Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя...

«Відблиск прожитого дня» — так називається нова книга повістей, новел, оповідань письменниці-педагога зі Львівщини Ольги Яворської. Пропонуємо увазі читачів одну з новел із цієї книги.

Ольга ЯВОРСЬКА
ЖОВТИЙ ЦВІТ ГІРКОТИ

Поквапмося свій вік не змарнувати.
Допоки день. Допоки ще живі.
Любов Проць

Марійка розстеляла ліжко, коли прибігла захекана сусідка.
— Біжи до телефону, з Тернополя хтось турбує.
— Сестра, мабуть, — здогадалася Марійка.
Вона не помилилася, зі слухавки дійсно долинув голос її старшої сестри Оксани.
— Марійка? Ну, слава Богу... Третій раз телефоную сьогодні. Коли ви собі нарешті телефон проведете?
— Що сталося? — Не витримала Марійка.
— Дуся тата привезла до мене, уявляєш? Заштовхнула з візком до під’їзду і «тю-тю, на Воркутю». Тільки її й бачили. Він же діабетик. Кілька років тому обморозив ноги, почалася гангрена. А тепер каліка — без обох ніг. Негайно приїжджай, порадимось, що робити, куди його подіти. Я телефонувала в Київ до Миросі, вона також приїде.
Повернувшись додому, Марійка мовчки повкладала дітей спати. Віталій поїхав у село до матері обгортати картоплю і залишився там ночувати. Лягла, але сну не було. Перед очима стояла стара хата, подвір’я, обсаджене шовковицею і акаціями, збоку від хати — стрімкий потічок. Батько вийшов із стодоли з торбиною в руці, у торбині щось ворушилося.
— Віднеси, кинь у Стрипу.
У лісі, біля річки, Марійка розв’язала торбину і зазирнула всередину. На камені сиділо прегарне чорне кошеня і дивилось на дівчинку чудовими зеленими очима. Марійка вийняла кошеня, поклала на траву, глянула, — а в торбині ще троє сіреньких. Дівчинка довго бавилась з кошенятами, цілувала їх у симпатичні мордочки, гладила і носила по черзі на руках. Вирішила залишити малюків у старому курені, який збудували пастухи як сховок від дощу.
— Я приходитиму до вас щодня і потайки носитиму вам молочко, — шепотіла на прощання. Торбинку з каменем кинула у річку.
На другий день зранку тато підняв за волосся Марійку і виволік надвір.
— Де ти поділа кошенята?
Дівчинка мовчала. Тоді він щосили вдарив її кілька разів рукою по лицю, з носа потекла кров. Марійка дивилась на нього переляканими очима, боячись заплакати чи поворухнутись, щоб витерти обличчя.
— А тепер дивись! — люто закричав тато.
Вхопив кошенят, та й одне за одним повкидав у воду.
Марійка і гадки не мала, ховаючи кошенят, що кішка може знайти їх і принести додому. Після того вона захворіла. Лежала в гарячці і марилось їй поле, заквітчане м’ятою, любистком і волошками. Вона, Марійка, носить у подолку спіднички четверо кошенят, шукаючи куди б їх заховати, а з простору її переслідують холодні батькові очі. Раптом дівчинка відчуває важкі удари по голові, кошенята жалібно нявкають і Марійка біжить з ними до лісу. Довго бігає від дерева до дерева, шукаючи дупло, але батько наздоганяє її, вириває кошенята і кидає у воду, що невідомо звідки взялася у лісі. Марійка бачить їх, але боїться кричати, бо перед нею чорне баговиння. Якась дивна кольорова пташка своїм щебетом кличе її у поле, прикрашене барвами літа. Марійка піднімає до неба очі і бачить невинне сонце, відчуває його тепло, яке все одно не може полегшити болю утрати...
З острахом думала про зустріч з батьком, якого не хотілося згадувати. Але згадки не зважали на її бажання і одна за одною лізли до голови. Згадалося його пренахабне обличчя, коли привів Дусю.
— Щоб ніхто не посмів образити її, — промовив до дітей, що здивованими очима проводжали на другу половину хати дебелу червонощоку даму в модній оксамитовій сукні. А в світлиці лежала хвора мати.
— Щоб мама не дізналася, зрозуміли? — зразу зорієнтувалася найстарша Оксана, якій ішов уже двадцятий рік. — Може, не набереться нахабності заходити до мами, от вона і думатиме, що з курорту не приїхав. Ну я їм влаштую, я їм влаштую, — промовила зі злістю крізь сльози.
Десь через дві години приїжджа, одягнена у довгий червоний халат, вийшла на подвір’я. Походивши по стежці, пішла до квітника, по черзі понюхала кілька квіток, а потім підійшла до Марійки та Миросі, що спідлоба дивились на неї, і, простягнувши мішечок з цукерками, облесливо усміхнулась: «Пригощайтесь, дєвочкі». Дівчата, не промовивши ані слова, побігли геть.
— Ужас, яка невихованість, — відкопилила губу дама, обличчя якої, розігрівшись під сонцем, вкрилося рясним потом.
Більше вона до них не обзивалася. Діти також обминали батька і його коханку Дусю. Але якось батько сам зайшов до світлиці. Мама, побачивши його, усміхнулась, і її очі наповнилися слізьми. Марійка донині не знає, чи це були сльози радості, чи, може, болю.
— Коли ти приїхав? — запитала ледь чутно.
Він не відповів.
— Я вимагаю твоєї згоди на розлучення, — промовив по хвилі.
Мама довго мовчала, втупившись очима у стелю.
— Нас Бог скоро розлучить, Василю. Не хвилюйся, тобі не доведеться довго чекати, — сказала рівним спокійним голосом і відвернулася до стіни.
До вечора пролежала, не повертаючись, і ніхто не наважився її зачепити.
А через місяць померла.
* * *
Коли повернувся чоловік, діти ще спали. Марійка розповіла йому все.
— Поїду, зустрінусь з сестрами. Влаштуємо його у якийсь притулок. Знаєш, Віталію, я шукаю у своїй душі хоч промінчик тепла для батька, але не знаходжу. Скільки горя зазнали ми всі через нього. Він ненавидів нас, бив за найменшу провину, штовхав, як собачат. Він не вникав у наші долі, не тішився нашими успіхами...
У поїзді задрімала. І приснилася їй мати — молода, усміхнена. Стоїть серед трав, руки до неба піднесла.
— Я, Марічко, у спілому колосі, у яблуневій гілці, у калиновім намисті. Я залишила любов, а чорну кривду взяла з собою, щоб вона вам душі не роз’їдала. Моя душа, доню, на долонях небес, вона вже не плаче. Поки день цвіте, поки на срібних струнах виграє вітер, поки пахне м’ята і печаляться зорі, ти живеш. Запам’ятай це, щоб не надірвалося твоє серце, щоб ніколи не звучала у ньому мелодія плачу.
Марійка пробудилась, а мама, ніби вийшовши зі сну, стояла перед очима.
І пригадався той день, коли хотіла зайти до світлиці, а Оксана її не впустила.
— Мама вмирає, не заходь, бо будеш боятися.
Ніби підхоплена диким вихором, Марійка побігла вулицею. Дитяче серденько зляканою пташкою рвалося з грудей, залиті сльозами очі нічого перед собою не бачили, а в мозок під-стреленими чайками залітали слова: «Мама вмирає». Спіт-кнувшись об камінь, впала лицем у пилюку і голосно заридала. То був її найбільший у житті плач... Якийсь чоловік підняв дівчинку на руки і приніс до осиротілого дому.
* * *
На пероні її зустріла Оксана. Вона була на дванадцять років старшою від Марійки, кремезною і дуже вольовою жінкою. Обнявшись, сестри розцілували одна одну.
— Ти поруч зі мною дівчинка, — сміялася Оксана, пригортаючи Марійку до себе. — Мирося ще вчора приїхала. Добре, що ми разом. Складемо батенькові подяку за наш біль, за безрадісне дитинство, за мамине змарноване життя і розлучимось з ним навіки без сліз і жалю.
Двері їм відчинила середуща сестра Мирося. Вона обняла і розцілувала Марійку. Тоді всі три сестри зайшли до вітальні, де в інвалідному візку сидів батько.
Марійка, стримано привітавшись, зупинила погляд на сивому скуйовдженому волоссі, перебігла очима по зсутуленій постаті і зупинилася зором на ногах, вірніше, на тому, що залишилося замість ніг. Він якось злякано підняв на дочку вицвілі очі і зразу ж опустив їх додолу.
— Його манівці закінчились, він шукає пристані, — промовила Оксана.
Обідали без батька, Мирося сказала, що нагодувала його.
Коли зайшли знову до вітальні, батько подивився на дочок і Марійка, вперше за багато років, побачила в його очах страх, втому і відчай.
— Ось, сестрички, привезла нам Дуся батенька, — промовила тремтячим голосом Оксана. Радуймось поверненню блудного тата. Він вже для нас не загроза — не вдарить, не штовхне, не вгощатиме Дусю морозивом на наших голодних очах. Він ціле життя намагався обдурити долю, але вона обдурила його.
— Я би все простила: і те, що він зламав мені руку, і те, що гроші, так тяжко зароблені мною на колгоспному полі, забрав, але мамину кривду простити не зможу. Він підписав їй смертний вирок, — крізь сльози промовила Мирося.
— Я любив вашу маму, — похмуро промовив батько. — Вона хворіла туберкульозом, тому й померла.
— Ти любив її, поки вона була здорова, любив, коли сміялася, сюсюкала біля тебе. Але досить було мамі поскаржитись на здоров’я, як ти впадав у страшну лють, ненавидів цілий світ. Ти скаженів, коли бачив сльози у маминих очах. Вона потрапила у велику біду, а ти навіть не дочекався її смерті, знайшов собі червонопику Дусю, порушивши цим самим закон честі. Для нас принизливо тепер боротися з тобою, мстити тобі за наші страждання, бо ти — інвалід, але ми тобі нічого не винні.
Оксана, схилившись на синове піаніно, гірко заплакала.
— Не можу без болю згадувати, як ти бив Миросю, Марійку, мене. За ніщо бив, тату. Мені себе не жаль, бо я — найстарша, а вони ж були зовсім діти. Працювали з ранку до ночі — обсапували буряки і картоплю, пасли і по черзі доїли корову. Ти знав, бачив, що мама вмирає, але покинув нас, поїхавши з Дусею до Одеси. Чому ж ти не задумався, як нам її хоронити? Невже тебе ніколи не мучило сумління?
— Ми на відпочинок, — заявив ти нам, приїхавши через два роки після маминої смерті. Я вже працювала на цукровому заводі у районі. Сестри мліли на городі, а Дуся, роздягнувшись догола, пражилась на сонці. Діти пасли і доїли корову, а вона забирала молоко до крапельки. Ти з ранку до вечора вудив рибу, яку ви з Дусею щодня поїдали. За ті два місяці, що ви відпочивали вдома, ти жодного разу не пішов на мамину могилу. Скільки разів, здушивши крик серця, я хотіла піти світ за очі, але не могла залишити сестер. Кажуть, що роки заколисують біль, та я в це не вірю. У мене просто немає сили забути про пекло, в якому ми жили. Я тебе до себе не візьму.
— Пригадуєш, тату, як ти вдарив мене по голові і я після того два тижні лежала зі струсом мозку? — крізь сльози запитала Мирося. — Ти вдарив мене за те, що корова пожувала Дусину косинку, яку вона залишила на плоті. Ми були щасливі, коли ви після відпочинку поїхали знову до Одеси, бо за нами не стежили Дусині брехливі, а твої, повні гніву, очі. Ти забрав і подарував Дусі золотий ланцюжок, який мама, вмираючи, заповіла Марійці. Моє дитинство, як смертний сон, веде мене у світ жахів, де ти найстрашнішим чудовиськом зустрічаєш нас, тату. У мене є трикімнатна квартира в Києві, мій чоловік працює в міністерстві зв’язку, та в моєму серці немає місця для тебе. Ми знайшли тобі місце у притулку, між чужими людьми.
Марійка стояла, прихилившись до стіни, і смуток нечутною ходою провадив її разом з сестрами по дорогах дитинства. І були ті дороги такі безрадісні, на їхніх обочинах жовтим квітом цвіла гіркота.
Пригадалося, як, заховавшись від розлюченого батька в бур’янах, вона раптом побачила змію, що повільно повзла до неї. Марійка не поворухнулася. Змія переповзла через босі ноги дівчинки і сховалася в траві, не зачепивши її. Гнів батька був страшнішим, він би, знайшовши дочку, не помилував.
На другий день Марійка, попрощавшись з сестрами, пішла на вокзал. До відправлення поїзда залишилось дві години. Не простивши батькові, відчувала в душі великий неспокій, сиві тривожні думи гнітили серце. Знала, якщо не повернеться, то вже ніколи в житті не відчує спокою, позбавить душу високого небесного пориву, висушить духовну криницю свого єства, задихатиметься від отрути помсти.
— Але ж у нас однокімнатна квартира, двоє малих дітей, — виправдовувалася перед собою. — Як же ми п’ятеро помістимось? Батько ж інвалід.
Відчай його німого погляду, коли виходила з хати, як гострий спис простромив серце. Брела через людський натовп, знеможена до краю.
На вокзалі, вже не вагаючись, вийняла з гаманця гроші і купила у касі два квитки до Львова. Коли повернулася, то з притаманною їй простотою і щирістю усміхнулася до сестер.
— Я забираю батька до себе. Найважче вже позаду. Ми всі порозуміємось, повинні порозумітись, бо це — наш тато. Я побачила на його знекровленому обличчі дуже сумні очі, він вже старий, зранені ноги майже не служать йому. Ми повинні простити, бо ми всі — одна родина.
Віталій вийшов назустріч Марійці. Побачивши з перону, що вона вовтузиться з інвалідним візком, стрибнув до тамбура і спритно допоміг дружині.
— Ну, що ж, тату, з приїздом додому, — щиро усміхаючись, протягнув старому руку. — Чого ви зажурилися? Все буде добре.
Батько мовчав. Сльози одна за одною викочувалися з побляклих старечих очей, текли по зарослому обличчі і падали на поморщені руки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Душі криниця"