Версiя для друку Обговорити в форумi

Інформаційний простір

Бідна Ванга! Чи думала болгарська ясновидиця, що через 18 років після своєї смерті їй доведеться піарити нинішнього російського президента? Навряд чи. Та якщо вже використані всі власні піар-можливості, то чому б не звернутися до образу людини, якій довіряли і довіряють у світі, і яка вже нічого не зможе заперечити? Не буду аналізувати моральний аспект цієї обставини, особливо враховуючи те, що за життя Ванга була чесною і справедливою, вона навіть стежила, щоб до неї на прийом потрапляли люди, згідно з чергою, не роблячи винятку і для тих, перед ким негайно розчинялися всюди і всі двері.
Суттєва частина життя ясновидиці пройшла перед телекамерами, що дає їй можливість і сьогодні навідуватися до телеглядачів, а нам бути в курсі щодо її останньої волі і пророцтв. І раптом – «Російські сенсації», згідно з якими щойно розшифровано записи Ванги, звернені у майбутнє, які вона чомусь намагалася утаємничити. Й жодного слова ні про те, хто їх розшифрував та і як саме, ні про те, де вони зберігалися, ні про хоча б найменші гарантії, що вони були взагалі і що працівники телебачення оголосили дійсно пророцтва Ванги, а не вигадали їх напередодні або ж не прочитали з папірця політтехнологів. Та і які можуть бути гарантії того, чого просто не могло бути, бо, аби щось приховувати, треба мати для того вагомі причини, пов’язані зі значущістю інформації. В тому ж, що з помпою повідомили тележурналісти, не було геть нічого сакрального. І прозвучало сказане приблизно так: «Все розтане, розсиплеться і лише залишиться слава Володимира». А ще слова про те, що саме Росія врятує світ від третьої світової війни.
Ще за життя нібито говорила Ванга і про український Майдан, і про події на сході України, тільки чомусь, окрім російських журналістів, ніхто цього не чув, отже, українці і гадки не мали, до чого слід готуватися. Про майбутні події в Україні знали й інші екстрасенси, але поділилися з російськими ЗМІ своїми знаннями чомусь заднім числом, коли це вже не було секретом і для школярів молодших класів. Доповіли ясновидці і про небезпечні дні для «найвпливовішої людини у світі», бо ворог не дрімає. Навіть однією із версій загибелі малайзійського «Боїнга-777» російські ЗМІ висунули ту, що українці його сплутали з «бортом № 1», який віз російського президента, щоправда, не тоді і не над територією Донбасу.
А ось переді мною стаття із газети «Новый Крым» під назвою «Эпоху Путина россияне назвали расцветом демократии». Тут все «достеменно», як і у пророцтві Ванги, навіть наводиться статистика від Фонду громадської думки, де на запитання, коли демократії в Росії було найбільше, 27% опитаних заявило, що саме за третьої каденції Путіна, а 12% — що за попередніх його каденцій. Втім, за президента Бориса Єльцина, який, власне, і відчинив двері для нового життя, розквіт демократії побачило лише 7% опитаних. Що ж до 37% респондентів, то запитання виявилося для них надто складним, і це, зважаючи на те, що, як зазначив російський політолог Г. Добромелов, «громадяни сприймають демократію тривіально, формально вони мають всі права, і їм цього достатньо». І наявність демократії в суспільстві, яке дедалі стає аполітичнішим, не є питанням першочергової важливості.
Звичайно, важко полюбити запах квітки, якої ніколи не тримав у руках, важко закохатися в пісню, якої не чув, важко стати громадськи активною людиною, якщо робиться все, аби приспати твої волю, гідність, енергію, відучити тебе самостійно мислити і, навпаки, призвичаїти куштувати лише страви, приготовані на президентсько-урядовій кухні. Там знають, що і як треба посолити, поперчити, а слухняні російські ЗМІ подадуть їх, приправивши своєю фантазією.
Та хіба ж не жили ми колись за умов примусового однодумства, при цьому їли, пили, працювали, виховували дітей і зневажали дисидентів, яким все щось не до вподоби? Правда, жили, але то була соціально зорієнтована держава, до того ж відгороджена «залізним занавісом» від усього несхожого світу. Друзями СРСР були лише соціалістичні країни, у Росії друзів теж не більше. Та і вороги всі на старому місці. Щоправда, є ще один, неоголошений, тим не менше, родом теж з Радянського Союзу. Це лібералізм з притаманними йому свободами. І його не обов’язково заносити до офіційного чорного списку, достатньо почути, яким словом телевізійні однодумці таврують кожного, чий голос хоч трохи виб’ється із їхнього хору. Варто було запрошеній на телешоу жінці лише провести аналог між Україною і Росією дев’яностих років, коли остання тріщала по швах через національно-визвольний рух, вбивала чеченців, але нікого у вільне плавання так і не відпустила, та припуститися думки, що подібним чином можна вирішити й українські проблеми, як «зграя» вилаяла її «лібералкою», і цим самим дискусію було вичерпано.
Та, на щастя, така ситуація до вподоби не усім росіянам. У гламурному глянцевому чоловічому журналі «MAN» читаємо: «Милые люди, с которыми мы вместе ели, пили и любили Цоя и Макаревича, вдруг превратились в зомби, как будто их укусил телевизор». І далі висновок: «Факт в том, что сегодня большинство граждан готовы выкинуть на помойку свободу и демократию – выстраданные ценности нашей цивилизации».
Тож, можливо, намагаючись впрягти «молодших братів» до спільного плуга, «старші» дійсно бажають їм добра, але у своєрідному розумінні, а щоб швидше навернути їх до своєї віри, замість кадила перед собою несуть телевізор? Тому захоплення Росією нових територій починається з узурпації радіотелефіру.
Водночас автор уже процитованої статті Олександр Маленков зовсім не бажає іншим такої долі, а свою публікацію завершує так: «И когда носители авторитарного характера станут меньшинством, мы будем гарантированы от новых всенародных шагов навстречу идиотизму».
А тепер про те, як же мені потрапив до рук цей журнал. Бо придбала я його не в кіоску – такі коштують від ста рублів і вище та й поки що в Криму не продаються. Подарувала мені його Ольга Олександрівна Долгих, менеджер з роботи із клієнтами дистриб’юторно-логістичного центру «Прес-Логістик», з якою я познайомилися під час фестивалю російської преси.
Відбувалася ця подія в тому ж самому приміщенні Будинку культури профспілок, де 16 років тому проходило аналогічне свято української преси. Тоді всі ми жили в Криму, який, за визначенням автора однієї з кримських газет, теж представленої на фестивалі, «превращали в выцвевшую заплатку никчемного шароварного государства». І, даруйте, можливо, дійсно таки нікчемного, бо український фестиваль проводився тільки раз за усі 23 роки і обійшовся без концерту, без буфету і взагалі без будь-яких святкових заходів, як і без представництва місцевої влади та преси. І ніхто не подбав, аби кримські українці почувалися комфортніше, не соромилися своєї національності, у той час, як росіяни завжди пишалися собою, пишаються і тепер, коли їх засудив увесь світ, і, збаламутивши його, оголошують себе всезагальними рятівниками від третьої світової війни.
Але я не про те. Привітну Ольгу Олександрівну зовсім не налякало моє місце роботи. Вона охоче розповіла про виставлені на стенді журнали, і я зі здивуванням зазначила, що чоловічих серед них більше, ніж жіночих. Це — «Эль», «Спортивное питание», «Сам», «За рулем», «Популярная механика», «Сам себе мастер», «Советы профессионалов» та інші. Тож не випадково в Росії є свято тата і нема свята матері. Майже всі журнали – в окремій целофановій упаковці, текстів у них мінімум, зате величезні глянцеві ілюстрації, здебільшого рекламного характеру. За рахунок оригінального дизайну, зміни фону, шрифтів, фігурних колонок, а то й написів «догори ногами» вони виглядають дуже привабливо, хоча, за великим рахунком, їх хочеться не стільки почитати, скільки погортати. В журналах можна знайти не лише додаткові брошури (наприклад, про дорогоцінне каміння), але і пробні парфуми. Все, що впадає в око, свідчить про чиєсь шикарне, витончене, гламурне життя без будь-яких обмежень й викликає бажання хоча б мізинчиком доторкнутися до нього, і зовсім не схоже на звичну кримську друковану продукцію. Та в чому за кримчанами не угнатися, так це в жовчі і демонстративній ненависті до всього, пов’язаного з Україною. Зразки такого характеру неважко було знайти і на другому поверсі Будинку культури профспілок, де відбувався концерт і притулилися кримські газетярі.
Особливо постарався вже згаданий «Новый Крым». Нібито розвиваючи тему гідності, хоча матеріал готувався за півтора місяця до появи Дня гідності і свободи в Україні, пан Васильєв пише в статті «Крымчан продолжают считать баранами?» таке: «О каком самоуважении можно говорить, если центр города марает бюст изменника и русофоба Григоренко, но до сих пор нет памятника Екатерине ІІ? Сквозь густые каменные брови пялится на крымскую столицу антирусский виршеплет Шевченко, а вот памятника Лермонтову в крымской столице не сыскать».
Якби автор статті мав ширший кругозір, то знав би, що Петро Григоренко зовсім не русофоб, жив він у Москві і найближчими його друзями та соратниками в боротьбі за права людини були етнічні росіяни, такі, зокрема, як Олексій Костерін. Та і Тараса Шевченка зараз у Криму частіше намагаються показати як російськомовного, а якщо зважити на те, з ким він товаришував і хто викупив його із кріпацтва, звинувачення у русофобії до нього теж не дуже клеїться. Проте майже всі інші пам’ятники в Сімферополі пов’язані з російською історією та літературою, але п. Васильєв їх чомусь не помічає. Водночас не шанувати, скажімо, окремо взятого російськокультурного (чи то російськобезкультурного?) Васильєва ще не означає бути русофобом. Бо, приміром, на концерті я побувала з великим задоволенням, і мені зовсім не заважало, що дівчата танцювали у російських національних костюмах, як і не завадила бурхливим оплескам «ворожа» мова популярної української пісні «Чорнобривці».
До речі, трохи більше, як за місяць, має припинитися перереєстрація кримських ЗМІ. Взагалі зареєстровано їх було в Криму близько трьох тисяч. Серед них активно діючих на нинішній день – 750. Росія готова прийняти до свого лона лише 250 – найкращих. Себто, треба розуміти, здатних без сумнівів та мук совісті майстерно зомбувати кримчан. Півтисячі газетярських колективів автоматично поповнять армію безробітних. Не без суму дізналася, що нижня планка виплат з безробіття — 850 руб. на місяць, а верхня — близько чотирьох тисяч. Шкода колег, бо це будуть здебільшого не ті, кого «укусив» телевізор, і хто горить прагненням «кусати» інших.

Тамара ФЕДОРЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 21.11.2014 > Тема "Резонанс"