Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті – своя й правда!

Нещодавно в місті Нова Каховка на Херсонщині за сприяння заступника директора ПАТ «Дім марочних коньяків «Таврія» Ганни Горкун видано збірник «Голодомор 1932-1933 років очима свідків Нової Каховки».
Книга містить свідчення очевидців Голодомору, які на той час мешкали в селах нинішньої Новокаховської міської ради (колишньої західної частини Каховського району) та інших областях, оповідання і вірші місцевих авторів про трагедію 1932-1933 років, створені ними на основі реальних подій, а також матеріали про вшанування пам’яті безвинно замучених голодом українців.
Свідчення у 2008 році зібрали бібліотекарі, вчителі, волонтери.
Очевидці розповідали, що влада позабирала у людей їжу. Внаслідок цього й стався голод. Багато селян померли голодною смертю. Траплялися й випадки людоїдства. У Каховському районі за період з 1929 до 1933 року зменшення населення становило від 20 до 24,9%. Голоду не було в Криму, який тоді належав Росії. Але там стояли війська, які не дозволяли вивозити харчі в Україну.
Свідчить Роза Бутенко, 1928 року народження: «Після Голодомору у селах кілька років діти не народжувалися взагалі. Скільки людей померло в той час, ніхто точно й не знає. Але ж весь Союз тоді не голодував, і допомогу можна було надати. Резервні запаси ж були завжди. То невже не можна було організувати допомогу українцям на державному рівні?! Думаю, що можна, але комуністична влада цього не хотіла, їй потрібні були раби – покірні, безсловесні, залякані. І такими вони робили українців, винищуючи наш генофонд».
Іван Дерновий, 1930 року народження, який у 1932-1933 роках жив у селі Копані Запорізької області, порівнює: «Під час війни голоду не було, німці харчі не відбирали. Могли свиню там у когось забрати або декілька курок зловити, але все не забирали. А от коли Червона Армія проходила, особливо тиловики, які за нею йшли, отоді забирали все зерно, що знаходили на горищі, в коморі – казали треба для армії і не цікавилися, а як люди будуть виживати. Свідком цього я був сам і пам’ятаю, як ходила з ними по хатах місцева активістка Ганна Мозгова, показувала, що, де у кого брати й сама лазила по горищах, вигрібала все до останньої зернини. Ця жінка дожила до 90 років і недавно померла в Копанях. Отакий наш народ – дозволив цій душогубці благополучно доживати віку, незасудженій і непокараній. Під час війни з нашого села на фронті загинуло 150 чоловік – це офіційна цифра, але не повернулося набагато більше фронтовиків – на них приходили повідомлення «пропал без вести».
Голод на Наддніпрянській Україні був і після Другої світової війни. Той же Іван Дерновий згадує: «Скільки людей померло в той час, я не скажу. Знаю, що сусід наш був одинокий літній чоловік, фронтовик – помер від голоду. А сусідка, вдова, чоловік загинув на фронті, залишилася з чотирма дітьми, найменша дівчинка десь пропала, не стало її і все – люди говорили, що її з’їли, що жінка пішла на це, щоб врятувати старших від голоду...
А в Радянському Союзі голоду не було, в інших республіках були продуктові запаси. Тому деякі наші чоловіки по двоє-троє збиралися і їздили за харчами — зокрема, до Грузії...
Грузини — люди доброзичливі й гостинні, коли дізнавалися, як бідують українці, заводили їх до хати і пропонували брати все, що самі мали, безплатно. Отак, побираючись, чоловіки рятували свої сім’ї. А ще їздили на Західну Україну – звідти також харчі привозили, там такого голоду не було. Там люди також співчували і давали продукти».
Слід згадати, що на Західній Україні діяла УПА, тож Москва побоювалася влаштувати голодомор і там.
Книга містить також життєпис письменника Михайла Масютка. Він народився 18 листопада 1918 року в селі Чаплинка на Херсонщині. Батько був священнослужителем, а мати – вчителькою. На початку 1930-х вони, побоюючись репресій, переїхали в містечко Олешки (нині Цюрупинськ). Батьки, рятуючись від голоду, втекли з молодшим сином Вадимом у Крим. Михайло в 1933 році закінчив семирічну школу в Олешках, згодом навчався в Херсонському педінституті, звідки був виключений за згадку на студентській вечірці про Голодомор 1932-1933 років. У 1937 році Масютка засудили до п’яти років ув’язнення і відправили на золоті копальні на Колиму. Якось Михайло заступився за латиша, якого бив бригадир, і сам зазнав катувань. Кілька разів лише випадок рятував його від смерті.
У 1940 році в Криму помер батько Михайла. Мати добилася перегляду справи. Вирок було скасовано. З 1942 до 1945 року автоматник Михайло з боями дійшов до Берліна, був нагороджений медаллю. Після демобілізації Михайло Масютко повернувся до сім’ї в Крим, у селище Сарабуз. Потім вчителював і вчився на Львівщині, Волині і Київщині. Зазнав переслідувань за написання для наукового гуртка роботи, в якій доводив, що не існує моралі комуністичної чи якоїсь іншої, існує тільки загальнолюдська мораль.
У Львові Михайло Масютко познайомився з Анною Романишин, яка з родиною повернулася із заслання. У 1962 році вони одружилися, жили то у Феодосії, то у Львові. У Феодосії Масютко збудував хату. Анна Романишин стала його соратницею і надійною опорою на всю решту життя.
Масютко, вийшовши на педагогічну пенсію, зосередився на літературній праці. Зрідка друкувався в республіканській, а також обласній пресі Криму і Львова. Під час Шевченківського ювілею 1964 року виступав із бесідами про творчість Шевченка на Феодосійському радіо та Львівському радіо й телебаченні.
М. Масютко брав активну участь у русі «шістдесятників», написав низку гострих публіцистичних статей, які виходили самвидавом, оповідання і вірші. Михайло Савич охарактеризував СРСР як російську комуністичну імперію, показав облудність і фальшивість совєтських народолюбних гасел, закликав українців виростити в своїх душах Україну і готувати себе до незалежного життя.
Влітку 1965 року в Криму одночасно відпочивали Михайло та Ольга Горині, Дмитро Павличко з дружиною Богданою, Іван Драч і Роман Іваничук. Масютко влаштував їм прогулянку на Кара-Даг. За ними майже відкрито стежили агенти КДБ. Ця прогулянка у матеріалах слідства фігурувала як «нарада у верхах».
4 вересня 1965 року КДБісти влаштували обшук у хаті Масютка в Феодосії. У Михайла Савича вилучили самвидавну літературу і його власний літературний доробок.
У тюрмі під час слідства Масютко взяв у бібліотеці твори Леніна, написав працю про відхилення від «ленінських норм національної політики» і відіслав її до президії ХХІІІ з’їзду КПРС. Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Михайла Масютка до 6 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді й агітації. Незважаючи на тяжкий стан здоров’я (виразка дванадцятипалої кишки, нещодавно перенесена складна онкооперація в районі серця), Масютка змусили працювати вантажником аварійної бригади. Внаслідок цього у в’язня порозходилися післяопераційні шви. Нещасний написав скаргу до Верховної Ради України. У відповідь Масютка звинуватили у «виготовленні й поширенні в таборі антирадянських документів» і посадили на шість місяців у штрафний ізолятор. У вересні 1971 року Масютко вийшов на свободу. Однак йому не дозволили прописатися в Феодосії у власній хаті. Домівку довелося продати. Оселитися у Львові теж не дозволили. Масютко отримав згоду на проживання на предківській землі в селі Дніпряни на Херсонщині. Там Михайло Масютко продовжив свою літературну діяльність. У самвидаві знову з’являються його статті. Наприкінці 1980-х – у 90-х роках Масютко вів публіцистичну діяльність у пресі, на радіо й телебаченні. 28 жовтня 1992 року Михайла Масютка реабілітували.
9 вересня 1993 року з ініціативи багаторічного політв’язня, вчителя і письменника М. С. Масютка та інших дніпрянців у Дніпрянах було встановлено та освячено пам’ятний Хрест жертвам репресій і голодоморів 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1947 р.
На 83-му році життя Михайло Масютко, який нездужав, мусив переїхати до родичів дружини в Луцьк. Борець за незалежність України М. С. Масютко помер у день свого народження 18 листопада 2001 року.
2003 року брат письменника Вадим Черкас видав книжку його оповідань. Проте частина творчої спадщини Михайла Масютка ще чекає видання.
Укладачі збірника «Голодомор 1932-1933 років очима свідків Нової Каховки» Роза Сидоренко і Людмила Петрова зазначають у передмові: «Ця книга є першим офіційним збірником свідчень Голодомору на території колишньої західної частини Каховського району».
Видання адресоване тим, хто шукає правду.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 21.11.2014 > Тема ""Білі плями" історії"