Версiя для друку Обговорити в форумi

На допомогу вчителеві

Про талановитого молодого педагога — вчителя української мови і літератури «Української гімназії» м. Сімферополя Людмилу Петрівну Оскому в «Кримській світлиці» ми вже розповідали, зокрема, про те, що хоча вона і працює в школі всього лише п’ятий рік, проте вже чимало досягла на освітній ниві, що підтверджено численними перемогами її учнів на олімпіадах з української мови та в інших різноманітних творчих конкурсах. Сама ж вчителька ставала переможницею таких конкурсів для молодих педагогів, як «Педагогічний дебют», «Зроби крок за горизонт». А тепер Людмила Петрівна взяла участь у Республіканському конкурсі «Найкращий класний керівник». На цей конкурс молода учителька представила виховний захід, присвячений ювілею Андрія Самійловича Малишка. І хоча у нас, в Криму, зважаючи на обставини, що склалися, тепер у моді лише представники «великомогучей» літератури, але — при всій повазі до їхніх творчих здобутків — хіба вони зможуть витіснити з наших душ те, що увічнив своєю поезією Андрій Малишко, який теми любові до Матері, Вчителя, Батьківщини підняв до загальнолюдських духовних висот. Бо вони — спільні для всіх людей, якою б мовою не були оспівані. Тож не випадково вчителька Людмила Оскома звернулася до творчості українського поета Андрія Малишка — і перемогла!

Свій відкритий виховний захід у 10-му класі НВК «Українська школа-гімназія» Людмила Петрівна розпочала з того, що коротко представила себе поважному журі.
Вона розповіла, що горда і щаслива від того, що працює вчителем. І намагається так навчати своїх учнів, щоб вони теж почувалися щасливими. Ось уже п’ятий рік своєї роботи велику увагу приділяє духовно-моральному вихованню учнів.
Вчителька вважає, що саме моральне виховання є основою всіх основ. Від того, що заронив, посіяв педагог у душу дитини, залежатиме, що зведе вона сама в майбутньому, як будуватиме свої взаємини з оточуючими. Тому і вибір її науково-методичної проблеми теж припав на духовно-моральне виховання учнів.
Людмила Петрівна розповіла про свій педагогічний проект «Духовно-моральне виховання як основа гармонійного розвитку особистості учнів». Мета її дослідження — розробити та впровадити програму духовно-морального виховання учнів шляхом соціально-педагогічної підтримки становлення та розвитку високоморальної, відповідальної, творчої, ініціативної особистості. Основні матеріали етапів цього проекту вчителька уже зібрала в папку класного керівника, яку поклала на стіл перед журі.
— Я сподіваюся, що ця розробка буде затребувана колегами і знайде застосування в педагогічних колах, — говорить Людмила Петрівна. — Проект «Розробка та впровадження програми духовно-морального виховання учнів» підходить до свого логічного завершення. Але на досягнутому ми не зупиняємося!
— Цей навчальний рік, — розповідає далі Людмила Петрівна, — буде присвячений використанню імітаційно-ігрових технологій в рамках духовно-морального спрямування уроків та виховних заходів. Уже сьогодні використовую у своїй діяльності елементи театральної педагогіки, яка покликана розкрити творчий потенціал кожної дитини. Я впевнена, що безталанних дітей не буває, потрібно тільки розглянути, розвинути, відкрити те, що живе в кожній особистості.
Мої учні з цікавістю беруть участь у театралізованих виставах на уроках російської мови та літератури, української мови та літератури, під час позакласних виховних заходів.
У цьому ви зможете переконатися прямо зараз. Вашій увазі ми пропонуємо фрагмент літературно-музичної композиції Андрія Самійловича Малишка. Цей захід покликаний не тільки сформулювати моральну свідомість, моральні почуття, але й «включити» школярів у різні види діяльності, де розкриваються їхні моральні відносини (любов до рідного краю, повага до батьків, усвідомлення краси природи, спонукання до трудової діяльності, цінність дружби і любові в житті людини).
...І ось у класі розпочалася театралізована сценка, яка уявно перенесла глядачів в українську світлицю родини Андрія Малишка. Роль мами майбутнього поета Ївги Базилихи зіграла Едіє Рамазанова, батька Самійла Микитовича — Олександр Данилейко, юного поета Андрія Малишка зіграв Ярослав Гончаров. З цієї коротенької сценки присутні довідалися, що родина Малишків була незаможною. Батько працював важко у полі, щоб підзаробити, шив чоботи. Бувало, вибирався навіть на заробітки у каховські степи далекої Таврії. Свого батька-годувальника родина проводжала, як годиться за українським звичаєм, — хлібом-сіллю на вишитому рушнику, і це з дитинства вбирав душею майбутній поет.
Мати ж виховувала дітей, часто співала їм пісні. Малий Андрій дуже любив, коли мама співала йому, часто просив її про це.
Та швидко проминуло дитинство, і Андрію Малишку теж треба було вирушати у свою життєву дорогу. Звичайно ж, що з маминим вишитим рушником-оберегом. Ось звідки з’явилася відома на увесь світ «Пісня про рушник», яку природньо, як справжня україночка, виконала кримська татарочка Едіє Рамазанова.
Батьківський поріг, «незрадливу материнську усмішку», свою першу дорогу-стежину поет запам’ятав на усе життя. Тож прозвучала на сьогоднішньому Малишковому святі й пісня «Стежина», яку душевно заспівала Аня Фролова.
Андрій Малишко усім серцем любив не тільки свою малу батьківщину, а й чарівне місто Київ. Захоплюючись його красою, він написав цикл пісень про нашу столицю: «Пісня про Київ», «Київські зорі», «Київський вальс».
На екрані присутні змогли переглянути коротенький відеофільм про Київ у супроводі пісні «Київський вальс», а учні Аліна Воловікова, Ілля Зінченко, Ольга Лебедєва та Володимир Барченко тим часом красиво й натхненно станцювали вальс.
Було продекламовано ліричний вірш, присвячений Андрієм Малишком дружині, відомій поетесі Любові Забашті. А ще діти розповіли про те, що Андрій Самійлович найбільше шанував і любив професію вчителя. Може, тому, що саме шкільний учитель зумів розледіти в своєму учневі задатки незвичайного таланту і підтримував його творчі поривання. Тож, як говорив на заході один з ведучих, своєю піснею «Вчителько моя» поет віддячив, вклонився усьому вчительству. І наші десятикласники подякували своїй вчительці і присутнім на заході педагогам, виконавши цю вічну і неперевершену пісню.
Під час виконання учнями пісні на екрані пробігали фото їхніх усміхнених учителів. Після виступу діти, не стримуючи емоцій, казали добрі, теплі, щирі слова вдячності і любові своєму найкращому класному керівнику — Людмилі Петрівні Оскомі. Вони називали її вчителем від Бога, своєю другою мамою, дякували за її доброту, чуйність. За те, що завдяки їй однокласники стали дружними та рідними.
Звичайно, що від таких слів у кожного вчителя виростають «крила» і сльози щастя бринять в очах! Адже повага і любов учнів для педагога, думаю, важать набагато більше, ніж перемога у якомусь конкурсі.
Впевнена, що діти, виховані на таких духовно-моральних заходах, як цей, де пощастило побувати, обов’язково стануть справжніми, хорошими людьми, що і є найвищим завданням і призначенням кожного вчителя.

Любов СОВИК

ФРАГМЕНТ ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНОЇ КОМПОЗИЦІЇ, ПРИСВЯЧЕНОЇ ЮВІЛЕЮ АНДРІЯ МАЛИШКА, ПІДГОТОВЛЕНО ВЧИТЕЛЕМ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ НВК «УКРАЇНСЬКА ШКОЛА-ГІМНАЗІЯ» ЛЮДМИЛОЮ ОСКОМОЮ

(Голос за кадром)
Ось я бачу ті очі синії,
Пальці відчую завжди вузлуваті.
Б’ється мороз в посивілому інеї,
Мерзнуть шибки
у Малишковій хаті.
Он він сидить —
 не хитрюга мій батько,
Пару чобіт все тачає в базарики.
Тихий і чесний,
 звичайно — багатько,
Крапля олії, сухар до сухарика.
Може, він чобіт продасть
 для почину,
Сонце над ним стане радістю
 прошите,
Мати ж останню продасть
 спідничину
Нам на штани, на букварики
й зошити.

Українська світлиця. У центрі кімнати стоять батьки Андрія Малишка: Ївга Базилиха (у вишитій сорочці, з намистом на шиї, босоніж, із чоботами за плечима), Самійло Микитович (високий, статний, з розкішними вусами).
Батько: Ох! Як втомився я сьогодні. Доводиться косити в тій стороні (показує праворуч) молоді трави й осінню отаву.
Мати: Сідай, Самійле, трошки відпочинь!
Батько: Немає часу на відпочинок! Треба лагодити «чорнобривці», а то дівчата зачекалися чобітків із фарбованої шкуратини…
(Сідають на лаву, батько починає шити чоботи, заходить малий Андрій із купою книжок і зошитів)
Андрій (знімаючи капелюха): Добривечір, батьку! Добривечір, мамо!
Мати: Іди-но сюди, Дусику! Подивися, із домашнього полотна зшила я тобі торбинку, щоб ти носив книжки (дає хлопцеві торбину).
Андрій: Спасибі, мамо! Буде мені тепер куди покласти «знання» свої! А ще… (задумався, потім радісно виголосив) я на цій торбинці друкованими літерами напишу своє ім’я і прізвище!
Батько: Е-е, сину! Знову ти про свою науку! Чи поможе вона тобі дві ниви-десятини обробляти? Краще вчися чоботи шити! З цього будеш копійчину мати!
Андрій: Та що ви, тату! Навчання — світло, а неуцтво — тьма! Якщо вчитель щось раптом запитає, а я не дам відповіді. Це був би великий сором!
Батько: Ох, який розумний! Відвадити тебе від науки треба! (Зі сміхом кидає в сина чоботарський ретяг, той розбивається). Одні збитки від тебе, он навіть ретяг розбився! (До дружини) Ївго, я піду збиратися на заробітки в каховські степи, у далеку Таврію.
(У світлиці залишаються Андрій із матір’ю. Хлопець сідає біля матері).
Андрій: Чом у тебе в косі забіліла раптом сивина?
Мати: Від любові, від тривог, надій: ти ж у мене не один, сину мій.
Андрій: А в бабусі голова біліш, тож мене бабуся любить більш?
Мати: В неї діти – доньки і сини – додають, сердешній, сивини.
Андрій (кладе голову на коліна): Матусю дорогенька, заспівай своєму синочку любому! Заспівай про ту журавку, що залишилася з малими дітьми, про вдовину ниву, незасіяну, незорану, і про чаєчку-небогу «при битій дорозі», про зелений явір, що у воду нахилився.
Мати (співає):
Заспіваймо про руїну,
Про нашу рідну Батьківщину.
Як Січ славна воювала,
Кров за нарід проливала.
Кров рікою червоніє,
А моє серденько мліє.
Ніхто трупів не ховає,
Похоронів не справляє.
Чорний ворон опівночі
Виклював козацькі очі.
У світлицю зайшов батько із мішком.
Андрій (різко встає): Ні, матусю, така кінцівка занадто сумна! Ось послухай: «Чорний ворон опівночі не клює козацькі очі».
Батько: Ти послухай, стара, що він ото вигадує. Ну й чудна, їй-Богу, дитина! Родино, проводжайте батька у далеку путь!
(Андрій обнімає батька, мати подає синові рушник)
Мати (подає чоловікові рушник): Нехай тебе Бог у дорозі боронить від усього лихого, нехай зірка освітлює шлях, а ми чекатимемо батька-годувальника!
(Батько виходить
зі світлиці)
Андрій: Мамо, а мене будеш у дорогу рушниками проводжати? Буде рушник вести мене по життю, допомагатиме жити?
Мати: Я тобі, сину, вишитими рушниками дорогу вистелю... Будуть із тебе люди! Від слів твоїх будуть оживати, битися, щеміти й тішитися людські серця.
Ти добре, сину,
 проживеш,
Як знатимеш, куди ідеш,
І як зумієш там, де став,
Стояти так, щоб не упав.
Ти добре, сину,
 проживеш,
Коли нікого не пригнеш
І пройдеш так життєйську путь,
Щоб ані бить, ні битим буть.
Ти добре, синку, проживеш,
Як сироті сльози утреш,
Слабких від сильних захистиш,
Живих із духом підкріпиш.
Ти чесно, синку, проживеш,
Коли з неправдою порвеш.
Бо правдою ти пройдеш світ —
Це мій святий тобі завіт.
Андрій: Матусю, я пам’ятатиму твій завіт усе життя! Знаю, материнська любов дарує людині крила. Твоє серце завжди лагідне і добре, і завжди стривожене за долю своїх дітей. Воно відчуває щастя і біду, радість і печаль, і кожної миті ладне летіти за тисячі кілометрів до своєї дитини.
Мати (дістає вишитий рушник):
Ой прийми, синочку,
рушничок від мене,
Від зла, від спокуси хай береже тебе.
Його вишивала різними нитками,
Тихо поливала дрібними сльозами.
У цім вишиванні всі мої старання,
На тебе, мій сину, всі мої сподівання.
Ой іди, синочку, та скоро вертайся,
Дарунку від мами, сину, не цурайся.
Додому вертайся
скоренько-скоренько,
Бо болить у мене за тобою
 серденько.
Я буду за тебе та й Бога молити,
Щоб могла щаслива ще тебе зустріти.
(Звучить «Пісня про рушник»)
Ведучий І: Так, дитинство минає швидко, але дитяча любов до матері завжди гріє наше серце, роблячи його чутливішим, а життя — наповненішим. Не важливо, чи далеко ви від батьківської хати, чи близько, чи жива мама, чи її вже нема... Про все це добре знав Андрій Самійлович Малишко.
Ведучий ІІ: Андрій Малишко... Поет-лірик від Бога. Якщо вірити в те, що Бог виліпив першу людину з глини, то Андрія Малишка, як сина селянського й поета, напевно, вихоплено з вогню та з рідного ґрунту – від ступнів до чуприни, й сповито мелодією народної пісні, мов крайкою веселковою.
Малишко... Коли думаєш про поета, в душі оживають чарівні струни його поезій, його ніжного і бентежного серця.
Ведучий І: Батьківський поріг, розквітла калина під вікном рідної хати, протоптана стежка до школи, лелече гніздо на клуні, усміхнене віконце теплої домівки, незрадлива мамина усмішка із сльозою на щоці... Усе це – «берег» дитинства, який дає нам душевний гарт, силу і радість, який треба знати, любити, пронести через усе життя. Андрій Малишко так згадує своє дитинство: «Здається, знову бачу ту нешироку, але шумну дорогу, покриту першим снігом, уторовану й пригладжену селянськими саньми. А навесні стежка оживає, сповнюється пахощами квітів, звеселяє очі подорожніх буянням різнобарвної рослинності».
Ведучий ІІ: Це був перший шлях у житті поета. Він починався в Обухові, на Київщині, із пагористого кутка і слався до батьківського наділу за далекою околицею, в полі, а там — аж на берег Дніпра, до пристані. Цією дорогою під яворами возили малого Андрійка на сіножать, нею він вирушав у Київ. І багато разів повертався сюди юнаком із великого міста на рідне обійстя, пам’ятаючи все життя оту стежину.
(Лунає пісня «Стежина»)
Ведучий І: Стежиною життя Андрій Малишко окремо виділяв дерево, що прикрашає степ. У ботаніці воно іменується кленом платановидним, а народ називає його красивим словом «явір». Явір огортає своєю говірливою кроною не лише широкі шляхи і схили, але й старовинні народні думи. Бджоли беруть від нього мед, а люди — пісні.
Дорога під яворами — це дорога народного життя, сповнена духовної величі і нев’янучої краси. І одну із своїх книжок Малишко так і назвав: «Дорога під яворами».
Читець 1:
В теплiм мiсяцi у травнi
Шепче явiр думи давнi,
В синiм мiсяцi у квiтнi
Думи явора столiтнi.
За водою за бистрою,
Над землею, як сестрою,
Дужа хвиля набiгає,
Корiнь явору ламає.
Але вiн на те байдужий,
Не схитнеться навiть, дужий...
Бо закоханий на волi
У лани широкополi,
В канiвськi веселi кручi,
В хвилi гордi та ревучi.
Вiн, людському серцю милу,
Береже одну могилу.
Ведучий ІІ: І в поезії, і в житті Малишка була одна нерушна підвалина, міцний і непідвладний жодним землетрусам ґрунт – рідна земля. Він ходив її нивами, дорогами, лісами й луками, вслухався в солов’їний спів, у закличне журавлине курликання, в гомін дібров і притишений шум золотоколосих полів. Для нього було щастям знайти чисте джерело, щоб «води напитись із глибин землі». Спрагло вдивлявся він у «синю далину неба», в «білі полотнища снігів», у трепетні барви райдуги, у все, що розкривали перед ним, шукачем земної краси, сповнені чарівності незрівнянні картини його Вітчизни.
Читець 2: 
Ти мене з дитинства
 підіймала,
Хліб дала і пісню солов’я,
Відвела доріг мені чимало,
Земле, зореносице моя!
Що дороги, що високе жито
Із веселим сонцем пополам.
Рідну, добру, у крові умиту,
Я тебе нікому не віддам!
Як тебе на голос не впізнати?
Серце, і життя моє, і кров,
Найсвятіше слово наше – мати,
Рідна земле, правда і любов!
Нас малих доглянула, зростила,
Зір дала – осліпленим колись,
Силу – серцю, соколині крила,
Щоб навіки в небо піднялись.
Тільки нам все жити, не вмирати,
Зерно сіять, зацвітати знов.
Тільки щастя нам дано багате,
То велике щастя наше – мати,
Батьківщина – правда і любов!
Ведучий І: Письменник шанував не тільки свою малу батьківщину, він усім серцем полюбив Київ. Чарівне це місто восени, коли дерева одягнені у різнобарвні шати: в золотому вбранні стоять липи, червоніють кетяги горобини, біліють каштани. Приємно йти по опалому листю, вслухаючись у його шарудіння. А взимку! Це ж казковий витвір мистецтва зі снігу! Навесні, коли пробуджуються дерева після зимового сну, розкриваються бруньки, газони забарвлюються кульбабами у жовтий колір.
Вулиці і площі, бурхливий рух транспорту, красуня-річка — все це надихає і радує погляд будь-якого гостя або жителя цього міста. Не встояв і Андрій Малишко. Він написав цикл пісень про це місто: «Пісня про Київ», «Київські зорі», «Київський вальс».
(Відеофільм про Київ у супроводі пісні «Київський вальс»)
http://video.bigmir.net/show/263554/
Ведучий ІІ: Малишко шукав свій ідеал не лише в літературній праці, але й в особистому житті. Своїм чутливим серцем він прагнув і родинного щастя, і домашніх радощів у тихій гавані, мав надію знайти там розраду й пораду, джерело сили й натхнення. Останні п’ятнадцять років Андрій Самійлович прожив у шлюбі з відомою поетесою Любов’ю Забаштою. Їй він присвячує не одну поезію зі свого доробку.
Читець 3:
У розливі дзвінкої просині,
В безгомінні ясних світань
Стану я тобі кленом росяним,
А вже ти, як ромашка, встань:
Щоб у мене зоря влюбилася,
А у тебе за брата грім,
Щоб тобі вся земля світилася
Так, як ти у житті моїм.
В сніговії, морозом витими,
У холодну і сиву рань
Я тебе всю закрию вітами,
А вже ти, як ромашка, встань!
Щоб дзвеніла дорога пташкою
І дівчата шептали в сні:
– Бачиш, клен подружив
з ромашкою,
Значить, добрій прийти весні!
Ведучий І: Майже чотири десятиліття Андрій Малишко сипав зі свого поетичного неба на землю розмаїті зірки-поезії, викликаючи захоплення у своїх шанувальників. Він був великим поетом, поетом плоть від плоті свого народу, своєї епохи.
Як же подякувати народному митцеві? Відповідь проста. Прислухаймось до слів великого генія: «Де б не був, де б не шукав дороги, Я не забуду вчителя старого». Адже задаток незвичайного таланту побачив у хлопцеві учитель географії В. Грушецький. Він підтримав поривання Андрія вийти на широку дорогу життя. Тому і зберіг Андрій Самійлович Малишко у своєму серці глибоку повагу і любов до вчителів. «Я шаную і люблю, – писав він, – найбільше одну професію – вчителя. Без учителя не може людина існувати, без його праці вона буде темною і увесь світ буде темним, коротким і невтішним стане життя».
Зворушливою піснею «Вчителько моя» поет низько вклонився всьому вчительству за його самовіддану працю.
Ведучий ІІ: А ми розділяємо думку Андрія Малишка і хочемо подякувати всім педагогам, адже саме ви прищеплюєте нам, своїм вихованцям, любов до знань, сієте в серцях зерно прекрасного, світлого, вічного, відкриваєте складний духовний світ буття, даєте мудрі поради.
Низький уклін вам, дорогі вчителі, за професіоналізм, витримку, терпіння, за любов до обраної справи, самовідданість і багатство душі.
Хай засіяна невтомною працею освітянська нива урожаїть новими талантами, яскравими особистостями та визначними перемогами й здобутками в житті, а слово Вчителя буде завжди святим і чистим на землі.
Бажаємо вам міцного здоров’я, щирої радості, безхмарних благословенних днів, творчої наснаги, нових педагогічних звершень!
(Звучить пісня «Вчителько моя». Сл. А. Малишка, муз. П. Майбороди).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2014 > Тема "На допомогу вчителеві"