Версiя для друку Обговорити в форумi

Андрій Щекун – відомий український активіст та громадський діяч АР Крим. Здавалося б, його непохитна проукраїнська позиція мала б сприяти активній самореалізації на теренах півострова. Однак тепер колишній вчитель української мови (а пізніше керівник громадського об’єднання «Український Дім» та директор державного видавництва «Таврія») залишився без житла, без роботи і… без сонячного Криму, до якого за два десятиліття встиг неабияк звикнути. Його переїзду на материкову Україну передували драматичні події: викрадення, побиття, а потім… одинадцять днів полону, впродовж яких міг тільки чути та не міг бачити своїх кривдників. А ще середньовічні тортури, які, здавалося б, були б більш «доречними» у катівнях гестапо, аніж при спілкуванні прихильників проросійського та проєвропейського векторів розвитку України. Але сталося те, що сталося: дружнє спілкування братів-слов’ян, виявляється, буває й таким… Тепер кримчанин з галицьким корінням тимчасово проживає в Київській області, нерідко буває в столиці. Під час одного з таких приїздів ми й поспілкувалися.

— Я був координатором руху «Євромайдан-Крим», починаючи з 24 листопада минулого року, — почав свою розповідь Андрій. — А 9 березня ми зібрали в Сімферополі близько двох тисяч кримчан! Для головного міста Криму — це непоганий показник, бо раніше на День народження Тараса Шевченка вдавалося зібрати максимум 200-300 чоловік. На першу акцію 27 лютого прийшло тільки 30-40 чоловік; нам спочатку важко було піднімати людей і переконувати їх, що треба протестувати проти російського вторгнення. Але потім настрої почали змінюватися. Щоб протидіяти цьому, сепаратисти вдавалися до силових методів. Так і мене захопили представники так званої кримської «самооборони». Потім нас передали в руки якихось кавказців та «спеців». Може, це були чеченці, може, люди сумнозвісного Самвела. Я їх не бачив, але відмітив про себе, що деякі з них розмовляли з кавказьким акцентом.
— Проти вас застосовували силу?
— Звичайно. Постійно били, намагалися зламати фізично і морально. Юрію Шевченку навіть відрізали частину вуха. Очевидно, його сприйняли за представника «Правого сектора». Юрко – колишній десантник, він професійно бився — з ним довго не могли впоратися. А потім отак помстилися… Мені також погрожували тим, що відріжуть вухо. Потім катували електричним струмом, стріляли по ногах з пневматичної зброї. Потім знову били… Для охоронців побити безборонну людину було неабияким задоволенням. А ще своєрідною «практикою». Вони могли причепитися до чого завгодно. Були там «специ», які нас водили на допити (очевидно, це були люди з ГРУ); то цих людей охоронці слухали, навіть побоювалися трохи. Упродовж одинадцяти днів ми нічого не могли бачити – наші очі були зав’язані скотчем. Та ще й так туго, що пухнути почали від цього… Ми попросили, щоб нам поміняли пов’язки, але й тоді нічого не встигли побачити, бо нас поставили обличчям до стіни.
— А що від вас хотіли знати?
— Цікавилися всім, що стосується «Правого сектора». База даних, де тренуються, «явки», «паролі»… Деякі речі я знав. Але добре усвідомлював, що коли почну говорити, то будуть бити й бити без кінця, витягувати всю інформацію. Тому краще «нічого не знати». Налаштувався терпіти, так що… все було нормально. Мені було морально легше від усвідомлення того, що родина вже перебуває в безпечному місці. До речі, було двоє охоронців, які нормально до нас ставилися. Вони оберігали нас від зайвого насильства. І їжу приносили регулярно... Коли чергували, то не пускали в приміщення зайвих людей. Бо вечорами було багато бажаючих відвести душу і застосувати рукоприкладство стосовно «майданутих» — так вони нас називали. Ці ж двоє були трохи іншими. Коли дізналися, що з мене і Анатолія Ковальського «самооборонівці» зірвали натільні хрестики, то дуже розгнівалися. Обіцяли розібратися. А через деякий час принесли взамін дешеві дерев’яні… Часом ми навіть дискутували. Ці хлопці були відносно освіченими, непогано знали географію, історію. Але відчувалося, що їх готували напередодні до виконання певної «місії». Вони були ідейними прихильниками Росії.
— Образа залишилася на тих, хто викрав вас, тримав у полоні?
— Ні, зовсім немає. Це ж вороги, а від ворога ніколи нічого доброго не чекаєш... Прикро, що українська влада до нас так ставиться. Скажімо, у мене троє дітей, а жити нема де. Поки що маю тимчасове житло в селі, але його незабаром треба буде звільняти. Всі необхідні для життя речі залишилися у нашій квартирі, в Бахчисараї. Власне свого нічого тут немає, навіть ложки. Ніхто з представників нової влади навіть не зустрівся, не кажучи вже про якусь допомогу чи з житлом, чи… Нас з Криму таких є чоловік 5-6, з якими варто було б поспілкуватися. Повинна ж бути якась повага до людей, які до останнього боролися за Український Крим, не злякавшись окупаційного режиму… На сьогоднішній день такої поваги нема. Ми самотужки провели в столиці вже перший з’їзд вимушених переселенців, створили громадську спілку «Всеукраїнська координаційна рада вимушених переселенців з Криму». Об’єднуємося, намагаємося самоорганізуватися та якось вирішувати разом наші проблеми. Нам трохи допомагає громадськість, активісти з Майдану. Але влада самоусунулася. Вона не хоче навіть закон прийняти про наш статус. Є закон про окуповану територію, але статус наш не прописано. А вже близько 20 тисяч кримчан виїхало з Криму і роз’їхалося по материковій Україні. І якщо військових хоч якось підтримують і десь поселяють їхні родини, то про цивільних людей майже забули. Деякі політики, державні чиновники говорять, що повернуть Крим. І це добре. Але необхідно говорити, як саме вони збираються його повертати. На танках і БТР-ах? Чи, може, економічно? Спираючись на звернення до світової спільноти і юридичне обґрунтування? Чи завдяки інформаційній роботі? Про це ми не чули поки. А треба, щоб українці знали шляхи повернення Криму, генерували ідеї, щось робили практично.
— А що ви пропонуєте?
— Треба створити проукраїнський уряд Криму. Хай він буде «в екзилі», у вигнанні – в Києві, Херсоні чи в іншому місті материкової України. Хай навіть матиме неповний кадровий склад, але він повинен існувати! І вибори до Верховної Ради Криму також потрібно провести восени. Тобто повинна бути якась політична основа. І не треба забувати, що число біженців буде зростати. Поки що виїхала проукраїнська еліта, найбільш загрожена категорія населення. Це — активні громадські діячі, журналісти, політики... Часом змушені покидати Крим і їхні родичі. Є ще велика категорія людей, які духовно не можуть змиритися з російською окупацією. Поки вони очікують, бо не можуть продати житло. Але як тільки запрацює реєстр, вони продаватимуть свої квартири і виїжджатимуть на материкову Україну. І тоді вони можуть: або без користі для справи розпилитися, розчинитися в Україні, або ж стати нашим оплотом, базисом для повернення втраченої території. Тому підкреслюю, що повинна бути державна програма повернення АР Крим. Інформаційне і фінансове забезпечення цієї програми. Тільки тоді буде результат, і Крим знову стане складовою частиною України.
 
Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Крим - наш дім"