовувалася молода українська оборонна промисловість – зокрема, збудований для потреб Чорноморського флоту завод у новоза-кладеному Луганську. В 1855 р. Луганський ливарний завод поставив захисникам Севастополя тільки ядер 296 пудів. Через Сімферополь на Севастополь тягнулися підводи з харчами та боєприпасами, а назад – з пораненими. Сімферополь того часу перетворився на великий шпиталь. Поранених була величезна кількість – госпіталями тоді були також Херсон та Катеринослав. Недарма у центрі сучасного Сімферополя на старих будівлях можна побачити пам’ятні дошки про перебування шпиталів часів Кримської війни. Тут робив операції захисникам Севастополя славетний М. Пирогов, який, як відомо, теж знайшов вічний спокій на українській землі у своєму маєтку під Вінницею.
36 тисяч вояків, померлих від ран і хвороб 1854-1855 рр. у період Кримської війни, спочивають на кладовищі в Петровській балці. Скільки тут спочиває українців, які загинули за «веру, царя и отечество», чи, якщо висловлюватися прозаїчніше, самодурство Миколи І?
Після закінчення війни багато відставних солдатів з українців залишилися жити у Криму. Після скасування кріпаччини 1861 р. тут також з’явилися переселенці з відпущених на волю українських селян. Станом на 1897 р. населення Криму становило 546 592 чоловік, з них – 11,8% українців, 1917 р. – 749 800 осіб, 8,6% українців.
З наближенням ХХ ст. зростала самосвідомість окремих народів Російської імперії; значною мірою стосувалося це й українців. До спричинення піднесення української самосвідомості вирішальну роль відіграв геній Шевченка. Пам’ятник Шевченкові, без сумніву, є святим місцем для українців у Сімферополі. Він розташований біля входу до парку ім. Тараса Шевченка на вул. Севастопольській. Тут покладали квіти на національні свята. Барельєф Шевченка можна побачити й на стіні холу центрального залізничного вокзалу Сімферополя. Навіть в умовах окупації Криму було відзначено 200-ту річницю народження Великого Кобзаря спеціальною експозицією в Музеї історії Сімферополя. В експозиції були представлені копії виконаних Шевченком портретів його друзів і знайомих, які в різні часи відвідали Крим, та публікації присвячених їм творів поета, у тому числі портрет поета В. Жуковського, який сприяв його звільненню з кріпацтва, його приятелів-акторів М. С. Щепкіна і А. Олдріджа, Є. П. Бларамберг, яка походила з відомого у Криму грецького роду Мавроміхайлі. Предмети, представлені в експозиції, доповнювали різні видання творів Шевченка, його сучасників та інших авторів, які висвітлювали його життя і діяльність. До річниці поета музей прикрасила пам’ятна ваза, виготовлена на керамічному заводі Сімферополя.
У ХІХ ст. на потреби імперії працювала велика кількість талановитих синів України. Як зазначає В. Сергійчук, скалічені українські душі, заражаючись російським державним патріотизмом, переходили згодом на нову стадію національно-політичного роздвоєння – малоросійство, яке наш відомий поет Є. Маланюк назвав «паралічем політичної волі» і «національним пораженством». Воно привело наших предків у ХІХ ст. до широкомасштабної асиміляції, що вкладалася в рамки штучно створеної схеми великодержавних шовіністів на кшталт «не было, нет и быть не может», яка, на жаль, сприймалася в тогочасному світі. Досить виражена була ця тенденція і в Криму. Проте це не означає, що він був позбавлений виразних українських особистостей.
У 1888-1917 рр. у садибі Салгирка працював, вивчаючи кримське промислове садівництво, всесвітньо відомий садівник та помолог Левко Симиренко (1855-1920). Тут він підготував свою наукову працю «Кримське промислове плодівництво».
У Криму також народився та вчився у Сімферопольській гімназії (вулиця Карла Маркса, № 32) О. Яценко (1843-1897 рр.) – відомий київський лікар-хірург, доктор медичних наук (1871), доцент Київського університету, колезький радник. Тут також 1870 р. на з’їзді вчителів Таврійської губернії виступив Костянтин Ушинський. На честь цієї події гімназія названа на його честь. Вчителем у гімназії також був І. Деркачів – український діяч, автор «Української граматики для початкового навчання».
Культурним центром тогочасного Сімферополя був театр. Спочатку він був тимчасовим, а потім на початку ХХ ст. архітектор А. Бекетов звів нову чудову будівлю на вул. Пушкіна, 15. У 1876 році до трупи вступив актор Марко Кропивницький, якого в майбутньому назвуть «батьком українського театру». На сімферопольській сцені він успішно дебютував у ролі городничого в Гоголівському «Ревізорі» і незабаром посів стан провідного артиста трупи. Актор грав значні ролі у п’єсах О. Островського, М. Гоголя. Публіка і преса високо оцінювали його виконання. У сімферопольському театрі М. Кропивницький працював недовго, проте згодом не раз повертався сюди з гастрольними спектаклями. Актор проклав дорогу до Криму й іншим корифеям українського театру: неодноразово виступала на сімферопольській сцені трупа М. Старицького. В Сімферопольському театрі виступала також славетна М. Заньковецька.
Пожвавлення національного життя українського народу в Криму було викликано падінням царату та подіями української національної революції. До Дня Соборності 2014 року в Музеї історії міста Сімферополя було відкрито дуже цікаву експозицію, яка ілюструвала маловідомі кримські акценти становлення Української державності.
Середовищем української національної активності у Криму стала велика маса українців, які служили на кораблях Чорноморського флоту імперії. Після лютневої революції у Росії вони піднімають українські національні прапори та змінюють назви кораблів на українські. Це стало підставою для виникнення ідеї у провідних діячів української революції про сумісне існування давно пов’язаних економічними зв’язками України та Криму.

За матеріалами статті
Івана ПАРНІКОЗИ
«Український Сімферополь»
crimeanua.wix.com/main
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2014 > Тема "Крим - наш дім"