Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли нашу редакцію в черговий час «оптимізували», вивільняючи при цьому кімнату, основну частину архівів я забрала додому. Дещо зберігаю і сьогодні, бо не втратила інтересу до динаміки громадської думки, спостерігаючи за нею не рік і не два як редактор відділу листів.
У листах минулого тисячоліття стільки надій і стільки впевненості у своїх правах і можливостях! Читачі навперебій радять, як же нам розбудовувати Україну, почуваючись архітекторами своєї долі, задля чого готові на все нові випробування.
На початку двотисячних настрої суттєво змінюються. Ймовірно, переконавшись, що розбудовувати країну – це не про їхню честь, вони тепер здебільшого критикують тих, хто таки має реальні важелі впливу на життя-буття, яке чомусь не стає кращим, скільки б «хором» і поодинці вони не затягували паски.
Останнім криком «SOS» став Помаранчевий майдан. Але його теж чи то не почули, чи то не зрозуміли. Згодом почали «оптимізовувати» і «Кримську світлицю», й це торкнулося не лише колективу, але й самої газети. Особливо мене здивували слова однієї поважної особи із Києва: «А навіщо нам читачі?!». Мені ж навпаки здавалося, що їх необхідно долучати будь-якою ціною, навіть у формі клубу за інтересами (згадаймо «Ультрас»), але це будуть наші люди, наша українська громада, об’єднана і вихована.
«Нам замало південно-східної України, нам потрібна Україна вся, дружня Україна як частина російського світу!» — заявляють по телебаченню російські політтехнологи.
А ось нам, українцям, вона потрібною чомусь не була. І всі осередки українського життя в Криму виникали швидше всупереч «генеральному курсу», ніж завдяки йому. І мені пригадувався пам’ятний чомусь з дитинства малюнок: «Советская власть плюс электрификация всей страны». Я бачила, як запалювалися нові і нові вогники, що готові осяяти всю велику країну, але мала на увазі вже не електрифікацію, а осередки українства, осяйні світлиці, де люди можуть бути самі собою.
Я була рада за свій народ, і вважала цей процес незворотнім. Але сьогодні все змінилося. Гостюючи на кафедрі української мови та літератури у Ніни Федорівни Грозян, відчуваю напругу (це з її боку), а зі свого – вину, бо все ж таки мушу запитати про життя і перспективу їхньої кафедри (інші викладачі-україністи, як правило, на таку близьку відстань у розмові мене не підпускають. Вони говорять про українських фашистів, натівські ракети і рятувальницю Росію, бо не хочуть втратити шанс на збереження роботи).
Ні, Ніна Федорівна не соромить своє добре ім’я. І, здається, найбільше шкодує, що я не з’явилася тут кілька років тому, коли вона буквально за вуха витягувала свою кафедру із аутсайдерів і згодом прославила її на увесь інженерно-педагогічний університет, вивівши на перше місце. То невже саме зараз їм обріжуть крила? Адже попит на вчителів-україністів у Криму катастрофічно скорочується. Та хоч би й так! Але гордість за власні досягнення уже ніхто у них не відбере.
Ось ми заходимо в музей українського народознавства. Тут присутня вся Україна. Особливо багато робіт із рідної для пані Ніни Хмельниччини. Деяким вже кілька століть. Це – весільна сукня її прабабусі, вишита, домотканої роботи. Як склалася подальша доля цієї худорлявої дівчини? Певне, що добре, інакше не було б і цієї чи не найгарнішої з усіх моїх знайомих вчених леді її родички.
Є в музеї і три фотостенди, присвячені практиці першокурсниць, які збирали експонати в різних куточках Криму, а ті, з ким у цьому процесі їх зводила доля, іноді так і залишалися для них близькими людьми. Сьогодні екскурсію по музею провела для мене пані Грозян, а зазвичай це роблять самі студентки. А ще – це світлиця, де проходять вечорниці, інші народні свята.
Не хочу думати, що все це залишиться у минулому. Бо кому ж з того шкода, якщо молодь житиме повнішим, насиченішим життям, під піклуванням стародавніх оберегів українського народу? І у кого підніметься рука на цей по-справжньому унікальний навчальний заклад, виплеканий його беззмінним ректором Февзі Якубовим, де готують двомовних фахівців? В українсько-англійській групі навчається сьогодні 51 студент, у кримськотатарсько-українській – 27 студентів, а в російсько-українській – 40.
Кажуть, на цій кафедрі легко дихається і старшим, і молоді. Серед успішних студенток – Олександра Баклажова, Тетяна Осипова, Раїса Сьомченко. Та чи всі кращі із кращих не зрадять рідній мові? Питання риторичне. Дехто з українських дівчат, що подавали особливі надії, зненацька зацікавилися англійською. Але в це ще ніхто до кінця не вірить. Тут же ціла стіна їхніх дипломів, здобутих на конкурсах Петра Яцика та присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку, куди ж від цього подітися? Університет – традиційне місце проведення всеукраїнських та міжнародних конкурсів, наукових семінарів, присвячених поетові. Шевченкова тема на кафедрі є однією з провідних. Особливо опікуються цією темою доценти кафедри Валентина Василівна Власенко та Михайло Якович Вишняк, котрий не без гордості зауважує, що майже всі нинішні педагоги університету – це його вихованці, а сам і сьогодні є невтомним дослідником творчості та долі великого Кобзаря, його праці охоче друкують в Києві.
А ще Михайло Якович, який є членом Національної спілки письменників України, постійно дбає про те, аби студенти знали власних талановитих земляків, хай-то музиканти, співаки, поети, письменники. Тож не дивно, що в наукових збірниках знаходять своє місце і перші проби пера молодих літераторів.
Ось Ніна Федорівна захоплено розповідає про гостини у Гвардійській школі № 1 (сама колись в тих краях працювала). То був листопад, День рідної мови. Про те, чим живе Гвардійська школа сьогодні, завідувачка кафедри говорити не береться. І телефон її директора не «розсекречує», мовляв, не зовсім етично... А я думаю, що колишні наші побратими і посестри чомусь бояться нас сьогодні більше, ніж В. Путін — «Правого сектора». Бояться навіть нашої прекрасної патріотичної україномовної бібліотеки, кращої від якої, напевне, в Криму немає, і тепер, звісно, не буде. Спасибі, що Ніна Федорівна не злякалася. Вона, як і ми, розуміє: до часів інквізиції навряд чи повернемося. А ось випускники КДІПУ зможуть подивувати своїх колег із будь-якого регіону України нетиповими для кримчан знаннями.
Наступного року в магістратурі з української мови та літератури вже навчатиметься не 15, а лише 10 молодих науковців-україністів. Тож при такій бібліотеці давайте візьмемо хоча б якістю!
Зараз триває активний набір майбутніх студентів. Про квоти для тих, хто хотів би вивчати українську мову, а паралельно ще якусь національну, Ніна Грозян не знає. А можливо, просто не хоче викликати у мене бурю емоцій. Ними ж дійсно горю не зарадиш. Але мені чомусь здається, що Февзі Якубов таки не дасть зруйнувати кращих досягнень університету.
Читаю напис на спорудженому ним меморіалі дружби, де кримські татари дякують узбецькому і українському народам. Там могла б з’явитися подяка представникам ще однієї національності. Але її неможливо завоювати, можна тільки заслужити. На спорудження цього монумента пішли роки.
Люди, збережіть цей символ нашого світлого майбуття, якщо хочете добра кримчанам, від імені яких так самовпевнено промовляєте і вирішуєте долю Криму!

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото: Щира подяка «команді» «світличанина» Василя Стефанюка за те, що допомогли перевезти книги!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2014 > Тема "Урок української"