Версiя для друку Обговорити в форумi

Степан ХМАРНИЙ

(Продовження. Поч. у № 42-44)

Наприкінці квітня 1946 року, темної ночі, неподалік від сільради, де мешкав невеликий військовий гарнізон, після того, як погасла освітлювальна ракета, почулися окремі постріли. Потім спалахнула хата.
Лейтенант (начальник військового гарнізону) взяв із собою чотирьох солдатів і поспішив на місце пострілів і пожежі. Через дві години вони разом з лейтенантом Ребровим повернулися в сільраду. Він розповів, що загорілася хата, а хазяїн з жінкою встиг вискочити через вікно. Згоріли також корова, свиня і птиця.
Пройшло декілька днів. Вибравши слушну годину, Ребров розповів мені подробиці цієї пожежі. Неподалік від сільради, на узліссі, окремо від усіх будинків, була розташована хата селянина, який нещодавно повернувся з Радянської Армії. Фронтовик жив з молодою жінкою, мав невелике господарство. Його будинок був розташований у дуже вигідному для бандитів місці. З лісу можна було непомітно зайти в село і вийти з нього за будь-якої потреби, а тим більше в час небезпеки для них. Ребров неодноразово пропонував фронтовику погодитись на те, щоб він у разі появи бандитів біля його хати повідомив йому з допомогою спеціального сигналу (маяка), який буде встановлений у зручному для хазяїна місці. Фронтовик категорично відмовив йому, і тоді лейтенант вирішив його «провчити».
Темної ночі Ребров узяв із собою трьох солдатів з гарнізону і попрямував до фронтовика. Одного з солдатів він послав до хати, щоб той зайшов з боку лісу і зробив два-три постріли з автомата, імітуючи втечу від хати бандитів лише після випущеної лейтенантом освітлювальної ракети. Це буде сигналом для початку операції. Все було добре продумано. Після освітлювальної ракети солдат зробив декілька автоматних пострілів. Ребров зі своїми двома солдатами почав обстрілювати будинок запальними кулями, які потрапляли під стріху. Хата швидко запалала разом з прибудовою, де розміщувалась худоба. Фронтовик зі своєю дружиною встиг вискочити через вікно. Худоба згоріла.
Ребров висловив мені своє задоволення тим, що йому вдалося «отомстить бандеровцу за его несговорчивость и отказ помочь нашим органам в борьбе с ОУН-УПА».
А на закінчення лейтенант військ МВС Ребров сказав: «Я скоро возвращусь в Москву и расскажу отцу о своих действиях против украинских националистов. Уверен, он будет гордиться мной!».
Пізньої осені, в холодні дощові дні 1946 року, коли добрий хазяїн собаку з двору не вижене, на сільських дорогах району (як і в усіх західних областях України) з’явились незнайомі люди. Вони були вкрай виснажені. Мокрий одяг звисав з їхніх похилих постатей.
Серед місцевого населення ширились різні страшні чутки, вони підтвердились після того, як стало відомо, що в східних областях України почався голод.
Це був другий голодомор, організований московським і українським компартійним керівництвом, який відбувся в 1946-1947 роках.
Населення східних областей України змушене було шукати порятунку у своїх братів-українців на заході, де ще не було колгоспів. У селян залишались після здачі державі податків різноманітні сільськогосподарські продукти і худоба.
Селяни уважно слухали пришельців зі східних областей і допомагали їм, чим могли. Єдине, що турбувало селян, це їхнє майбутнє, про яке їм постійно нагадували керівники району. Вони постійно говорили їм про те, що в новому році в районі буде проведена суцільна колективізація.
Селяни запитували мене: «То що це означає? Це й нас чекає таке майбутнє, як на сході України? То вони при своїй біді їдуть до нас! А ми куди поїдемо? Хто нам допоможе?!».
Перед новим 1947 роком я їздив у відпустку до батька в місто Рівне і став свідком того, як на платформах і дахах товарних, а також пасажирських вагонів їхали люди з мішками, повними продуктів, які їм подарували брати-українці західних областей України. Багато з них не доїхали додому, тому що дорожні бандити безперешкодно забирали їхні мішки, а їхніх власників скидали з вагонів.
...Весняним вечором 1947 року лейтенант Заградський повідомив мені про те, що цієї ночі бандити УПА повинні здійснити розгром сільради. Він запропонував мені взяти участь у засідці. Я погодився.
Коли зовсім стемніло, Заградський з двома солдатами засів біля польової дороги навпроти сільради, а мені порадив з двома солдатами засісти по інший бік сільради біля річечки.
Десь опівночі ми побачили спалахи ракет і почули довгі черги автоматних пострілів. Скоро все стихло. Я з двома солдатами прибіг до місця, де повинна була бути засідка лейтенанта. Ми їх знайшли біля стіжка сіна. Заградський розповів: після півночі вони почули чиїсь обережні кроки на польовій дорозі. Заградський скомандував: «Стій! Руки догори!» — і випустив освітлювальну ракету. Незнайомі (їх було двоє) кинулися з дороги в поле. При світлі ракети солдати і лейтенант відкрили автоматний вогонь. Вони побачили, як один з вояків неначе спіткнувся, а другий швидко віддалявся від засідки. Коли спалахнула друга ракета, лейтенант і солдати пішли до того місця, де спіткнувся втікач, але нікого там не знайшли. Заградський з солдатами повернулись до стіжка і вирішили відпочити.
Після швидкого бігу я також присів зі своїми солдатами біля стіжка сіна. Все стихло, настала повна тиша. Кожен віддався своїм роздумам. Раптом ми почули брязкіт рушничного затвора. Знову настала зловісна тиша. А тоді хтось вигукнув «Слава Україні!» — і пролунав одинокий постріл.
Ми поспішили до того місця, звідки пролунав постріл. Мертвого вояка ми знайшли в глибокій польовій виямці, він був поранений у ноги і, щоб не потрапити в полон, життя покінчив пострілом у скроню. Тіло вояка солдати перетягли до стіжка, а вранці прив’язали до брами біля сільради. Місцеві жителі, проходячи повз вояка, повідомили чекісту прізвище загиблого.
Влітку 1948 року я відвідував селян з метою організації червоної валки на районний пункт заготзерна. Біля дороги стояв окремий будинок, на який ніхто не звертав уваги. Купа хмизу на подвір’ї говорила про те, що в будинку давно ніхто не живе.
Цього разу, проходячи повз невелику хатину, я звернув увагу на те, що в дворі сиділи чотири солдати, а на пеньку біля хмизу — Заградський. Біля його ніг стояла друкарська машинка, а на землі лежали розкидані листівки. Поряд з купою хмизу лежав спеціально виготовлений ящик, який хитро закривав вхід і підземний бункер.
Спершись на хатню стінку, стояла дівчина. Вигляд її говорив про те, що вона відійшла від цього світу, який для неї вже не мав жодного значення. Безмежні страждання були на її обличчі. Видно, чекіст, який сидів на пеньку біля хмизу, відпочивав після важкої роботи. Трохи відпочивши, не звертаючи увагу на мою присутність, Заградський повільним кроком наблизився до своєї жертви і без попередження і зайвих слів, засукавши рукава гімнастерки, почав бити дівчину. Удари сипались нижче грудей, щоб не залишались сліди від побоїв, якщо дівчина залишиться живою і звернеться до лікаря за довідкою про побої.
З кожним ударом лице дівчини блідло, а потім стало темнішим. Жодного слова дівчина не промовила, лише непомітно для чекіста важко дихала.
Я не міг далі спостерігати цю нічим не виправдану жорстокість й знущання, і, стиснувши зуби, пішов з двору. Я дав собі слово, що настане час, який дасть мені можливість правдиво розповісти людям про умови, в яких доводилось проводити свою діяльність ОУН-УПА щодо створення самостійної, незалежної, соборної України, їхню віру і готовність витримати найстрашніші випробування заради поставленої мети.
На початку 1947 року перший секретар Богородчанського райкому партії вибув у республіканську партійну школу до Києва. На його місце заступив Левченко.
На роботу Левченко з’явився у військовій формі в званні майора. На чоботах видзенькували шпори. Левченко почав з того, що ввів у районі військовий порядок. Район перетворився на військовий гарнізон. Був уведений розпорядок на цілий день: підйом, фіззарядка, туалет, сніданок, робочий час, обід, відпочинок 1 година, робочий час, вечеря, відбій. Виділявся окремий час і день на політінформацію і політнавчання. Коли про нововведення Левченка стало відомо обкому партії, він відмінив його.
За день до проведення грошової реформи Левченко викликав завідувачку ощадкаси і змусив її прийняти велику суму грошей, щоб після оголошення грошової реформи він поміняв свій вклад 1 до 1, а не 1 до 10, коли ощадбанк міняє гроші готівкою.
У жовтні 1947 року була здійснена депортація сімей за активну участь у формуваннях ОУН-УПА. Їхнє майно було конфісковане. Левченко привласнив великого кабана і домашні речі, які йому сподобались.
Всі ці факти стали відомі обкому партії. На районних зборах партійного активу другий секретар обкому партії ознайомив присутніх з постановою обкому:
«За систематичне зловживання службовим становищем першому секретарю райкому партії оголошено догану з занесенням в особову справу, а також про зняття із займаної посади».
Як потім нам стало відомо, після цього Левченко був призначений ЦК КПУ на посаду першого секретаря Харківського міськкому партії.
У кінці літнього спекотного дня 1948 року я зайшов у міську чайну втамувати спрагу. Взяв кухоль пива і сів за окремий столик. На порозі з’явилась знайома постать начальника райвідділу МДБ майора Сиромятникова. Побачивши мене, він сів поруч. На столі раптово з’явилась пляшка «Московської», кухоль пива, закуска і дві склянки. Майор налив горілку і задоволено сказав:
— Мне сегодня повезло. Ты проводишь меня домой. — І додав — Ну, давай укрепим наше знакомство… твою мать! А то мы встречаемся с тобой часто в деловой обстановке, а вот… твою мать, посидеть за кружкой пива — возможности такой не было.
Сиромятников залпом опорожнив свою склянку. Я лише пригубив і поставив гранчак на стіл. Офіціант поставив нову пляшку горілки. Майор зразу налив повну склянку. Довго не роздумуючи, він опорожнив її, запив пивом і лише тоді приступив до закуски.
Я вже знав, чим закінчуються для начальника його відвідування кафе. Коли майор напивався до безтями, а для цього потрібно було залити в нього 2-3 пляшки горілки, тоді офіціант телефонував у його установу, приходили його співпрацівники і забирали додому.
Сиромятников усе «прибрав» на столі і сказав:
— Прошу тебя… твою мать, помочь мне добраться до моего дома. Сама судьба… твою мать, послала тебя...
Вибравшись із приміщення, ми пішли по тротуару. Спершись на мене, він ледве переставляв ноги. До будинку, де працював і проживав майор, було близько кілометра. Коли ми порівнялися з будинком, він сказав:
— Хочешь увидеть бандитского пособника? Пойдешь сейчас со мной! Здесь недалеко.
Не знімаючи з мене своєї руки, він потягнув мене за собою. Через декілька хвилин ми підійшли до гарного будиночка, який стояв осторонь від дороги. Майор з моєю допомогою піднявся на ганок і без попередження зайшов до кімнати. Хазяїн одразу впізнав непрошеного гостя. Він дав знак своїй жінці і дочці, вони заметушились на кухні.
Гість безцеремонно присів біля столу в кімнаті і дав знак, щоб і я слідував його прикладу.
На столі швидко з’явилися велика пляшка горілки, домашня ковбаса, сало, часник, яйця. Без слів Сиромятников налив самогону собі, мені і хазяїну. Він подивився із задоволенням на добру закуску і сказав, звертаючись до хазяїна:
— За твое здоровье, хозяин. За то… твою мать, чтобы ты долго жил в этом доме со своей семьей!
Хазяїн поставив недопитий стакан і чекав, що скаже далі його страшний гість.
Майор вирішив, що настав час сказати про мету його відвідування. Запивши самогоном останній шматок ковбаси, він звернувся до хазяїна:
— Ты хочешь остаться со своей семьей до конца своей жизни в своем доме… твою мать?
Хазяїн сторожко слухав грізного чекіста, не знаючи, що йому відповісти. Далі він почув:
— Ты подлежишь выселению за активное участие и сотрудничество с бандитами ОУН-УПА. Если ты не хочешь, засранец, чтобы тебя выселили вместе с семьей… твою мать, — чекіст зробив невелику паузу і додав, — ты должен отдать свою дочь на одну ночь для беседы со мной. Утром она вернется домой. Это я тебе обещаю!

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2014 > Тема ""Білі плями" історії"