Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Член Національної спілки письменників України, поетеса, прозаїк, перекладач Тетяна Василівна Майданович народилася 18 квітня 1957 року в с. Андрієвичі Ємільчинського району Житомирської області. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевчен-ка, Інститут української мови Національної академії наук України, аспірантуру. Працює заступником директора, головним редактором видавництва «Криниця».
Авторка збірок поезій «Голубий кришталь», «Завжди зі мною», «Насіння диких трав», «Золотий пісок» та ін. Співупорядниця збірника афоризмів із творів Т. Шевченка «Шевченкова криниця», авторка передмов та післямов до видань «Криниці».

Тетяна МАЙДАНОВИЧ
«ТВОЯ ЛЮБОВ — ЯК СВІТЛО У МЕНІ!»

ЖИВЕ ЗЕРНО

Там, де у землю
 живе засівають зерно,
Жниво підносить
 своє золоте знамено;
Там поспішає,
 пробившись на дні джерела,
Чиста вода
 у блакитні обійми Дніпра.

Я все одно не нап’юся тебе,
 не нап’юсь!
Я в небеса твої вічнії не надивлюсь!
Ти затихаєш отут, біля серця,
 як рідне дитя,
Як же тобі, Україно,
 своє перелити життя?!

Ми, Україно, ми теж
 твої зерна живі,
Нас не стоптала гроза,
 не зламав буревій.
Ми виростаємо
 біля широких шляхів,
Ми по світах
 розлітаємось, наче птахи.

Добра земля твоя
 медом солодким пливе.
Ти, Україно, у світі —
 зернятко живе!
Сонце весняне вгору
 покотиться колесом —
Схилишся низько додолу
 наповненим колосом.

Я все одно не нап’юся тебе,
 не нап’юсь!
Я в небеса твої вічнії не надивлюсь!
Ти затихаєш отут, біля серця,
 як рідне дитя,
Як же тобі, Україно,
 своє перелити життя?!

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА

Десь не за нашим вікном
Небо тече молоком, —
Та не для нас воно, сину!
Над Україною Бог
Вічну розсипав Любов
Твердою чумацькою сіллю...

Спи, мій ріднесенький, спи,
Сплять і ліси, і степи,
Хвилі дрімають у ріках.
Руку мою не тримай,
Ти мені витерти дай
В тебе сльозу на повіках.

Стихнув тривожний твій плач,
Тіні найперших невдач
Геть відпливли за водою...
Всім, що є в домі, добром,
Серця найглибшим теплом
Я поділюся з тобою.
Спокій приносять роки,
Ждуть і шляхи, і стежки,
Як ти зростаєш у силі.
Дасть тобі мужність Господь,
Щастя пошле між незгод —
Очі закохані милі.

Ти виростаєш у снах,
Дух твій літає, як птах,
Ніжно розкрились долоні...
Спить моя доля свята,
Тихо сміються вуста
Разом солодкі й солоні.

Десь не за нашим вікном
Небо тече молоком, —
Та не для нас воно, сину!
Над Україною Бог
Вічну розсипав Любов
Твердою чумацькою сіллю...

ДІТИ УКРАЇНИ

Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Т. Г. Шевченко

Обійми братні в нас — лише на раз,
На мить недовгу, часто — напоказ.
То як вас поєднать, Украйни діти,
У злагоді завжди рости і жити?

Закладено історії фундаменти,
Мільйонів душ понищено
 пергаменти,
Але старі і в нас звучать акорди:
Любові дух —
 і дух сліпий погорди...

Як діти, хто зібравсь біля Христа, —
Тим самим обнялись поміж собою,
Торкають друга дружньою рукою.
Прийде братерство справжнє
 тільки так!

Було віками на земному крузі:
Ті вірні друзі, хто Христові друзі,
А хто лукавий —
 той в останній день,
Вхопивши кусень хліба, — відійде.

А ми — з Христом.
 Ми так живем, як Він.
Гуртом припали до Його колін.
Блага Любов не знає перешкод,
Любов така — рятує наш народ.

І вкотре перепитуєм стривожено:
— Хто ж діти України?
— Діти Божі!
Їх душі вгору ще ростуть неложно,
Змінитись духом —
 ще вони спроможні.

ЄДИНИЙ ПІДСНІЖНИК

В лісі, між сосен,
 де ми з тобою ходили,
Виріс для мене
 підсніжник один-єдиний.
Осторонь озера
 в чорному листі торішнім,
В чорному листі —
 білий кохання підсніжник.

Ближче, все ближче
 сходилась темінь розлуки.
Мов задихаючись,
 ти цілував мої руки.
...Вуста щемливі —
 в кожній самотній хвилині,
Я поцілунками тими дихаю нині.

Тільки торкнеться
 світлом до вікон ранок —
Вітер Любові серця заживить рани.
Вітер від озера,
 з білого світу любові
Хлюпає тихі обійми, тихі розмови.

В лісі, між сосен,
 де ми з тобою блукали,
Всюди підсніжники,
 наче попадали хмари.
Осторонь інших,
 в чорному листі торішнім
Один-єдиний
 виріс для мене підсніжник.

Ось на звороті іконки
 він залишився:
Білий підсніжник,
 вирваний з чорного листя.
І ні адреси, ні телефону,
 хоч як не просив ти, —
Лиш паперові іконки однакові:
 «В терні Спаситель».

Одна ікона на згадку в тебе,
 одна у мене.
Боже Всесильний!
Втиш наше серце одне, шалене!
Хай же не вибухне
 вся затамована ніжність,
Хай зацвітає в душах
 білий підсніжник.

Тільки торкнеться
 світлом до вікон ранок —
Вітер любові серця заживить рани.
Вітер від озера,
 з білого світу любові,
Хлюпає тихі обійми, тихі розмови.

В білому сні, де щасливі
 не знають розлуки,
Квітку маленьку
 ти подаєш мені в руки.
Разом із нами
 топче гіллячки соснові
В Небі народжений
 радісний вітер Любові.

В лісі, між сосен,
 де ми з тобою блукали,
Всюди підсніжники,
 наче попадали хмари.
Осторонь інших
 в чорному листі торішнім
Виріс для мене
 один-єдиний підсніжник...

МУЗИКА МІЖ НАМИ

Я так люблю цю музику між нами,
Як райдугу над ріками й містами;
І хоч пройшла кохання
 перша злива,
А нас єднає райдуга щаслива.

В два голоси — як музика й слова,
В два голоси любов моя жива;
Миліша над усі земні пісні
Твоя любов — як світло у мені.

Розтало неминуче «прощавай»,
А музика пливе за небокрай,
І наших душ не видалив обман,
І не упала райдуга в туман.

Минає день за днем, за роком рік;
Ця райдуга і близько, й віддалік.
Мелодія невидима, як Бог,
Цвіте-звучить лише для нас обох.

В два голоси — як музика й слова,
В два голоси любов моя жива.
Миліша над усі земні пісні
Твоя любов — як світло у мені!

ЖОВТА ЖОРЖИНА

Квітне під вікнами
 мамина жовта жоржина —
Це моя сонячна і запашна Україна.
Тут я люблю споришем
 походити босоніж,
Повінь думок відігріти
 в садку на осонні.

Верби схилилися
 біля притихлої річки,
Наче зустрілися
 рідні ласкаві сестрички.
Біди й печалі пустили
 услід за водою,
Скапують рано-раненько
 ясною росою.

Тут і пісок на стежині,
 і кожна травинка,
Теплі і милі, як власного тіла
 кровинка.
Тут зрозуміє мене,
 обізветься до мене
Серце близьке,
 у любові й теплі нестудене.

Зникли під рокіт моторів
 і Сочі, й Оттави,
Там, за крайнебом,
 лишились притемнені трави.
Квітне під вікнами
 мамина жовта жоржина —
Це моя сонячна і запашна Україна.

У ГРАД СВЯТИЙ

Присвячую Нілі Крюковій
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
...Мені здається, що се я.
(«І золотої, й дорогої»,
Т. Г. Шевченко)

У довгім сні була дорога довга,
І хтось мені подав малятко-Бога:
— У Град Святий дитину віднеси!
Біжу, несу — крізь юрмища і ліси,
Крізь бруд і чад, і люті голоси.

Вже Чорне море, ще ж і далеченько.
Питаюся: «Ісусе, Ти живий?»
Відсунула покров із голови,
Дивлюсь — аж то малий
 Тарас Шевченко.

...Не бійся, жінко,
 встигнеш, не спіши.
Мов у дарунок вибрану хлібину,
Ув’язану в білесеньку хустину,
Несеш Тараса до Єрусалиму —
Єрусалиму власної душі.

Дитя вкраїнське і людське,
 Тарас, —
Так, як Христос, Дитя Людське
 й Господнє!
А всі, хто Божі діти, —
 це ж сьогодні
Єрусалим шукає кожен з нас.

За море — вже по небу йде дорога,
А ми з Тарасом спішимо до Бога.
Цю душу — світлу, як малу дитину,
Несем тривожно до Єрусалиму,
Єрусалиму власної душі.

Вже видно мури.
 Це вже Гефсимань.
Не спи, моя душе. Не спи, устань.
Малий Тарас виспівує псалми,
Як він, і ти не спи поміж людьми.

На цілий вік —
 до всіх святинь дорога.
Ось ми всі разом ідемо до Бога,
Співаємо вогненні думи-строфи
На вулиці Страждань,
 біля Голгофи.

Не плач, і не ридай, і не тужи, —
Сповиту у білесеньку хустину
Від України ми несем дитину,
Саму Вкраїну — до Єрусалиму,
В той Град Святий,
що є у нас в душі.
У Град Святий — якщо він є в душі!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2014 > Тема "Душі криниця"