Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

(ПАТРІОТИЧНЕ ПРОЗРІННЯ РОСІЙСЬКОМОВНОЇ КИЯНКИ)

Я вже неодноразово писав про поки що маловідому, але фактично вже всеукраїнську організацію з поетичною назвою РУН. Це розшифровується так: «Русскоговорящие украинские националисты».
Як на мене, у цієї організації велике майбутнє, адже людей, які розмовляють російською, але люблять Україну не менш трепетно, ніж їхні україномовні земляки, з кожним роком стає все більше і більше. Можна тільки пошкодувати, що до створення такої організації ніхто не додумався років двадцять тому. Певен, що якби вона існувала з 2004 року, то ми не втратили б Крим, і війни на Донбасі не було б. Звичайно, прискіпливі мовні аналітики виявляють певні ознаки стурбованості з приводу того, що завдяки РУНу російська мова, як засіб спілкування українських патріотів, може набути ще більшої легітимізації в Україні. Вже й так нею спілкується більшість бійців добровольчих батальйонів, які воюють у зоні АТО. І все ж я переконаний, що позитиву в існуванні РУНу набагато більше, аніж негативу. Небаченими темпами формується українська політична нація. Коли ворог на порозі рідного дому, це вкрай важливо! І цей процес яскраво відображено у листі молодої киянки, з якою познайомився на Майдані. Ім’я молодої волонтерки – Іоланта Бочкарьова, вона — росіянка за походженням. Але в буремні дні всенародного спротиву олігархічному режиму Януковича вона стала стовідсотковою українкою! Та й лист цей, написаний ще навесні гарною українською мовою, є неабияким підтвердженням уже доконаного факту. Лист Іоланти настільки поетичний, що його можна вважати… повноцінним оповіданням. Тож будемо вважати, що в «Кримській світлиці» сьогодні відбувся письменницький дебют молодої киянки, волонтерки Майдану Іоланти Бочкарьової.

Сергій ЛАЩЕНКО

Якось мені довелося півночі з одним бандерівцем розмовляти. Бандерівцем не за віком — йому лише 40 років, і він, звісно, не воював. Але за поглядами — стовідсотковий! Він — справжній: народився там, де потрібно, і в тій родині, що потрібно. Тому й ідеологічні погляди у Тараса відповідні. Ми сиділи і спілкувались в кабінеті якогось держчиновника з КМДА на Хрещатику. Це був гарний, затишний кабінет зі шкіряними меблями, новою оргтехнікою, але тоді поряд з цими дорогими кабінетними речами були й речі... дещо несподівані. Військові каски, бити, камуфляжний одяг, берці, щити, спальники... У той час свідомість сприймала це як належне. Адже у тій ситуації, що відбувалася на Майдані, така суміш була органічною. Дивувало, що суміш цих непідходящих одне до одного речей не викликала в мене емоційного дисонансу. Було так, як було, і свідомість, не бажаючи перенапружуватися через зайві емоції, підкорялася реаліям сьогодення, що були вже незмінні.
Про Тараса і його біографію можна написати багато. Але про це іншим разом… А поки зосереджуся на головному. Після кількох годин спілкування розмова зайшла про наших друзів.
Я сказала йому, що маю друга, з яким дружимо ми вже 20 років. І живе він у Криму, при цьому каже, що не любив Україну ніколи. Зараз його нелюбов ніби виростає з маленької дівчинки (яка казала Україні: ти мені не рідна, і мова твоя теж) у велику, що каже тепер: «Моя рідна матір (Росія) таке ж стерво, як і ти (Україна), але вона мені рідна, тому я хочу до неї». Мій приятель не любив української мови і виховав свого сина українофобом. Зараз цей чоловік радіє відділенню Криму.
...Тарас деякий час дивився на мене мовчки. Потім запитав: «Ти називаєш людину, яка не любить твою країну і твою мову, другом? Може, він не друг?». Я промовчала. У цій паузі, як у німому кіно, безшумно падали товсті надійні стіни моїх відносин з людьми. Мені здавалось, що сам час був гарантом вічності цих уз, дружби, спорідненості. П’ятнадцять років, двадцять, тридцять… І ось в певний історичний момент пролунало лише одне сакраментальне запитання: «А може, він не друг?». «Можливо», — відповіла я.
Розмірковую про це «можливо». Чи може мій друг ненавидіти те, що люблю я? Так, може. Але що саме? Це ж не гастрономічні уподобання, не кіно, не форми відпочинку, і навіть не окремі люди – це наша країна. Країна НАША, тому що ми разом маємо спільне громадянство, але це, напевно, все, що нас об’єднувало тоді. Тепер уже він не зі мною, і я не з ним. Чи можемо ми – я і той кримчанин — називатися друзями тепер?
Бандерівець з Галичини зараз мені ближчий за людину, яку знаю понад 20 років. Мене з моїм другом зв’язує особисте минуле, а з галичанином, якого я знаю декілька тижнів, – надособисте майбутнє. Але це надособисте прагнення повільно переростає в особисту образу до того, хто своїми словами і діями насміхається над тим, до чого я прагну. Так, я відчуваю у цьому цинізмі зазіхання на моє майбутнє!
Зараз я відчуваю важкість від тих повалених стін... Ніби я є тою площиною, на якій лежить купа каміння, яке нещодавно було міцним символом моїх стосунків. Тепер моє внутрішнє місто нагадує ті міста, що зазнали бомбардування з повітря. Половина будинків у руїнах. Зруйновано багато красивих і, як вважалося, міцних споруд. На диво, багато сіреньких непоказних будиночків лишилися неушкодженими. Так, в них зараз світиться невибагливий вогник, але такий дорогий і теплий. Думаю про таке. Можна багато років будувати великий замок, витратити багато матеріалів і сил на оздоблення і відчувати потім самотність в його нескінченних холодних кімнатах. А можна поставити за декілька тижнів хату під стріхою, мати там просту піч і одну простору кімнату, але відчувати тепло і затишок. Так і з людьми.
День, коли війська Росії зайшли на територію Криму, став моїм прощанням із Батьківщиною. Ось так моя Росія перестала бути моєю... Зате Україна стала справжньою, реальною Батьківщиною. Батьківщиною, за яку мені не соромно.
Часом думаю — невже це міг зробити один лише Путін? Як могла одна людина знищити в мені всі теплі почуття, пов’язані зі словом «Росія»? Переживання померли, лишається тільки країна рожевого кольору на великій карті світу. Лишається тільки слово, тільки економічний партнер, тільки загарбник… Але це не під силу зробити тільки одній божевільній людині. Це роблять російські депутати, військові, прості люди, навіть мої колишні друзі, родичі, знайомі — усі українофоби. Усі ті, хто мовчить і погоджується. Їхнє мовчання ніби укорінює, узаконює безумство російського лідера. Росія тяжко хвора… Від усвідомлення цього раніше було сумно, тепер уже страшно.
Я готова розірвати стосунки з тими, хто зневажає Україну, її народ і мову. Можливо, разом із загальною люстрацією необхідно провести внутрішню. Саме так — внутрішню перебудову. У кожного вона може відбутися по-своєму. Тарас розповів, як воно відбулося у нього:
«Ми стояли на барикадах. Це було перемир’я. І люди почали у цей час масово приходити. Я був у масці і весь у тому чорному диму із шин. Коли обернувся, щоб спуститися вниз, побачив хлопчика років 6-7, який тримав свого тата за руку. Вони удвох стояли біля барикад. Я подумав: навіщо цей чоловік привів сюди свою малу дитину? Стояв і думав про це, аж доки хлопчик не простягнув до мене руки і не сказав: «Візьміть мене догори, я хочу подивитись». Я подивився на його батька. Той кивнув і сказав сину: «Йди до героя...». Слово «герой» пролунало для мене так дивно, що я деякий час навіть розмірковував: чи це про мене було сказано? Потім я нахилився, узяв хлопця собі на руки і так тримав. Він посміхався, дивлячись у бік озброєних беркутівців, і довго махав їм малесеньким синьо-жовтим прапорцем. Мені було страшно в цей момент, але дитина не бачила тієї кривавої бійні, що сталася, тому в її очах не було страху. Безстрашність хлопчика збільшувала мій особистий страх за цю чужу дитину, і я розумів, що боюся тепер за всіх дітей в Україні. Не повіриш, я тримав цю дитинку, як свою рідну, і, напевно, в той час ріднішої людини для мене не було в усьому світі! Відчуття було таке, що я тримаю на руках наше майбутнє».
У той момент Тарас відчув відповідальність за всю країну. Я відчувала щось подібне, коли мені довелося робити свій вибір. І я зробила його без вагань; мені по дорозі саме з такими людьми, як Тарас і його побратими. І у них, і у мене одна Батьківщина – Україна…

Іоланта БОЧКАРЬОВА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2014 > Тема "Ми єсть народ?"