Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

ПОВІСТЬ

(Продовження.
Поч. у № 32)

Але Ганнуся, незважаючи на свою молодість, мудро дивилася на життя і якось сказала:
— Ти, Олексію, не муч себе. Нам зі Світланкою вистачає й того, що ти навідуєшся до нас, не забуваєш. В мене до тебе немає жодних претензій. Я просто дуже люблю тебе. Тому прийму все, що ти вважатимеш за потрібне зробити. Знай, що я завжди молюся за тебе Богу…
Дорогою від Ганнусі додому цього разу Олексій почувався не дуже затишно в кабіні рідного КАМАЗа. Він постійно відволікався від дороги, подумки заглиблюючись у свою душу. Завжди слухняна йому автомашина, сьогодні чомусь погано слухалась: водії, які проїжджали повз нього, думали навіть, що за кермом сидить нетверезий шофер.
І раптом Олексій відчув оглушливий удар і його відкинуло до спинки сидіння. В очах спочатку потемніло, а потім з’явилося яскраво-сліпуче світло. Язики полум’я увірвалися до кабіни. Олексій встиг відчути, як щось хруснуло в його хребті. І відразу настала безмовна тиша: Олексій знепритомнів.

10
Коли Ганна приїхала до лікарні, куди відвезли її чоловіка, лікарі невпевнено розводили руками:
— Житиме, певно, але з ліжка, цілком імовірно, вже не підведеться ніколи…
Ганна плакала вдень і вночі. Падала на коліна перед іконою, заламувала руки:
— Боже мій! За що така кара? Я ж нікому не завдала зла.
Віруючі бабусі заспокоювали її:
— Може, ти й не винувата перед Богом, але розплачуєшся за чиїсь або свої гріхи в минулому житті.
Ганна в напівсвідомому стані бродила по кімнаті, безтямно переставляла речі і меблі. Потім вона ухопила кухонний ніж… і завмерла на місці. Її обпекла думка: «А як же мій синочок?».
В лікарні перед чоловіком вона бадьорилась, не подаючи й вигляду, як їй нелегко. Олексій лежав на спині з заплющеними очима. Жоден мускул не здригнувся на його блідому обличчі. Не розплющуючи очей, глухим голосом він процідив:
— Тепер я тобі не помічник. Залиш мене зараз: все одно ти колись підеш від мене — кому потрібен каліка?
— Ні! — істерично закричала на нього дружина. — Ні!
До палати вбігла перелякана медсестра.
Ганна схилилася над ліжком чоловіка і заголосила:
— Олексію! Я ніколи не залишу тебе. Ніколи! Адже в тобі тепер тече й моя кров!
Двічі Ганна здавала свою кров, що врятувало Олексію життя. Якби вона запізнилася з цим хоч на мить — біди було б уже не минути. Всі підряд дні і ночі, залишивши свого маленького Олексійчика в близької подруги, вона проводила біля ліжка хворого чоловіка. Сама вона висохла, як сухар, і ледь стояла на ногах. Ганна годувала Олексія з ложечки. І так — місяць за місяцем…

11
Нарешті Олексія виписали з лікарні в задовільному стані. Його могутній організм і материнські турботи дружини творили дива: Олексій не тільки піднявся з ліжка, а й знову почав працювати на своєму КАМАЗі. Звикнувши свого часу до своєї роботи «далекобійника» і до великої зарплати, він вважав, що не має права вчинити інакше: адже йому потрібно утримувати відразу дві сім’ї.
Якось, проїжджаючи повз добре знайоме йому село, Олексій звично зупинив автомашину біля Ганнусиної хати. Кілька разів посигналив. Але з хати ніхто не вибіг, як це бувало раніше. Тоді Олексій вийшов з кабіни і попрямував до двору. Відчиняючи хвіртку, він помітив, що вхідні двері і всі вікна забиті дошками. Олексійове серце здригнулося. «Виїхали? — подумав він. — А чому Ганнуся не сказала про свої наміри мені? Стривай, хлопче: а куди ж вона могла повідомити, якщо навіть не знала твоєї домашньої адреси?»
З цими сумними думками він кілька хвилин посидів на ганку. Кілька сусідських жінок, побачивши Олексійову автомашину, підійшли до нього. А він і подумати не міг, що безжальна Доля сама сміливо розрубає тугі життєві вузли. Жінки розповіли йому, як його Ганнуся чистила куплену в магазині рибу, порізала ненароком палець, сталося зараження крові… і от такий печальний кінець: його Ганнусі нема більше на цьому світі…
— А де наша Світланка? — занепокоївся Олексій, приголомшений почутим.
— А Світланку вашу прихистили Никифорови з двадцять третього будинку: вони не дозволили сільській раді віддати дівчинку до дитбудинку, сказали, що в неї є батько і він обов’язково скоро приїде.
Ще не опам’ятавшись від почутого, Олексій попрямував за вказаною адресою. Не встигши підійти до хати, він помітив, як назустріч йому стрімголов біжить його трирічна дочка. Олексій підхопив її на руки, високо підняв над собою, потім ніжно пригорнув до грудей. Вони не промовили одне одному жодного слова: їх обох душили сльози…
Вони разом сходили на могилку Ганнусі, щоб попрощатися з нею…
Коли почорнілий від горя Олексій переступив поріг свого дому, тримаючи за ручку кирпатеньку пухленьку дівчинку з яскравим рожевим бантиком, Ганна не запитала, а видихнула:
— Хто це?
— Рідненька, я зараз тобі все поясню, — ледь проковтнув клубок в горлі Олексій…
І як не важко їй жилося останнім часом, Ганна покірливо прийняла в сім’ю дочку Олексія…

12
Минали роки. Олексій-молодший вже був студентом другого курсу інституту, Світлана ось-ось закінчить середню школу, Олексій-старший продовжував наполегливо тренуватися, щоб не було рецидиву хвороби, Ганнуся жила турботами про сім’ю, продовжуючи працювати в продовольчому магазині.
Буваючи у далеких рейсах, проїжджаючи через таке знайоме йому і дороге серцю село, Олексій злегка пригальмовує свою автомашину біля хатинки з зеленою хвірткою. І тоді лунає приглушений, короткий, якийсь щемливо-сумовитий автомобільний сигнал.
В ньому, начеб в людському голосі, можна розчути біль і сум. А колись же цей клаксон був життєрадісним, веселим, безтурботним.
Вродливе Олексійове обличчя не зазнало травм в тій злополучній аварії і продовжувало бентежити жінок. Це йому лестило і приємно лоскотало в грудях. Він все частіше почав затримуватися біля дзеркала. Адже Олексій завжди любив себе!
Зовсім інша річ — Ганна. Вона всю себе віддавала сім’ї і геть забула, що вона — жінка. Виснажлива робота, постійне недосипання, незагойні сердечні рани базжалісно з’їдали її колишню привабливість. Її жіноча чарівливість тьмяніла. Вона просто махнула на себе рукою.
А її чоловік усе частіше почав невиправдано довго затримуватися на роботі й перестав захоплюватися її кулінарними здібностями.
Якось Олексій хотів підкреслити свою уважність до дружини, але це вийшло дуже невдало.
— О, яка в тебе чудова кофточка! — сказав він.
— Я її не знімаю вже більше місяця, — відповіла Ганна.
Настала незручна мовчанка. Неприємним холодком і якоюсь тривогою повіяло на Ганнусю зсередини.

13
З нагоди дня народження своєї подружки старшокласники зібралися в неї вдома на вечірку. Була серед них і Світлана. Вона завчасно попередила про це свою маму, тому Ганна не хвилювалася, що її приймачка затримується.
Галаслива молодіжна компанія, добряче збадьорена міцними напоями, жваво веселилася: танцювала, жартувала, співала. Світлана помітила, що її однокласник Валерій приділяє уваги їй більше, ніж іншим дівчатам. Вона відзначила подумки, що це їй навіть подобається. Їй було дуже приємно, коли він, ніби випадково, доторкався до неї, вона із щирим задоволенням танцювала з ним і зовсім не звертала увагу на те, як він обіймає її і все тісніше горнеться до неї.
Світланчине обличчя зашарілося і начеб засвітилося якимсь незвичайним світлом, коли Валерій прошепотів їй на вушко, ледь торкаючись його:
— Світланко, а ти така красива…
Вона нічого не відповіла, але її юне сердечко затрепетало: ще ніхто і ніколи не казав їй про це. А Валерій, зрозумівши, що його стріли влучають точно в ціль, продовжував:
— Світланко, тобі не набрид цей шум? Може, ти хочеш побродити вечірнім містом?
Світлана задумалась лиш на мить, а потім ледь помітним кивком голови висловила свою згоду.
На вулиці стояло погоже бабине літо. Свіже повітря після задушливої кімнати трохи протверезило молодих людей. І кожен з них зараз роздумував над тим, яке все ж таки гарне це життя зі всіма його складнощами і чварами.
Світлана пересмикнула плечима: свіже вечірнє повітря забиралося під кофточку. Валерій зняв піджак і накинув його на плечі Світлані. Вона вдячно кивнула йому.
У цей досить пізній час в міському парку вже майже нікого не було. Поодинокі перехожі, зайняті своїми думками, зовсім не звертали увагу на молоду парочку. Світлана і Валерій сіли на паркову лавочку. Він ніжно обійняв її, пригорнув до себе, поцілував її волосся. Світлана промовчала, але й не противилась. Тоді Валерій швидко розстібнув її кофточку і палко почав цілувати юні пругкі груди. Світлана відчула, як незнайома приємна знемога наповнила все її тіло. Вона заплющила очі і ледь чутно глибоко зітхнула. По її тілу хвилею прокотилася, як здалося Світлані, дуже приємна трепетна дрож. Валерій відразу ж скористався хвилиною цієї слабкості. Світлана зрозуміла це лиш тоді, коли її оголене тіло відчуло холодний настил дощаної лавочки. Та в цю мить незнайомий сильний біль пронизав усе її тіло…

14
Валерій провів Світлану до самісінького її дому. Своїм ключем вона відімкнула вхідні двері і швидко шмигнула до своєї кімнати. Велика трикімнатна квартира, всі кімнати якої були ізольованими, дозволяла виділити Олексію-молодшому і Світлані по окремій кімнатці, а батьки спали на дивані у великій кімнаті.
Світлана, не роздягаючись, розпласталася на нерозстеленому ліжку. Їй чомусь було зовсім незатишно. Вона зіщулилась, підтягнула коліна до підборіддя, намагаючись заглушити в собі тривожні думки. Однак цього зробити їй не вдалося.
Олексій-молодший сидів за підручниками у своїй кімнаті, Ганна і Олексій-старший уже відпочивали. Тому ніхто навіть не звернув уваги на таке пізнє повернення Світлани — тим більше, що вона заздалегідь попередила про це.
Якесь незрозуміле відчуття неспокою розбудило Ганну. Їй почулося, що на кухні хтось без кінця переставляє посуд, побрязкуючи ним, начеб щось шукає. Кілька хвилин вона прислуховувалась до цих звуків, а потім вирішила перевірити, в чому річ. Увійшовши до кухні, вона побачила Світлану, яка сиділа за столом і двома руками тримала, ніби обіймаючи, якусь тригранну пляшечку. Ганна увімкнула світло і тут же обімліла: в руках у Світлани була пляшечка з оцтовою есенцією!
— Що трапилось? — тривожно запитала вона.
Світлана заплакала:
— Мамочко, я не хотіла! Я навіть не думала про це! Я просто не знаю, як це сталося…
І вона розповіла Ганні про все. Розсудлива мати не кинулась сварити непутящу дочку. А просто мудро сказала (можливо, вона пригадала в цю мить свою долю?):
— Світланко, втраченого не вернеш… От і я в юності так само помилилась. Щоправда, я тоді була старшою від тебе на цілих п’ять років. Не ми перші, не ми останні. Так вже влаштоване це трикляте життя: хтось кимось часто буває обманутий… Звичайно, нічого втішного в цьому нема і не відомо, що буде далі, але, можливо, якось обійдеться? Але якщо вже тобі судилося Богом саме таким чином народити своє дитя, то від Долі нікуди не втечеш: вона, на великий жаль, завжди врешті-решт наздоганяє свою жертву…
Світлана, продовжуючи схлипувати, підвела опухлі від сліз очі і жалібно, як побите кошеня, подивилася на Ганну, шукаючи в ній опору і підтримку. Ганнуся по-дружньому взяла свою приймачку під руку, відвела до її кімнати і поклала в ліжко, а сама сіла скраєчку.
— Спи, моя хороша! Завтра поміркуємо, що робити далі, — мовила вона. — А нашим чоловікам ми поки що нічого не будемо розказувати…

15
Мабуть, все-таки правду кажуть, що біда ніколи не приходить одна. Незабаром Ганнуся дістала з поштової скриньки якусь листівку з казенним штемпелем і чомусь здригнулась. Незрозуміле передчуття оволоділо нею. «Повістка, — прочитала на листівці Ганна. — Вас запрошують до районного народного суду на співбесіду». Літери застрибали перед її очима.
Не заходячи додому, Ганна попрямувала до суду.
— Ваш чоловік подав заяву про розлучення, — прямо сказала їй суддя.
Ганнуся зблідла. Підлога кімнати попливла з-під її ніг. Вона прихилилася до стіни і повільно сповзла на підлогу. Суддя викликала телефоном швидку медичну допомогу…
Вдома Олексій-старший пояснив їй:
— Так, я чиню підло. На мене люди показуватимуть пальцем. Але що я можу зробити? Ти ж пам’ятаєш, що я одружився з тобою не з любові, а назло своїй нареченій. Я змушував себе… Але більше так не можу: додому йду, як на страту. Або я піду, або повішусь…
Ганна нерухомо сиділа біля вікна і невідривно дивилась кудись в далечінь. Перед її поглядом промайнуло все життя. Справді, Олексій женився нехотя — змусила її вагітність. Вона вірила, що все складеться на добре, а він дуже намагався бути уважним, турботливим і добрим.
Ганнуся обернулася до Олексія, хотіла нагадати йому про трагічну смерть їхнього первістка, про другого сина, про дочку-приймачку, врешті, розповісти про ту біду, що спіткала Світлану, але гарячий клубок здавив їй горло, і вона сама почула тільки лиш якийсь приглушений хрип… Рясно покотилися сльози. Вона миттєво затулила обличчя руками й уткнулася головою в стіну.
— Господи!.. Господи, за що ж мені таке? — прошепотіла Ганнуся.
— Добре, я лишусь, — спокійно сказав Олексій і обережно взяв дружину за плечі.
— Будь ласка, не треба! — надривно застогнала вона і ще сильніше захитала головою.
Олексій мовчки вийшов з кімнати, одягнувся і… пішов у небуття. А Ганна лишилася наодинці зі своїм горем, зі своїм сином і Олексійовою дочкою, яку він прижив на стороні…

16
Після офіційного рішення суду про розрив їхнього шлюбу Ганнуся вирішила розказати про все дітям. Щоправда, вони й самі помітили, що в їхньому домі відбувається щось неладне. Але тривала відсутність батька ще ні про що їм не говорила, бо й раніше він часто затримувався в далеких рейсах.
Ганна пізнього вечора покликала дітей на кухню, поставила перед ними чашки з міцним духмяним чаєм і без будь-яких передмов оголосила:
— Ваш батько розлучився зі мною і пішов від нас назавжди.
Олексій і Світлана розгублено подивилися на матір.
— Так ось вийшло в нашому житті, — підтвердила вона.
— Тепер ми самі, без нього, будемо вирішувати наші проблеми.
— А чим він це пояснив? — запитав Олексій.
— Нічим, — коротко відповіла мати.
— А як же я? — тремтячим голосом запитала Світлана.
— Нічого, Світланко, ти заспокойся. Твою дитину ми виростимо і без нього, — відповіла Ганна.
— Яку дитину? — щиро здивувався Олексій.
Світлана опустила голову, притиснулась до столу, начеб вросла в нього. Вона зрозуміла, що названа мати виконала свою обіцянку: Олексію ще нічого не відомо.
— Через півроку у Світлани буде дитина, — пояснила Олексію мати.
— Ніяк не зрозумію: яка дитина? — знову здивувався Олексій.
— Звичайнісінька: маленька і криклива, як і всі немовлята, — сказала Ганна.
— От так дива! А хто ж батько цієї дитини? — поцікавився Олексій.
Але відповіді не почув. Світлана підхопилася з місця і кинулася до своєї кімнати, щільно причинивши за собою двері.
Олексій хотів піти за нею, але мати стримала його:
— Не треба, синку, турбувати її. Їй і без того зараз нелегко.

17
Ганнуся прокинулася дуже рано. Зимова ніч за вікном мерехтіла яскравими голубими зірками. Ранні перехожі поскрипували підмерзлим снігом. Ганна зайнялася своїми кухонними клопотами: вранці їй треба провести Олексія до інституту, а Світлану — до школи.
У клопотах час пролетів дуже швидко. Ганнуся чула, як прокинувся і пішов умиватися Олексій. Світлана ще спала, коли Олексій прийшов на кухню снідати.
— Почекай трохи, — попросила його мати, я зараз хутенько розбуджу Світлану.
Ганна звичним рухом відчинила двері до Світланчиної кімнати і попрямувала до її ліжка, але раптом зупинилась: вона помітила на тумбочці коробочки з-під ліків. «Ні, — подумала Ганна, — останніми днями вона не хворіла і ніяких ліків не вживала».
Ганна почала розглядати ці коробочки: одні були порожні, інші — повні. На кожній було написано «Люминал». Ганна здогадалась: «Отруїлась!». Вона почала трясти Світлану, але та й не думала прокидатись.
Ганна вибігла зі спальні до сина:
— Олексію… Там Світлана… Здається, вона отруїлась.
Олексій вбіг до Світланчиної кімнати. Вона лежала, витягнувши руки вздовж тіла поверх ковдри.

(Продовження буде)

Переклав з російської
Данило КОНОНЕНКО
(Переклад здійснено за виданням: Владимир Вартаньян, «Аннушка», повесть. Симферополь, «Доля», 2000)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Душі криниця"