Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3353)
З потоку життя (6573)
Душі криниця (3557)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1516)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1684)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КУЗЬМИНКИ
Якщо погода похмура, на дорогах - болото, тод╕ до початку грудня мороз╕в не буде.


ВАЛЕНТИН БУТ: ЗАЧАРОВАН╤ СКЕЛ╤ АТЛЕШУ
Продовження. Початок у №№ 44, 45


З Г╤ТАРОЮ ╤ ВЛАСНИМИ В╤РШАМИ. ЯК В╤ДРОДЖУ╢ТЬСЯ АВТОРСЬКА П╤СНЯ
Нотатки з Всеукра╖нського фестивалю «Обер╕г-2019» у Луцьку


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця ма╓ задоволення представити сво╓му читачев╕ поез╕ю Галини Онацько╖...


УКРА╥НУ МОЖНА ПОБУДУВАТИ ЛИШЕ В НАСТУП╤
5 листопада в будинку к╕но в Ки╓в╕ в╕дбулася презентац╕я документального ф╕льму «Соловей...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#40 за 03.10.2014
ДРУЖБИ ЗОЛОТ╤╥ МОСТИ

Поет ╕ час
Л╤ТЕРАТУРА БРАТН╤Х НАРОД╤В

Високу оц╕нку перекладацько╖ д╕яльност╕ письменник╕в дав ╤ван Франко. Письменник╕в-перекладач╕в в╕н назвав буд╕вниками золотих мост╕в дружби м╕ж народами. Сам Великий Каменяр був невтомним перекладачем, який збагатив укра╖нську л╕тературу, культуру високими вз╕рцями св╕тово╖ класично╖ л╕тератури. Традиц╕╖ ╤. Франка пл╕дно розвивали Леся Укра╖нка, Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Терещенко, Дмитро Павличко та ╕нш╕ митц╕.
З почуттям гордост╕ серед них ми можемо назвати талановитого укра╖нського поета-л╕рика Данила Андр╕йовича Кононенка. Г╕дний подиву д╕апазон його зац╕кавлень як перекладача. В╕н перекладав рос╕йських, кримськотатарських, казахських, молдавських, чуваських, алтайських, адигейських поет╕в. Особливу увагу ╕ масштабн╕сть зац╕кавлень проявив Д. Кононенко до б╕лорусько╖ л╕тератури.
У мо╖х руках матер╕али його особистого арх╕ву. Вража╓ жанрова р╕зноман╕тн╕сть переклад╕в. Тут ╕ б╕лоруськ╕ народн╕ казки, ╕ б╕льше двадцяти опов╕дань в╕домих б╕лоруських сучасних проза╖к╕в. Серед них — Василь Биков ╕ Микола Янченко, ╤ван Пташников ╕ Володимир Короткевич, В╕ктор Карамазов ╕ Василь Хомченко, Л╕д╕я Арабей ╕ Та╖са Бондар... Досить широко представлена в його перекладах б╕лоруська поез╕я. Зазвучали по-укра╖нськи в╕рш╕ Пятруся Бровки, Серг╕я Граховського, Казим╕ра Камейш╕, Михася Казакова, Олеся Рязанова, Володимира Некля╓ва, Михася Стрельцова, В╕ктора Шн╕па, ╢вген╕╖ Янишиць, Миколи Кулецького, Валер╕я Дранчука та ╕нших. Поет дав ╕ да╓ можлив╕сть масовому читачев╕ Криму, Укра╖ни ознайомитися з б╕лоруською л╕тературою для д╕тей, опубл╕кувавши ╕ систематично публ╕куючи в сво╓му переклад╕ укра╖нською мовою твори б╕лоруських письменник╕в в ╓диному в Криму укра╖номовному виданн╕ — газет╕ «Кримська св╕тлиця».
Коли заходить мова про Б╕лорус╕ю, ╖╖ культуру, Д. Кононенко в╕дпов╕да╓ словами славетного укра╖нського л╕рика Володимира Сосюри:

 Б╕лорусь ти моя, Б╕лорусь,
 Синьоока сестра Укра╖ни.

Чим же викликана така щира душевна увага Данила Андр╕йовича до «синьооко╖ сестри Укра╖ни»? Що ж стимулювало його натхненну ╕ недремну працю перекладача б╕лоруських майстр╕в художнього слова? З цим запитанням я звернувся до нього, до реч╕, мого колишнього студента-ф╕лолога, вже тод╕ молодого обдарованого поета. Першу поетичну зб╕рку «Джерело» я мав щастя рекомендувати до друку.
 — Любов до мови почина╓ться, — каже Данило Кононенко, — ╕з захоплення художн╕м твором, прочитаним ц╕╓ю мовою, а також з прихильност╕ до автора, котрий написав цей тв╕р. Так трапилося ╕ в мо╓му житт╕: вперше я почув б╕лоруську мову ╕ще в роки солдатсько╖ служби, коли побував на сем╕нар╕ молодих л╕тератор╕в, що проходив в Одеському будинку творчост╕ письменник╕в у травн╕ 1963 року. То був незабутн╕й час для укра╖нсько╖ л╕тератури — час, коли з’явилася ц╕ла когорта молодих талановитих поет╕в, яких сьогодн╕ ми назива╓мо «ш╕стдесятниками», таких, як ╤ван Драч, Микола В╕нграновський, Василь Симоненко та ╕нш╕. Ось тод╕ я вперше почув ╕м’я б╕лоруського поета Василя Сидоренка, який учився в Ки╖вському техн╕кум╕ рад╕оелектрон╕ки, а згодом зак╕нчив ф╕лолог╕чний факультет Черн╕вецького державного ун╕верситету. Писав в╕рш╕ б╕лоруською мовою. Заб╕гаючи наперед, скажу, що рок╕в через десять ми познайомилися з Василем, коли в╕н працював у газет╕ «Л╕тературна Укра╖на». «Треба ж так, — думав я, — б╕лорус, в╕рш╕ пише р╕дною б╕лоруською мовою. ╤ще й укра╖нську зна╓ чудово. Адже працю╓ не в як╕йсь там газет╕, — а в письменницьк╕й, у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕», де мову треба знати досконало.
У травн╕ 1963 року, п╕д час сем╕нару в Одес╕, один з кер╕вник╕в л╕тературних курс╕в, зда╓ться, Григор╕й Донець, прочитав нам в╕рш б╕лоруською мовою ╕ще тод╕ нев╕домого мен╕ поета Василя Сидоренка. У в╕рш╕ йшлося про те, як в голодн╕ ╕ холодн╕ пово╓нн╕ роки маленький хлопчик залишився один в хат╕, бо його хвора мати була змушена сторожувати магазин. Та краще, н╕ж переказувати в╕рш, я прочитаю його в ориг╕нал╕:

ЭЦЮД ╤З МАЙГО ДЗЯЦ╤НСТВА

 Месяц лез н╕бы злодзей
 Цераз шыбу у хату к нам
 ╤ па сценах праводз╕у
 К╕шэнным л╕хтарыкам.
 Я малы тады у хаце
 Спаць баявся адз╕н:
 Ноччу хворая мац╕
 Сцерагла магаз╕н.
 Ад людзей чуу пра бацьку:
 Бацьку немец заб╕у...
 Месяц лаз╕у па хаце,
 Н╕би штось загуб╕у.
 Потым печку обмацау
 Дл╕ннай лапай з двара,
 Прымасц╕уся на лауцы
 ╤ нап╕уся з вядра.
 Потым зн╕к у агародзе,
 Я падумау тады:
 Можа, бацька прыходз╕у
 Каб нап╕цца воды.

Цей в╕рш схвилював мене до глибини душ╕. Нав╕ть без перекладу мен╕ все було зрозум╕ло, хоча б╕лоруську мову я почув уперше. Я був просто зачарований отими звуками «дз», «ц»... Мен╕ захот╕лося читати твори ц╕╓ю мовою, такою близькою мо╖й, укра╖нськ╕й. ╤ близько ознайомитися з б╕лоруською л╕тературою».
Демоб╕л╕зувавшись з арм╕╖, Данило Кононенко вступив на навчання до Кримського педагог╕чного ╕нституту на ф╕лолог╕чний факультет (в╕дд╕лення укра╖нсько╖ мови та л╕тератури). В ╕нститутськ╕й б╕бл╕отец╕ в╕н брав твори б╕лоруських письменник╕в у перекладах рос╕йською мовою. Читав з ╕нтересом ╕ великою користю для себе Янку Купалу, Пятруся Бровку, Максима Танка, Янку Бриля та ╕нших. Д╕знався про л╕тературну пер╕одику Б╕лорус╕ ╕ почав передплачувати журнали «Полымя», «Маладосць», газету «Л╕тература ╕ мастацтва». Ц╕ видання дали йому змогу ознайомитися з творч╕стю багатьох поет╕в — його ровесник╕в.

Почав перекладати ╖хн╕ твори укра╖нською мовою. Через магазин «Книга — почтой» йому над╕слали з М╕нська одну ╕з перших зб╕рок пов╕стей та опов╕дань Василя Бикова «Жураул╕ны крык». «Таких в╕дкрито правдивих твор╕в про в╕йну я ╕ще не читав. Опов╕дання Бикова, — говорить Д. Кононенко, — беруть за серце ╕ душу».
Спочатку Д. Кононенко перекладав твори б╕лоруських поет╕в. Але перед опов╕даннями В. Бикова — «не утримався». В╕н переклав ╕ опубл╕кував «Коли хочеться жить», «Крутий берег р╕чки», «По╓динок», «Обозник» в укра╖нськ╕й газет╕ «Кримська св╕тлиця». Багато твор╕в В. Бикова перечитав мовою ориг╕налу.
Захопив його сво╖ми творами ╕ ц╕кавий б╕лоруський письменник Володимир Короткевич, котрий свого часу вчився у Ки╖вському державному ун╕верситет╕ ╕м. Т. Г. Шевченка, а пот╕м к╕лька рок╕в жив ╕ працював в Укра╖н╕. Д. Кононенко переклав його ц╕кав╕ малов╕дом╕ опов╕дання «Листи не зап╕знюються н╕коли», «Пол╕щук», «Маленька балерина». Володимир Семенович любив в╕дпочивати у Криму в Будинку творчост╕ письменник╕в «Коктебель». Але нашому поетов╕ особисто познайомитися з письменником-б╕лорусом не довелося: в╕н передчасно п╕шов ╕з життя.
Зате з чудовими б╕лоруськими поетами Володимиром Скоринк╕ним та Серг╕╓м Законниковим подружилися нав╕ть родинами. Перекладали одне одного. Листувалися. Познайомився Д. Кононенко ╕ з таким в╕домим митцем, як Серг╕й Граховський. Багато твор╕в переклав Д. Кононенко для книги С. Граховського «Доброта», яка побачила св╕т 1989 року у ки╖вському видавництв╕ «Радянський письменник». Щира дружба ╕ творч╕ зв’язки Д. Кононенка склалися з Та╖с╕╓ю Бондар, Л╕д╕╓ю Арабей, Миколою Чарнявським, Василем Хомченком.
Горбачовська «перебудова» перешкодила виходу в св╕т к╕лькох книжок б╕лоруських автор╕в у переклад╕ Д. Кононенка укра╖нською мовою, зокрема, зб╕рки дитячих опов╕дань глибоко обдарованого проза╖ка Василя Хомченка, зб╕рки «Казки та опов╕дання б╕лоруських письменник╕в», фантастично╖ пов╕ст╕ Володимира Некля╓ва «Вежа», поем для д╕тей про в╕йну М. Чарнявського, багатьох переклад╕в в╕рш╕в Максима Танка, Олеся Рязанова та ╕нших ц╕кавих поет╕в.
У 70-х роках вийшла в Ки╓в╕ «Антолог╕я б╕лорусько╖ поез╕╖» в двох томах, до яко╖ ув╕йшли в переклад╕ Д. Кононенка укра╖нською мовою твори Ригора Бородул╕на та В╕ри Верби.
З поетесами Ольгою ╤патовою, Галиною Коржаневською Д. Кононенко познайомився на початку 90-х рок╕в, будучи делегатом останнього з’╖зду письменник╕в Радянського Союзу. Тод╕ Сп╕лка письменник╕в Укра╖ни заявила про св╕й вих╕д з╕ складу СП СРСР. ╤ Галина Коржаневська, ╕ Ольга ╤патова, ╕ Василь Зуйонок, ╕ б╕льш╕сть з б╕лорусько╖ делегац╕╖ п╕дтримали р╕шуч╕ д╕╖ укра╖нсько╖ делегац╕╖, очолювано╖ секретарем Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Олесем Луп╕╓м.
Т╕сн╕ творч╕ зв’язки Данила Кононенка з письменниками-б╕лорусами, як╕ жили ╕ живуть в Укра╖н╕. Особливо орган╕чними вони були з Василем Сидоренком (Ки╖в), з Михасем Казаковим (нин╕ пок╕йним, Ялта). Зб╕рка «На наш╕й, на сво╖й земл╕» (видана 1995 р. у Ки╓в╕) в╕дкрива╓ться ц╕лою доб╕ркою в╕рш╕в М. Казакова в гарному переклад╕ Д. Кононенка.
Тепер наш талановитий поет Данило Кононенко — заслужений д╕яч мистецтв Автономно╖ Республ╕ки Крим, голова Кримсько╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, шеф-редактор укра╖нсько╖ дитячо╖ газети «Джерельце», на стор╕нках яко╖ з’явилися в╕рш╕ багатьох б╕лоруських поет╕в, котр╕ пишуть для д╕тей ╕ про д╕тей.
Данило Андр╕йович любить б╕лоруську мову, б╕лоруську л╕тературу. У його домашн╕й б╕бл╕отец╕ почесне м╕сце займають книги з автографами б╕лоруських письменник╕в — друз╕в укра╖нського поета. Ц╕л╕ полиц╕ заставлен╕ журналами «Полымя», «Маладосць», «Беларусь». ╢ енциклопедичний словник «Янка Купала», а також ц╕лий ряд ╕нших дорогих йому видань. Це твори В. Бикова, В. Короткевича, М. Танка, М. Богдановича (факсим╕льне видання його зб╕рки «В╕нок»), зб╕рки «День поез╕╖». Частину книг б╕лоруських автор╕в Д. Кононенко подарував б╕бл╕отец╕ «Дружба народ╕в» (м. С╕мферополь).
Час в╕д часу перечитуючи твори б╕лоруських автор╕в, Д. Кононенко завжди знаходить в них багато ц╕кавого ╕ ц╕нного для сво╓╖ роботи. В╕н дуже радий з того, що в╕дшукав у з╕бранн╕ твор╕в класика укра╖нсько╖ л╕тератури Михайла Коцюбинського його переклад укра╖нською мовою прекрасного в╕рша Янки Купали «А хто там ╕дз╓?».
Про орган╕чн╕ зв’язки кримського укра╖нського поета Данила Кононенка з б╕лоруськими письменниками, про ╖хн╕ почуття до свого укра╖нського побратима св╕дчить велика к╕льк╕сть автограф╕в. Не можу утриматись, щоб не процитувати к╕лька з них. Микола Чарнявський на зб╕рц╕ сво╖х в╕рш╕в «Тревога» залишив в╕ршований автограф:

Дорог╕ Дан╕ла!
 Нас╕ заужды у душы
 трывогу —
 За гэты свет, за родны кут.
 П╕шы патроху ╕ памногу,
 Гары ад творчасцы пакут!
 Няхай радк╕ вясновыя
 Збяруцца у кн╕жк╕ новыя!
 Па-сяброуск╕ шчыра —
 М╕кола Чарняуск╕.
 02.02.89

 Душевним теплом ов╕яний в╕ршований автограф, залишений колишн╕м п╕лотом, поетом Володимиром Скоринк╕ним на зб╕рц╕, подарован╕й Кононенку «Разрешите взлет»:

«Ан» — чудесный «л╕так»,
 да не «Ил»,
Я — Скоринкин, да не Скорина,
Но зато навсегда, Даниил,
Покорила меня Украина.
Мне приснится не раз
Коктебель —
Нашей дружбы с тобой
колыбель.

Автограф починався прозою:
«Даниилу Андреевичу Кононенко с благодарностью за популяризацию белорусской литературы и пожеланиями самого наилучшего в жизни, творчестве».
А ось слова з листа Л╕д╕╖ Арабей:

«Шаноуны Дан╕ла Андрэев╕ч!
Шчыры дзякуй Вам за Вашу кн╕гу стихов (буду чытаць), за в╕ншаванне з вясною ╕ за добрыя словы пра маю аповесць.
Пасылаю Вам ╕ сваю кн╕гу пра Цётку, над якою я працавала шмат гадов. Нямала у ёй старонак ╕ пра сувязь Цётки з Укра╕най.
Буду рада мець ад Вас вестк╕. Рада падтрымл╕ваць з Вам╕ творчая ╕ сябровск╕я сувяз╕.
З глыбокаю пашаною Л╕дз╕я Арабей.
12.03.1991 г. М╕нск».

╤ в листах, ╕ в автографах б╕лоруськ╕ письменники висловлюють сердечну ╕ щиру вдячн╕сть «шчыраму сябру беларусской литературы» Данилов╕ Кононенков╕.
При наш╕й зустр╕ч╕ Данило Андр╕йович ╕з жалем говорив, що не довелося йому побувати в Б╕лорус╕╖. В╕н уже був близько до зд╕йснення сво╓╖ давньо╖ мр╕╖. Але «ота перебудова», а згодом економ╕чн╕ потряс╕ння не дали можливост╕ побувати на дорог╕й братн╕й земл╕.
«Братерство, спор╕днен╕сть — наша слов’янська, — говорить поет, — завжди хвилю╓ мене. Я убол╕ваю душею не т╕льки за долю сво╓╖ Батьк╕вщини — суверенно╖ Укра╖ни, й любо╖ мо╓╖ сторони — Б╕лорус╕. Нехай завжди нас окриляють велика в╕ра ╕ над╕я. Нехай б╕лоруська земля, обпалена чорнобильським стронц╕╓м, як ╕ моя укра╖нська, н╕коли б╕льше не зазна╓ н╕ атомного, н╕ будь-якого ╕ншого лиха.
Доки живуть б╕локора б╕лоруська береза ╕ наша високочола укра╖нська тополя — допоки житимуть наш╕ близьк╕ мови, наша л╕тература, культура. Допоки звучатимуть задьориста б╕лоруська «Лявон╕ха» ╕ укра╖нський хвацький гопак, — наш╕ серця не знатимуть смутку. Живе Б╕лорусь, а отже, живе й народ — ╕ укра╖нський, ╕ б╕лоруський».

Олександр ГУБАР,
професор Тавр╕йського нац╕онального ун╕верситету ╕м. В. ╤. Вернадського, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Степана Руданського
З арх╕ву «КС» (2001 р.)

«САМ СОБОЮ Н╤КОЛИ Б НЕ СТАВ Б╤ЛОРУС, ЯКБИ Р╤ДНО╥ ЗР╤КСЯ В╤Н МОВИ...»

Хоч я й перебуваю у статус╕ пенс╕онера на заслуженому в╕дпочинку п╕сля безперервно в╕дпрацьованих п’ятдесяти рок╕в, але чи можна це назвати «в╕дпочинком», коли п╕д тво╓ю оп╕кою ще тро╓ онук╕в шк╕льного в╕ку? Навряд чи… Клопот╕в вистача╓… Одначе, коли випадають б╕льш-менш спок╕йн╕ години, в╕ддаюся духовним потребам сво╓╖ душ╕: читаю те, чого дос╕ не встиг прочитати, в╕дкладаючи усе на пот╕м, ╕нколи пишеться щось сво╓, ╕нколи виника╓ бажання заповнити творч╕ хвилини художн╕м перекладом. Б╕льше перекладаю з б╕лорусько╖ – ╕ прозу, ╕ поез╕ю. Б╕лоруська л╕тература дуже близька мен╕ по духу, бо в н╕й порушуються проблеми, сп╕взвучн╕ з нашими укра╖нськими: т╕ ж проблеми мови, нац╕онального шк╕льництва, культури, ╕стор╕╖. Та нав╕ть одного чорнобильського лиха ми ╕з нашими сябрами зазнали найб╕льше… Отож, коли наштовхуюся на як╕сь болюч╕ теми, порушен╕ у творах б╕лоруських колег, рука сама тягнеться перепов╕сти це й сво╓ю мовою, бо т╕ бол╕ наших сябр╕в – то й наш╕ укра╖нськ╕ бол╕, бо т╕ теми – нам близьк╕ й зрозум╕л╕. Отак, здавалося б, спок╕йн╕, безтурботн╕ мо╖ пенс╕онерськ╕ дн╕ переростають часто-густо в солодк╕ творч╕ муки. Хочу додати, що мене хвилюють не лише твори, в яких порушуються значн╕ соц╕ально-духовн╕ проблеми, а й гарн╕ л╕ричн╕ поез╕╖, в╕рш╕, позначен╕ ф╕лософ╕чн╕стю. ╥х ╕ перекладаю ╕ хочу, щоб ╖х прочитали й ╕нш╕ шанувальники художнього слова.

Данило КОНОНЕНКО

Пятрусь МАКАЛЬ
МИ, Б╤ЛОРУСИ
Одв╕ку ми спали… Н╕, не одв╕ку!
╤ нас, до реч╕, н╕хто не будив.
Лягла на плеч╕ б╕да Чолов╕ку –
В╕н, св╕ту на диво, заговорив.
П╕шли ми на поклик
туриного рогу,
На в╕чн╕сть,
що просурмила й гуде…
╤, уступаючи нам дорогу,
Люди питались:
— А хто там ╕де?
Грим╕ла погоня, цокали кон╕,
Вершнику в серце
спис влучно б’╓…
Чому ж ми соромимося
ще й до сьогодн╕
Сам╕ вимовить ╕м’я сво╓?
Хоч ╕ншим п╕д ноги
стелять обруси,
Не спотикаючись, прямо ми йдем.
Давайте знайомитись:
Ми – б╕лоруси!
В громад╕ сво╖й ростемо ж ╕ ростем.
З во╓нного часу
фашист безголовий,
Мабуть, пам’ята╓ ╕ дос╕ в╕н
Про вогненний урок
партизансько╖ мови –
Мови гранат, кулемет╕в ╕ м╕н.
Не боячися мисливського шроту
З думою в серц╕
про завтрашн╕й день,
Йдемо ми, ╕ крила в нас ╓
для польоту,
╢вропа ж пита╓:
— А хто там ╕де?
Провидець якийсь в╕д науки,
Зда╓ться, хвилина – ╕ в╕дбере
У океану р╕ки, як руки
в плугатаря, що поле оре…
З трибуни коли промовля╓
Моя Республ╕ка в Орган╕зац╕╖
Об’╓днаних Нац╕й –
«А хто там ╕де?» —
зала бурхливо почина╓,
як океан, хвилюваться.
Так хто там
нам долю н╕мих в╕дм╕ря╓ –
Мову прабатьк╕вську
у нас в╕дбира╓.
Ставить нам на уста печать?
Змовкнуть пророки,
А мов╕ – звучать!
Под╕лимось нею ╕з юною зм╕ною,
Не догодивши, мабуть, комусь…
Не без╕менною ╕ не змал╕лою
Несем ми свою любов –
Б╕лорусь.
Ми нерозривно з’╓днан╕, зна╓м,
╤з землею предк╕в,
як з небом самим.
Нас не ч╕па╓ш – ми не ч╕па╓м.
А як зачепиш, як гр╕м загримим.
Х╕ба ж бо не щастя,
м╕й р╕дний народе,
Разом з тобою долю д╕лить.
На нив╕ людськ╕й з ╕ншими в згод╕
В╕тчизни колосом прошум╕ть!


Максим БОГДАНОВИЧ
(1891-1917)
* * *
Б╕лорусь, тв╕й народ дочека╓ться
Золотистого, св╕тлого дня.
Подивися, як сх╕д розгоря╓ться,
Як хмаринки розкв╕тли в огнях.
* * *
Ти не згаснеш, ясная зорянко,
Ти ╕ще ося╓ш р╕дний край.
Б╕лорусь моя! Кра╖но-бранко!
Встань ╕ вол╕ шлях соб╕ шукай!
* * *
Все мина╓ – ╕ рад╕сть, ╕ муки,
Та залишишся в пам’ят╕ ти, —
Чорн╕ бр╕вки, тенд╕тн╕╖ руки
Й на гол╕вц╕ прод╕л золотий.
ТР╤ОЛЕТ
Мен╕ розлука довга з вами
Чорн╕ша чорних Ваших к╕с.
Чому ж недобрий час прин╕с
Мен╕ розлуку довгу з Вами?
Я аж побл╕д в╕д г╕рких сл╕з
╤ тр╕олет почав словами:
Мен╕ розлука довга з Вами
Чорн╕ша Ваших чорних к╕с.
* * *
Грими, грозо! Лютуй ╕знову.
Вий, в╕тре, з нею заодно!
У бур╕ в╕длетить полова,
╤ чисте лишиться зерно.
Циклоне, вдар! Удар на море,
Ц╕луй його у темне дно,
Розбурхай воду – й перл╕в гори
На берег викине воно!
* * *
Мудро╖ мови мед золотистий,
Повн╕╖ соти мен╕ до вподоби;
Але не менше серцю принадний
Мед сво╖м хмелем
 св╕тлим ╕ н╕жним.
* * *
Прол╕тайте ви, дн╕,
Золотими вогнями.
Молодим я помру, —
Обл╕тайте кв╕тками…
1917
* * *
В кра╖н╕ св╕тл╕й, де я помираю,
У б╕л╕м дом╕ б╕ля синьо╖ бухти,
Я не самотн╕й, я книгу маю
З друкарн╕ пана Мартина Кухти.
1917

В╕ктор ГАРДЕЙ
МАКСИМУ БОГДАНОВИЧУ
Сонця сх╕д пломен╕╓ над нивою:
День вста╓ в росяницях рясних.
Добротою ╕ ласкою милою
Струменить джерело його книг.
Ялта в╕ку суворого рисами
До св╕чада води припаде.
А стежина пом╕ж кипарисами
До могили Поета веде.
Холодком чи журбою пов╕яло?
Волошки? Боже ж м╕й, волошки!
Тут ╖х Лось ╢вдок╕я пос╕яла –
╤ любов╕, й над╕╖ кв╕тки.
Жив один –
 серце з болю стискалося,
Сам соб╕ – брат, товариш, р╕дня.
Знай, Поете, Б╕лорусь дочекалася
Золотого, погожого дня!
Знову сх╕д молодий розгоря╓ться,
╤ п╕д шелест поетових книг
Св╕тл╕ мр╕╖ народу збуваються
На просторах В╕тчизни ясних!


Василь ЖУКОВИЧ
В╤РА ╤ ЗАКЛИК
Триптих

Б╕лорусь, тв╕й народ дочека╓ться
Золотистого, св╕тлого дня.
Максим Богданович
День не ясний, не золотистий –
Наш день захмарений, Максиме,
╤ обр╕й наш все ще ╕млистий,
╤ шлях – не знать, куди вестиме.
Коли вже збудеться пророцтво?
Коли високий прийде час?
╤, урятований з сир╕тства,
Батьк╕вський край пот╕шить нас?
Коли в╕н зал╕ку╓ рани,
Окрилить знов сво╖х людей?
Де потонув вогнистий ранок?
Де золотаве сонце? Де?
╤╤
«…Ти крикнуть не в╕льний:
 «Рятуйте!»
А мусиш «Спасиб╕» кричать.
Почуйте ж, його ви почуйте,
Хто серцем не вм╕╓ мовчать!»
Максим Богданович
Почули тривогу, почули
Спливло хоч немало води,
Над пр╕рвою жаху в╕дчули
Бездоння жахливе б╕ди.
У кривдах, у гор╕ мовчали:
Та й плакать за чим ╕ чого?
╤ ось за межею в╕дчаю
«Рятуйте!» тепер кричимо.
Тепер – драматичн╕ под╕╖,
Нам кажуть, кричати дарма,
Навколо – одн╕ доброд╕╖,
Злод╕╖в н╕яких нема…
Хто ж нас об╕крав так «завзято»?
Хто в душах святе в нас убив?
╤ хто без вини винуватою
Батьк╕вськую мову зробив?
╤╤╤
В б╕л╕й п╕н╕ проносяться кон╕, —
Мчаться, рвуться ╕ важко
 хриплять…
Стародавню Литовську Погоню
Не розбить, не спинить,
 не втримать.
Максим Богданович
Я на мить сво╖ оч╕ заплющу –
Бачу з тих, ╕з далеких в╕к╕в
Б╕лих коней,
що мчать через Пущу,
╤ на конях – святих вояк╕в.
Не сп╕шать вояки насваволить –
В╕льний дух кличе ╖х воювать,
Н╕, не прагнуть когось
 поневолить,
Вони прагнуть лише визволять.
Б╕лий край – у ганебн╕м полон╕…
Де продавц╕ його, вт╕кач╕?
В стародавн╕й Литовськ╕й Погон╕
Блискавицями сяють меч╕.
* * *
Скажи, м╕й народе, чому ти
Сп╕ва╓ш все р╕дше, чому?
Зда╓ться, ╕ вд╕тий, ╕ взутий?
Що ж п╕сн╕ тво╓╖ не чуть?
Нас вчили завжди: ти – на вол╕,
Казали, що св╕тлий тв╕й день…
Чому ж, м╕й сердечний, про долю
Сво╖х не сп╕ва╓ш п╕сень?
Прирости малюються в плани
╤ заклик╕в не пол╕чить.
Чому ж не сп╕вають селяни,
У поле чи з поля йдучи?
Забуто п╕сн╕ знакомит╕?
Забуте ж бо важко знайти?
╤ дошками в╕кна забит╕, —
Нема кому в поле ╕ти?
Так можна д╕йти ╕ до краю…
Чому ж юнаки у м╕стах
П╕сн╕ п╕д г╕тару сп╕вають
По темних кутках, закутках?
О, м╕й б╕лоруський народе,
Куди ти й до чого прийшов?
В сво╓му велик╕м поход╕
Що втратив, чого не знайшов?
Глушили тривоги ╕ глушать
У серц╕ тво╖м солов’╖в.
Коли вже ╕ що тебе зрушить,
Щоб знову почути тв╕й сп╕в?


Та╖са БОНДАР
* * *
Шельму╓м тих, хто гнав
 на Колиму
Голодних нас на смерть,
 на вимирання,
Хто катував нас ╕ глумився з мук,
Хто день ╕ н╕ч стр╕ляв у нас
 старанно.
Ще й дос╕ постр╕ли
 не стихли т╕ у снах,
А з нашо╖ ж, ╕з мовчазно╖ згоди
Так розбуявся, так розр╕сся страх,
Що вже громадою звемося –
 не народом.
Та не звемось, а нею стали ми,
Прийнявши об╕цянки за обнови…
Не стерп╕в би народ ц╕╖ ганьби,
Прадавньо╖ не в╕дцурався б мови.
Не кляв би так народ сво╖х син╕в
За те, що розбудили вони мертвих.
╤ хочуть на уламках валун╕в
Позначить ╖хню долю,
 часом стерту.
Себе ж клянемо, а не ╖х, д╕тей,
Жертв нашого безглуздого
 бездушшя…
Кого спитать, коли, коли зросте
Бажання очищати наш╕ душ╕?
Коли ми взна╓м, що ми ╓ народ,
╤ не безпам’ятний, ╕ не без роду?
Шельму╓м тих, хто з наших
 жив незгод,
А множимо ж сам╕ оц╕ незгоди.

В╕ктор ШН╤П
* * *
З╕рвана в╕тром пливе павутина
Чорною смутою понад водою.
Б╕дна ти б╕дна у нас, Батьк╕вщино,
Що ж ми, розумники,
 робим з тобою?
Р╕ки в п╕сках задихаються чорних,
Трави в отрут╕ горять без вогню,
Н╕би пустельн╕ широк╕ простори,
Ворон голодний кляне тишину.
Мовчки ╕ду по дороз╕ розбит╕й
До кладовища у тиш╕ н╕м╕й.
Пам’ять у барах ╕ще не пропита,
Пр╕звища предк╕в не змито
 з хрест╕в.
Д╕дьком посаджена в пол╕ осичина,
Кост╕ людськ╕╖ б╕л╕ють п╕д нею…
З╕рвана в╕тром пливе павутина
Чорною стр╕чкою понад землею.
* * *
Говорим про р╕дну мову,
А в школи не йдем працювати.
Звикли давать настанови,
Звикли з трибуни кричати.
Нам в╕риться в перем╕ни,
Хоч мало ще перем╕н,
╤ слухають нас т╕льки ст╕ни
╤ пил, що не витертий з ст╕н.
А хто там у школах працю╓?
Чи хочуть щось там ворушить?
Душа молода бунту╓,
Ще крил не зламали душ╕.
Склада╓м гуртом постанови,
Ум╕ючи складно писати…
Говорим про р╕дну мову,
А в школи не йдем працювати.
* * *
Б╕ля пов╕тки зранку
Пиля╓ Фед╕р дрова.
Покриту пилом шапку
Насунув аж на брови.
Як стомиться – покурить,
Погомонить з собою.
Дивись, ╕знов пиля╓ –
Нема йому спокою.
— Чому один пот╕╓ш?
— Зима не за горами… —
Промовить — ╕ за д╕ло
Знов обома руками.
╤ як тут не поможеш
Самотньому сус╕ду…
— Чому ж не ╖дуть д╕ти?
— Як буде час, при╖дуть…

Алесь ПИСАРИК
* * *
Що не вьоска – то р╕чка пливе
╤з п╕сень та ╕з щедрих гов╕рок.
Мова в мамин╕й хат╕ живе
Кожен день – на зор╕
 й в надвеч╕рок.
Ск╕льки знаю себе, земляки
Перед гостем а чи образами,
Не ламаючи язики,
Слова щирост╕ й правди казали.
Ск╕льки знаю б╕ленький обрус,
Ск╕льки знаю матусине слово,
Сам собою н╕коли б не став б╕лорус,
Якби р╕дно╖ зр╕кся в╕н мови.
Що ж ти, брате, надумливий м╕й,
╤з сумл╕нням сво╖м витворя╓ш,
При матусин╕й мов╕ жив╕й
Мову-мачуху в серц╕ гойда╓ш.

Казимир КАМЕЙША
У КАНЕВ╤
Барвою ос╕нь горить золотою,
Позолотилися хвил╕ Дн╕пра.
Думою ген╕я рв╕йно-крутою
Думно звелася Чернеча гора.
Нин╕ в╕тать Кобзаря над р╕кою
Вийшли щасливих дор╕г кобзар╕.
Вийшли пом╕рятись з диво-горою
Та посп╕вати п╕сень на гор╕.
Вам, що так легко
╕шли до Парнасу,
Вам, молод╕
╕ не дуже стар╕,
Важко зд╕йматись
туди, до Тараса,
Чи п╕д╕йметеся ви,
кобзар╕?
Град ╕ каштановий,
╕ жолудевий, —
Котяться ядра
й зникають в трав╕!
Гей, кобзар╕,
за словечка рожев╕,
Може, й не гр╕х
на гор╕ Кобзарев╕й
Гулю отримати
на голов╕!
Н╕, я не вам, я соб╕
дор╕каю.
Тих, хто ╕де, —
недоречно спинять.
В╕чн╕сть обнять неможливо
 руками,
Думою в╕щою можна обнять.
╤стину цю не один я засв╕дчив,
Я не один до Тараса ╕ду.
╤ на братерський покл╕н ╕ на в╕че,
Благослови мою, часе, ходу!
Гулко по сх╕дцях
 в╕длунюють кроки,
Ся╓ св╕чадо Славутиних вод.
Зв╕вся Тарас наш п╕д небо високе,
Як сам народ!

Микола ТРАФИМЧУК
* * *
У нас ╕мена в╕д батьк╕в,
А пр╕звища – в╕д Батьк╕вщини.
Ми мит╕ сво╖ ╕ години
Зв╕ря╓м по гулу в╕к╕в.
Димляться облоги, гудуть…
Хоч мирне настало життя…
Та все ж, без ╕мен… з небуття
По правду ╕дуть ╕ ╕дуть.
ЖИТТЯ
Це сонце спину, що пече мен╕,
╤ стежка кам’яниста п╕д ногами…
╤ цей ось рух к╕нча╓ться не нами
╤ почина╓ться не нами. Н╕!
Спинитись – значить,
 у круговорот,
У цей ось самий рано-п╕зно
 втрапить
╤ тратить сили. Дух високий
 тратить
На все, що ╓ життя, земля, народ.

Хвед╕р ГУРИНОВИЧ
ПОКИНУТЕ СЕЛО
Уздовж асфальту трави р╕зн╕:
Кв╕ту╓ буйно с╕ножать,
Й на дошц╕ напис раптом гр╕зний:
«Увага. Зона. Не з’╖жджать!».

Обличчя ваше, — н╕би з воску,
Туман тривоги ув очах…
╤ все ж ви заверн╕ть до вьоски* —
Трагед╕╖ в╕дчуйте жах.

Прибит╕ насп╕х тут на в╕кнах
З кривих обаполк╕в хрести.
╤ сум, ╕ тиша-тиш незвична,
Й душ╕ живо╖ не знайти.

╤ т╕льки п╕вень – недор╕ка
Селом блука╓ сам-один.
В╕н розучився кукур╕кать,
Бо тут нема кого будить.

Та ще похилена лопата,
На грядц╕ тичкою сто╖ть,
Вона немов ╕де шукати
Господар╕в в чуж╕ кра╖.

Лежить на лавц╕ т╕логр╕йка –
Сточили миш╕ п╕вплеча.
З кишен╕ в н╕й стримить лист╕вка:
«На Май при╖дем. Зустр╕чай».
*вьоска – село (б╕лор.)

Василь ЗУЙОНОК
* * *
Я слухаю мовчки землю
╤ з небом веду розмову:
Яку я найб╕льш при╓млю
Зорю осяйну вечорову.
Люди не бачать ╖╖,
╤ Богу вона нев╕дома,
Ми ж з нею давно сво╖,
Вона в мо╖м серц╕, як вдома.
╤ мр╕╓ться, й сниться мен╕ –
Планида земл╕ Б╕лорус╕…
Я сам не знайшов ╖╖ – н╕,
Та втратить ╖╖ боюся.
ХАТА
На останн╕х шляхах наших стр╕ч
╤де – за плечима з ношею:
Св╕т опуст╕в, не топлена п╕ч,
╤ в╕кна забит╕ дошками.
* * *
Як же без Рос╕╖
Жить на св╕т╕ нам:
Без не╖ – пос╕╓м,
А зберем – панам?
З нею — ╕ свобода,
╤ з людьми союз,
Та ╕ сп╕льний предок –
Чорно-б╕лий рус.
Як же нам нар╕зно,
Жить окремо, як?
На одн╕й дороз╕
Св╕тить нам маяк.
╤ Москва – столиця,
╤ Сиб╕р – тюрма,
А своя й не сниться,
Сво╓╖ – чортма.
╤ одн╕ в нас трони,
╤ один ГУЛАГ,
╤ один – червоний –
Над ГУЛАГом стяг.
Прост╕р Батьк╕вщини
Серцем не обнять!
Ми куди б ходили
Строки в╕дбувать?
Як же без п╕дмоги,
Як же без брат╕в?..
Кайдани на ноги –
╤ в Сиб╕р побр╕в…
* * *
З пункту А ╕ до пункту Б
П’ятикласник сидить
над задачником —
Як вивозить, кра╖но, тебе?
Спину гне м╕й народ невдатником.
Каб╕нети щороку й щодня
Об╕цяють стаб╕л╕зац╕ю.
А за нею – як на фото р╕дня:
Визира╓ стал╕н╕зац╕я.
Бо вже так повелося здавен:
Над народом повинн╕ буть
 стал╕нц╕,
Й на столицю дивиться в╕н,
Н╕би дв╕╓чник на наставницю.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14070

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков